Томос-1930, або Як "український нунцій" у Стамбулі боровся за автокефалію УПЦ

Розсекречення та оприлюднення останнім часом архівів Служби зовнішньої розвідки України проливає світло на окремі невідомі сторінки української історії, зокрема пов’язані зі спробами керівництва Української Народної Республіки в екзилі отримати згоду Вселенського Патріархату на автокефалію Української православної церкви.

У червні 1930 року відбувся візит Голови Ради Міністрів УНР в екзилі В’ячеслава Прокоповича до Стамбула. Його головною подією стала особиста зустріч В. Прокоповича з тодішнім Вселенським Патріархом Фотієм II, в ході якої було порушено питання Томосу для УПЦ.

Організація візиту та аудієнції голови екзильного уряду УНР у Вселенського Патріарха стала можливою завдяки наполегливій і кропіткій праці представника уряду УНР у Стамбулі Володимира Мурського, його комунікабельності та особистим якостям і здібностям.

Володимир Мурський  Фото надано Мирославом Петрівим

До речі, нещодавно авторам цієї статті пощастило віддалено познайомитися з паном Мирославом Петрівим з Канади, який є онуком рідної сестри Володимира Мурського — Іванни Петрів. Завдяки отриманим від М. Петріва відомостям вдалося дізнатися, що Володимир Мурський був онуком Михайла Вербицького – автора музики Державного Гімну України, священика УГКЦ.

Можливо саме завдяки сімейному релігійному вихованню він виріс глибоко віруючою людиною та чудово розумів важливість релігійного питання у боротьбі за українську незалежність. Водночас, в родині Мурських завжди панувала релігійна толерантність, оскільки дружина Володимира – Софія Вольська-Мурська була католичкою.

Михайло Вербицький

Тож, прибувши на береги Босфору на початку 1929 року в якості представника Уряду УНР в екзилі Володимир Мурський відразу розпочав роботу зі встановлення тісних контактів з православним духовенством Стамбула, насамперед представниками Вселенського Патріархату та інших християнських громад міста, розуміючи що такі зв’язки потрібні йому ще й для виконання його основних, дипломатичних функцій, визначених урядом УНР.

Ледь не першим справжнім товаришем В. Мурського у Стамбулі став заступник Болгарського екзарха митрополит Борис, зближенню з яким сприяло навчання Бориса наприкінці XIX століття у Київській духовній академії разом з одним із керівників УНР Олександром Лотоцьким.

Дружба з Борисом не обмежувалася лише привітаннями на релігійні свята та обмінами подарунками. Вони багато зустрічалися й спілкувалися у вільний час.

Так, 23 січня 1930 року В. Мурський разом з секретарем українського громади Стамбула М. Забєлло за дорученням О. Лотоцького прибув до болгарського митрополита Бориса і мав з ним майже 4-х годинну розмову. Обговорювались міжнародні справи в контексті українського питання, проблеми розвитку української церкви, доля українських емігрантів у Туреччині, Болгарії та на Балканах загалом.

Митрополит обіцяв допомогти українським емігрантам в Болгарії, а українська делегація, в свою чергу – інформувати владику про розвиток українських справ та забезпечувати відповідною літературою. Досягли домовленості про візит митрополита Бориса у відповідь.

Вказаний візит відбувся 27 січня 1930 року. Митрополит разом із особистим секретарем Ніколовим відвідав будинок В. Мурського. Під час обіду відбулось подальше знайомство митрополита з Україною, її історією, культурою, мистецтвом, особливо орнаментами та вишивкою, сучасним станом та планами на майбутнє еміграційного уряду. Представниками українського громади були передані митрополиту необхідні інформаційні матеріали про Україну.

Вселенський Патріарх Фотій ІІ

19-20 квітня 1930 року напередодні та у день Пасхи В. Мурський і представники української громади Стамбула від імені Президента УНР в екзилі подарували митрополиту Борису на честь свята стилізовані українські ікони, які були освячені та вміщені на почесне місце у болгарській митрополичій церкві.

Після пасхального богослужіння митрополитом Борисом В. Мурський був представлений співробітникам дипломатичного корпусу Болгарії в Туреччині, послу та консулу, а також іншим видатним діячам болгарської діаспори.

21 травня 1930 року В. Мурський і М. Забєлло були запрошені на організоване митрополитом Борисом святкування болгарською громадою Стамбула дня Кирила і Мефодія.

