«Найдорожче у вас воля, ми оплатили її життям». Портрети Биківні

Биківнянське поховання жертв сталінського терору є найбільшим в Україні. Упродовж 1937-1941 років вантажівки "ГаЗ-АА", які в народі називали "полуторками", майже щоночі привозили тіла розстріляних у київських в’язницях НКВД для таємного поховання у Биківнянському лісі.

На думку істориків, загальна кількість похованих у Биківні може становити від 20 до 100 тис осіб.

Биківня, що пройшла шлях від території смерті до місця пам’яті, зафіксована у свідомості українців як прямий наслідок Великого терору, результат злочинів комуністичного режиму.

На жаль, в уявленні сучасного українського суспільства Биківнянська трагедія дуже рідко асоціюється з конкретними імена, конкретними історіями.

Але Биківнянські могили – братські, проте не безіменні. У Биківні поховані тисячі митців, священиків, управлінців та службовців усіх рівнів, селян і робітників, вчителів і студентів та інших. До вашої уваги пропонуємо окремі історії про постаті з Биківнянського мартиролога.

Письменник, ерудит, лінгвіст… терорист? Майк Йогансен

Одним із найвідоміших українських літераторів, що знайшли свій останній спочинок у Биківнянському лісі, є Майк (Михайло) Йогансен (16 (28) жовтня 1895, Харків — 27 жовтня 1937, Київ).

 

Майк Йогансен

Людина різнобічних талантів (поет, прозаїк, перекладач, критик, лінгвіст, сценарист), соратник Миколи Хвильового, один із фундаторів Спілки пролетарських письменників "Гарт", засновник ВАПЛІТЕ.

Останній шлях Майка Йогансена був дорогою у прямому сенсі цього слова. Заарештований 18 серпня 1937 року Харківським обласним управлінням НКВД, згодом перевезений до Києва, утримувався у Лук’янівській в’язниці.

Між арештом і протоколом першого допиту, принаймні, того, що зберігається в Архіві СБУ в архівно-кримінальній справі письменника, минуло майже 2 місяці.

Можна лише здогадуватись, під яким психологічним і фізичним тиском перебував Майк Йогансен, адже катування, побиття, шантаж стали у той період традиційною практикою для співробітників радянських репресивних органів. Крім того, вище партійне керівництво СРСР дозволило застосовувати методи фізичного впливу проти т.зв. "ворогів народу".

Відтак, не дивно, що протокол допиту від 16 жовтня 1937 року виглядає як наперед узгоджений текст, як текст, що містить потрібні слідчому зізнання Майка Йогансена у тому, що він є активним учасником контрреволюційної організації.

Проте високий інтелект письменника дозволив навіть у безнадійній ситуації залишати свідчення, важливі для нашого розуміння тогочасного літературного життя.

Зокрема, Йогансен свідчить, що "при радянській владі тому, хто пише правдиво, не дозволяють друкуватися, а створюються сприятливі умови для бездарів, що пишуть під диктовку", що, на його переконання, "українська культура пригнічується, а українцям не дають розвивати українську культуру".

 

Передовиця книги "Як будується оповідання" М. Йогансена

І дійсно, на зміну бурхливим і яскравим 1920-м рокам, коли митці могли писати про все, що хотіли, коли українське письменство вибухнуло безліччю талантів, книжок, журналів, об’єднань, дискусій, прийшли похмурі 1930-ті.

Партійні та репресивні органи беруть письменників під жорсткий контроль – посилюється цензура, заохочується написання наклепів та розгромних критичних статей, в літературне середовище впроваджують секретних співробітників НКВД та платних провокаторів.

Майк Йогансен, за спогадами сучасників, мав блискуче почуття гумору. Великий жартівник, притягував до себе молодь, містифікував автобіографічні відомості, любив й умів цікаво розповідати про найрізноманітніші речі.

Легендою уже став його виграш на більярді у Володимира Маяковського. Складається враження, що гумор і тонка іронія не полишали письменника й у в’язниці.

