Кілька слів про джерела: відповідь Джону-Полу Химці

Від "Історичної правди": 2012 року ми опублікували переклад статті канадського професора українського походження Джона-Пола Химки "Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба".

Публікація спровокувала бурхиву полеміку. Сергій Рябенко у відповідь написав статтю "Слідами "Львівського погрому" Джона-Пола Химки", в якій дуже докладно критикував підхід професора Химки.

Опонуючи, Джон-Пол Химка у колонці "Ще кілька слів про львівський погром" показав на кількох прикладах свій спосіб ідентифікації осіб, які, на його думку, брали участь у львівському погромі. 

Дальші пошуки в архівах привели Сергія Рябенка до висновків, які заперечують тверження професора Химки.

--------

Відповідаючи на мою критику статті про львівський погром 1941 року, Джон-Пол Химка підняв одне важливе питання.

"Фотографії із львівського погрому, — стверджував він, — тільки фрагментарно відбивають події під час погрому, а з понад 300 міліціонерів збереглося тільки 10 їхніх посвідчень із фотокартками. Як тоді сталося, що аж два таких посвідчення показують погромників? Збіг обставин? Навряд. Натомість це легко пояснити, якщо припустити, що міліція була рушійною силою погрому".

У своїй статті, "ідентифікуючи" міліціонера Івана Ковалишина серед учасників погрому, Химка посилався на не опубліковане на той час дослідження Джеффрі Бердса. У наступній відповіді він зазначив, що отримав доступ і до інших посвідчень міліціонерів Української народної міліції (УНМ) з Державного архіву Львівської області. І це, мовляв, дало йому змогу "ідентифікувати" серед учасників погрому ще одного міліціонера Михайла Печарського.

На сьогоднішній день — а з часу виходу статті Химки минуло вже понад 6 років — дослідження Бердса досі не опубліковане. Тому лишається не до кінця зрозумілим, яким способом обидва дослідники "упізнавали" Ковалишина та Печарського з фотографій на їхніх міліцейських посвідченнях серед учасників погрому.

Кілька років тому я показував фахівцеві зі судової медицини фотографії Печарського з його посвідчення та людини з однієї зі сцен погрому, яку Химка також "ідентифікував" як Печарського. Я запитував, чи на обох світлинах зображена одна й та сама людина, чи різні.

Ключові ознаки, які вказаують, що людина на фото з погрому і Михайло Печарський у посвідці - це різні особи: лінія волосся на скроні, товщина губ та відстань між очима

Відповідь була однозначною — на обох фотографіях різні люди. Фахівець звернув увагу на кілька ключових ознак: лінію волосся на скроні, товщину губ та відстань між очима. За короткий, менше місяця, проміжок часу, ці ознаки у однієї і тієї ж людини не змогли б змінитися настільки.

Однак набагато цікавішою та важливішою стала інформація, яку вдалося виявити в українських архівах.

Ім'я Михайла Печарського згадується у звіті про дислокацію та особовий склад Південної похідної групи ОУН, який 9 липня 1941 року склав її керівник Тиміш Семчишин- "Річка". За його даними через річку Сян - на той момент кордон між СРСР та нацистським Генерал-губернаторством - перейшли 286 членів групи, сформовані у 29 похідних роїв.

"З цього числа, — як стверджує Семчишин, — відійшло до сьогоднішнього дня [9 липня 1941 року - С. Р.]: 86 + 9 = 95".

У додатку до звіту Семчишин вказує, що: "зі Стрия відійшли: [...] 48. Др. Олесь Бандера. 49. Печарський Михайло - оба до Львова".

Час, коли Печарський разом із Олесем, молодшим братом Степана Бандери, відійшли зі Стрия до Львова, у звіті не вказаний. Зазначається лише, що "постій в околицях Стрия скінчився в дні 8.7.1941 о год. 15-й".

Посвідка працівника УНМ Печарського. Державний архів Львівської обл. (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

Зворот посвідки працівника УНМ Печарського. Державний архів Львівської обл. (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

Тому 8 липня є крайньою датою, до якої такий відхід мав відбутися. Разом із тим Семчишин наводить ще деякі подробиці про діяльність групи, які є важливими для визначення маршруту та часу її руху.

