"Віроломство генерала Галлера…". Чи був дозвіл на використання "Блакитної армії" проти українців?

Одним із важливих питань у дискусії про польсько-українську війну 1918—1919 років є участь у боях проти українців Армії Галлера. Як відомо, ту війну українці програли, і Східна Галичина опинилася під польською окупацією. Серед вирішальних чинників, які схилили шальки терезів на бік поляків, стало прибуття на "український" фронт із Франції численної та добре оснащеної армії.

З приводу її участі у війні проти Західноукраїнської Народної Республіки можна почути дві, на перший погляд, взаємовиключні тези. Перша — Армія Галлера створювалася Антантою для боротьби з більшовиками, а тому Польща не мала права використовувати її проти українців. І друга — поляки отримали від Антанти необхідний дозвіл, а тому Армія Галлера могла діяти і на території Галичини. Але чи дійсно обидві ці тези взаємно заперечують одна одну?

Агітаційний плакат "Блакитної армії" у Франції. Художник Владислав Бенда

Формування Армії Галлера розпочалося у Франції влітку 1917 року. Тодішній французький президент Раймон Пуанкаре, відгукнувшись на ініціативу польських емігрантських кіл, видав декрет, у якому оголосив про створення "на період війни самостійної польської армії, яка перебуватиме під началом вищого французького командування та воюватиме під польським прапором".

Опікуватися створенням армії мав уряд Франції. Однак сформувати її планували з поляків, які служили у французькій армії, та польських добровольців з інших країн. А використовувати армію передбачалося проти Німеччини та її союзників.

Створення нової армії відбувалося доволі швидко. Її кістяк склали французькі вояки польського походження та польські військовополонені з Німеччини та Австро-Угорщини, які опинилися в країнах Антанти. На додачу, в багатьох країнах, де існувала польська діаспора, розгорнули вербувальні пункти.

Це дало результат — лише у США до лав новоствореної армії записалися понад 22 тисячі добровольців. Решту збирали по всьому світу — в Канаді, Бразилії, серед членів польських спортивних та парамілітарних товариств і навіть вояків російського експедиційного корпусу.

На початках армія перебувала під контролем французького уряду. Її першим командиром став генерал Луї Аршинар. Офіцерські посади також обіймали французи. Однак у 1918 року політичний контроль над армією перебрав Польський національний комітет на чолі з Романом Дмовським.

Його члени ставили за мету відновлення незалежності Польщі, спираючись на допомогу держав Антанти. Створена на території Франції армія мала стати одним із засобів досягнення цієї мети. Тож зусиллями Комітету Аршинара було усунуто від командування, а замість нього призначили польського воєначальника Юзефа Галлера.

Саме за прізвищем нового командира армію й почали називати Армією Галлера. Ще одну, доволі поширену неофіційну назву — "Блакитна армія" — вона отримала завдяки кольору одностроїв, які носили вояки.

Генерал Юзеф Галлер. Фото 1935 року

У листопаді 1918 року Німеччина капітулювала. Австро-Угорська та колишня Російська імперії розпалися. Тож Польський національний комітет почав дедалі активніше піднімати перед Францією та її союзниками питання про відправку Армії Галлера до Польщі, де вона разом із легіонами Юзефа Пілсудського мала стати основою збройних сил.

Причому як один з аргументів поляки переконували, що їхні війська на сході діятимуть також в інтересах Антанти. До прикладу, в записці, адресованій Польському національному комітету, польське командування у Франції стверджувало, що польські війська гратимуть не меншу роль як фактор, що "надаватиме дієву допомогу частинам та установам союзних держав на східних просторах".

Однак держави Антанти, загалом не заперечуючи проти цього, остаточне рішення приймати не поспішали. І тому було кілька причин.

У січні 1919 року розпочала свою роботу Паризька мирна конференція, скликана з ініціативи держав-переможниць у Першій світовій війні. Вона мала опікуватися розробкою та укладанням мирних договорів із Німеччиною та її союзниками та загалом визначити післявоєнну долю Східної Європи.

Тож майбутнє "Блакитної армії" разом із низкою інших питань щодо кордонів та устрою нової Польської держави також опинилося у фокусі Конференції. Насамперед — так званої "Великої четвірки": лідерів США, Великої Британії, Франції та Італії.