Бо як інакше пояснити таке його свідчення: "Виконуючи намічені шляхи контрреволюційної діяльності, я у своїх літературних працях протаскував контрреволюційні концепції, а саме: в моїй книзі "Як будується оповідання", у вступній статті до цієї книги написав, що мистецтво для пролетаріату не потрібне.

Воно необхідне лише для відмираючих класів, а пролетаріат цього не потребує. Далі в тій же книзі трактується пропагандистська робота в робітничому класі".

І це автор говорить про книгу, що стала бестселером, що написана як суцільний гумористичний текст, як дотепна усмішка над графоманами.

Майку Йогансену інкримінували такі статті тогочасного Кримінального кодексу: "54-8 – за вчинення терористичних актів" та "54-11 – за участь у контрреволюційній організації".

Зрозуміло, що жодних доказів провини письменника у справі немає.

Засідання виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР у справі М. Йогансена, що затвердило розстрільний вирок, відбулось у закритому форматі, без залучення сторони захисту чи сторони обвинувачення, без виклику свідків.

 

Довідка про розстріл Майка Йогансена

Луна пострілу, що вкоротив віку Майку Йогансену, філософу, любителю подорожей і життя, долинула до Сандармоху (Карелія), де з 27 жовтня 1937 року розпочались масові розстріли так званого "Соловецького етапу".

Сам Михайло Гервасійович лише на кілька днів пережив інших українських письменників – Михайля Семенка, Андрія Михайлюка, Миколу Скубу, Михайла Биковця, Віктора Гудима, розстріляних 24 жовтня, Анатолія Патяка, знищеного 25 жовтня.

Майк Йогансен реабілітований 20 березня 1958 р.

Зламана гілка великого роду – Вероніка Черняхівська

Великий терор у СРСР був позначений своєрідними нововведеннями радянської влади. За оперативним наказом НКВД СРСР № 00447 "Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів" від 30 липня 1937 року дозволялась спрощена процедура слідства.

Принципи планового господарювання застосували до масового знищення мирного населення, адже на кожну область виділили спеціальні ліміти на вироки (І категорія – на розстріл, ІІ – ув’язнення до таборів ГУЛАГу).

Порушувало у тому числі й радянську законність саме існування і функціонування т.зв. позасудових органів – трійок при обласних управліннях НКВД, вищої двійки.

Трійки, як правило, виконували кілька функцій – слідчу, обвинувальну та репресивну. Заарештований був фактично позбавлений права на захист чи оскарження вироку, а справи будувались переважно на власних свідченнях обвинуваченого.

Власне за рішенням трійки при Київському обласному управлінні НКВД розстріляли перекладачку Вероніку Черняхівську (25 квітня 1900, Київ – 22 вересня 1938, Київ).

 

Вероніка Черняхівська

Вероніка Черняхівська походила із родини Старицьких і мала за діда відомого драматурга, письменника та фундатора українського професійного театру Михайла Старицького.

Хоча дівчина здобула фах інженера-економіста в Київському інституті народного господарства, вона пробувала себе і в літературі. На початках Вероніка Черняхівська писала ліричну поезію (під впливом втраченого кохання), друкувалася в альманах "Гроно" та "Вихрь революции".

Але згодом обрала за справу життя перекладацтво, навчалася на курсах іноземних мов, працювала референтом-перекладачем у Наркоматі охорони здоров’я.

У творчому доробку Вероніки Черняхівської тексти, які українці й досі читають в її перекладах – роман Дж. Лондона "Місячна долина", "Прорість" ("Жерміналь") Е. Золя, "Олівер Твіст" Ч. Діккенса.

Інтелектуальне, мистецьке та особистісне зростання Вероніки Черняхівської відбувалось під впливом родини, зокрема, матері – письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, й так само під впливом оточення, тобто видатних діячів української культури, що бували у будинку Старицьких.

Відтак закономірно, що вона майже одразу потрапила під пресинг більшовицької влади. Вперше Вероніка Черняхівська була заарештована восени 1929 р.у т. званій "справі СВУ". Удруге – вже 9 січня 1938 р., і звинувачувалась у шпигунстві на користь Німеччини.