Крім Стрия на шляху групи було ще дві точки, звідки її члени відходили у місця призначення. Це Самбір та Дрогобич, причому обидва вони, згідно зі звітом, передували Стрию.

Крім того, вказується, що однією з причин зупинки в Стрию була потреба збору та реорганізації групи: "розтягнена група — від Стрия до Костаровець не давала ніякої можливості нею керувати".

Інформацію щодо загального маршруту руху окремих частин Південної групи ОУН можна знайти у документах та спогадах її членів.

Представник Проводу ОУН Зенон Матла згадував, що члени Південної групи після нападу Німеччини на СРСР малими групами або поодинці перекидалися "на вихідний терен похідних груп: Надбужанщини та Надсянщини".

Зенон (Зиновій) Матла

Звідти упродовж тижня частини групи переходили німецько-радянський кордон на річці Сян і "рушили швидким маршем на схід через Самбір, Стрий, Рогатин, Золочів, Тернопіль до Проскурова і далі на схід".

Сам Матла переходив з останньою частиною. "Вирушивши при кінці червня з-під Сяніка, — згадував він, — я був 2-го вересня у Дніпропетровську [...] Під Самбором я покинув Північну групу [описка у тексті, мається на увазі "Південну" — С. Р.] і поїхав підводою до Львова полагодити деякі організаційні та особисті справи".

У звіті Семчишина дійно вказується, що Матла разом із Ярославом Почабським "виїхали зі Самбора до Львова".

У звіті одного з роїв Південної групи за період з 27 червня по 7 липня вказується, що оунівці перейшли кордон біля Динова - містечка на річці Сян - і вже на наступний день були в Бірчі, де займалися створенням міської та районної управ.

Наступного дня загін вирушив далі на схід і 30 червня зупинився у Добромилі. Увечері 1 липня у місті відбулася маніфестація на честь проголошення Акту відновлення Української держави у Львові. Після цього більша частина загону продовжила рух, однак один із членів групи Омелян Логуш залишився "для закінчення організації терену".

Про маніфестацію у Добромилі згадував ще один член Південної групи Євген Стахів. За його спогадами, це сталося десь між 28 червня та 2 липня. Тоді ж у Добромилі Стахів зустрівся із Логушем та братами Степана Бандери - Василем та Олексою.

Інший учасник Південної групи Ярослав Дзиндра згадував, що кожен із роїв групи по прибуттю до кордону "повинен був переправлятися у день прибуття і на різному місці ріки Сяну". Рій Дзиндри перейшов Сян "пізнім вечором у неділю 29 червня 1941 р.".

1 липня у містечку Бірча — на той час центрі однойменного району Дрогобицької області — оунівці дізналися про проголошений напередодні у Львові Акт відновлення Української держави. Надалі рій рухався у напрямку Хирова, Добромиля та Самбора.

За спогадами референта зв'язку Василя Регея, він та ще один член Південної групи Василь Пасічняк "29 червня 1941 р. переходили Сян". Від Сяну частини групи "рушили швидким маршем на Схід через Самбір, Стрий, Рогатин, Золочів, Тернопіль до Проскурова і далі на схід".

Ту ж саму дату переходу Сяну наводив пізніше у своїх спогадах і Василь Пасічняк. Він згадував, як "вже 30 червня ми були в містечку Бірча і зі сльозами радості прийняли вістку з радіо про проголошення відновлення Української Держави".

Про участь в урочистостях з нагоди Акту 30 червня у Бірчі згадував і ще один член Південної групи Богдан Підгайний.

Посвідка міліціонера Ковалишина. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 150

Зворот посвідки міліціонера Ковалишина. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 150

У протоколі допиту Семчишина вказується, що "до моменту початку війни група була готова до виходу. З Кракова у моє розпорядження продовжували прибувати вже сформовані рої. 30 червня або 1 липня 1941 року ІІІ похідна група "ОУН" рушила на схід вглиб СРСР, слідом за німецькими військами".

