Київ прокинувся. Як почалася Українська революція

Київ спав. Київ спав притрушений щедрим снігом, замотаний у кілька ковдр (бо вугілля було дорогим і його бракувало).

Сергій Єфремов, публіцист і майбутній міністр, писав: "сумно й без надії стрічали новий 1917 рік… я памятаю добре, який безнадійно-тужливий настрій панував серед невеликої групи українців, що зібралися 26 лютого, в день Шевченкових роковин… Слово не йшло з вуст, розмова рвалася, як гнила нитка".

Михайло Шкільник, галичанин, що опинився у російському полоні у спогадах занотував:

"Здавалося - "на всіх язиків все мовчало". Але справді не було воно так. Українці поступовці, есдеки, есери пішли в підпілля, особливо молодь. Вони пішли в селянські маси, робітничі середовища та військові осередки і нелегально працювали проти царської тиранії…"

Київ не знав, що буде весною. Весна 1917 року вибухнула революцією.

Зима 1916/1917 років була надзвичайно сніжною. Через потужні заметілі інформація про революцію у Петрограді йшла до Києва дуже повільно

Випав великий сніг, не їздили поїзди і навіть телеграми ледь пробивались через зледенілі телеграфні проводи. Чи не щодня відбувалися мітинги, збори, виникали партії та ради, починали виходити нові газети. Зі стін зникли портрети царя, а з Думської площі у Києві – пам'ятник Столипіну. Свобода й демократія!

Перше повідомлення про події у Петрограді до Києва долетіли у другій половині дня 28 лютого.

Це була телеграма депутата Державної Думи Олександра Бублікова, який став комісаром міністерства шляхів сполучень:

"По всій мережі всім керівникам. За дорученням Комітету Державної Думи я сьогодні обійняв міністерство шляхів сполучення і оголошую такий наказ Голови Державної Думи:

"Залізничники!

Стара влада, що створила руїну всіх галузей державного правління, виявилася безсилою.

Державна Дума взяла у свої руки створення нової влади.

Звертаюсь до Вас від імені Вітчизни: від вас залежить тепер порятунок батьківщини.

Вона чекає від вас більшого, ніж виконання обов'язку. Вона чекає на подвиг. … Всі службовці повинні залишатися на своїх робочих місцях.

Член Державної Думи Бубліков".

Олександр Бубліков, з телеграми якого у Києві стало відомо про Лютневий переворот у Петрограді

Отриманій телеграмі не повірили відразу – надто непохитним видавався політичний лад, у церквах служили панахиди за імператором Олександром ІІ, на честь Миколи ІІ кричали "Ура!". І це "Ура" ні в кого не викликало жодних заперечень чи, бодай, найменшого протесту.

Кияни ще жили в Російській імперії, коли як в Петрограді вже була нова, революційна влада.

Телеграфісти відправили запит в Петроград, чи правильно вони прочитали телеграму Бублікова. Звідти підтвердили. І перші слова телеграми Бублікова пішли гуляти в народ: царя нема!

По місту поширились чутки про створення Тимчасового уряду.

"…У всіх загорілись очі, почались жваві розмови, загадування у майбуття. Шмідт побіг на Думську Площу, де зібрались купки людей, щоби зібрати більше інформації і послухати, які ця звістка викликає розмови".

Містом заметушились люди. То там, то там збирались друзі, знайомі, однодумці. Обмірковували ситуацію.

Будівля управління Південно-Західної залізниці. Службовці цієї установи першими серед киян дізнались про події у Петрограді

Кожна суспільна група – українці, поляки, євреї, студенти, робітники, солдати, лікарі, адвокати, чиновники, біженці – творила свої організації. Ради, спілки, товариства, партії, союзи виникали та росли як на дріжджах. По тому шукали можливостей об'єднати зусилля.

2 березня по усіх вищих навчальних закладах Києва (Університет святого Володимира, Київський політехнічний інститут, Комерційний інститут, Вищі жіночі курси та Жіночий медичний інститут) відбулися сходки.

Були створені ради студентів-євреїв, студентів-українців, студентів-грузинів. Окремо згуртувались студенти з Галичини. Кожна партія створювала собі свою студентську організацію. На чолі усього цього стояла Коаліційна Рада київського студентства.

Школярі та гімназисти, надивившись на своїх дещо старших друзів, і собі створили організацію середньошкільників. Саме середньошкільники та студенти-галичани трохи менше як за рік будуть основними організаторами крутянського Студентського куреня.

Того ж дня відбулись збори робітників Києва. А наступного дня – утворилася Рада робітничих депутатів.

Більшовиків у виконкомі Ради робітничих депутатів майже не було. Іванов і Фіалек – двоє з 35. На чолі ради став Незлобін – чи то меншовик, чи то есер.

