Єврейське питання в австрійській Галичині. Асиміляція, антисемітизм, спроби співжиття

Історію євреїв у XIX ст. можна описати за допомогою двох слів: емансипація та акультурація. Ця історія, однак, на заході та на сході Европи розвивалася двома різними шляхами. У Західній Европі емансипація мала характер одноразового, майже революційого акту і зводилася до політичного рівноуправнення євреїв. Результатом була швидка і масова асиміляція євреїв у місцеві суспільства.

Інакше було у Східній Европі. Тут емансипація була довгим процесом, який затягнувся майже на ціле століття, й успіхи були значно скромніші. Традиційне єврейське суспільство було тут набагато живучішим, а тому вирватися з його обіймів було тяжче. Крім того, більшість тутешніх асимільованих євреїв, на відміну від французьких чи німецьких, вибирали не культуру місцевого населення, а переважно імперську культуру: російську в Російській імперії та німецьку в Австро-Угорській.

У результаті проблема емансипації й акультурації східноевропейських євреїв була тривалим і повним внутрішніх конфліктів процесом. Різниці між західними та східними євреями нічого не важила для антисемітів: вони відкидали співжиття з будь-якими євреями у будь-якій формі.

Антисемітизм, як і решту модерних ідеологій, у Східну Европу було імпортовано з Заходу. "Оригінальним" східноевропейським внеском в історію антиєврейських переслідувань були насамперед спонтанні погроми 1880–1910-х років. Однак спровокована цими погромами масова єврейська міграція на Захід у свій спосіб приклалася до поширення антисемітизму.

Відень початку ХХ ст. Чимала частина бізнесів тоді належала представникам єврейської громади міста

Поява значного числа незасимільованих східноевропейських євреїв у таких великих містах, як Відень чи Берлін, творила образ "єврейської загрози". Відомо, яку роль у формуванні антисемітських і расистських переконань молодого Гітлера зіграв його побут у Відні на початку XX ст. Цей приклад – скрайня, але аж ніяк не одинока ілюстрація того, наскільки важливою була Східна Европа у модерній єврейській історії.

Галичина займала в цій історії особливе місце. Вона була краєм, де скупченість єврейського населення було однією з найвищих у світі. Габсбурзька монархія була другою після Російської імперії країною з найбільшим єврейським населенням. У самій монархії найбільше євреїв проживало в австрійській частині (Цислітанії); близько двох третин (66,2% у 1900 р.) австрійських євреїв жило в Галичині; у самій Галичині найбільше (75% у 1900 р.) їх було у східній (русько-українській) частині.

Єврейське населення підавстрійської частини Західної України, яка тоді була частиною Королівства Галичини і Лодомерії

В середньому по всій Австро-Угорській імперії один єврей у 1880-х рр. припадав на 26 неєврейських підданців. Однак коли у Чехії цей показник становив 1:57, у Моравії – 1:47, у Нижній Австрії – 1:37, то в Галичині пропорція складала 1:9, а у Львові – 1:3.

Коли йдеться про присутність євреїв у щоденному житті, то у галицькому випадку справа полягала не лише в їхній чисельності. Якщо Галичина мала погану репутацію, то "галіціянери" – галицькі євреї – страждали від такої репутації подвійно: вони, власне, були головним уособленням цивілізаційної відсталости Сходу.

Своїм одягом, манерами, мовою та дотриманням ортодоксального іудаїзму вони різко відрізнялися від решти населення. Окрім культурно-релігійних відмінностей, важливу роль у стосунках між євреями та неєвреями Галичини грали соціяльні різниці.

Оскільки більшість євреїв (70% у 1900 р.) жила у містах і містечках ("штетлах"), а більшість християн – у селі, стосунки між першими й другими набирали рис типового антагонізму між міськими жителями і селянами.

Галицькі євреї улягали загальній тенденції розселення єврейства в усьому світі: вони розвивали в своєму середовищі чисельну торговельну і ремісничу верству, коли попадали у край з переважно аграрним населенням.