У лютому та березні 1919 року учасники Четвірки провели кілька зустрічей, на яких у різних форматах обговорювали питання відправки Армії Галлера на схід та її подальше використання. Серед іншого, керівникам Антанти доводилося вирішувати і доволі практичні питання.

"Велика четвірка" Паризької мирної конференції. Девід Ллойд Джордж, Вітторіо Еммануель Орландо, Жорж Клемансо та Томас Вудро Вільсон

Так ще у лютому було вирішено, що Армія Галлера прибуде з Франції морем до порту Данцига (сучасний Гданськ), і вже звідти вирушить по суші до Польщі. Однак французький генштаб, який опікувався логістикою, повідомив, що така операція триватиме близько 2 місяців. А для транспортування 4 дивізій "Блакитної армії" з усім обладнанням та технікою потрібно буде не менше 27 великотоннажних суден.

По допомогу звернулися до Великої Британії. Але тамтешнє військове міністерство відмовилося надати кораблі, вимагаючи за них плату, яку мали внести спільно усі союзники.

Не вирішеним залишалося і питання з Данцигським портом. На той час контроль над ним ще зберігала Німеччина, яка не поспішала давати дозвіл на його використання для прийому Галлерових військ. Тож чимало часу "Велика Четвірка" була змушена витратити на дискусії, як змусити "переможений" Берлін "відкрити ворота Данцига" для "Блакитної армії".

Британський військовий міністр Альфред Мільнер зопалу навіть пропонував оголосити Німеччині ультиматум: "пропустіть ці польські загони, а інакше ми атакуємо вас на західному фронті".

Не було впевненості й у тому, чи зможе Данциг у разі прибуття Армії Галлера, прийняти таку кількість кораблів з військовими. Розглядалося також і кілька альтернативних маршрутів — морем з Франції до Щецина, а далі залізницею до Познані, або навіть через Італію та Австрію.

Рух "Блакитної армії" суходолом теж викликав багато питань. До прикладу, французький міністр закордонних справ Стефан Пішон категорично наполягав на тому, що війська Галлера мають рухатися виключно залізницею, інакше, побоювався він, "поляки повсякчас перебуватимуть під загрозою нападу з боку німців".

Вояки "Блакитної армії" вітають свого нового командувача Юзефа Галлера. 6 жовтня 1918 року

Ще одне важливе питання, яке тривалий час роз’єднувало союзників, — можливість використання Армії Галлера на території Галичини. Французьке командування проти цього загалом не заперечувало. Маршал Фердинанд Фош на одній з березневих зустрічей у зв’язку з загрозою падіння Львова, який перебував у оточенні військ ЗУНР, пропонував відправити туди один з польських полків з Франції.

Однак проти цього заперечував британський прем’єр Девід Ллойд Джордж. Він цілком справедливо зауважив, що Паризька конференція ще не прийняла жодного рішення про приналежність Львова та навіть не заслухала аргументів обох сторін конфлікту, поляків та українців. Тому Ллойд Джордж висловився категорично проти відправки до Львова Армії Галлера, яка була потрібна для захисту Польщі від більшовиків.

Схожі думки мала й частина американських військових. Так представник США при місії Антанти генерал Джозеф Кернан попереджав президента Вудро Вільсона, що "існує небезпека, що з прибуттям армії Галлера буде розпочато агресивні військові дії на російському, литовському та українському фронтах, якщо великим державам не вдасться відшукати дієві засоби придушити [польський] націоналізм, який виник та щодень посилюється".

У самій Польщі на прибуття "Блакитної армії" чекали з нетерпінням. Пілсудський та інші керівники держави не особливо приховували, що мають намір використати її насамперед у війні проти ЗУНР.

Голова Польського національного комітету Роман Дмовський, генерал Юзеф Галлер та французькі офіцери оглядають лави вояків "Блакитної армії", Франція

Так ще у лютому керівник польської делегації граф Скарбек на ініційованих спеціальною комісією Антанти переговорах з українцями погрожував: "Якщо ви тепер не укладете перемир’я, то за місяць ми будемо мати армію Галлера, і тоді виникнемо вас з Галичини". Союзники теж розуміли, що поява "Блакитної армії" на Галичині змінить баланс сил на користь поляків.

Остаточне рішення про відправку Галлерових військ до Польщі Вища військова рада Антанти ухвалила 17 березня. Лишалося ще обрахувати необхідну кількість транспорту, яким мали перевезти вояків на схід, та отримати остаточні гарантії від німців.