Ймовірно, що саме за сприяння Бориса, а також деяких активістів української громади Стамбула, В. Мурський дуже швидко встановив особисте знайомство з чиновниками Вселенського Патріархату, а згодом і з Патріархом Фотієм ІІ. Протягом 1929-30 років В.Мурського неодмінно запрошували на літургії, що проводилися в кафедральному соборі Константинополя – Церкві Св. Георгія у Фанарі.

Церква Сятого Георгія. Стамбул. Район Фанар Фото: Википедия

Про особливе ставлення Вселенського Патріарха до В. Мурського свідчить зокрема той факт, що під час зустрічі з В. Прокоповичем він неодноразово називав В. Мурського "майн фройнд" ("мій друг" - розмова велася німецькою мовою).

Активність В. Мурського та його вміння бути корисним в релігійних питаннях не залишилися непоміченими в керівництві УНР. Недаремно в одному зі своїх листів віце-прем’єр і міністр внутрішніх справ уряду УНР в еміграції О. Лотоцький, відзначаючи надзвичайно важливу роль В. Мурського у вирішенні питань української церкви, зокрема, проблем визнання Української православної церкви в Америці, називав В. Мурського українським нунцієм у Стамбулі.

До речі, О. Лотоцький не випадково надавав високу оцінку діяльності В. Мурського. Він на особистому досвіді пересвідчився на скільки складно і не просто розв’язувати церковні справи. У 1919–1920 роках, будучи надзвичайним послом УНР у Туреччині, О. Лотоцький вже займався переговорами із Вселенським Патріархатом стосовно надання автокефалії Українській православній церкві.

Можна сказати, що то була перша спроба здобуття Томосу про автокефалію, яка, на жаль, не мала успіху. Формальним приводом для відмови у розгляді цього питання стала відсутність у той час на престолі Вселенського Патріарха, вибори якого мали відбутися згодом. Детальніше про цю історію можна дізнатися із книги спогадів О. Лотоцького "В Царгороді".

Олександр Лотоцький

Таким чином, на початку 1930 року, завдяки роботі В. Мурського, були створені сприятливі умови та можливості розпочати прямі контакти керівництва УНР з Константинопольською православною церквою.

Про візит голови уряду УНР до Стамбула В. Мурському було повідомлено наприкінці травня 1930 року. Планувалось, що В. Прокопович відвідає Стамбул транзитом. Головною метою поїздки бачилася його участь у конгресі православного духовенства, скликаного Вселенським Патріархом на Афоні, де Прем’єр сподівався виступити з доповіддю про стан церкви в Україні й еміграції та просити про визнання автокефалії української церкви.

Посол УНР у Варшаві Роман Смаль-Стоцький у зв'язку з цим звертався до В.Мурського з проханням взяти на себе організацію візиту В.Прокоповича. У листі, зокрема, вказувалося:

"…3) Пан прем’єр доручає Вам відповідно підготувати патріархат (дуже обережно) і перевірити можливість аудієнції у Патріарха.

4) Бути готовим до поїздки в Салоніки до місця конгресу. Можливо прийдеться затриматись у містечку Карієс. Зберіть будь-ласка всю відповідну інформацію про шлях подорожі.

5) На час перебування пана прем’єра, будь ласка, будьте його секретарем й усюди словом і справами надавайте йому підтримку…"*.

* із листа Р. Смаль-Стоцького – ГДА СЗР Спр. 12617. Т. 15. Арк. 264

Візит В. Прокоповича до Стамбула мав конфіденційний характер. Про нього не повідомлялося в пресу, не організовувалася офіційна зустріч. Рішення не афішувати візит було спричинено, скоріш за все, зовнішніми чинниками.

Керівництво УНР в екзилі намагалося уникнути зайвого тиску на Вселенський Патріархат, по перше, з боку Російської православної церкви, яка на той час вже контролювалася радянською владою, по-друге, з боку офіційної Анкари, яка традиційно дуже нервово реагувала на будь-яку міжнародну активність Фанару.

Отже Голова Уряду УНР в екзилі В. Прокопович прибув до Стамбула 8 червня 1930 року пароплавом з Румунії у супроводі князя Георгія Накашидзе – грузинського емігранта, відомого діяча руху "Прометей", а також єпископа Серафима, який лише за 4 місяці до того втік із більшовицького Харкова та оселився у Варшаві.

В. Прокопович на час візиту оселився в будинку В. Мурського у стамбульському передмісті Єшилкьой, більш відомому за історичною назвою Сан-Стефано.