Соціяльна структура єврейського населення була ніби оберненим відбитком структури християнського: як близько 80% русинів і поляків жили з сільського господарства, так близько 80% євреїв жили з торгівлі та ремесла. Це стосувалося однаково як міських, так і сільських євреїв. Останні утримували корчми й вели дрібну торгівлю.

В окремих галицьких повітах один єврейський торговець припадав на кожні 8-10 сімей, а село з 80 селянами могло мати 6–8 торгівців або корчмарів. Зайняття торгівлею не конче означало багатство чи високий соціяльний статус.

Через низьку купівельну спроможність місцевого населення та сильну внутрішню конкуренцію більшість зайнятих у торгівлі євреїв ледве зводили кінці з кінцями: на схилку XIX ст. все майно пересічного галицько-єврейського торгівця не перевищувало (у перерахунку в доларовий еквівалент) 20 американських доларів, а у багатьох випадках – навіть 4 доларів.

Попри поширені стереотипи значна частина єврейського населення Австро-Угорщини жила в крайній нужді, як кажуть - "з повітря"

Майже половина галицького єврейства складалася з т.зв. Luftmenschen – людей, що жили "з повітря", тобто не мали постійних засобів існування й утримувалися єврейською громадою. Бідність їхня була страхітлива. Український лікар й близький приятель Франка Роман Яросевич так описував досвід своєї лікарської практики: "Коли мене кличуть до єврейського пацієнта, я завжди даю майже той самий рецепт: їжа. Відповіддю на цей рецепт є мовчазний жест. Він говорить усе...".

Драматичність ситуації полягала в тому, що чисельне галицьке єврейство опинялося віч-на-віч з іще чисельнішим українським чи польським селянством, і попри загальну бідність, ці групи рідко бували солідарні у відносинах між собою.

Можна дискутувати про те, наскільки великою тут була роль релігійних відмінностей. Як-не-як, в очах християн іудеї були "христовбивцями", а іудеї дивилися на християн як на поган та єретиків. Коли йдеться про греко-католицькому церкву, то, правдоподібно, релігійний чинник важив мало. Аналіз збірки проповідей греко-католицьких священиків та селянських текстів, писаних до львівської газети "Батьківщина", виявив дуже малу присутність антисемітських образів релігійного характеру.

Іван Франко, однак, твердив, що греко-католицьке духовенство проповідувало байку про ритуальні вбивства, що їх євреї здійснювали над християнами.

Негативний образ іудея панував у т.зв. "народній релігії". Однак цей образ, як і кожного "чужого" у традиційній культурі, був амбівалентним: євреям приписували магічні властивості, що могли бути і шкідливими, і корисними для християн. Тому селяни у випадку скрути могли шукати поради в цадиків (провідників хасидських громад) і рабинів; селянки, відвідуючи місто, могли ставити свічки і в церкві, і в синагозі.

Брак солідарности між єврейським і неєврейським населенням зумовлювали головно соціяльні причини. Але, знову ж таки, не так соціяльні причини самі собою, як їх відображення у масовій свідомості.

Селяни пам’ятали, яку роль відігравали євреї під час панщини як економи чи управителі панських маєтків. Цю пам’ять про євреїв як "панських посередників" чи "панських слуг" продовжувала та підтверджувала роль євреїв як власників корчем: євреї одержували дозвіл на продаж алкоголою з ласки галицьких землевласників, які мали монопольне право пропінації. А історична свідомість євреїв тривко берегла образ християнських сусідів як погромників.

Серед іншого, це підтверджувалося популярністю в руському народному фольклорі "козаків" і "України" – що для євреїв неминуче пов’язувалося з Хмельниччиною і Хмельницьким як найбільшим погромником.

Як козаки Хмельницького євреїв убивали. "Хроніка Натана Гановера"

Крім згаданих вище причин, треба додати ще й ту, що бідність мала різні градації та рівні вияви.

