Зять Шолом-Алейхема шукав єврейських письменників у Києві

Бен Ціон Ґольдберґ – визначний єврейський журналіст і письменник, народився в Ольшанах поблизу Вільнюса. Малим хлопцем приїхав у США, де закінчив Колумбійський університет.

Писав романи і політично-соціологічні розвідки: автор великої праці: "Єврейська проблема в Совєтському Союзі – аналізи і розв’язка". Широкою є також його журналістична діяльність: він був закордонним кореспондентом "Сант Люїс Пост Діспач", "Торонто Стар"; раніше був колумністом у "Бруклін Дейлі Іґел".

Протягом 15 років був головним редактором єврейського щоденника в Нью-Йорку "Туґ Морґен Джорнел". Тричі відвідав Радянський Союз і написав у зв’язку з цими відвідинами, багато репортажів.

Б.Ц. Ґольдберґ був зятем відомого єврейського письменника з України Шолом-Алейхема. "Історична правда" публікує його репортаж, що був розміщений у газеті "Туґ Морґен Джорнел", а також в "Українському самостійнику" ч. ч. 59-60, 1962 рік. Переклав його за спеціальним дозволом автора Йосиф Шварц. Стиль перекладу та примітки збережені.

Зліва направо: Іцик Фефер, Борис Шимеліовича, Соломон Міхоелс, Бен Ціон Ґольдберґ, Ліна Штерн, Аарон Кац, Перець Маркиш Фото: Berkovich-zametki.com

Про Київ взагалі

Це були мої треті відвідини Києва. Перший раз я побував у ньому 25 років тому, а другий раз – тринадцять років тому. Київ мені простить, коли про нього я напишу мало. Все, що перебудували або побудували в Києві, – прекрасне.

Хрещатик, який завжди був головною вулицею, має сьогодні широкий гарний бульвар, гарні крамниці по одному боці і величезні доми по другому. Я бачив Хрещатик тоді, коли він був великою горою каміння і цегли; і тому я дивувався, бачачи все відбудованим.

Варто підкреслити, що в інших частинах міста все відбудоване в тому самому стилі, як було раніше. Все таки треба згадати і про бічні вулиці, які не були пошкоджені під час війни і де будинки постаріли і виглядають запущено.

Одне з найкращих вражень у Києві зробила на мене сільськогосподарська виставка за містом. Гарні павільйони, вільно розміщені, обсаджені деревами, прикрашені квітниками. В цих павільйонах показують усе, що продукує Україна – від живих корів та волів до вишивок. На стінах висять діяграми і цифрові дані. Ця виставка – не для покупців і не для закордонних туристів. Вона влаштована для селян.

Колгоспи висилають делеґації, яким на виставці показують те, що вони продукують у колгоспі. Різного роду фахівці доводять їм при помочі всіх цих продуктів і діяграм, що вони можуть виробляти більше при меншій праці.

Доперва там ви побачите, яка Україна багата. І не можна сказати, щоб я українцям завидував; навпаки, я їм бажаю успіхів і здоров’я.

Виставка досягнень народного господарства (ВДНГ), 1957 рік Фото: Старые фотографии украинских городов

Правда, євреї мають з українцями порахунки, старі і нові, і ніхто не скаже, що навіть сьогодні всі українці люблять євреїв. Але треба бути острожним у порахунках між народами; виставляючи мінуси, не треба забувати плюсів, і не треба очорнювати будучність чорнилом минулого.

Хмельницький, Петлюра і Власов (ред. "У.С." - !?!? як і в редактора "Українського самостійника", так і в редакції ІП виникло питання, чому автор згадав про Петлюру і Власова, якщо останній не був українцем), вони і їхні українські жовніри пролляли досить єврейської крони; багато українців коляборувало з Гітлером і помагало нацистам винищувати євреїв.

Але треба теж пам’ятати про тих українців, які рятували євреїв від нацистських концтаборів. І не можна забувати, що євреї жили в Україні віками, та ще й сьогодні живе в Україні коло мільйона євреїв.

І тепер, як сказав мені один єврей в Одесі, не чути більше виразу "жидовская морда". "Бувало колись, що нам плювали в лице, а тепер уже не вільно… а, може, вже й ніколи вільно не буде".

