Важлива подробиця історії українського правопису

Дану статтю автор подав до "Вісника Національної академії наук України" в 2015 році. Але в останній день перед пубілкацією в липні 2016-го текст зняли з номера з поясненням "щоб не "паралізувати роботу Правописної комісії, яка повинна внести необхідні зміни в український правопис".

-------

Про історію українського правопису написано вже чимало і доволі ґрунтовно. Разом з тим, допитливому дослідникові час від часу трапляються свідчення, які змушують по-новому подивитися на нібито добре відомі факти.

Одним із таких джерел став документ "Зауваження з приводу змін в українському правописі, внесених Президією Державної Правописної Комісії", знайдений в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.

Як випливає з його змісту та стилю, цей лист написав член Президії Державної правописної комісії, голова Державного видавництва України Сергій Пилипенко в січні 1928 р. Очевидно, адресатом є голова Комісії, тодішній нарком освіти УСРР Микола Скрипник.

Цей лист допомагає краще зрозуміти глибинні процеси, які відбувалися під час обговорення та затвердження правописних норм 1928 року.

Зокрема, член Президії Державної правописної комісії з жалем констатує:

"... всі наради цієї президії одбувалися без моєї участи, звичайно, що й важко було запрохувати мене на тії наради, бо вони йшли в Харкові, а я живу в Київі. Але й протоколи нарад до мене не надсилалися.

Сергій Пилипенко, член Президії Державної правописної комісії, голова Державного видавництва України

Таким чином допіро в середині грудня 1927 р. мені довелося побачити ті різкі зміни українського правопису, які внесено на згаданих нарадах президії. З великим жалем констатую, що і на засідання правописної президії 24 січня 1928 р. я фізично позбавлений змоги приїхати.

Народний Комісар освіти М.О. Скрипник призначаючи засідання для розгляду остаточно зредагованого проекта на 24 січня у Харкові безперечно випустив з пам’яти, що в той самий день у Київі одбуває всеряджена од нього Комісія ревізію в Академії Наук і що я обов’язково повинен бути присутній у Київі при тій ревізії.

Таким чином я маю спромогу тільки листовно висловити свою думку про ті зміни в правописному проекті, що загрожують переворотом дотеперішнього нашого правопису.

Нагадаю, що тій Державній Правописній Комісії, яку зформувала Р.Н.К. доручено було од Ради Нар. Комісарів не реформу й перевороти робити у загально-вживанім академічно і урядово ухваленім правописі, ба тільки його впорядкувати, розвити, деталізувати".

Отже, голова Президії Державної правописної комісії не запрошує на засідання члена цієї президії, не надсилає йому протоколів, а остаточне засідання (в Харкові) призначає на день, коли в Києві проводиться призначена ним же ревізія в Академії наук і де той має неодмінно бути. Навряд чи такі дії свідчать про прагнення прийняти якісний, науково обґрунтований правопис.

Автор листа зазначає також, що і на правописній Конференції 1927 року голосування відбувалося таким чином, щоб, усупереч попереднім урядовим рішенням і ухвалі угодової Комісії, забезпечити прийняття якнайрадикальніших правописних змін:

"В склад конференції мало б увійти більше-менше 80 членів. Та як видко з протоколів тієї конференції брали участь у ній лиш 36–37 голосів (иноді й менше) тоб-то менше, ніж половина конференції. Випадково трапилося так, що присутні були в непропорціонально-великому числі представники окраїнних спольщених говірок, а не тих, якими говорить уся инша Україна.

І от при голосуванні над окремими пунктами правопису иноді траплялося так, що деякі загально досі вживані, глубоко-вкорінні й усім звичні пункти нашого правопису одхилялися більшістю одного-двох голосів на 36–37 голосівників. Конференції надавати законодатну силу радикально-переворотним правописним постановам, які не мають за собою кваліфікованої більшости, очевидячки річ недопустима.

До того ж такі некваліфіковані постанови були й чисто випадковими, бо що ті 19-20 голосів, які провадили на конференції правописний переворот не можуть висловлювати думки повного складу запроханої конференції, себ-то 80-тьох (або понад 80) людей це теж ясно.

Додати треба, що угодова Комісія, яку сама Конференція обрала, прийшла до висновку, що радикальні постанови про зміну правопису треба одкинути.