У справі Вероніки Черняхівської, що зберігається в ЦДАГО України, наявні протоколи двох допитів – від 20 липня і 24 липня 1938.

У них перекладачка підтверджує свою відверту антирадянську позицію, роботу в газеті "Україна", що друкувалась за часів Директорії, також знайомство і спілкування із т. зв. буржуазними "петлюрівськими діячами" (саме так в документах означені В. Дурдуківський, С. Єфремов, О. Косач, В. Чеховський).

Вероніка Черняхівська під час допитів визнала свої націоналістичні погляди, зокрема, переконаність у тому, що більшовицька політика стосовно українського народу нічим не відрізняється від царському, а тому він має боротися за своє національне визволення. Звинувачень у шпигунстві жінка не підтвердила.

 

Виписка з акту про розстріл В. Черняхівської

Розстріляли Вероніку Черняхівську в Києві 22 вересня 1938, але десь до початку 1939 року від її рідних отримували передачі. Принаймні, у справі є документ, виданий батьку, професору, лікарю-гістологу Олександру Черняхівському, що його посилку хвора донька приймати відмовилась….

 

Довідка про передачі Черняхівській, після її розстрілу

Вероніку Черняхівську реабілітували 27 квітня 1989 року.

"Один із найкращих художників історичного жанру". Микола Івасюк

Радянський уряд у різний спосіб пробував "виманити" українських діячів із-за кордону. Комусь призначали персональну пенсію, як В. Стефанику у 1928 році (хоч це і не допомогло прихилити відомого письменника на бік комуністичного режиму).

Комусь було достатньо ідеологічних міркувань, це, передовсім, стосується діячів прокомуністичних поглядів, які втікали від переслідувань польською поліцією. Хтось, вочевидь, отримував пропозицію, від якої було тяжко відмовитись.

Так, у 1925 році голова Ради народних комісарів УРСР В. Чубар запропонував Миколі Івасюку та професору Євсевію Ліпецькому повикладати малярство в Київській Академії мистецтв.

Останній відмовився сам і дуже наполегливо переконував не їхати свого друга. Проте, художник Микола Івасюк приїхав до УРСР, а вже у 1937 році був розстріляний як учасник "антирадянської терористичної націоналістичної організації".

Микола Івасюк (16.04.1865, с. Заставна, Буковина – 25.11.1937, Київ) здобув свого часу блискучу освіту, зокрема, навчався у Віденській академії образотворчого мистецтва, Мюнхенській Академії образотворчих мистецтв.

Під час навчання у Відні художник поставив собі амбітну мету – написати картину, присвячену Богдану Хмельницькому. На реалізацію мрій пішло майже два десятилітті, проте епічне полотно "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва" стало окрасою як українського, так і європейського історичного живопису.

 

Одна із найвідоміших картин М. Івасюка - "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва"

Після переїзду до УРСР Микола Івасюк працював на різних посадах – науковим співробітником кафедри мистецтвознавства при ВУАН, художником постановочного цеха Київської кінофабрики, науковим співробітником музею діячів науки і мистецтв АН України.

Хоча його мистецький доробок цього періоду малодосліджений, виглядає так, що чогось знакового чи епохального митець не створив. Відомі лише низка його малюнків для журналу "Кіно", а також художні плакати для фільмів.

Заарештували Миколу Івасюка 17 вересня 1937 р. за обвинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини.

 

Микола Івасюк

У його архівно-кримінальній справі наявний лише один допит, де на запитання слідчого про причини прибуття до СРСР, митець відповів: "У СРСР я приїхав, аби покращати свій матеріальний стан і дати можливість своїм двом донькам закінчити університетську освіту".

Далі стандартна тривала гра, коли з боку співробітників НКВД звучать типові фрази "ви брешете", "нам відомо", "пропонуємо дати щирі зізнання", "припиніть заперечувати", "Вас викривають свідчення таких людей...".

Єдине, в чому визнав себе винним Микола Івасюк, це були його переконання: "Я дійсно був переконаним націоналістом українським до 1914 року. Малював картини в націоналістичному дусі. Тоді ж я підтримував зв’язок із націоналістами – Грушевським, Семакою, інші прізвища забув. Після 1914 року я будь-який зв’язок із націоналістами розірвав, став зовсім аполітичною людиною".

