Українська правда
Історична правда
Постійна адреса публікації: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/05/11/152445/

Військова цензура та політичний контроль у частинах Червоної армії та Військово-морського флоту

11.05.2018 _ Віталій Литвиненко, Валерій Огороднік
У статті досліджуються аспекти становлення та розвитку політичної цензур репресивно-каральними органами НКВС–НКДБ напередодні та під час Другої світової війни, форми та методи фільтрації приватного та ділового листування в СРСР–УРСР.

З винаходом людством писемності розпочався новий етап історичного розвитку, пов’язаний із постійним прагненням особи передати наявну інформацію на далеку відстань.

На аркуш паперу людина вкладає відому їй інформацію, збагачуючи її емоціями. Недарма існує вислів, що лист – це дзеркало душі його автора. Проте приватне листування виникло пізніше ніж ділове.

Батьківщиною ділової кореспонденції та професії листоноші історики називають Стародавній Єгипет, де поштові повідомлення передавалися пішими гінцями, через яких фараони здійснювали контакти з керівниками віддалених провінцій.

 

Єгипетська пошта

 

Поряд з інтенсивним розвитком світових держав середньовіччя, нової і новітньої доби розвивалося й листування, яке остаточно поділилося на дві самостійні напрямки – приватне і ділове.

Численні політичні й палацові інтриги, війни, прагнення правлячої верхівки країн світу отримувати інформацію про внутрішнє та зовнішнє оточення, створило передумови для її пошуку шляхом таємного перегляду кореспонденції.

Саме з цих причин до ланцюга "автор – листоноша – адресат" додався ще один важливий елемент – "читач чужих листів", який з часом отримав офіційний статус – цензор.

Як окремий державний інститут військова цензура (надалі – ВЦ) цілковито сформувалася у XIX столітті. Наприклад, в Росії офіційно посаду військового цензора ввели у 1810 р.

У Сполучених Штатах Америки (надалі – США) ВЦ була введена у 1861 р., коли журналістам часів Громадянської війни під загрозою закриття газети і арешту заборонили публікувати інформацію, яка могла б піти на користь Конфедерації США.

 

Військова цензура Російської армії

 

Метою науковою розвідки є дослідити процес становлення та розвитку ВЦ і пунктів "політичного контролю" (надалі – "ПК") в УРСР наприкінці 1930-х – на початку 1940-х рр.

В історичній науці під поняттям "Військова цензура" розуміють одну із форм контролю з боку військових та інших державних органів відкритих видів інформації (друковані, радіо, телебачення, кіно, творів образотворчого мистецтва, експозицій музеїв тощо).

А іноді й приватного листування з метою недопущення витоку відомостей, що становлять військову таємницю (інформація військового характеру), що спеціально охороняється державою як різновид державної таємниці.

"Політичний контроль" подається істориками, як системний збір з подальшим аналізом інформації, отриманої з різних джерел державного апарату про:

-         настрої в суспільстві;

-         реагування різних верств населення на діяльність державної влади;

-         поведінку та наміри екстремістських, антидержавницьких груп та організацій.

В усі історичні часи "ПК" завжди включав у себе декілька основних елементів: збір інститутами влади інформації про політичні настрої населення, цензура, політичний розшук і репресії.

В Україні система більшовицького "ПК" сформувалася на основі випробуваних та діючих на той час засадах законодавчих актів Російської соціалістичної федеративної радянської республіки (надалі – РСФРР).

Перші документи датуються 28 жовтня 1917 р., коли за підписом голови Раднаркому В. І. Леніна вийшов "Декрет про друк", за яким радянська цензура закривала газети, що закликали до непокори уряду, сіяли смуту шляхом наклепницького перекручення фактів або закликали до дій злочинного характеру.

Головний ідеолог більшовицької революції В. І. Ленін з цього приводу висловлювався: "Ми і раніше заявляли, що закриємо буржуазні газети, якщо візьмемо владу в руки. Терпіти існування цих газет, означає перестати бути соціалістом".

Варто відзначити, що у результаті прийнятого "Декрету про друк" у період з жовтня 1917 по червень 1918 рр. припинили свою роботу або існування більше 470-ти опозиційних до більшовицької влади газет.

Іншим, не менш радикальним, документом став "Декрет про революційний трибунал друку" від 28 січня 1918 р., у якому за "контрреволюційні виступи" передбачалися різні види покарання – від накладання штрафу і закриття газети до позбавлення політичних прав чи свободи авторів або керівників друкованих видань.

Так, у 1918–1919 рр. більшовицька влада конфіскувала усі приватні друкарні та націоналізувала паперову промисловість. Жоден орган друку не міг з’явитися без дозволу радянського уряду.

Юридичним підґрунтям політичного свавілля у сфері інформації стала Конституція РСФРР 1918 р., де свобода слова гарантувалася лише робітникам і найбіднішому селянству, але не всім іншим суспільним групам.

Звісно, що більшовики не могли б вести тотальний контроль за політичними настроями без власних інститутів – органів державної безпеки (ВНК–губНК–повітНК), органів військової цензури, партійних та виконавчих.

Політичне керівництво СРСР брало під свій контроль майже усі сфери життя суспільства, підминаючи під себе, у першу чергу, будь-яку суспільну ініціативу.

У цьому контексті варто зазначити, що для профілактичної, контрпропагандистської або попереджувальної роботи більшовицькі партійні керівники вимагали від керівництва органів державної безпеки надавати їм інформацію особливої важливості – секретні зведення про політичні настрої селян, робітників, службовців, духовенства, червоноармійців та інших верств населення провінцій, а також інформацію про викриття контрреволюційних заколотів і подавлених селянсько-робітничих виступів.

Вищезазначене, на нашу думку, і спричинило виникнення перших радянських форм "ПК" – ВЦ, що хронологічно припадає на початок громадянської війни в Росії та прагнення влади більшовиків закріпитися і здійснювати повний інформаційний контроль у військово-політичній площині.

Таку роботу наприкінці червня 1918 р. доручили проводити військово-цензорному відділенню при оперативному відділі наркома у військових справах.