Будівля Народної аудиторії, де була створена Рада робітничих депутатів

У робітничій раді були партійні (меншовики, російські та українські есери, українські есдеки, Бунд, Поалей Ціон, польські соціалісти та соціал-демократи та інші), заводські (Арсенал, Гретера і Криванека, залізничні майстерні) та етнічні (польські, єврейські, українські) фракції.

Польська громада Києва теж зібралась 2 березня. Спочатку організували Комітет дев'яти.

До його складу увійшли дев'ятеро найвідоміших київських поляків. Комітет вирішив "зайняти прихильне становище щодо нового уряду і допомагати йому в організації нового життя".

А за кілька днів вони зібрали ширше коло поляків уже не тільки Києва, а й усього Правобережжя і утворили Польський виконавчий комітет на Русі.

Коли революція прийшла в Київ, майбутні лідери українського руху навіть не були в Києві.

Грушевський зустрів революцію в одній із московських бібліотек. Винниченко теж перебував у Москві. Петлюра тоді жив у Мінську, працював у представництві Земського союзу на Західному фронті. Павло Скоропадський був щойно призначений командиром 34 корпусу.

Першим про події дізнався адвокат і керівник українського видавництва "Час" Максим Синицький і поділився цією новиною з письменником Василем Королівим-Старим.

Катерину та Дмитра Антоновичів з національного сну розбудив телефонний дзвінок, з якого пролунало п'янке слово "Свобода!":

Катерина Антонович дізналась про революцію по телефону

"Дзвінок по телефоні. Підходжу.

- "Ви пізнаєте, хто говорить?".

- "Так, пізнаю" - це один з наших милих приятелів з українського клюбу.

- "Надіюсь, що я перший скажу вам цю потрясаючу новину! В Петербурзі революція і цар Микола ІІ зрікся престолу і вже нема царату! І вже СВОБОДА, з якою Вас щиро вітаю!"

В першому моменті я завмерла … Ми ввесь час були дуже обережні в розмовах по телефоні, ми знали, що поліція підслуховує! А тут враз, наш милий і обережний знайомий передає по телефоні таку несподівану, неймовірну новину!

Я мовчу, бо зразу не можу повірити, не можу прийняти цю вістку. Цар зрікся, а чи дійсно вже настало і чи дійсно ми діждались СВОБОДИ?

І чи не помиляється він, так без страху говорячи? "Ви не лякайтесь! Тепер все можна говорити!"

Я мовчу і вішаю трубку… Стою коло телефона, приходжу до себе і не знаю чи повірити… Іду в кабінет до чоловіка і схвильовано розповідаю йому…

Ми дивимось один на одного, а в цей час вже радісні крики на вулиці: Урра, Слава, СВОБОДА! Демонстрація з червоними прапорами! Мабуть, таки правда!!! Ми обіймаємось і цілуємось! Тоді була така радість!!!"

Українці гуртувались спочатку вдома у Євгена Чикаленка, потім у приміщенні клубу "Родина" на Володимирській, 42.

Вулиця Володимирська. На фото зліва - будинок, в якому розташовувався український клуб "Родина"

Після перших повідомлень з Петрограду засідання там відбувались майже не безперервно. Саме у тому клубі стались перші ідеологічні суперечки між молодшим та старшим поколінням українських діячів.

Українці, які утримували цей клуб, належали до кола громадівців та українофілів. Вони були прихильниками поміркованого шляху для українського визвольного руху, не хотіли наражати себе на небезпеку переслідувань з боку російської влади.

Їм було що втрачати – вони мали певні статки, певний авторитет та українофільські погляди, за які дехто й постраждав двадцять-тридцять, а то й більше років тому. А молодь хотіла робити революцію!

На зборах щораз більшає радикально налаштованих молодиків. Врешті вони беруть гору, а Євген Чикаленко їде у свій маєток у Перешори. Згодом Дмитро Антонович запише у своїх спогадах:

"…з ТУП-ом [Товариством українських поступовців – ред.] спільної мови не знайшли, але зробили механічну згоду: рішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва".

Після кількаденних дебатів навколо принципів організації Центральної Ради, 7 березня вона таки була остаточно сформована.

Обрали головою Михайла Грушевського. Обрали заочно, він ще був у Москві. За кілька днів Центральна Рада стала головним осередком українського національного руху, а трохи більше як за півроку – парламентом Української Народної Республіки.

Армія теж не стояла осторонь революційних процесів і прагнула влитися у суспільно-політичне життя через власні органи.

Київ був перенасичений військовослужбовцями. Тут був штаб військового округу, чимало військових частин, госпіталі, табір військовополонених.