Цим питанням опікувався маршал Фош. Він отримав від "Великої четвірки" необхідні повноваження, а у випадку проблем, мав пригрозити німцям, що "відмова у пропуску буде розцінена як порушення перемир’я з боку Німеччини" із відповідними для неї наслідками.

Відправка підрозділів "Блакитної армії" на схід розпочалася за кілька тижнів. Після переговорів з німцями на початку квітня від маршруту морем відмовилися. Було прийнято рішення, що армія вирушить до Польщі залізницею через територію Німеччини. Хоча морський шлях остаточно не відкидали — він залишався резервним на випадок, якщо виникнуть складнощі з залізничним.

Армія Галлера на марші. Маї-ле-Кам, Франція, 22 червня 1918 року

Першими 16 квітня з паризького вокзалу відбули на схід сам Галлер та члени штабу "Блакитної армії". Слідом рушили інші підрозділи. За домовленістю вояки їхали територією Німеччини без зброї, яку везли у спеціальних запломбованих вагонах.

У кожному потязі перебувало по два офіцери союзних військ, які мали залагоджувати можливі суперечки із німцями. Цікаво, що одним з таких офіцерів був 28-річний капітан Шарль де Голль, майбутній президент Франції. Переїзд останніх підрозділів "Блакитної армії" мав закінчитися на початку червня.

У ніч на 20 квітня потяг із Галлером перетнув східний німецький кордон. З першого ж міста Лешна командувач одразу телеграфував про своє прибуття Пілсудському та керівникам Польської держави, а також французькому прем’єру Жоржу Клемансо та маршалу Фошу. Наступного дня потяг прибув до Варшави, де на залізничному вокзалі Галлеру та його офіцерам улаштували урочисту зустріч за участю вищих керівників уряду та війська.

У наступні дні, владнавши питання із перебуванням свого штабу, Галлер вирушив на схід, аби на власні очі оцінити обстановку у польських та зайнятих поляками українських містах, звідки невдовзі мав розпочатися загальний наступ на ЗУНР.

Для союзників все це подавалося як ніби підготовка до війни проти більшовиків, котра мала розпочатися, щойно з Франції повернуться решта дивізій "Блакитної армії".

Де Голль, який у той час готувався навчати польських офіцерів у містечку Модлін під Варшавою, у листі до батьків писав, що як тільки підрозділи Армії Галлера "будуть повністю зібрані, забезпечені всім і зміцнені кількома новими дивізіями, ніхто тут не сумнівається, що вони розпочнуть проти російських більшовиків великомасштабний наступ".

Військові та керівники Польщі вітають Юзефа Галлера, який щойно прибув до Варшави 19 квітня 1919 року. Фото: Центральний військовий архів у Варшаві

Однак, не зважаючи на чіткі вказівки Антанти, та на обіцянки голови польського уряду Ігнація Падеревського, офіційна Варшава насправді мала інші плани. Наприкінці квітня Галлер прибув до Львова і на влаштованому на його честь прийомі виголосив, що "як птахи з далеких країн, прилетіли ми до Львова, щоб у вашому місті звити гніздо, з якого підемо далі на схід".

Генерал не мав на увазі більшовиків. Адже у цей час він зі своїм штабом уже підготував план генерального наступу проти українців. Як свідчить оперативний щоденник "Блакитної армії", Галлер ставив перед своїми підлеглими військами зовсім інші цілі: "розгром українських сил у Галичині, здобуття Східної Галичини та нав’язування безпосереднього контакту з Румунією".

За деякими даними, французи були цілком у курсі цих планів, однак навіть не збиралися зупиняти Галлера. Більш того, керівникові польської військової місії Тадеушу Розвадовському надавалися вказівки "рішучо протидіяти будь-якому перемир’ю, у тому числі з українцями, крім як на умовах повного роззброєння і демобілізації українців, а також згоди на зайняття нами усієї Галичини та Волині аж до Рівного".

Усе це слід було обґрунтовувати начебто "ненадійністю" українців та наявністю у них "більшовицьких настроїв". За деякий час генерал Розвадовський вже повідомляв польському командуванню, що у Парижі наполегливо радили пришвидшити наступ "з Самбора на Стрий задля творення доконаних фактів".