У період з грудня 1918 по жовтень 1919 рр. цей орган був реформований у 3-й відділ – відділ ВЦ (Центральний військово-цензурний відділ). Однак обсяг роботи підрозділу невпинно збільшувався, як і його статус.

У період з жовтня 1919 по березень 1921 рр. військово-цензурний відділ штатно відносять до Реввійськради реєстраційного управління польового штабу Робітничо-селянської червоної армії (надалі – РСЧА) й Наркомату пошти і телеграфів РРФСР.

У період з березня по серпень 1921 р. його трансформують у підвідділ ВЦ інформаційного відділу ВЧК. У 1935 р. його перейменовують у 8-й відділ (Центральна ВЦ) Реєстраційного управління Червоної армії (надалі – ЧА).

 

 Емблема Наркомпочтель

Першими документами, за підписом голови Реввійськради Л. Д. Троцького, що регламентували роботу ВЦ стали: "Положення про військову цензуру газет, журналів і всіх творів друку погодинного" та "Перелік відомостей, що підлягають попередньому перегляду" (від 21 червня 1918  р.).

Для організації роботи відділів ВЦ на місцях було розроблено та затверджено "Положення про військову цензуру" від 23 грудня  1918 р. та "Інструкцію військовим цензорам". Варто зазначити, що згадані вище нормативні акти не були сталими, а щорічно уточнювалися і удосконалювалися.

Остаточне формування підрозділів ВЦ на пошті, в газетах і телеграфах збіглося у часі з організацією особливих відділів ВЧК і передачею всіх функцій ВЦ у їхнє відомство, а саме – серпень 1921 року.

21 грудня 1921 р. у системі Об’єднаного державно-політичного управління (надалі – ОДПУ) утворено спеціальний штатний відділ "ПК", завданням якого стала перлюстрація поштово-телеграфної кореспонденції.

Його повноваження були ширші, ніж у скасованої трохи раніше ВЦ: крім читки та вилучення кореспонденції, співробітники цієї служби вели спостереження за роботою друкарень, книжкових магазинів, переглядали друковану продукцію, що ввозилася та вивозилася з країни, поліграфію та кіно-фото матеріали.

З 21 червня 1922 р. відділ "ПК" ОДПУ СРСР очолював Етінгоф Борис Євгенійович, з 1 травня 1923 р. – Сурта Іван Захарович.

1 листопада 1925 р. відділ "ПК" об’єднали з інформаційним відділом, надавши новій структурній одиниці назву – відділ інформації і політконтролю (начальники: Прокоф’єв Георгій Євгенович (4.02.1924 – 15.07.1926 рр.); Алексеєв Микола Миколайович (15.07.1926 – 9.02.1930 рр.); Запорожець Іван Васильович (1930 – 11.1931 рр.).

5 березня 1931 р. відділ інформації і політконтролю об’єднано з секретним відділом та створено підрозділ під новою назвою – секретно-політичний відділ (надалі – СПВ) ОДПУ СРСР.

Його керівником призначили Молчанова Георгія Андрійовича (17.11.1931 – 10.07.1934 рр.). На нову структурну одиницю поклали завдання створення умов для перевірки усієї зовнішньої (міжнародної) і внутрішньої кореспонденції іноземців, які проживали на території СРСР, усіх поштових відправлень, листів конкретних осіб по спискам оперативних та інших підрозділів ОДПУ, у період колективізації – листів, надісланих із сільської місцевості в армію та флот тощо.

Відтак, цензуруванню піддавалися будь-які згадки про голод в УРСР, стихійні лиха і навіть погану погоду. У цей же період введено заборону на розголошення або розповсюдження будь-якої інформації щодо проявів антисемітизму в СРСР.

При цьому, антисемітизм в дореволюційний період представлявся виключно як провокація царського уряду.

В Україні СПВ ДПУ УСРР організували 5 квітня 1931 р. із завданням, за словами історика В. Золотарьова, згорнути внутрішньопартійні прояви демократії та національної політики більшовиків та підготувати село до остаточної колективізації.

Початок 1930-х рр. в Україні ознаменований досить резонансною оперативною розробкою під шифром "Весна", яка виросла у тисячатомну кримінальну справу.

Причиною її порушення став лист перлюстрований особливим відділом (надалі – ОВ) 21-ї дивізії, що дислокувалася в Сибіру. Приватний лист за змістом носив антирадянський характер, проте чекісти пішли далі, вони побачили у цьому ознаки існування в Конотопській окрузі повстанської організації на чолі зі Шкорбатом Яковом Васильовичем.

Як бачимо, перлюстрація одного листа та подальша псевдооперативна розробка органів ДПУ УСРР зламала близько тисячі доль офіцерів РСЧА, а 328 основних її фігурантів було засуджено до смертної кари або різних строків ув’язнення.

З 1933 р. розпочалася нова фаза розвитку ВЦ. Так, у січні 1933 р. Рада народних комісарів (надалі – РНК) СРСР прийняла постанову про посилення охорони військової таємниці, якою передбачалося створити інститут Уповноваженого РНК СРСР з охорони військових таємниць у пресі.

"Положення про Уповноваженого РНК СРСР з охорони військових таємниць у пресі та про відділи військової цензури" затвердили постановою РНК СРСР у листопаді 1933 р.

Уповноважений РНК СРСР (він же начальник Головліту СРСР) здійснював контроль за охороною військових таємниць як в офіційних, так і в авторських виданнях на території всього СРСР.

Постанова ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. стала новим щаблем розвитку цензури. ОДПУ ліквідовувалося, натомість утворювався союзно-республіканський Народний комісаріат внутрішніх справ (надалі – НКВС).

У його структурі передбачалася організація управлінь державної безпеки (надалі – УДБ) крайових, республіканських та обласних апаратів НКВС. Контроль за ними здійснювало центральне, союзне Головне управління державної безпеки (надалі – ГУДБ).

Основними завданнями союзно-республіканських УДБ стала: боротьба із зрадниками Батьківщини, шпигунством, контрреволюцією, терором, шкідництвом, диверсіями та іншими державними злочинами; охорона державної таємниці; вжиття усіх необхідних заходів у запобіганні державних злочинів; виконання спеціальних завдань уряду СРСР щодо забезпечення суспільного ладу та державної безпеки.