Я не міг мати належного спокою в Києві, коли я мешкав у тому самому готелі, що й 13 років тому, а напроти готелю стояв той самий будинок української академії наук, в якому я тоді відвідував інститут єврейської культури. Я привіз з собою нотатки з тодішніх відвідин.

Єврейський інститут був тоді самостійним відділом української академії наук. Він займав чотири кімнати, мав штаб з 16 співробітників і спеціялізовану бібліотеку з 5.000 книг.

Інститут займався студіями єврейської мови та єврейського фольклору. В нотатках, що я тоді зробив, згадується "Єврейська синтакса від Айґера до Переца", "Єврейська історична граматика", "Збірка єврейської музики". Готовими до друку були твори єврейських композиторів.

З цього всього не осталось і сліду. Директор Співак щез. Інші – я мав їх імена.., але навіщо писати про них, хто знає, чи вони бажали б цього. Це був той самий Київ, де поет Давид Гофштейн (один із зліквідованих) повів мене до міністра освіти України, визначного поета Павла Тичини, який переклав пісні Гофштейна на українську мову.

Павло Тичина в своєму кабінеті, 1960-ті Фото: Всеосвіта

Павло Тичина тепер уже не міністер, він старенький чоловік, а, може, і його усунули? Одначе він доживає свого віку вільно, а де тепер Гофштейн? Тяжко стало мені в Києві. Я залишився з бідними євреями в синаґозі, а вони побоялися розповісти мені, що цього року вони залишились на Пасху без маци: не було де спекти. Це перший раз так.

Можливо, причина цього була незначна, не хочу роздумувати над цим; але чому євреї не розказали мені про це, тоді як про багато інших речей вони оповіли? Один єврей перестерігав мене:

"Ви забагато віддаєте часу єврейському елементові біля синаґоги. Це не характеристична частина тутешніх євреїв. Це євреї старомодні, які живуть старими передреволюційними ідеями, це вчорашні євреї, тобто не сьогоднішні і напевно не завтрашні".

"Добре, – сказав я йому, – нехай буде так, але покажіть мені, де є ці характеристичні євреї, євреї сьогоднішні і завтрішні, їхніх адрес я не знаю, а питатися на вулиці не випадає".

Я їхав таксівкою, шофер якої виглядав мені на єврея. Я спитав його, чи він єврей. "Ні, - відповів він, - а для чого ви питаєте?". Тепер я вже був певний, що він єврей, бо інакше він не відповів би: чому питаєте? Я сказав йому:

"Питаю вас тому, бо сам я єврей з Америки", - і почав говорити про щось інше. Пізніше він сказав: "Ви не помилилися, моя мама була єврейкою", - І показав мені фото, "її знищили нацисти; але мій батько був християнином", - додав він, без великого переконання. Чи не був це представник характеристичного елементу серед тутешнього єврейства?

По дорозі на летовище я спитав мою супровідницю з "Інтуриста", що діється в Бабиному Яру, місці, де німці стратили євреїв Києва та навколишніх містечок. Я бачив це жахливе місце 13 років тому. Євреїв змусили копати ями, а відтак їх постріляли під час праці коло тих ям і засипали піском. Я хотів знати, чи поставлено їм пам’ятник.

"Яма, - сказала вона, - засипана, але стоять тільки дві дощечки з написами?". Після цієї відповіді я вже не схотів їхати до мертвих.

За рік до виходу зазначеної статті у Києві сталася Куренівська трагедія, коли пульпа, яку закачували на територію Бабиного Яру прорвала дамбу і хлинула на житловий район. На фото: зруйнований гідровідвал з боку вулиці Фрунзе.   Фото: Старый Киев

У Спілці письменників

Я попросив дівчину з "Інтуриста" потелефонувати до Спілки українських письменників, бо хотів через них зв’язатися з трьома знаними мені єврейськими письменниками. Як я вже писав в одній із попередніх статей, сьогодні немає перешкоди для громадян Совєтського Союзу зустрічатися з людьми з-за кордону, тим більше того самого фаху. І взагалі там не хапають задарма людей і не арештують так, як колись.

Одначе ви не знаєте, з ким ви говорите. Є люди, які переконані, що "вже можна" і почувають себе в розмові вільними. Є і такі, які ще не переконані в цьому, бо ще не звільнилися від колишньої боязні або від страшних переживань, яких вони зазнали, і далі бояться. За це я їх критикувати не буду. Я держуся такої засади з Талмуда: "Не суди іншого, поки сам не був на його місці".