Правда і це на великий жаль висновки угодової Комісії були тільки оповіщені на конференції, а не голосувалися, але самий факт, що угодова комісія радикальні зміни одкинула, не тратить своєї сили, і показує як обережно треба підступати до ломання дотеперішньої нашої правописної системи".

Микола Скрипник, народний комісар освіти Української Соціалістичної Радянської Республіки (1927-1933)

І далі: "На конференції, правда, за польську вимову (ля, льо, лю) висловилися 22 голоси, а за звичайну нашу вимову висловилося 20 голосів, але й на конференції маленька перевага 2-х голосів над иншими була, треба гадати, наслідком неправильного голосування.

Вже й тоді звернули увагу на той факт, що в голосуванні взяли участь якісь сторонні люди, не члени конференції. І справді: звідкіля могло при голосуванні з’явитися 42 голоси, коли в усіх инших випадках їх бувало тільки 37?

Я про це сказав голові конференції т. М.О. Скрипникові; він зробив застереження публіці, що сторонні люди не сміють голосувати, і в усіх дальніших голосуваннях, про инші пункти правопису ми знов бачимо участь лиш 36–37 голосів.

Через те я думаю, що постанова про ля, льо, лю зам. дотеперішнього нашого ла, ло, лу, не висловлює думку навіть тодішнього складу конференції. Цей пункт рішуче вимагає розіслання анкет до всіх затверджених членів конференції (близько 80 людей) і лиш коли від кожного прийде відповідь на анкету, можна буде знати точну справжню думку конференції".

Якщо наведені дані правильні, тоді виходить, що рішення правописної Конференції 1927 року були прийняті із залученням сторонніх осіб і без належного кворуму (кваліфікованої більшості) – тобто з грубими порушеннями регламенту. У такому випадку ці рішення – а разом з ними й прийняті на їх основі Правописні правила 1928 року – не можна вважати легітимними.

Певні висновки щодо достовірності цих фактів можна зробити, порівнявши їх зі свідченнями інших учасників Конференції.

Ось що пише про ті події Олекса Синявський у своїй статті "Коротка історія "Українського правопису"": "Наслідком довгого ґрунтовного змагання з’явилося дуже непевне і власне значною мірою відповідне до справи голосування: 22 учасники Конференції стояло за ля, льо..., 20 за ла, ло... і 1 утримався" [...] Аналогічно стояла справа й за г – ґ в чужих словах, хоч, правда на Конференції голосувало за те, щоб чуже g передавати українським ґ значна більшість (26 за ґ і 10 за г), але це може й випадково".

Олекса Синявський, професор української мови Харківського інституту народної освіти (1920—1928), член Комісії для впорядкування українського правопису при Народному комісаріаті освіти УСРР (1925—1928)

Тут фігурують ті самі цифри, що й у листі, а це дає підстави довіряти написаному в ньому. Звертаємо увагу на те, що, на думку Синявського, підсумки голосування за передачу латинської g українською ґ можуть бути випадковими. Це є непрямим підтвердженням можливих порушень у процедурі голосування і фіксування результатів.

Разом із тим, у статті "Підсумки правописної дискусії" народний комісар освіти Микола Скрипник стверджує: "Конференція зібрала коло 75 чоловіка українських учених, письменників, учителів, та инш. українських культурних діячів з усіх кутків УСРР, з українських земель РСФРР, а також і з закордонної України".

Отже, за М. Скрипником, на Конференції було 75 учасників. Своєю чергою, О. Синявський стверджує, що в реєстрі учасників Конференції було 55 осіб. Таким чином, маємо два свідчення про 37 учасників, які брали участь у голосуванні (С. Пилипенко і О. Синявський), одне про 75 учасників конференції (М. Скрипник) і одне про 55 (О. Синявський).

Нам бачиться таке пояснення цих розбіжностей у цифрах: у конференції мало взяти участь 75–80 осіб, а приїхало 37, які й брали участь у голосуваннях (іноді до них приєднувалися сторонні особи, що давало загальну кількість до 43).

Якщо ж до кількості реальних учасників додати тих, хто надіслав письмові відгуки чи зауваження, то загалом і набирається 55. У будь-якому випадку, такі цифри свідчать принаймні про незрозумілу і непрозору процедуру прийняття рішень на Конференції 1927 року, а отже, про можливі фальсифікації.