У відповідності до наказу НКВС СРСР "Про організацію органів НКВС на місцях" від 13 липня 1934 р. кураторство над відділеннями–пунктами "ПК" доручили залишеному в системі НКВС СПВ центрального апарату ГУДБ НКВС і в регіональних підрозділах УДБ НКВС-УНКВС.

Керівниками СПВ – 4 відділу ГУДБ НКВС СРСР у період з липня 1934 по лютий 1941 рр. були:

В Україні у 1920-х – 1930-х рр. контроль за поштово-телеграфною кореспонденцією здійснювали аналогічні союзним ОДПУ – ГУДБ НКВС пункти "ПК".

У різні часи вони підпорядковувалися наступним структурним відділам ДПУ УСРР – УДБ НКВС УРСР:

Керівниками СПВ ДПУ УСРР – СПВ УДБ НКВС у різні часи були:

Джерело: ГДА СБУ 

 Джерело: ГДА СБУ 

 Джерело: ГДА СБУ 

 Джерело: ГДА СБУ 

 Джерело: ГДА СБУ 

У системі Наркомату оборони (надалі – НКО) ВЦО відновили наказом НКО № 031 (0131) від 1 червня 1935 р., яким оголосили нове "Положення про організацію військової цензури в РСЧА". Таким чином НКО поновив за собою втрачене у 1921 р. право проводити цензурування листів у військах та на флоті.

Кінець 1930-х – початок 1940-х рр. ознаменувався проведенням в СРСР посилення внутрішньої мілітарної політики локальними війнами, приєднанням нових територій з подальшим їх входженням до складу СРСР.

Для запобігання витоку через армійську кореспонденцію небажаної інформації, направленої проти внутрішньої та зовнішньої політики СРСР, а також розголошення військової таємниці НКВС СРСР у січні 1940 р. видає низку наказів, якими НКВС СРСР намагався усунути недоліки та покращити роботу пунктів "ПК" 2-х спецвідділів регіональних апаратів НКВС:

-       Наказ НКВС СРСР № 0056 від 14 січня 1940 р. "Про введення цензури на усі види поштово-телеграфної кореспонденції в діючих частинах Червоної армії та Військово-Морського флоту";

-       Наказ НКВС СРСР № 0074 від 18 січня 1940 р. "Про порядок здійснення політичного контролю за міжнародною та внутрішньою поштово-телеграфною кореспонденцією";

-       Наказ НКВС СРСР № 0077 від 19 січня 1940 р. "Про затвердження положення про розпорядок роботи та обов’язки співробітників Політконтролю НКВС СРСР".

Спробуємо на основі аналізу цих трьох директивних документів прослідкувати організацію процесу обробки поштово-телеграфної кореспонденції.

Так, п. п. 7–8 наказу № 0056 зобов’язували наркома внутрішніх справ УРСР І.О. Сєрова створити на базі Київського військово-сортувального пункту відділення цензури з включенням їх до складу 2-го спецвідділу НКВС УРСР.

Керівництво відділеннями цензури по УРСР нарком внутрішніх справ СРСР Л.П. Берія наказував доручити заступнику начальника 4-го відділення 2 спецвідділу НКВС УРСР, лейтенанту державної безпеки Зайцеву Олександру Васильовичу.

Через чотири дні іншим наказом НКВС СРСР за № 0074 від 18 січня 1940 р. Л.П. Берія вніс корективи у порядок організації роботи цензури оголошеної наказом № 0056.

Новий наказ № 0074 скасовував дію п. 7 наказу № 0056 та повертав цензорам стару назву – відділення–пункти "ПК". Також він заборонив проводити будь-яку гласну цензуру поштово-телеграфної кореспонденції як міжнародної (пошта іноземних посольств, торгових представництв, іноземних кореспондентів і приватних осіб), так і в ЧА та ВМФ, що дозволялося наказом № 0056.

Перегляду пунктами "ПК", згідно п. п. 2 і 3 наказу № 0056, підлягала уся поштово-телеграфна кореспонденція червоноармійців та моряків. Цензорам дозволялося переглядати прості, рекомендовані або цінні листи, телеграми та посилки.

Розпечатані листи цензори мали піддавати хімічній обробці на предмет виявлення тайнопису, а у посилках виявляти бактеріологічні або вибухові речовини. На перевірених листах чекістів зобов’язували ставити штамп – "Переглянуто цензурою". Однак, ці норми діяли лише при гласній цензурі.

Під час негласного перегляду цензори керувалися п. 3 наказу № 0074, що забороняв їм розрізати листи, викреслювати текст, проводити явну хімічну обробку і ставити штамп – "Переглянуто цензурою".

19 січня 1940 р. Л.П. Берією було затверджено та розіслано по всім пунктам "ПК" нове положення "Про порядок роботи і обов’язки співробітників політконролю НКВС СРСР".

 

 Титульний аркуш Наказу 0077. Джерело: ГДА СБУ

Конфіскації, згідно п. 5 наказу № 0056 та п. п. 4 і 7 наказу № 0074, підлягали листи, що містили наступну інформацію, яка визнавалася радянською владою забороненою до розголошення:

-         з антирадянським, провокаційно-наклепницьким змістом;

-         з антирадянськими листівками або закликами;

-         з відомостями про: склад, численність або назву частин ЧА і ВМФ; місця розташування та передислокацію військових частин, ескадр, військових або морських загонів чи окремих суден;

-         персональні дані старшого та вищого командного складу ЧА і ВМФ; характер робіт по укріпленню пунктів дислокації, озброєння та чисельний стан гарнізонів;

-         військові перевезення та технічний стан залізничних й шосейних доріг та водних шляхів; стан телефонної і телеграфної лінії та місця розташування радіостанцій;

-         хід боїв на фронтах, кількість загиблих або поранених, результатах бомбардування; епідемічні захворювання; залізничні та автомобільні катастрофи і плани намічених або проведених операцій;

-         недостатнє продовольче забезпечення в тилу і прохання про висилку фіктивних документів для отримання відпусток.