4 травня Галлер повернувся до Варшави, а за кілька днів його штаб виїжджає до нового місця розташування у Любліні. Там генерал офіційно переймає керівництво над усіма польськими військами на галицькому та волинському фронтах. Прибулі із заходу частини "Блакитної армії" звели у окремий корпус, яким командував генерал Домінік Одри. Його штаб знаходився у Замості, а одна з дивізій — у Белзі.

Оперативний військовий щоденник командування Армії Галлера. У записі за 10 травня 1919 року вказано чіткі цілі, яких має бути досягнуто на Галичині: "розгром українських сил у Галичині, здобуття Східної Галичини та нав’язування безпосереднього контакту з Румунією". Фото з Центрального військового архіву у Варшаві

Однак, як згадував полковник Української галицької армії Дмитро Вітовський солдатів "Блакитної армії" у характерних одностроях бачили також у Львові, а між Львовом та Перемишлем — "силу транспортів війська Галлєра, в яких багато офіцерів розмовляли по французьки".

Добре підготовлені, укомплектовані французькими офіцерами та забезпечені французькою технікою дивізії "Блакитної армії" також вигідно вирізнялися на фоні інших польських частин. За словами де Голля, вони "на сьогодні є єдиною організованою силою в країні".

Попри відносне затишшя у Галичині, 9 травня польський Сейм ухвалив заяву, якою звинуватив українців у "варварстві" проти польського народу та вимагав від уряду вжити "негайно всіх найнеобхідніших заходів, аби змусити українців припинити [...] вбивства і варварства".

І вже за п'ять днів, маючи під своїм командуванням за різними даними від 50 до 80 тисяч солдатів, Галлер розпочав загальний наступ на позиції українців, які мали у своєму розпорядженні більш ніж вдвічі менші сили.

Саме тоді вояки ЗУНР уперше зіткнулися на полі бою з підрозділами "Блакитної армії". Про одне з таких сутичок пізніше згадував сотник УГА Михайло Климкевич. Після великодніх свят він знаходився поблизу Белза, де "стрінувся курінь у перше із Галєрівцями. (Деякі Галєрівські старшини, захоплені у полон, говорили тільки по французьки). Під напором Галєрівців вицофалися [відступили — С. Р.] два сусідні курені, що стояли праворуч і ліворуч І. Куріня, не маючи часу повідомити про це наш курінь, що був на середині".

Загін Климкевича ледь не потрапив у оточення — вояки "Блакитної армії" зуміли підключитись до телефонної лінії, якою користувалися українці, і повідомляли по ній неправдиві відомості, щоб заплутати супротивника. Лише дивом куреню УГА вдалося уникнути пастки — переправившись через Буг, вони з боєм пробилися до Сокаля, де перебували інші українські частини.

Тим часом, інші підрозділи військ Галлера прорвали фронт на ділянці від Львова до Жовкви та змусили українців відступати. Одне за одним міста і цілі райони ЗУНР переходили під контроль поляків.

Мапа травневого наступу Галлера. Джерело: Krysztof Kaczmarski, Wojciech J. Muszyński, Rafał Sierchula Generał Józef Haller 1873—1960. — Warszawa, 2017. Для збільшення тисність тут.

Про появу "Блакитної армії" у Галичині та її бої з силами ЗУНР заговорили у європейській та навіть радянській пресі. Потрапивши у несприятливе становище, тепер уже командування УГА, як до того у лютому поляки, запропонувало припинити вогонь та оголосити перемир’я. Однак Галлер, на переговори до якого вирушила українська делегація, навіть не захотів її слухати, вимагаючи лише безумовної капітуляції військ ЗУНР.

20 травня впав Стрий, і польські війська зайняли стратегічно важливий Бориславський нафтовий басейн та перерізали шляхи доставки зброї та боєприпасів з Європи. Успіх наступу головним чином був обумовлений участю у боях проти українців підрозділів Армії Галлера. "У цей час, — писав де Голль, — кілька дивізій Галлера, що з’явилися у Галичині, без зусиль просуваються проти українців, із якими не могла дати раду польська армія Пілсудського".

Під впливом перемог Галлера одне з провідних варшавських видань повідомило, нібито "залізний удар нашої армії перетворив українські підрозділи на здичавілі банди, які вбили офіцерів та покинули важке озброєння" і що "звільнення Галичини від гайдамацьких банд" нарешті добігає очікуваного кінця.