Автор листа пише про погіршення ситуації з правописом порівняно з тою, яка склалася на конференції:

"Розглянувши присланий до мене в грудні 1927 р. проект змін, вироблений у моїй відсутності на президії Державної Правописної Комісії, я побачив, що президія пішла ще далі в руйнуванні нашого правопису, ніж навіть то намічала конференція. В президії брало участь четверо людей.

Од проф. О.Н. Синявського я довідався, що він хоч не згоджується з запропонованими в президії правописними змінами, принципово ухилявся од усякого голосування, бо вважає за ненормальну річ, щоб правописні реформи вирішалися в тісній колегії перевагою скажем, одного голоса.

Але виясняється, що фактично вирішення в президії про переворот у нашому правописі перейшло навіть без більшости одного голоса. Бо що ж було? Проф. Синявський од голосування принципово ухилився, представник Держвидава С. Пилипенко рішуче висловився проти запропонованих змін, моя думка і в моїй відсутности теж рахувалася, як голос проти змін.

Отже прихильниками перевороту в правописі були: Голова Президії М.О. Скрипник та тов. А.Т. Приходько – себ-то два голоси. Проти них – представник ДВУ – Пилипенко та представник Академії Наук – акад. Кримський, – це теж два голоси.

Отже постанову про різкі зміни в дотеперішнім правописі прийнято, виходить, не більшістю голосів, а перевагою тільки голоса голови при розбиттю голосів по половині. Ясно, що радикальне вирішення, винесене таким ненормальним способом не може претендувати на те, щоб набрати силу закона".

Якщо довіряти написаному, то виходить, що долю Правопису 1928 року фактично вирішувало не 80 кваліфікованих мовознавців, а лише двоє осіб: нарком освіти Микола Скрипник і товариш Антін Приходько. За свідченням О. Синявського, перший фігурує в своїх анкетних даних як "професійний революціонер" з Донбасу, а другий – як юрист з Кубані.

На нашу думку, така характеристика М. Скрипника невипадкова і свідчить про те, що О. Синявський бачив у його діях наміри зробити революцію і в українському правописі.

Академік Агатангел Кримський, співзасновник Всеукраїнської академії наук,  директор Інституту української наукової мови ВУАН

Наталія Малюга зазначає, що Антін Терентійович Приходько був заступником Генерального прокурора УСРР, заступником наркома освіти, головою арбітражної комісії при Раднаркомі УРСР, а в 1930 р. під його головуванням Особливий склад Найвищого суду УСРР слухав справу Спілки визволення України.

"Книга пам’яті" свідчить, що він мав незакінчену вищу освіту, був членом ВКП(б) з 1916 по 1920 р. [насправді, в 1916—1918 рр. був членом Української партії соціалістів-революціонерів,  до 1920 р. — в Українській комуністичній партії (боротьбистів), відтак член КП(б)У — ІП], юрист, заступник наркома юстиції, заступник Генерального прокурора УСРР, голова арбітражної комісії при Раднаркомі України. Доволі загадкова постать.

Ні в Національній бібліотеці України ім. Вернадського, ні в Інтернеті нам не вдалося знайти навіть згадки про яку-небудь його публікацію [тому що Приходько публікувався під псевдонімом "А. Прийдешній" — ІП]. Не маючи вищої освіти, він працював на ключових посадах в уряді УСРР і навіть став членом Президії Державної правописної комісії, поруч з відомими мовознавцями – професором Олексою Синявським й академіком Агатангелом Кримським.

Або ж наркому Скрипнику потрібен був помічник для голосування, і товариш Приходько для цієї ролі добре підійшов. Або ж останній сам був "отим сірим кардиналом", який підштовхував правописний процес у "потрібному" напрямку – адже через два роки він брав активну участь у переслідуваннях української інтелігенції.

На перший погляд видається дивним рішення проф. О. Синявського ухилятися від голосувань на завершальному етапі правописної епопеї. Бо ж якби він брав участь у голосуваннях, було б три голоси проти двох. І за умови належного підрахунку голосів це б унеможливило будь-які мовні "перевороти".

Але навряд чи відомий мовознавець був таким безвідповідальним, щоб полишити цю важливу справу на розсуд професійного революціонера та юриста. На нашу думку, його просто "переконали" відмовитися від участі в голосуваннях, щоб досягти бажаної мети – прийняти неприйнятний правопис.

Мабуть, Олекса Синявський і сам усвідомлював, що від нього вже мало що залежить, і буде затверджено саме такий правопис, який потрібно Голові.