Конфісковані листи, написані військовослужбовцями, цензори передавали в ОВ відповідних військових з’єднань ЧА і ВМФ. Листи на адресу військовослужбовців затримані цензурою, направлялися до територіальних управлінь НКВС, за місцем проживання відправника для подальшого оперативного використання або проведення слідства.

Персональні міжнародні листи з антирадянським змістом дозволялося конфісковувати лише за згодою (санкцією) начальника 2-го спецвідділу НКВС СРСР Лапшина Євгена Петровича (15.09.1938–26.02.1941 рр.) або територіального керівника НКВС.

Конфісковувати кореспонденцію, що йшла від іноземних посольств, торгових представництв або іноземних кореспондентів дозволялося лише за санкцією наркома внутрішніх справ НКВС СРСР або його заступника.

Наприкінці травня 1940 р. НКВС СРСР підбив підсумки щодо організації роботи та виконання наказів НКВС СРСР №№ 0056, 0074 і 0077 обласними пунктами "ПК" та пунктами "ПК" міжнародного обміну кореспонденцією "Мінськ – Київ".

У результаті перевірки 2-м спецвідділом НКВС СРСР, яка тривала з 7 по 29 квітня 1940 р., у роботі пунктів "ПК" було виявлено низку недоліків та порушень.

Зокрема, до грубих порушень віднесли недотримання виконання низки пунктів наказу НКВС № 0077 від 19 січня 1940 р. щодо місця перебування керівників пунктів "ПК", методи відкриття кореспонденції, недостатню або відсутню політико-виховну роботу з особовим складом, затримку відправлення термінової кореспонденції з ЧА і ВМФ, прошитої нитками.

Виявивши такі недоліки, заступник наркома внутрішніх справ СРСР В.М. Меркулов наказом № 00684 від 31 травня 1940 р. керівникам УНКВС країв, областей та наркомам внутрішніх справ союзних республік наказував вжити наступні організаційні заходи:

-         перевести начальників пунктів "ПК" у приміщення, де розташовувався пункт "ПК";

-         звільнити районні пункти "ПК" областей від обробки документів внутрішнього та військового характеру, залишивши за ними лише адресатів, що перебували на оперативному контролі;

-         за рахунок скорочення штату в районних пунктах "ПК" посилити обласні, крайові і республіканські пункти "ПК";

-         заборонити ручне відкриття кореспонденції, лише за допомогою спецпристрою – "паровідкривача";

-         перебудувати процес і суворо дотримуватися пунктів "Положення про розпорядок роботи і обов’язки співробітників Політконтролю НКВС СРСР від 19 січня 1940 р.

Згідно вищезгаданого звіту про перевірку пункту "ПК" міжнародного обміну (Мінськ–Київ) ми можемо побачити й об’єм місячного обігу листів. Так, на пукти "ПК" у березні 1940 р. надійшло 460310 міжнародних, внутрішніх та вихідних листів.

Оброблено цензорами було 97676 документів, що становило 21,22% від загального об’єму. Такий відсоток, згідно наказу НКВС СРСР № 00684 від 31 травня 1941 р., визнавався заступником наркома внутрішніх справ В.М. Меркуловим як відмінний, а співробітникам київського і мінського пунктів "ПК" Занемонецю, Зайченку, Фурману, Турьянову та Сокальській оголошувалася подяка.

Чисельність цензорських відділів станом на вересень–жовтень 1939 р. становила 10 пунктів "ПК", а у вересні 1940 р. вже працювало 64 пункти "ПК" у 23-х областях України.

З документів, підписаних наркомом внутрішніх справ УРСР І.О. Сєровим та його заступником І.М. Ткаченком, видно, що через Київський пункт "ПК" у березні–грудні 1940 р. щоденно проходило від 30-ти до 35-ти тисяч міжнародних листів, переважно із Західної України в Генерал-губернаторство і навпаки.

Натомість чисельний штат Київського пункту "ПК" міг обробити лише 9–10 тисяч документів. Звісно, що більшість кореспонденції проглядалася поверхово, або лише на предмет виявлення антирадянських вкладень, без докладної перлюстрації, чим порушувалася основна мета – оперативна цінність.

У спецповідомленні начальника 2-го спецвідділу НКВС УРСР І.А. Курицина, надісланого на адресу наркома внутрішніх справ УРСР І.О. Сєрова від 3 січня 1941 р., подано конкретну цифру роботи Київського пункту "ПК": "За час з 1-го до 31-го грудня 1940 р. прочитано 129.050 документів, направлялися поляками за кордон, які проживають у Західних областях України".

Варто також наголосити, що після приєднання у вересні 1939 р. західних областей України до УРСР на міських пунктах "ПК" Києва, Харкова, Одеси і Дніпропетровська, що обробляли міжнародну кореспонденцію, посилилося навантаження листами новоприєднаних 6-ти областей.

І тут виникла ще одна проблема, що суттєво впливала на затримку відправки листів і створювала їхні великі залежі. 80–90% листів писалися польською або німецькою мовами, а штатних дво або більше мовних перекладачів бракувало, що не дозволяло швидко і цілісно опрацьовувати увесь масив кореспонденції.

Натомість поверхневе або часткове опрацювання міжнародної кореспонденції йшло у розріз пунктів наказів Л. П. Берії про цілковите і прискіпливе опрацювання усієї міжнародної кореспонденції.

Ще однією проблемою було те, що з боку Генерал-губернаторства, за твердженням заступника наркома внутрішніх справ УРСР І. М. Ткаченка, робилася провокація, спрямована на зрив роботи пунктів "ПК":

"З метою створення труднощів для обробки документів, що йдуть із Німеччини в Західні області УРСР, німці, затримуючи їх у себе по кілька днів, викидають їх опісля до нас десятками й сотнями тисяч одночасно".

Вирішення цих проблем керівництво НКВС УРСР вбачало у доукомплектуванні обласних (Львівського, Тернопільського, Луцького, Станіславського, Дрогобицького, Рівненського, Акерманського, Чернівецького та Київського) та міських (Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ) пунктів "ПК" перекладачами польської мови, хіміками, фотографами та помічниками оперуповноважених на:

Доукомплектування, за вказівкою І. М. Ткаченка, мало завершитися до кінця 1940 р., оскільки "крім цілковитої обробки вхідної закордонної кореспонденції, буде також доручено обробку вихідних за кордон відкритих документів".