5 березня відбулися збори офіцерів та солдат Київського гарнізону. Були присутні близько 3 тисяч людей. Утворили Тимчасову Раду солдатських та офіцерських депутатів.

7 березня виникла Рада офіцерів, лікарів, військових чиновників військових частин, управлінь, штабів, установ та закладів київського гарнізону. Головою ради став підполковник Стоцький. Рада офіцерів запропонувала солдатам київського гарнізону та юнкерам створити свої окремі ради.

Днями єднання армії з народом були 6 та 7 березня.

Саме такими словами - "з народом" - газети описали ті події. Парад військ перед Міською Думою був емоційним.

"І квіти, і червоні прапори, і звуки марсельєзи", "червоні стрічки на грудях, на рукавах, на фуражках" – це фрагменти опису параду у газеті "Киeвская мысль".

Хтось обв'язав пам'ятник Столипіну червоним прапором.

Пам'ятник Столипіну у Києві знесли 17 (30) березня 1917 року

Коли приїхав генерал Ходорович, в приміщення Думи його занесли на руках.

У Києві тоді пeрeбувало чимало війська. Тут був штаб Київського військового округу, тилові частини, лазарети, мобілізованих та демобілізовані. Солдатів та старшин було помітно скрізь – вони у формі, а часом і зі зброєю ходили по вулицях, сиділи у кафе, поза чергою та без оплати сідали у трамваї.

Майбутній український генерал Всеволод Петрів про причини революції писав:

"Улад російської армії, подібно як багатьох інших, надавав великі права старшинським її верствам, зокрема в часі війни… Ця велика забезпеченість старшинського склад викликала в часах позиційної війни різку ріжницю в житті старшини та вояка-рядовика.

Ця ріжниця збільшувалась в міру віддалення від бойового фронту. Гульба старшинства на задах, в запіллю, ставала більше побутовим явищем; вона щораз більше дратувала сіру вояцьку масу, яка знала про свої втрати, скільки вона поносить жертв, які ніколи не доповняться, бо допомога т.зв. "призивний пайок" для родин вояків це тільки фікція".

Простий солдат з села Юрчиха Петро Висоцький, що саме перебував на фронті писав у своїх неопублікованих спогадах:

"… фронтовики далекі були від політики, і знали лише те, що було написано в газетах, а газети були різного напрямку. В нас, фронтових солдат був один напрямок і бажання – як би поскоріше кінчилася війна та йти додому".

7 березня відбувся ще один парад.

Над Думською площею кружляв аероплан з червоним прапором. Один із написів на транспарантах: "Армія з народом".

Виникла величезна кількість громадських об'єднань. Їх діяльність потребувала координації. Таким координаційним органом стала Рада об'єднаних громадських організацій. Очолив її заступник міського голови Микола Страдомський.

Кожна громадська організація могла надіслати своїх представників до Ради. Цим правом скористались студенти, робітники, педагоги, адвокати, журналісти, чиновники та етнічні громади – євреї, поляки та українці.

Українці отримали посаду одного із двох секретарів Ради. Її зайняв журналіст Андрій Ніковський. Одними із перших рішень нової влади було підпорядкувати собі міську поліцію.

Протягом перших днів революції виникали непорозуміння з поліцією.

У поліції вбачали символ старого ладу. Поліцейських роззброювали прямо на вулиці, обпльовували та били їх, навіть роздягали. Це призвело до того, що 5 березня поліція не вийшла на роботу.

Київський поліцмейстер (керівник міського відділення поліції) Сергій Горностаєв пригрожував поліцейським усіма можливими карами. Але це не давало бажаного ефекту. Поліція не працювала.

Будівля центрального офісу київської поліції. З весни 1917 року там розташовувалась міліція

За підтримку порядку взялась міліція.

Вона сформувалася як добровільні загони студентів, робітників чи національних груп (вірмени, поляки; студенти-євреї вирішили окремої єврейської міліції не створювати). Їх відзнакою були темно-зелені пов'язки.

Міліціонери взяли на себе громадський спокій – патрулювали вулиці, затримували хуліганів. Начальником міліції став капітан Володимир Калачевський.

Міліція зайняла колишні поліцейські приміщення. Утім, повноцінною заміною поліції міліція стати не змогла. Адже здійснювати слідство нові міліціонери могли тільки на засадах революційної доцільності.

До того ж стали поширюватись сутички між різними міліцейськими загонами – група міліціонерів-студентів університету зустрічала таку ж групу з Політехнічного інституту, зав'язувалась суперечка, потім бійка, крики молодих хлопців, сльози дівчат…

За кілька днів було вирішено на кожній міліцейській дільниці утворити комісаріат з присяжного повіреного (тобто, адвоката) або його помічника, представника ради робітничих депутатів, мирового судді та представника прокуратури.