А той ще під час Конференції проявив себе палким поборником уведення ґ скрізь, де тільки можливо і навіть неможливо, усупереч рекомендаціям інших учасників правописного процесу. Про це сам же М. Скрипник пише у своїй статті "Підсумки правописної дискусії":

"Цю лінію "Енеїди" на малоросійський лад перелицьованої, на жаль, був підтримав т. Річицький в його статті, коли він теж обстоював перекручення чужомовних слів на малоросійський лад, знищуючи літеру "Ґ" то-що, хоча цей звук цілковито властивий українській мові – "ґудзик", "ґирлиґа" і цілі десятки і сотні українських слів.

Політичний сенс цієї "орієнтації на власні сили" зрозумілий. В усякому разі він доведе до зайвого формального відрізнення від російського правопису, російських власних й географичних [!] назв, наводив на хибний шлях спрощування правопису, пропонуючи цим перекручувати слова буцім то, на український, а в дійсности на міщанський лад".

Тут Скрипник підтверджує, що дійсно виступав проти спрощення правопису. Знаменною є аргументація автора, який шукає "політичний сенс" у суто наукових – і достатньо слушних, на нашу думку, міркуваннях – і апелює до необхідності зближення з російською мовою.

Нарком був добре свідомий того, що в тодішній Україні до літери ґ ставилися принаймні не надто прихильно, оскільки скаржиться далі на "своєрідний бойкот тої літери нашими складачами та коректорами".

У цьому світлі згадані вище маніпуляції з голосуваннями не видаються нам дивними: вони повинні були забезпечити потрібний Голові ступінь радикалізації українського правопису шляхом упровадження норм, характерних не для всієї України, а лише для окремих "окраїнних спольщених говірок".

Самі тільки галичани не змогли б спричинити такий переворот. На Конференції 1927 року їх було, за даними Синявського, лише 11–13 осіб, а в складі Президії Державної правописної комісії був тільки один представник Західної України – волинянин Агатангел Кримський, який виступав якраз проти правописних збочень.

Як випливає зі згаданих вище документів, найактивніше впроваджували норми спольщених західноукраїнських говірок донеччанин Скрипник і кубанець Приходько.

Щобільше, сам же Олекса Синявський відзначає, що на Конференції 1927 року доволі сильними були "доосередні правописно-мовні потяги" і "бажання порозумітися", зокрема з боку Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові: "Голова Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові акад. К. Студинський декларував повну готовність Товариства прийняти Правопис, ухвалений на Конференції".

Чи не свідома революційна позиція наркома й стала головною причиною того, що обговорення і затвердження правопису супроводжувалися, за Синявським, "упертою й звитяжною боротьбою" і значними труднощами, і що чимало невиправданих правил таки було прийнято.

Голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка академік Кирило Студинський і секретар НТШ  доктор Роман Цегельський. Фото: ЛННБУ ім. В. Стефаника

Автор листа конкретизує додаткові правописні пропозиції, затверджені Президією:

"Одно з вирішень, прийнятих отаким побутом у президії, вражає своєю цілковитою несподіваністю. Прийнято, голосом голови президії, проект: завести до української мови цілком їй невідомі форми Геордже (вокатив од Георг) на Геордзі, на Волдзі. Ці форми, цілком видумані, фіктивні. Ніде в ніякій українській говірці не говориться і не говорилося Геордже, на Геордзі, на Волдзі.

Ці нововидумані форми в Президії не можуть бути виправдані історією нашої мови, ані духом її. Констатую, що таких (неправильно-витеоретизованих форм) не придумували ані Державна Правописна Комісія, ані Конференція, і їх одноголосно одкинула й київська тісна редакційна нарада, призначена Наркомосом у грудні 1927 р.

Запровадити до української мови невідомі їй форми Геордже чи на Геордзі, на Волдзі була б річ ненормальна і з наукового і з чисто-життєвого погляду.

Ніяк не можна пристати і на два инші різкі перевороти в українській мові, що перейшли в президії теж навіть не більшістю голосів, в лиш перевагою голоса голови. Це – постанова про те щоб писати не філологія, або геологія, але фільольогія та геольогія. Або: не писати баласт, платформа, бланк, лунатик, але писати баляст, плятформа, блянк, люнатик.

Така вимова чується тільки в окраїнних спольщених говірках, а для всієї маси українського люду вона цілком чужа і історично не виправдовується".