Такі організаційні заходи наприкінці 1940 – на початку 1941 рр. покращили роботу пунктів "ПК" та сприяли збільшенню виявлення і конфіскації листів.

Наприклад, із 129.050 прочитаних у грудні 1940 р. документів відібрано та конфісковано 6.520 листів, які, на думку цензорів, містили контрреволюційно-націоналістичний характер, критикували більшовицьку владу або висловлювали надію на відновлення колишньої польської держави.

Варто також зазначити, що найбільш показові уривки листів вміщувалися у "Спецповідомлення по матеріалам "ПК" і ледь не кожного дня лягали на стіл партійно-державного керівництва УРСР–СРСР.

Прикладом одного з "контрреволюційних" меморандумів є витяг із доповідної начальника 2-го спецвідділу НКВС УРСР І.А. Курицина наркому внутрішніх справ УРСР І.О. Сєрову від 3 січня 1941 р., що і сьогодні наводить на певні міркування щодо циклічності подій в історії:

"...Любий і дорогий брат. Опишу тобі наше життя. Більшовик свою частину Польщі назвав Західною Україною, під багнетами змушували всіх людей голосувати, що хочемо належати до Росії, і оголосили на увесь світ, що люди з радістю й добровільно просили про приєднання до Росії.

Це є страшний караул, безправ’я, терор і примус, досягнутий насильством над бідним і беззахисним народом. Жахлива й страшна більшовицька й комуністична влада. У піснях і газетах на увесь світ для пропаганди вихваляються, що тут воля, радість, щастя й благополуччя, а немає в усьому світі такої убогості й неволі, як під червоними катами більшовиками.

Вся влада в жидівських руках, усі опираються на велике підлабузництво й брехню, тут немає милості, жалості й справедливості. Більшовики говорять, що влада робітничо-селянська, а тут сам жид при владі, і над робітниками, над селянством і взагалі шпигунство з боку розбійників.

Якби всі ці держави обрушилися на Росію й цим принесли б існуючому народу волю й звільнення від більшовицького ярма. Це була б справедлива заслуга перед богом і усім миром.

Тут народи, пригноблені більшовиками, тільки чекають на таку милість, коли б хто почав воювати з більшовицькою Росією, тоді б тут усі повстали й допомогли, і та вся більшовицька Червона армія сама б перетворилася би в білу.

Якби скинути із себе й з усієї Росії те ярмо й гніт тих червоних катів. Прошу тебе, дай цей лист почитати у своєї парафії через ксьондза Пробощ, іди в комітет польських організацій (с. Трейнець. 210 пов. Мостиска, Дрогобицька обл., Коротек Михайлина)".

Інші конфісковані чекістами листи потрапляли до категорії "наклепи" та "провокаційна політика" через те, що у них повідомлялося про виселення мешканців західної України у глиб СРСР, про долі висланих і про важке матеріальне становище.

Усі вилучені цензурою листи, що заслуговували оперативної уваги слідчих органів, разом з меморандумами направлялися у відповідні оперативні відділи обласних УНКВС для проведення подальшої розробки їх авторів.

12 березня 1941 р. згідно указу Президії Верховної Ради УРСР (надалі – ВР УРСР) єдиний союзний репресивно-каральний апарат НКВС розділявся на дві самостійні одиниці – НКВС та Народний комісаріат державної безпеки (надалі – НКДБ).

Кураторство над усіма пунктами "ПК" в СРСР доручили проводити новоутвореній штатній одиниці союзного НКДБ – 4-му відділу. Керівником відділу призначили колишнього начальника 2-го спецвідділу (оперативно-технічний) НКВС СРСР Є.П. Лапшина (26.02–31.07.1941 р.).

21 березня 1941 р. ВР УРСР також внесла відповідні зміни та доповнення до ст. ст. 45 і 48 Конституції УРСР. НКДБ УРСР одержав статус союзно-республіканського наркомату, а його керівником призначили П.Я. Мешика.

Структура та завдання НКДБ УРСР визначалися відповідно до структури та завдань НКДБ СРСР, де колишні функціональні обов’язки 2-х спецвідділів НКВС (контроль та кураторство над пунктами "ПК") передавалися новоутвореному 4-му відділу НКДБ УРСР під керівництвом колишнього начальника 2-го спецвідділу І.А. Курицина (03.1940–31.05.1941 рр.), а з червня 1941 р. його заступника М.О. Суригіна (06.1941 р.).

Зміна назв відомств та підпорядкування фактично не вплинула на роботу цензорів. Змінилася лише абревіатура та адресати. Наприклад, порівнюючи згадане нами вище спецповідомлення начальника 2-го спецвідділу НКВС УРСР І.А. Курицина на адресу наркома внутрішніх справ УРСР І.О. Сєрова від 3 січня 1941 р. та післяреформене спецзведення начальника вже 4-го відділу І.А. Курицина на адресу наркома держбезпеки УРСР П.Я. Мешика від 14 березня 1941 р., ми не бачимо між ними ніякої різниці, ні по формі, ні по критеріям, ні за змістом.

Так, за два дні, з 12 по 14 березня 1941 р., існування 4-го відділу НКДБ УРСР підконтрольні йому пункти "ПК" опрацювали 38.235 міжнародних вихідних листів, з яких 4.235 були конфісковані як документи, що носили "провокаційно-наклепницький" і антирадянський характер про життя в СРСР та факти примусового виселення у віддалені райони СРСР:

"Для нас усіх настало щасливе життя під сонцем Сталінської Конституції. Серед поляків масові арешти, вивозять дітей, вивозять углиб Росії в Сибір у неопалювальних товарних вагонах, вивозять їх голодувати й мучитися в степи Казахстану (Угорщина, табір пол. біженців, Пртибила Петро)".

У квітні 1941 р. новий начальник 4-го відділу НКДБ СРСР Є.П. Лапшин (26.02–31.07.1941 р.) підбиваючи підсумки роботи 4-х відділів–відділень республік та областей відзначав, що за період з лютого по квітень 1941 р. зареєстровано понад 5 тисяч випадків надходження до пунктів поштового обміну кореспонденції листів у пошкодженому вигляді, з грубими слідами відкриття і неналежного заклеювання.