Наступного дня відбулась зустріч В. Прокоповича та В. Мурського із представниками генерального консульства Польщі, на якій через низку причин міжнародного та внутрішньополітичного характеру було прийнято рішення відмовитись від поїздки до Греції, а зосередити зусилля на організації зустрічі із Вселенським патріархом.

Візит Прем'єра УНР до Стамбула тривав до 15 червня та був дуже насичений подіями. За цей час він провів робочі зустрічі з активістами української громади Стамбула, Генеральним консулом Польщі в Стамбулі, лідером кримськотатарської еміграції в Туреччині Джафером Сейдаметом, написав понад десять листів керівникам УНР до Парижу, Варшави, Відня.

Велике враження на В. Прокоповича справила зустріч з болгарським митрополитом Борисом, що відбулася 14 червня. Про неї голова екзильного уряду залишив винятково позитивні характеристики. В.Прокопович у листах до Андрія Лівицького, Олександра Лотоцького та Олександра Шульгіна писав наступне:

"…Дуже добре враження справив на мене простотою та симпатією до нас і розумінням справи – місцевий митрополит Болгарський. Це наш великий приятель і приймав мене надзвичайно…"; "... Болгарський митрополит мене просто зачарував простотою та розумінням нашої справи: говорили багато та змістовно…"; "…Добрі враження викликала зустріч із місцевим болгарським митрополитом. Це наш друг і може допомогти по роботі в Болгарії…".

Проте, головною подією візиту стала зустріч В. Прокоповича з Вселенським Патріархом. Вона відбулася 12 червня 1930 року. Окрім В. Прокоповича та Фотія ІІ на зустрічі були присутні В. Мурський та секретар української громади Стамбула М. Забєлло.

В’ячеслав Прокопович

За свідченнями учасників зустрічі вона пройшла в дуже теплій атмосфері. Під час аудієнції після тривалого обговорення справ української церкви та еміграції, ситуації в Україні в цілому, Прем’єр УНР вручив Вселенському Патріарху документ, що підтверджував його повноваження як представника Вищої ради українських емігрантів, а також Меморандум за власним підписом. Текст цього документу не є великим, тому вважаємо доцільним викласти його повністю:

"Стамбул. 12 червня 1930 року

Його Святості Фотію ІІ, Вселенському Патріарху в Константинополі

Ваша Святість.

В якості делегата Вищої Ради Українських Емігрантів, я маю честь звернути увагу Вашої Святості на наступні факти:

1. Нинішнє становище православного населення України не дає йому змоги задовольняти свої релігійні потреби та впорядкувати своє духовне життя, а також вільно проявляти свою волю.

Українські емігранти, які зараз перебувають поза своєю батьківщиною, вважають своїм обов'язком просити Вашу Святість не відмовитись звернути прихильну увагу на релігійне життя України. Це життя повинне розвиватися після реставрації незалежності нашої вітчизни й відновлення духовних зносин з Вселенським Патріархатом згідно з історичними традиціями, а також згідно з волею нації, повинно утворити Автокефальну церкву в незалежній державі.

2. Релігійне почуття і необхідність задовольняти духовні потреби мають особливе значення для українських емігрантів. Розділені зі своєю батьківщиною й розсіяні у всьому світі українці формують багаточисельні приходи, які налічують тисячі вірян, що групуються навколо них.

Українські емігранти, традиційно віддані святій православній релігії, були б невимовно раді знайти захист у Вселенського Патріарха, під управлінням якого їхнє духовне життя могло б розвиватися й задовольняло б їхні духовні потреби.

Таким чином Вища Рада Українських Емігрантів дозволяє собі просити Вашу Святість не відмовити взяти у своє ведення українських вірян, що знаходяться в західній і центральній Європі та вважати їх віднині своєю паствою.

Делегат Вищої Ради Українських Емігрантів

В'ячеслав Прокопович"

Копія меморандуму, поданого В.Пркоповичем Вселенському Патріарху Фотію ІІ. Джерело: ГДА СЗР України. Спр. 12617. Т.1. Арк.27

Копія меморандуму, поданого В.Пркоповичем Вселенському Патріарху Фотію ІІ. Джерело: ГДА СЗР України. Спр. 12617. Т.1. Арк.27зв

Таким чином, Прем'єр УНР у Меморандумі просив Вселенського Патріарха сприяти у створенні, після відновлення державної незалежності України, Української автокефальної церкви, а також про прийняття під юрисдикцію Вселенського Патріарха православної української еміграції.

За свідченнями учасників зустрічі, у тому числі самого В. Прокоповича, Вселенський Патріарх дав позитивну відповідь на обидва пункти Меморандуму. Він благословив українську еміграцію та обіцяв співрозмовникам всіляке сприяння у вирішенні питань української церкви, зокрема його розгляду у Священному Синоді.