Перша пропозиція логічно продовжує взятий Головою курс на надмірне впровадження ґ, оскільки спрямована на те, щоб накинути українській мові непритаманні їй фонемні зміни у м’якій позиції. На щастя, на подальших етапах обговорення першу та другу пропозиції зрештою відкинули, але остання таки ввійшла в остаточну редакцію Правопису 1928 року.

І далі автор листа застерігає про небезпеки від упровадження такого правопису:

"Прийнявши ортографічний переворот, ми б поставили глибоку прірву між усією дотеперішньою літературою і дальшою, і в тій хаотичній прірві заплутався б не тільки слабо-письменний читач-робітник та читач-селянин, ба й український культурний інтелігент. В якій великій мірі це пошкодить справі українізації нема чого й говорити.

[…]

Не можна сподіватися, щоб таку ненормальну, чужу живій мові і вкоріненій літературній традиції вимову захтіли засвоювати геть усі українці. Можна наперед сказати, що значна частина письменської України цілком вороже поставилася б проти перероблення своєї глибоко-органічної вимови на незвичайний чужий кшталт.

[…]

Кожен правопис, який накидається народові з гори насильно проти природи його мови, звичайно, викликає лиш велику нехіть і навіть зненависть".

Автор цитованого документа далеко не єдиний у своєму критичному сприйнятті зазначених правил. Іван Огієнко також критикує Правопис 1928 року за надмірне вживання літери ґ, що спричинило тоді масове невдоволення вчительської інтелігенції.

Юрій Шерех (Шевельов) класифікує звук [ґ] як "не характеристичний для української мови" і розглядає цей правопис як "типово анемічний, безкровний фабрикат кабінетних теоретиків, не придатний для щоденного життя".

Цілком прогнозовано, писав Шевельов, що "Український правопис", затверджений наркомом освіти Миколою Скрипником 6 вересня 1928 року, "від самого початку прийняли вельми неприхильно".

Затверджений наркомом освіти Скрипником правопис відтоді називають "скрипниківкою"

Ніби підсумовує вищесказане мовознавець Степан Бевзенко. Він пише, що нововведені в кодексі 1928 року компромісні орфографічні норми були далекі від досконалості й доцільності, оскільки йшли врозріз із мовною практикою народних мас, недооцінювали східноукраїнські правописні традиції та переоцінювали західноукраїнські.

Слід мати на увазі, що в 20-х роках минулого століття відстоювати українську "г" було значно складніше, ніж тепер. Лише 1934 року з’явилася ґрунтовна праця Андре Мейє "Le Slave commun" [у російському перекладі 1951 року "Общеславянский язык" – ІП], де було показано, що в процесі становлення української мови проривний звук [ґ] перетворився на щілинний (фрикативний) [г].

Цілком передбачувано, що радикальне і надмірне впровадження ґ у Правописі Скрипника супроводжувалося імперативною вимогою передавати латинську h тільки як г (§55) – всупереч тому, що вже тоді в українській мові були добре відомі імена і назви Захар, Мехмет (Махмуд, Мухаммед), Пархом (Пахом), Рахіль, хавбек, хадж, Хорватія тощо, які явно демонструють давню традицію h –х.

Ця традиція відображає той факт, що в англійській, німецькій та багатьох інших мовах (крім чеської та словацької) фонемі /h/ відповідає артикуляційно й акустично подібний до хукання і близький до українського [х] глухий звук, що підтверджується етимологічними та фонетичними дослідженнями: Vakulenko M. Borrowings in Ukrainian: Etymological, Semantic, and Orthographic Issues. Slavia, Praha. 2015. Sešit 1: 1-24; Вакуленко М.О. Українська термінологія: комплексний лінгвістичний аналіз. Івано-Франківськ: Фоліант, 2015; Stevens K.N. Acoustic Phonetics. Cambridge: MIT Press, 1998; Ladefoged P. A Course in Phonetics. University of California, 1975; Boase-Beier J., Lodge K. The German language: a linguistic introduction. Oxford: Blackwell Publishing, 2003.

Критики кодексу 1928 року не вказують і на інші його вади, які також свідчать про те, що його науковий рівень був далеким від належного навіть на той час. Зокрема, ще 1909 року вийшла друком праця М. Стефанідіса Ψαμμουργική και Xημεία, в якій було доведено, що назва "хімія" походить від давньогрецьких χύμα та χυμεύειν.