Генерали Зигмунт Зелінський, Вацлав Івашкевич, Юзеф Галлер, Францишек Александрович і Домінік Одри в завойованому Бориславі (нині Львівської області), 18 травня 1919 року

Тим часом, про польський наступ стало відомо керівництву Антанти. На зустрічі 21 травня з Вільсоном та Ллойд Джорджем, Клемансо повідомив про отриману французьким військовим міністерством депешу, у якій йшлося, що "загони генерала Галлера атакували українські сили на південь від Перемишля та загрожували Бориславу. Польські загони мають назавтра увійти до Дрогобича. Населення Галичини вже почало тікати за перевали Карпат, щоб отримати прихисток у Чехословаччині".

Британський прем’єр, не особливо підбираючи вирази, охарактеризував дії поляків як "віроломство генерала Галлера, який не мав абсолютно ніякого права проводити цю акцію", додавши, що фактично Антанта "допомогла полякам знищити незалежний антибільшовицький рух".

За результатами перемовин керівнику Польської держави відправили телеграму. У ній йшлося про отриману Найвищою радою Антанти інформацію, що "загони армії генерала Галлера нещодавно брали участь у операціях проти українських військ у Східній Галичині, у районі Белза та деінде".

У зв’язку з цим від Пілсудського вимагали пояснень та нагадували, що "генералом Галлером було взято чіткі зобов’язання не брати участь у операціях проти українців".

У свою чергу українська делегація повідомила спеціальному представнику Антанти генералу Луї Боті, що поява "армії Галлера посилила польські загони, що дозволило їм більшими силами атакувати нашу армію".

Відповідь з Варшави надійшла 27 травня. У ній Пілсудський фактично визнавав порушення зобов’язань, говорячи, що "будучи поінформованим паном Падеревським про застереження, накладені однією з держав Антанти на вищезгадані загони [Армію Галлера — С. Р.], я одразу ж наказав провести нове перегрупування, аби уникнути можливості зіткнення між загонами Галлера та українцями".

Маршал Юзеф Пілсудський, керівник Польщі.

Це пояснення задовольнило "Велику четвірку", і Клемансо навіть зміг переконати Ллойд Джорджа у помилковості його підозр, нібито "французький [військовий] міністр підтримував використання Армії Генерала Галлера на Українському фронті".

Однак вже наступного дня, коли після захоплення Станіслава (сучасний Івано-Франківськ) польські війська увійшли у зіткнення з румунами, Галлер видав наказ, у якому відзначив бойові заслуги командирів своїх частин у боях з українцями.

Особливо відзначався "штаб армії, який складався з офіцерів французької та польської армій". Текст наказу надрукували польські газети, і це викликало велике роздратування Пілсудського.

У листі, адресованому голові уряду Падеревському, керівник Польщі зауважив таке: "Тепер кілька слів про використання армії Галлера. Я страшенно боюся, що у зв’язку з дурним наказом Галлера, який зловтішно передрукували всі газети, Ви матимете чималий клопіт […] Я накричав сьогодні на Галлера за цей вчинок, але цим біді не зарадиш. У будь-якому разі прошу врахувати, що мої пояснення у цій справі будуть завжди звучати однаково, а саме:

а) первісне розташування військ на цьому фронті було проведено за моїм наказом, попередньо погодженим з генералом Анрі [командувач окупаційних військ Антанти — С. Р.], так що я не заперечую, що армія Галлера була розташована у околицях Белза та під Сокалем, де могли відбуватися місцеві зіткнення ще до отримання офіційного попередження з Вашого боку;

б) після розмови з Вами, не зважаючи на великі труднощі, я відкомандирував одну дивізію на Волинь, другу ж лишив у резерві, зосередивши її у околицях Рави-Руської, ближче до залізниці, для транспортування її на захід;

в) після перемоги над українцями, частина цієї дивізії, у зв’язку з відсутністю біля Рави-Руської залізничного транспорту, була скерована пішим маршем до Львова, звідки і цю частину було перекинуто на захід.

Ці накази надходили безпосередньо від мене, за інші я відповідальності не несу".

Пропагандистська листівка зустрічі Армії Галлера в Польщі

Щоб якось виправити становище, у польській пресі пресі помістили оголошення, нібито "Блакитна армія" брала участь у боях не на території Галичини, а на Волині. Але це не особливо допомогло. Тому, щоб вивести з-під удару політичне керівництво, крайнім вирішили зробити Галлера.