Більша їхня частина припадала на пункти "ПК" західних областей УРСР (Тернопільська, Рівненська області). У Львівській області, за даними Є.П. Лапшина, мали місце факти відкриття поштових відправлень у протизаконних цілях – крадіжки грошей, речей тощо.

У зв’язку з вищезазначеним Є.П. Лапшин наказував: посилити особистий контроль начальників 4-х відділів–відділень НКДБ УРСР за якістю обробки документів; у випадках виявлення дефектів проводити розслідування і притягати винуватців до суворої відповідальності, аж до звільнення; новопризначених працівників "ПК" до роботи допускати лише після попереднього навчання досвідченими співробітниками.

6 червня 1941 р. заступник начальника 4-го відділу НКДБ УРСР М.О. Суригін звітував, що за травень 1941 р. цензори опрацювали 287.110 міжнародних документів, з яких конфіскували 10.478 як таких, що підпадали під категорію "контрреволюційно-повстанські" та "провокаційно-наклепницькі".

Також він вказував, що число "контрреволюційно-повстанських" листів становило 800 штук, у яких автори, використовуючи умовний або завуальований текст, висловлювали свої антирадянські настрої і надію на повалення радянського ладу за допомогою Німеччини. На доказ цьому М.О. Суригін наводив витяги з листів:

"…Життя у нас погане. Люди живуть так, як при фараоні. Поки ще терпимо, доки терпець не увірветься. Такого уряду не знає історія. Чекаємо весни, однак, поки сонце зійде, роса очі виїсть. Цей уряд нічим не можна задовольнити, все давай і давай, і все мало, що моє, то не твоє – чиста свобода. Слава Україні. Твій брат Іван (с. Тучно, Львівська обл., Івасків Іван)".

Крім цього М.О. Суригін акцентував увагу керівництва НКВС СРСР на збільшенні інформації у внутрішній кореспонденції про примусове виселення населення Західної України в глиб СРСР.

Так, у результаті обробки внутрішніх листів цензорами в період з 27 по 30 травня 1941 р. вилучено 75 листів зі Львова, у яких описувалися операції з виселення.

"Як видно із виявлених повідомлень, – доповідав М.О. Суригін у спецзведенні "По матеріалам "ПК" на адресу П.Я. Мешика № 90184/4 від 6.06.1941 р., – питання про проведення виселення все більше стає предметом обговорення серед к-р націоналістичних елементів, які всіляко використовують це у своїй антирадянській діяльності". І далі він наводив короткі меморандуми:

"…У нас вивозять людей. Я йшла із міста і бачила, коли відходив ешелон з людьми. Це була жахлива картина. Люди у вагонах плакали, ті, що стояли на вулиці, теж плакали, навіть чоловіки і ті плакали. Дуже було багато жінок з маленькими дітьми. (Львівська обл., с. Ряснопольське, Пажух Юзеф Миколайович)";

"…Із Львова кудись вивозять людей. Вночі автомашини приїжджають з НКВС, забирають жінок, дітей і чоловіків. За дві ночі забрали 6000. По селам робиться теж саме. Тут люди почали досить відкрито висловлювати своє незадоволення… (Львів, вул. Левандовка, 55, Буряк Михайло)".

Отже, наведені приклади директивних та звітних документів НКДБ УРСР дозволяють стверджувати, що виконання нормативно-розпорядчих документів по роботі пунктів "ПК" передвоєнного часу перебувало на постійному контролі керівництва НКВС–НКДБ УРСР.

Усі недоліки у роботі усувалися у найкоротші часи. Сформувалася система головних критеріїв інформації, що підпадала під заборону з подальшою конфіскацією поштово-телеграфної кореспонденції.

Також є підстави наголосити, що контроль за приватним листуванням став приводом до постановки адресата на спецконтроль, його оперативну розробку з подальшим притягненням до кримінальної відповідальності.

З початком німецько-радянської війни партійне керівництво СРСР 20 липня 1941 р. об’єднало НКДБ і НКВС в єдину організацію – НКВС. Відповідно, на початку серпня 1941 р. НКДБ УРСР і НКВС УРСР теж реорганізовані в один комісаріат внутрішніх справ УРСР.

Вже наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. з чекістських звітних документів зникає термін "По матеріалам "ПК". На зміну йому вводиться термінологія – "По матеріалам Військової Цензури". Кураторство над ВЦ покладалося на 2-і спецвідділи НКВС–УНКВС і 3-є управління НКО.

Керівником 2-го спецвідділу НКВС СРСР призначений колишній начальник 4-го відділу НКДБ СРСР Є.П. Лапшин (31.07.1941 – 12.05.1943 рр.). В УРСР провели аналогічні зміни.

Крім розгалуженої мережі підконтрольних НКВС осередків цензури, існував також відділ ВЦ при Головному військовому штабі РСЧА, що за час війни змінив декілька кураторів:

23 жовтня 1942 р. наказом наркома оборони Й. В.Сталіна статус відділу центральної ВЦ було підвищено шляхом виведення зі складу ГУР та підпорядковано НКО. 18 вересня 1943 р. "з метою покращення керівництва військовою цензурою" відділ військової цензури включено до складу ГШ.

16 грудня 1943 р. наказом НКО № 0451 було введено в дію "Положення про військову цензуру в Червоній Армії (на воєнний час)" замість діючого положення від 22 липня 1935 р., відповідно до якого

"Органи військової цензури Червоної Армії здійснюють контроль за змістом усіх друкованих видань, радіопередач і фото-кінопродукції, слідкуючи за тим, щоб ці органи пропаганди не стали засобом для розголошення військової таємниці".

В РСЧА цензурі не підлягали лише накази й директиви. Усі військові цензори підпорядковувалися відділу ВЦ ГШ. Перлюстраційна робота оголошувалася секретною: "…усі цензурні зміни, викреслювання або вилучення [тексту] могли бути відомі, крім цензора, лише редактору, його заступнику і їхнім прямим начальникам".