Важко сказати, чому Микола Івасюк наполягав на 1914 році. Можливо, для того, щоб йому не пригадали створення ескізів поштових марок УНР, які він зробив на прохання Директорії.

Винним себе Микола Івасюк не визнав.

Розстріляний за рішенням трійки УНКВС по Київські області 25 листопада 1937 року о 24.00.Реабілітований 28.12.1980 р.

 

Виписка з акту про розстріл М. Івасюка

Масові політичні репресії 1937-1941 років охопили усі соціальні прошарки населення України. Десятки тисяч жертв Великого терору знайшли у Биківні свій останній спочинок.

Нині Національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили" працює над тим, щоб повернути пам'ять про цих людей, розповідаючи їхні історії, відкриваючи їхні імена.

Завдяки відкритості архівів з’явилась можливість реалізувати кілька проектів, самостійно і за сприяння партнерів. Так, за підтримки Українського інституту національної пам’яті в 2016 році побачила світ фотодокументальна виставка "Биківня – територія пам’яті", два банери з якою присвячені постатям із Биківнянського мартиролога.

За сприяння Українського незалежного видавництва "Смолоскип" була підготовлена фотодокументальна виставка "Слово, обірване у Биківні". Спочатку у форматі 8 банерів (2016), згодом – 10 (2018).

Виставка "Слово, обірване у Биківні" розповідає про долі 28 письменників –представників покоління "Розстріляного відродження", знищених упродовж 1937 – 1940 років у в’язницях НКВД УРСР у Києві та похованих на території колишньої таємної спецділянки у Биківнянському лісі.

На стендах розміщені портрети митців, інформація про їхній життєвий та творчий шлях, витяги з архівно-кримінальних справ, що містять свідчення про їхню поведінку під час слідства і показують, в який спосіб комуністична тоталітарна система змушувала визнавати абсурдні звинувачення. Нині виставка експонується в приміщенні КМДА.

 

Один із стендів виставки "Слово, обірване у Биківні"

На території Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили" зараз демонструється виставка "Розстріляна еліта: Биківнянський вимір", підготовлена науковцями Заповідника у 2017 році й відкрита 25 квітня 2018.

На 8 стендах розповідається про життєвий шлях, творчий доробок, обставини арешту і розстрілу представників творчої, інтелектуальної та військової еліти 1930-х років.

Також подана стисла інформація про стан розвитку української культури у 30-х роках ХХ століття та втрати, яких вона зазнала.

У виставці використані матеріали з архівно-кримінальний справ репресованих, унікальні фото з архівів та маловідомі документи, з яких можна детальніше ознайомитись із долями художників – Миколи Івасюка, Володимира Гагенмейстера, Василя Седляра, акторів і режисерів Януарія Бортника, Сергія Каргальського, композитора й диригента Василя Верховинця, науковців – Івана Миронівського, Олександра Пучківського, Гната Ручка, археолога Трохима Теслі, етнографів і музейних працівниць Ніни Заглади, Лідії Шульгіної, письменників – Юрія Вухналя, Михайля Семенка, Мирослави Сопілки, військових – Лазаря Устименка, Антона Борисенка, які були знищені у в’язницях НКВД у Києві та поховані на території таємної спецділянки у Биківнянському лісі.

Матеріал підготували: Богдан Біляшівський – Генеральний директор Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили" та Тетяна Шептицька – заступниця генерального директора з наукової роботи.

При написанні статті були використані матеріали з архівно-кримінальних справ репресованих, що зберігаються в ГДА СБУ, ЦДАГО України.

Читайте також:

Валер’ян Підмогильний. Письменник на світанку тоталітаризму

Убиті в урочищі Сандармох. Підмогильний - попередник Камю і Сартра

Комуністичний режим проти культури

Микола Зеров: "неокласик" і "терорист"

Радянська преса 1932-1933: "Голодні бунти на Заході, нові ресторани в Харкові"

Де наші кістки - там і Україна. Враження від поїздки на Соловки. ФОТО