Єврейська біднота мала одну суттєву перевагу: не маючи забезпечення на майбутнє, вони мусила більше заощаджувати, і ці заощадження були у грошах – чого майже не було у випадку галицького селянства, яке далі жило в умовах натурального господраства. По-друге, бідному євреєві було легше терпіти свою бідність, аніж бідному християнинові, бо він міг розраховувати на підтримку і допомогу своєї релігійної общини.

Головні характеристики східноєврейської общини уподібнювали її до касти: приналежність до цієї закритої (хоча не ізольованої) групи визначалася за чітко означеними (найчастіше релігійними) критеріями незалежно від місця мешкання. Межі цієї групи, визначені як зсередини, так і ззовні, було дуже тяжко переступити. Однак від середини XIX ст. навіть у Галичині вони почали зазнавати поступової корозії.

Один з чільних органів єврейського просвітництва - часопис "Керем хемед", який виходив у 1833-1857 рр. у Відні, Празі та Берліні

Початок поклало поширення ідей Гаскали – єврейського Просвітництва, яка закликала євреїв залишатися правовірними іудеями вдома, але бути "нормальними людьми" на вулиці. Гаскала відкрила двері для асиміляції "галіціанерів", спочатку для німецької, а після впровадження галицької автономії – польської.

Значну роль для розмивання внутрішніх рамок зіграла правова емансипація євреїв. Переломним моментом послужила конституція 1867 р. Вона визнала їх як окрему релігійну спільноту, щоправда, не як народність, і, хоч не дала євреям рівних прав як групі, зліквідувала особисті обмеження, як-от право купувати землю, вступати до ремісничих цехів, займати державні посади чи бути універститетськими професорами тощо.

Емансипація й асиміляція збудила віру, що покращення суспільно-економічних умов покінчить з ізоляцією євреїв – подібно, як зліквідування панщини вселяло надії на інтеграцію селян у модерне суспільство. Для молодого емансипованого покоління галицьких євреїв 1880-х років це було так само певно, як переконання марксистів у перемозі пролетарської революції.

До певної міри ці надії мали під собою підставу. В останні десятиліття XIX ст. можна говорити про щось на зразок ексодусу з традиційного іудейського суспільства, головно молодих людей, сповнених амбіцій зробити секулярну кар’єру.

Іронія ситуації полягала в тому, що ліберальні нововведення на завжди послаблювали напруженість у стосунках між євреями та неєвреями. За приклад можна взяти поширення лихви.

Закони 14 червня і 1 листопада 1868 р. дозволяли лихварям брати довільний відсоток за позику, а селянам – вільно розпоряджатися своїми господарствами. Селяни мали постійну потребу в грошах: щоб сплатити щораз більші податки, прогодувати сім’ю у час передднівку, справити хрестини, весілля чи похорони тощо.

Найчастіше єврей був єдиним, до кого можна було звернутися по допомогу. Оскільки формально ніяких обмежень не існувало, кредитор брав високий відсоток, часто – вищий, аніж ті прибутки, які могло приносити селянське господарство. У результаті лихварство і ліцитації – продаж господарств за борги – стали одними із найбільших соціяльних лих пореформенного села.

Офіційна статистика не подавала даних, який відсоток у проданих за борги господарствах становили селянські, а які – міщанські. Припускалося, однак, що перші складали більшість. Варто відзначити такий факт: разом зі зростанням постійного числа ліцитованих господарств зростала частка і виставлених на примусовий продаж єврейських боржників. Це дозволяє припускати, що погіршення становища християнських селян і ремісників негативно впливало на становище єврейських торгівців і навіть лихварів – що ще раз показує, наскільки єврейські та неєврейські господарства перебували у симбіозі та взаємно залежали одні від одних.

Трансформація традиційних ролей єврейського та неєврейського населення створювала нові поля конфлікту. Скуповування євреями земель у селян і поміщиків, з одного боку, і виникнення християнських торговельних кооперативів на селі, з другого, створювало враження, що кожна група вдирається в життєвий простір іншої і загрожує самим підставам її існування.