Війна Німеччини з СРСР стала серйозним випробуванням для всієї радянської соціалістичної системи. Створений у передвоєнні роки механізм державного управління змушений був у короткі терміни перебудуватися до нових надзвичайних умов війни.

Особливу відповідальність в умовах воєнного часу поклали крім НКО на НКВС, що мав забезпечити зовнішню і внутрішню функцію захисту державного ладу в СРСР.

Вже у липні–серпні 1941 р. гостро постало питання про збереження державної таємниці, недопущення розповсюдження через поштово-телеграфний зв’язок різного роду антирадянських висловлювань, упадницьких настроїв, провокаційних і наклепницьких повідомлень, що підривали обороноздатність і державну безпеку СРСР.

З цією метою Державний комітет оборони (надалі – ДКО) СРСР за підписом голови Й.В. Сталіна видав 6 липня 1941 р. постанову "Про заходи щодо посилення політичного контролю поштово-телеграфної кореспонденції".

Пункт 2-й цього документу зобов’язував НКВС СРСР організувати 100% перегляд листів і телеграм. Однак, постанова підписана Й.В. Сталіним носила декларативний, загальний характер.

Для втілення у життя вимог вищезгаданої постанови, ще неліквідований НКДБ СРСР, а згодом НКВС СРСР видав низку внутрішніх наказів та інструкцій, якими регламентувався порядок роботи та виконання конкретних завдань поштової ВЦ.

По-перше, регіональні підрозділи мали істотно збільшити штати пунктів "ПК". По-друге, в усіх областях, що перебували в умовах військового стану, поновлювалася ВЦ на вхідну і вихідну поштово-телеграфну документацію.

По-третє, поштово-телеграфний обмін з країнами, задіяними у війні проти СРСР або такими, що порвали з ним політичні і дипломатичні стосунки, припинився.

На переглянутих документах, згідно наказів НКВС СРСР № 0051 від 8 січня 1942 р. (внутрішня, загальногромадянська і військова кореспонденція) та № 001219 від 13 квітня 1942 р. (міжнародна кореспонденція), знову почали ставити штамп "Переглянуто військовою цензурою".

Грифи ВЦ затвердили наказом НКВС СРСР № 0051 від 8 січня 1942 р. з цифровими індексами діючих обласних, крайових, республіканських центрів або літерів військово-поштових баз.

Різновид між пунктами цензури всередині області, краю, республіки встановлювався по порядку номера, який присвоювався кожному пункту у відповідності до кількості цензорів (наприклад, "Польова пошта 19813Г", "Польова пошта 28354"; з індексом "А" пропускався, з індексом "К" вилучався тощо).

 

 Конверт польової пошти. Джерело: ГДА СБУ

На телеграмах для запобігання їхнього повторного перегляду, поштово-телеграфні установи зобов’язувалися робити відмітку – "ВЦ".

Кожний особистий лист, як цивільних громадян до військовиків, так і військовослужбовців із фронтів, підлягав перевірці. Із діючої армії червоноармійцям заборонялося вказувати номери військових з’єднань (бригади, дивізії, корпуса, армії), назв фронтів, областей, міст, містечок.

Під заборону потрапляли й персональні дані командирів (персональні дані, звання, посади), рід військ, характер військових частин і військової діяльності відправника, видів і кількості озброєння та бойової техніки.

Правила внутрішньої переписки в тилових районах країни були менш жорсткими. Дозволялося проходження інформації щодо місцезнаходження військовослужбовця, пунктів проходження на марші, висвітлення деяких моментів військового навчання й побуту тощо.

Службова кореспонденція (офіційна переписка закладів та підприємств), як правило не цензорувалася.

Однак, Інструкцією 1942 р. наголошувалося, що існують випадки використання службової кореспонденції в антидержавницьких цілях, у зв’язку з чим цензорів зобов’язували перевіряти такі документи: підозрілі за зовнішнім виглядом; без зворотної адреси; що надходили до установ від приватних осіб.

У зв’язку з катастрофічними поразками ЧА на фронтах, просування Вермахту в глиб СРСР, окупацією Німеччиною Білорусії, України і Криму в травні–липні 1942 р. спеціальним розпорядженням Головного політичного управління РСЧА заборонялося у листах і бесідах (зокрема, медпрацівниками і пораненими бійцями ЧА в шпиталях) описувати:

- реальний стан на фронтах;

- матеріально-побутове забезпечення військ;

- становище і настрої цивільного населення тощо.

27 березня 1942 р. Л.П. Берія наказом НКВС СРСР № 002117 затвердив оновлену "Інструкцію про роботу військових цензорів НКВС СРСР".

Її розробником був начальник 2-го спецвідділу НКВС СРСР Є.П. Лапшин і головним завданням, крім вищезгаданих аспектів, поставило регламентування та роз’яснення для збільшених у сотні разів пунктів ВЦ, порядку роботи та обов’язків працівників.

Так, розділ І "Загальні правила цензури", розділ ІІІ "Обов’язки співробітника військової цензури" (п. п. 19–23) цього документу та довідка по 2-му спецвідділу НКВС УРСР від 21 січня 1942 р. дають можливість скласти уявлення про права, функціональні обов’язки та вертикаль штатного розпису апаратів ВЦ:

1) По центральному апарату:

2) По регіональним відділенням:

Розділ ІІ "Інструкції" 1942 р., під заголовком "Конфіскація листів", у 40-а пунктах дає чіткі визначення, яка "антирадянсько-провокаційно-наклепницька" інформація підлягає забороні з подальшою конфіскацією листа, а яка може бути пропущена.

Право конфіскації листів цивільних осіб і червоноармійців надавалося начальникам 2-х спецвідділів / відділень НКВС–УНКВС, начальникам відділень ВЦ при військово-поштових базах і військово-поштових сортувальних пунктах, начальниками районних відділів (надалі – РВ) НКВС і міських відділів (надалі – МВ) НКВС.

Усі вилучені з обігу листи, незалежно від причин, зберігалися впродовж не менше двох тижнів. Знищення відбувалося за актом, з обов’язковим погодженням (затвердженням): начальників 2-х спецвідділів НКВС–УНКВС; начальників особливих відділів в армійських підрозділах; начальників районних або міських відділів НКВС при районних пунктах ВЦ.