А помічник Семчишина Методій Павлишин також на допиті вказав, що група проходила через Дрогобич, а поблизу Стрия відбувся "розподіл учасників походу", звідки "у міста Станіслав, Дрогобич, Львів та Стрий направлено 15 осіб оунівців". У звіті Семчишина також згадується про відправку до цих міст зі Стрия 12 членів групи.

Найбільш детально описав маршрут руху Південної групи керівник одного з роїв Микола Сидор-"Чарторийський". За його спогадами, із нападом Німеччини на СРСР 22 червня загін, у складі якого він перебував, розпочав рух із міста Холм та приблизно між 25 та 29 червня перейшов Сян.

Микола Чарторийський

Не пізніше 30 червня оунівці у Бірчі з радіоповідомлення дізналися, що німці "досягли Львова". І вже по обіді 1 липня у місті Добромиль взяли участь у маніфестації на честь проголошення Акту відновлення Української держави, про який напередодні дізналися від місцевого священика.

Наступного дня після маніфестації загін "Чарторийського" рушив у напрямку Хирова та Самбора, де зустрівся із новопризначеним головою міста. Слід зазначити, що за повідомленням тогочасної преси німецька армія увійшла до Самбора 29 червня, 30-го у місті було сформовано Тимчасовий український комітет, а "на другий день створено 19 референтур. Бурмістром призначено п. Івашкова".

Тому зустріч "Чарторийського" із головою Самбора у будь-якому разі не могла відбутися раніше 1 липня.

Після Самбора частина загону разом із Сидором велосипедами рушила до Дрогобича, і вже надвечір наступного дня опинилася у Стрию. На ранок "Чарторийський" дізнався, що "двоє ще вночі від'їхало, власним автобусом до Львова, як спеціяльні зв'язкові".

Їх імен оповідач не подає, однак зі звіту Семчишина відомо, що зі Стрия крім Печарського та Олеся Бандери до Львова від'їхали Михайло Чорний, Теодор Кащак та Осип Бордун, тож мова, вочевидь, йшла про когось із них.

За спогадами Сидора цього ж дня у Стрию у нього відбулася зустріч з одним із братів Степана Бандери. Його імені оповідач також не називає, а саму зустріч описує так:

"Знайомимося. Один представляється — Бандера! Як? — Бандера, — каже, — брат Степана. Приємно. Переді мною брат Степана. Він старший, невеличкий, худий! Зате дуже привітний, скромний. Лише по очах нагадував свого молодшого брата Степана".

Нижче він зазначає, що "слід згадати окремо, що цей брат Степана Бандери, після зрештування членів Українського Уряду, був арештований ґештапом, а пізніше розстріляний".

З братів Степана Бандери після проголошення Акту 30 червня німцями були арештовані двоє — Василь та Олесь. Обидва вони в 1942 році загинули в нацистському концтаборі Аушвіц.

Однак за звітом Семчишина, Василь Бандера ще у Дрогобичі відійшов до міста Калуш. Тому, скоріше за все, у Стрию "Чарторийський" бачився саме з Олесем Бандерою.

У Стрию ж, за спогадами Сидора, "зустрічаємо деяких нових людей, що мають включитися до нашої Похідної Групи, натомість дехто дістав наказ змінити напрям походу, а ще інші мають перейти зі Стрия до Львова".

Отже відійти зі Стрия Печарський разом із Олесем Бандерою могли тільки у проміжку між 2 та 8 липня. Варто також зважати, що до Львова їм слід було подолати шлях у понад 70 кілометрів, що зайняло б певний час.

Список міліціонерів Слідчого відділу Української народної мілції Львова. Михайло Печарський у списку йде під № 4. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 149.

Адже рухатися вони мусили по нещодавно очищеній від радянських військ території назустріч наступаючій німецькій армії. Тож за будь-яких обставин Печарський міг опинитися у Львові вже тільки після закінчення погрому. А отже й не міг брати у ньому участь ні у ролі "спостерігача", ні, тим паче, "міліціонера".

У списках працівників УНМ також вказана значно більш пізня дата, коли Печарський вступив до львівської міліції — 5 липня 1941 року.