Комісари мали слідкувати за законністю дій міліції. Їм надавалося право санкціонувати постанови про арешти та обшуки. Цей крок дещо впорядкував діяльність міліції.

Невдовзі з'явилися сигнали про небажання міліціонерів продовжувати свою роботу на добровільних засадах. Адже їм не платили за патрулювання вулиць.

Тому 7 березня постало питання про відмову від волонтерських послуг в роботі міліції та повернення студентів та робітників-міліціонерів на свої місця – в аудиторії та на виробництво.

Начальник міської міліції Володимир Калачевський запропонував перейти до платної міліції та оголосив про свою відставку.

Кожна з новоутворених організацій та груп населення вважала за необхідне влаштувати власну демонстрацію.

"Треба було показати противникам і ворогам, що Центральна Рада діє згідно з волею широких народних мас, і що в разі насилля над нею має право і силу боронитися" - так описував цей процес.

Національна свідомість не впала раптом на голову українців. Цілі покоління діячів готували цей вихід на майдан.

Євгeн Чикалeнко у пeрeдмові до свого щоденника зазначив, що "отак було і з українським національним рухом: і діди наші, й батьки, і ми працювали по мірі наших сил, але наслідків тої праці не видно було, вона впірнала в глибину народних мас. Аж за революції 1917 року ота праця скількох поколінь раптом виявилася на світ".

Майбутній гeнeрал Армії УНР Володимир Сікeвич занотував у записній книжці: "В повітрі зібралось стільки eлeктрики, що ось-ось всe пeрeвeрнeться догори ногами".

Роман Млиновецький

Самостійник Роман Млиновецький, що у квітні 1917 року організував полк дорошенківців:

"Україна мала ще не засимільовані москвинами народні маси, які творили величезну більшість населення, мала стару культуру і спогади про славне минуле та істновання в давнину могутньої власної держави.

Мало того – ціла політика москвинів-окупантів давала безліч матеріалу для вибуху могутньої національної революції й перетворення народньої мало-свідомої маси в свідому своїх цілей могутню націю".

Один із засновників Центральної Ради, ветеринар та письменник Василь Королів-Старий, згадував ті події: 

Василь Королів-Старий

"...у російському житті все більше випливали нагору розкладові процеси.

Було вже ясно, що війна далі тривати не може.

В повітрі смерділо революцією. І дійсно, вона прийшла. З'явилась радісна, миролюбна, всеобіцяюча, "безкровна".

Газета Гадяцького земства, яку редагувала Олена Пчілка, занотувала:

"ті люде, що пильно читають газети… не можуть собі здумать, як се може бути, щоб знайшлася у нас така людина, що досі не знає, яким чином сталась така велика переміна – що "вже й царя нема" і все пішло по-новому, мов у казці！А одначе такі люде єсть！"

І далі: "почалося все з того, що дуже вже багато знайшлося людей, которі були недовольні тим, що діялось у Росії. А діялось таке, що бодай і не згадувать.

У самому найвищому рівні, проміж міністрів… було своєвільство: що хотіли, те й робили, ні на кого не оглядаючись. А крадіж був такий, що цілими сотнями хапали, або й миліонами！

А у всіх державних справах завелось безладдя. Тут – війна, лихо, саме б треба пильно взятися до всякої справи, та глядіть, щоб усе йшло добре, щоб робилось по совісті…

Отак і велося, що Росією правили дурисвіти, шахраї та злодюги…

Далі вже терпець урвався…"

І ось вулицями міста марширують українці, євреї, поляки, солдати, студенти, робітники. Кожні у свій день, окремо від інших, зі своїми прапорами.

Але потім усі демонструють єдність: 19 березня в Києві відбувається велике свято демократії – Свято Свободи.

Одна із численних київських демонстрацій навесні 1917 року

Кияни знайомились між собою і відкривали для себе інших киян. Єврейська громада побачила українців, поляки – помітили євреїв, українці – знайшли самих себе і відчули свою силу.

"Сусід з сусідом віталися гаслами на транспарантах, маніфестація зробила помітне враження на московське і жидівське населення Києва і воно добачує вже, що вимога Центральної Ради автономії для країни має теж навіть в зросійщенім Києві попертя в народі і не є вона видумкою М.Грушевського та групки його прихильників".

Це було наймасовіше зібрання в українській столиці. Кількість учасників оцінюють у 100 тисяч.

Київ спав. Київ прокинувся!

Читайте також:

Крапки над "Ї": Реконцептуалізація Української революції

"Не бійся, борись!" Чому українська державність встояла у 2014-му і не змогла у 1918-му

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Останнє засідання Української Центральної Ради

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Як у Києві 1918-й рік зустрічали