Клемансо отримав повідомлення з Польщі, що "Генерал Галлер заявив, що він не пригадує будь-яких своїх обіцянок не використовувати свою Армію проти українців". У зв’язку з цим "Велика четвірка" знову зустрілася, і британський прем’єр зажадав пояснень від французів — адже раніше повідомлялося, що маршал Фош начебто надав Галлеру всі необхідні інструкції.

Підозри Ллойд Джорджа посилював і той факт, що, як нагадав він присутнім, "маршал Фош, колись, надзвичайно хотів відправити Армію Генерала Галлера до Лемберга [Львова — С. Р.]".

Ігнацій Ян Падеревський, голова уряду та міністр закордонних справ Польщі. Саме він давав обіцянку не використовувати Армію Галлера проти українців. Фото 1921 року.

Виправдовуватися перед Антантою змушений був уже сам голова польського уряду. На зустрічі 5 червня Падеревський визнав, що "Ви, пане президенте, повідомили, що я маю уникнути або запобігти, аби армія Галлера брала будь-яку участь у бойових діях в Україні, з чим я так само погодився і сповісти уряд Польщі […]. Після мого прибуття до Варшави, я негайно прийшов та повідомив керівника держави про ваші бажання. Галлерова армія все ще знаходилася по сусідству з Галичиною — не в самій Галичині, але на Волинському фронті. Наступом — точніше не наступом, а скоріше просуванням з метою оборони —керував генерал Івашкевич".

У червні 1919 року збройні сили ЗУНР розпочали останній наступ, відомий як Чортківська офензива.

На початку поляків відкинули до лінії Дністра та Перемишлян. УГА звільнила Бережани, Золочів, Рогатин та ряд інших населених пунктів, і вийшла на підступи до Львова. Тим часом зі сходу до Галичини наблизилися більшовицькі війська.

Терплячи поразку на військовому фронті, на дипломатичному поляки змогли обернути ситуацію на свою користь. Звернувшись до союзників, вони виставили українців з одного боку як таких, що симпатизували більшовикам, а їхня армія мало чим відрізнялася від радянської, а з іншого — як неспроможних до власного управління, внаслідок чого вони не можуть контролювати територію Галичини.

І домоглися свого — 25 червня Найвища рада Антанти дозволила польському урядові "окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч". Щоправда така військова окупація, на чому особливо наголошував британський міністр закордонних справ Артур Бальфур, мала стати тимчасовою і лише з огляду на необхідність захисту краю від неминучого вторгнення більшовиків.

Майбутній статус Галичини мала за результатами плебісциту вирішити Антанта. Однак офіційна Варшава на те не зважала.

Наші дні. Вояки Війська Польського у історичних одностроях "Блакитної армії". Парад на честь Дня незалежності Польщі, 2007 рік

Отримавши таку потужну міжнародну підтримку, польські війська перейшли в наступ. Крім того Падеревський, спекулюючи на тому, що крім Армії Галлера Польща не отримала від Антанти жодної допомоги, добився від "Великої четвірки" дозволу ще й на використання "Блакитної армії" задля реалізації її ж власного рішення про окупацію Галичини.

27 червня у Варшаві отримали телеграму, якою Найвища рада Антанти "уповноважила польський уряд використовувати будь-які сили, включаючи Армію Генерала Галлера, у Східній Галичині".

Розв’язка не забарилася. Вже наступного дня польські війська прорвали фронт на всій ділянці від Бродів до Коломиї. УГА змушена була відступати, тепер уже востаннє, і за два тижні опинилася у трикутнику між Збручем та Дністром. Через брак боєприпасів та солдатів подальша боротьба проти більш ніж 100-тисячної "Блакитної Армії" була марна.

У середині липня УГА та уряд ЗУНР перейшли Збруч та вирушили на допомогу Українській Народній Республіці у війні з більшовиками. Східна Галичина була повністю окупована Польщею.

Читайте також:

"Ландскнехти Галицької армії". Про військове найманство в УГА

Реконструкція боїв між українцями і поляками у Львові 1918-го. ФОТО

Історик Микола Литвин: "Галичани встановили державу за три години"

1918-1919: Легіон. Хроніка Української Галицької армії

31 серпня 1919 року. Як галичани з денікінцями Київ звільняли

"Галичанин Петрушевич міг стати президентом всієї України"

Читайте також інші матеріали на тему "УГА", "ЗУНР"