Ім'я іншого міліціонера Івана Ковалишина у списках похідних груп не згадується. Вдалося встановити кількох членів ОУН на території Дрогобиччини та Львівщини із подібним прізвищем. Однак у деяких випадках їхні дата та місце народження не відомі, а у інших — не збігаються із тими, що вказані у посвідці Ковалишина.

Продовження списку. Під № 37 бачимо Івана Ковалишина. Дата вступу до міліції - 3 липня 1941 року.

Тому до кінця не зрозуміло, чи належав він до ОУН, чи ні, а також коли та за яких обставин потрапив до Львова. Натомість, з тих же списків відома його дата вступу до львівської міліції. Це 3 липня 1941 року, так само вже після погрому.

Отже відповідь на питання Химки є дуже простою: з обох наведених ним посвідчень міліціонерів, погромників не показує жодне. Оскільки і Ковалишин, і Печарський вступили до міліції вже після закінчення погрому. До того ж, Печарський на момент описуваних дослідником подій узагалі не міг бути у Львові.

Тому перефразовуючи твердження Химки, в даному випадку джерела не лише "відбивають обставини, що привели до їхнього створення", але й доводять помилковість відповідних висновків дослідника.

Автор висловлює подяку історикам Руслану Забілому, Сергію Музичуку та Олесі Ісаюк і колективу ДАЛО за допомогу в підготовці матеріалу.

Перелік використаних джерел і літератури:

1. Виказка міліціонера ч. 51. Печарський Михайло // Державний архів Львівської області. - Фонд Р12. - Опис. 1. - Справа 150. - Аркуші 4 та 4зв;

2. Виказка міліціонера ч. 53. Ковалишин Іван // Державний архів Львівської області. - Фонд Р12. - Опис. 1. - Справа 150. - Аркуші 6 та 6зв;

3. Список працівників Слідчого відділу У. М. // Державний архів Львівської області. - Фонд Р12. - Опис. 1. - Справа 149. - Аркуші 3-4;

4. Звіт провідника Південної групи ІІІ Т. Семчишина до Проводу ОУН (С. Бандери) про формування, дислокацію та особовий склад групи від 9 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Фонд 3833. - Опис 1. - Справа 14. - Аркуші 20-27;

5. Звіт з організації праці групи ч. 17. - За час походу 27.6. - 7.7.1941 р. // Архів Центру досліджень визвольного руху;

6. Протокол допиту Тимофія Семчишина від 28 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. - Фонд 6. - Справа № 74327фп. - Том 1. - Аркуш 66;

7. Протокол допиту (додатковий) Мефодія Павлишина від 27 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. - Фонд 6. - Справа № 74327фп. - Том 2. - Аркуші 25 та 37;

8. Микола С. - Чарторийський. Від Сяну по Крим (Спомини учасника ІІІ Похідної групи-Південь). - Нью-Йорк: Українське видання "Говерля", 1951. - С. 12-76;

9. Мстислав З. Чубай. Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (із записок ройового). - Мюнхен: "Наша книгозбірня" (ч. 11), 1952. - С. 6-18;

10. Матла Зиновій. Південна похідна група. - Мюнхен: "Наша книгозбірня" (ч. 10), 1952. - С. 8-9;

11. Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. - Київ: Рада, 1995. - С. 90;

12. Регей Василь. Від Сяну до Дніпра. Причинки до історії Південної похідної групи ОУН 1941-1942 рр. // Визвольний шлях. - 1995. - № 9. - С. 1139-1152;

13. Підгайний Богдан. "Ґаудеамус" // Вісті комбатанта. - 2005. - № 3. - С. 55;

14. Пасічняк Василь. Позірки з мого твердого життя: у Похідній групі ОУН // Гомін України. - 2010. - № 40 (3380) - С. 36;

15. Пасічняк Василь. Спомини з мого твердого життя // www.memorial.kiev.ua/genocyd-ukrajinciv/koncentracijni-tabory/1055-spomyny-z-mogo-tverdogo-zhyttja.html

Читайте також початок полеміки:

Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба

 Слідами "Львівського погрому" Джона-Пола Химки

Ще кілька слів про львівський погром. ФОТО

Юрій Шимко. Відкритий лист до керівника інституції, де працює професор Химка

Дж. Химка. Відповідь Юрію Шимку