Після зустрічі В. Прокопович подякував В. Мурському за організацію аудієнції на написав декілька дуже оптимістичних листів іншим керівникам УНР.

Також за сприяння В. Мурського 13 червня відбулася зустріч Фотія ІІ з єпископом Серафимом, що прибув до Стамбула разом з В. Прокоповичем. За словами Прем’єра ця розмова була продовженням основної зустрічі.

В. Прокопович залишив Стамбул 15 червня 1930 року і потягом виїхав до Софії. На вокзалі його проводжали В. Мурський, активістки української громади, Д. Сейдамет, Генконсул Польщі.

Зустріч з Вселенським Патріархом справила неабияке враження на лідерів УНР. Ще під час перебування В'ячеслава Прокоповича в Туреччині Володимир Мурський отримав вказівку готуватися до візиту Голови Директорії УНР Андрія Лівицького та Військового міністра УНР в екзилі Володимира Сальського, які мали прибути до Стамбула вже наприкінці липня 1930 року.

Проте цей візит не відбувся, ймовірно, через конфлікт, який тоді розгорівся в середині Державного центру УНР в екзилі між прихильниками А. Лівицького і В. Сальського.

Слід також відзначити, що В. Мурський організував аудієнцію у Фотія ІІ і для князя Г. Накашидзе. Показово, що грузини, як й українці, під імперським тиском Росії втратили незалежність своєї церкви. Тому Г. Накашидзе на прийомі у Вселенського Патріарха також піднімав питання автокефалії Грузинської православної церкви.

Контакти представника уряду УНР у Стамбулі В. Мурського з Вселенським Патріархом продовжувалися і після завершення візиту В. Прокоповича та повернення останнього до Варшави. 1 січня 1931 року В. Мурський разом з М. Забєлло, відвідавши службу в церкві Патріархії, були на прийомі у Вселенського патріарха в Парадному залі Патріархії, де отримали його благословення та мали бесіду з ним і його особистим секретарем Папа-Іоанну.

Вселенський Патріарх був дуже привітним до представників української громади Стамбула. В. Мурський, користуючись нагодою, вручив йому екземпляр своєї щойно опублікованої книги "Україна та її боротьба за незалежність".

У Патріархії перебували під значним впливом звернення, яке надійшло від української пастви Америки (більше ніж 400 тис. осіб) про прийняття Української автокефальної церкви Америки у пряме підпорядкування Вселенського Патріарха. Папа-Іоанну запевнив В. Мурського, що питання про надання автокефалії буде розглядатись на найближчому Вселенському Соборі, який мав відбутися на початку 1932 року.

Тема Української автокефальної церкви Америки піднімалася В. Мурським в Патріархаті і в подальшому. Проблеми внутрішньої боротьби в середовищі американського православного духовенства обговорювались з секретарем Папа-Іоанну 10 липня та 13 серпня 1931 року.

За їх результатами В. Мурським було подано спеціальний меморандум. Документ і зміст розмов Папа-Іоанну обіцяв особисто доповісти Вселенському Патріарху.

Можливо досягнення уряду УНР в екзилі у питанні просування в напрямку створення Української автокефальної церкви, могли бути набагато значущими, якби не передчасна смерть Фотія ІІ і В. Мурського, які пішли з життя майже одночасно у 1935 році.

Отже, питання здобуття автокефалії та побудови помісної автокефальної церкви в Україні це не питання сьогодення. Воно виникло в далекому минулому, коли московський патріархат позбавив українську церкву самостійності.

Тому, як тільки послаблювався імперський тиск в Україні або починалося формування незалежної Української держави, відразу виникало питання автокефалії. У період Української революції, коли існувала Українська незалежна держава, церковну проблему вирішити не вдалось. Але й після поразки визвольних змагань екзильний уряд УНР, як бачимо, продовжував боротися за вирішення цього питання.

І ця боротьба, у якій не останню роль відіграв Володимир Мурський, не була марною, оскільки вона дала певний досвід, в тому числі для вирішення сучасних проблем Української православної церкви.

Читайте також:

Від Крут до Оксфорду: життєпис вояка армії УНР Митрофана Швидуна

Володимир Мурський — представник екзильного уряду УНР у Стамбулі

За лист до Горького – розстріляти! Доля останнього начштабу Армії УНР

Євген Коновалець у революційну добу 1917—1921

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Микола Лівицький – український президент зі Жмеринки