Дівчина з "Інтуриста" незабаром дала мені знати, що на мене чекають у спілці письменників о другій годині, "Щось заскоро", - подумав я. Приїхав я точно і мав сердечне прийняття.

Секретар спілки письменників Іван Гончаренко, прийняв мене не як старого знайомого, а як рідного брата, який приїхав з далеких країв. Він покликав ще кількох українських письменників: Миколу Упеника, редактора одного українського журналу, який займається перекладами з чужих мов, Бориса Буркатова, редактора "Літературної газети", яка виходить двічі на тиждень, і Юхима Мартича, помічника редактора якоїсь літературної газети, на вигляд, напевно, єврейського походження, їх імена і прізвища я записав на коробці українських цигарок, яку вони мені подарували.

Іван Гончаренко Фото: Вікіпедія

Спочатку ми говорили про літературу, про письменників в Україні, старих і молодих. У спілці є 531 член, але вона не включає всіх письменників України. Багато ще не дозріло у своїй професії настільки, щоб стати членом спілки. Гонорари однакові в усьому Совєтському Союзі.

Відтак ми перейшли до другої кімнати, де на столі було наставлено всякого добра, і все воно було українського походження. Це підкреслив І. Гончаренко. Вино – з українського винограду і зроблене в Україні, цигарки – з тютюну, який росте в Україні, шоколяда – з цукру, що його виробили з буряків, які ростуть в Україні, і т.д.

Я їм розказав дещо про американських українців. А тим часом ми помалу попивали вино. Розмовляли навіть про особисті справи, про дітей і внучат, і коли я їм сказав, що незабаром очікую внука, то всі випили тост за цього внука. Що ж може бути ще щиріше, ще приязніше?

Мені було дуже приємно провести час з колеґами – київськими письменниками. І хоч до них мої слова не дійдуть, все ж я хотів би висловити тут їм щиросердечну подяку за гостинне прийняття. Якби всі українці і всі не-євреї були такими, хіба ми мали б діяспору?

Але мені все таки залежало на тих трьох єврейських письменниках, з якими я хотів зустрітися. Іван Гончаренко сказав мені, що один з них тепер у Москві на з’їзді письменників. З другим не можна було сконтактуватисятелефонічно, але третій мав незабаром прийти.

Я подумав: що ж, нехай буде хоч один. Сидимо, чекаємо і дискутуємо про Шолом Алейхема. Коли ставили "Тев'є-молочника", то преса писала, що Шломо Міхоелс дав найкращий сценічний тип Тев'є.

Микола Упеник, що теж мав виразно єврейське обличчя, оповів мені, що визначний український письменник Корнійчук, п’єси якого ставлять з великим успіхом теж російською мовою, колись збирався написати п’єсу "Іван і Лейба", щоби показати дружбу між євреями та українцями. Коли він поінформував про це Міхоелса, то Міхоелс сказав, що він міг би відограти ролі обох: Івана і Лейби.

Ми розпрощалися сердечно.

Маєток Лібермана - будівля Спілки письменників (сучасне фото)

Але того одного єврейського письменника я таки не зустрів. Приїхавши до готелю, я знайшов його телефонічний номер. Подумав: якщо його вже повідомляли з спілки письменників, то я можу йому подзвонити.

Дзвоню. Мені відповідає жіночий голос російською мовою. Називаю прізвище письменника і питаю, чи він дома. "Так, він дома, - відповідає вона, - а хто дзвонить?" Але за звичкою вихопилось у мене слово "містер", і воно попсувало все моє підприйняття.

"Це, мабуть, помилка, - відповіла вона, - ви напевно шукаєте когось іншого з таким прізвищем?" "Так, - сказав я, - це, мабуть, хтось інший", - і повісив слухавку.

Сів я і почав думати про євреїв і українців. Про українців, які так вихваляли передо мною свою Україну, і про євреїв, які бояться відізватися через телефон до єврея. І спали мені на думку слова Тев'є: "Ах, Боже-брате, що ж Ти так напосівся на свій народ ізраїльський?"

Джерело: "Українськтй самостійник" ч. ч. 59-60, 1962 рік.