Серед розробників проекту правопису 1926 року зазначений С. Вікул, який брав активну участь в обговоренні правопису іншомовних слів. Очевидно, йдеться про Сергія Павловича Вікула – рідного брата хіміка Миколи Павловича Вікула, який 1918 року оприлюднив "Російсько-український словник термінів фізики і химії".

Сама назва словника вказує на те, що автор знав етимологію терміна "хімія". Незважаючи на це, у §64 проекту і Правопису 1928 року слово "хемія" чомусь подано як приклад відтворення грецької η через е – хоча насправді написання цього терміна стосується правил передачі грецької υ (іпсілон) і латинської y (ігрек).

Крім того, відповідність η – е характеризує давню (візантійську), а не сучасну вимову, що суперечить провідному принципу української мови – фонетичному. Ще в ХІХ ст. науковці погодилися, що в українській мові фонетична засада ("як чуємо, так і пишемо") має перевагу перед етимологічною (збереження традиційного написання).

Але, схоже, в укладачів Правопису 1928 року науковий підхід і прагнення відтворити особливості української мови не були пріоритетними.

Втім, навряд чи є підстави вважати, що Радянська влада дозволила б у 1928 році виробити українцям справді якісний, науково обґрунтований правопис, який би дійсно об’єднував націю. Очевидно, що в неї були свої інтереси, а плани її виявилися не такими простими і далеко не такими шляхетними.

З одного боку, справді існувала потреба укласти більш-менш компромісний варіант українського правопису, який сприяв би вирішенню "чергових завдань Радянської влади", одним з яких була ліквідація неписьменності.

Однак влада мала й інші цілі. Метою Радянського Союзу, як і Російської імперії, завжди було позбавити українську мову можливості нормально розвиватися. У цьому зв’язку багато говорять про те, що українізацію 20-х років ХХ ст. провели насамперед для того, щоб винищити потім найактивніших її прихильників.

Проте в тогочасному правописному процесі є, на нашу думку, ще один небезпечний елемент єзуїтської політики Радянської влади.

На наш погляд, основне завдання полягало в тому, щоб запустити механізм самознищення української мови зсередини, використовуючи патріотичні настрої самих українців. За принципом "розділяй і владарюй".

Для цього потрібно було створити видимість того, що правопис належним чином обговорювали фахівці з усієї України, що він відповідає найкращим зразкам українського узусу, що його затверджено законним, демократичним шляхом, але ввести в нього норми, які були б не тільки неприйнятними для більшості, а й науково не обґрунтованими. Що й було зроблено досить успішно.

А далі здійнялася хвиля масових невдоволень таким правописом, і на цій хвилі з’явився Андрій Хвиля з його "фронтовою" риторикою [ідеться про книгу Хвилі "Викорінити, знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті" – ІП], а потім розпочалися репресії. Зауважмо, що репресії не виникли на голому місці: їх старанно підготували, попередньо організувавши обурення українського народу невдалими правописними експериментами і "переворотами".

Далі був "Правопис" 1933 року – куди поміркованіший, але з відчутним російським ухилом. Таким чином українцям підкидали ідею: західноукраїнське – погане, російське – хороше.

Редакція "Українського правопису", затверджена 1933 року новою Правописною комісією на чолі з Андрієм Хвилею

Так і було закладено в правописний процес "міну сповільненої дії": іще багато років українці ностальгічно згадуватимуть "золоте десятиліття", а найрадикальніші незаслужено-ностальгічно вважатимуть Правопис 1928 року найкращим і найприйнятнішим з усіх можливих.

З огляду на наявність агресивного сусіда, можна легко спрогнозувати, яким буде продовження російської експансії в Україні. Спочатку Росія всіляко сприятиме введенню радикальних, невиправданих змін у наш правопис, щоб посіяти хаос у суспільстві і викликати у частини населення огиду не тільки до української мови, а й до всього українського.

І на цьому тлі спроби звузити сферу вживання української мови – наприклад, уведення російської мови як другої державної – можуть досягти більшого успіху. А потім знову заговорять про "захист російськомовного населення".

Тому нам варто зробити належні уроки з минулого і бути пильними. Український правопис – це не революційний майдан і не засіб подолання ностальгії, а інструмент утвердження і консолідації мови європейської держави у світовому комунікативному просторі. Будьмо гідними не тільки своєї історії, а й свого майбутнього!