Дім рабина в Гусятині, нині - Тернопільська обл. Поштівка початку ХХ ст.

Під кінець XIX ст. образи "типового галичанина" слабо відображали нові суспільні умови, бо галицьке єврейство було вже далеко не однорідним. Соціяльно та культурно від нього відокремлювалися сім’ї багатих секуляризованих банкірів, підприємців, великих землевласників і щодалі більша верства представників "вільних професій": лікарів, адвокатів і світської інтелігенції. Тоді як соціяльна структура руського суспільства істотно не змінилася: головною фігурою тут залишався селянин, у ремеслі – тип дрібного ремісника, а чиновники становили лише 0,4% (у 12 разів менше, аніж серед євреїв!).

Постання українсько-єврейської ідентичності: Йоханан Петровський-Штерн і його нова книжка

Різниці у темпах та характері соціяльної трансформації сторювали враження "єврейського успіху" чи "єврейської змови" – відповідно до того, як був наставлений спостерігач. Це почуття було тим гострішим, що політично євреї залишалися дуже малозначущою силою, а тому "єврейський успіх" посилював підозру у "єврейській змові".

За таких обставин неважко зрозуміти, чому так швидко утверджувалася в Галичині ідеологія антисемітизму. Перші програмові антисемітстькі праці – "Про метод і цілі досліджень єврейського питання" Теофіла Меруновіча (1879) – появилися тут одночасно з німецькими публікаціями, від яких починають відлік модерного антисемітизму ("Шлях до перемоги німецькости над єврейськістю" Вільгельма Мара).

Книга політика і публіциста Теофіла Меруновича, яку можна вважати одним з перших антисемітських трактатів в Австро-Угорщині

На початку 1880-х рр. антисемітизм, як твердили львівські засимільовані євреї, проник у кожний закуток галицького життя. Антисемітизм особливо активно використовувався як засіб політичної мобілізації селянства, як польського, так і руського. А від кінця XIX ст. стає серцевиною в ідеології та практиці ендеції – партії польських націонал-демократів, дебют якої на політичній сцені знаменував перехід польського націоналізму на стежку етнічної ксенофобії.

Характеризуючи єврейське питання в Галичині, треба, однак, пам’ятати, що попри сильну напруженість у стосунках між євреями, поляками та русинами (у певні моменти її можна було означити як взаємоненависть) аж до Першої світової війни тут, на відміну від сусідніх земель Російської імперії та угорської частини Габсбурзької монархії, ніколи не доходило до масових масштабних погромів.

Причини цього галицького феномена потребують окремого дослідження. Дві з них, однак, очевидні. Першою є існування розбудованого політичного і публічного життя, що, ніби громовідхильник, переводили частину конфлікту в легальну сферу й тим змешували напруженість. Іншою була тенденція, спільна для всіх багатоетнічних регіонів, де потреба протистояти сильнішому суперникові змушувала слабші сторони до компромісів між собою.

Такою була природа русько-єврейського компромісу. Вперше такий союз уклався під час виборів до галицького сойму у 1873 р. Мірою того, як наприкінці XIX ст. у Галичині став міцніти польський антисемітизм, а в єврейському та руському таборі – відповідно, сіоністський та український рухи, складалися умови для тривкішого українсько-єврейського союзу, побудованого на антагонізмі до спільного ворога, польського націоналізму.

Жиди чи євреї. Текст галицького мовознавця та історика

У 1907 р. у віденському парламенті дійшло до безпрецедентного випадку, коли український посол Юліян Романчук поставив вимогу визнати євреїв окремою нацією.

У ширшому ж контексті, динаміка стосунків усередині галицького етнічного трикутника набирала щораз більшого значення для майбутнього геополітичного влаштування всієї Східної та Центральної Европи.

Фрагмент книги "Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко і його спільнота (1856-1886)", Київ, видавництво "Критика", 2006 р. Публікується зі згоди автора.