У актах про знищення звичайних листів вказувалася їхня кількість і причини конфіскації. На знищення листів на замовлення складалися окремі акти із зазначенням номеру замовлення та адресатів (куди, кому, від кого).

Конфісковані листи, що становили для чекістів оперативний інтерес, як і раніше, передавалися відповідним оперативним відділам НКВС–УНКВС й використовувалися ними як речові докази під час слідства та суду.

Щодо перегляду посилок, то у І розділі (п. 4) "Інструкції" 1942 р. сказано:

"Відповідно до поштових правил НКЗ, поштовими установами посилки приймаються лише у відкритому вигляді й запечатуються відправником на пошті. Пересилати у посилках будь-які письмові повідомлення або друковані видання ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ. Органами військової цензури посилки, як правило, не перевіряються. Перевірку посилок необхідно проводити у вибірковому порядку".

Листи сімей фронтовиків із різними скаргами підлягали негайному перенаправленню до територіальних органів НКВС для перевірки викладених у них скарг і надання допомоги.

Крім цього цензорів зобов’язували пропускати внутрішню кореспонденцію з вкладеними грошовими коштами, незалежно від їхньої суми.

Для уникнення крадіжок грошей начальники відділень ВЦ, старші пунктів і груп персонально відповідали і суворо контролювали процес обробки кореспонденції: "Листи з грошима запечатуються цензорами для відправки у присутності старших груп, після перевірки останніми правильності вкладки".

Загалом, порівнюючи попередні нормативні документи 1940 – 1941 рр. з інструкцією 1942 р. можна стверджувати, що робота цензорів за період з 1940 р. по 1942 р. суттєво не змінилася. Новизною стало те, що працівникам пунктів "ПК" – ВЦ визначили чіткі часові терміни для опрацювання документів:

-         загальногромадянське внутрішнє і міжнародне листування – до 36 год., з моменту надходження листа;

-         кореспонденція адресована до ЧА і з ЧА в тил – до 24 год., з моменту надходження листа;

-         телеграми – до 3 год., з моменту подачі їх поштовими закладами.

Після звільнення більшої частини території СРСР від німецької окупаційної влади Політбюро ЦК ВКП(б) постановою і указом Президії ВР СРСР від 14 квітня 1943 р. в черговий раз здійснило розділ НКВС на два самостійних наркомати – НКДБ та НКВС.

В УРСР НКДБ відновили у травні 1943 р., а його керівником призначили С. Р. Савченка.

Структура і завдання НКДБ УРСР, як і раніше, мали відповідати загальносоюзним нормам і структурно-функціональній побудові НКДБ СРСР. Крім того, в умовах воєнного часу постановою РНК СРСР від 19 квітня 1943 р. на базі управління особливих відділів НКВС СРСР створили Головне управління контррозвідки "СМЕРШ" з підпорядкуванням його НКО СРСР.

Тією ж постановою були створені управління контррозвідки "СМЕРШ" НКВМФ СРСР і відділ контррозвідки "СМЕРШ" НКВС СРСР. 21 квітня 1943 р. Й.В. Сталін підписав Постанову ДКО № 3222 сс/ів "Про затвердження положення про ГУКР "СМЕРШ" НКО СРСР".

Не обійшли увагою партійно-державні керівники таку делікатну справу як перевірка чужої кореспонденції. Для цього у системі центрального апарату НКДБ СРСР–УРСР було вперше створено спеціальний відділ, який завдяки периферійним сателітам виконував роботу виключно з перегляду поштово-телеграфно кореспонденції.

Для зашифровки цьому підрозділу надали назву – відділ "В" (7.06.1943 – 15.03.1946 рр.).

Керівником відділу "В" НКДБ СРСР призначили колишнього заступника начальника 2-го спецвідділу НКВС СРСР В.Т. Смородинського (12.05.1943 – 15.09.1945 рр.).

В Україні відділ "В" НКДБ УРСР очолив колишній начальник 2-го спецвідділу НКВС УРСР М.О. Суригін (06.1943 – 15.03.1946 рр.).

На нашу думку, створення такої самостійної вузькопрофільної штатної одиниці при центральних, республіканських і крайових апаратах НКДБ стало результатом попередніх "здобутків" пунктів "ПК" – ВЦ, що принесли репресивно-каральній системі СРСР–УРСР високі статистичні показники з розробки, виявлення та ліквідації антирадянськи налаштованих громадян СРСР.

Крім цього, керівництво НКДБ СРСР усвідомило, що поштово-телеграфна кореспонденція є цінним джерелом, завдяки якому можна оперативно отримувати потрібну, "свіжу" інформацію.

Наказ № 0066 про організацію та "Положення про відділ "В" НКДБ СРСР" оголосили 7 червня 1943 р.

За два дні до цього новопризначений начальник відділу "В" НКДБ СРСР В.Т. Смородинський розробив та подав на затвердження заступнику наркома держбезпеки НКДБ СРСР "Інструкцію про порядок обліку й інформування по матеріалам Військової цензури" № 16 від 5 червня 1943 р., яка стала певним підсумком врахування попередніх проблем та змін у відборі інформації.

Зокрема, у її додатках детально регламентується система відбору, структуризації та обліку інформації для звітування перед вищим керівництвом по лінії роботи пунктів цензури.

 

 Квартальний звіт. Джерело: ГДА СБУ 

Штатна структура відділу "В" НКДБ СРСР виглядала наступним чином:

У периферійних органах, у складі НКДБ республік і УНКДБ країв й областей створювалися відділи, відділення "В", до складу яких увійшли відділення ВЦ, пункти ВЦ та відділення ВЦ при тилових військово-поштових сортувальних пунктах (надалі – ВПСП).

Штати по центральному та регіональним апаратам НКДБ УРСР затверджено наказами НКДБ СРСР № 00224 від 9 вересня 1943 р., № 00323 від 12 листопада 1943 р., № 0031 від 21 січня 1944 р.

У низових відділеннях ВЦ реорганізація не вплинула на керівний склад, а лише на підзвітність – начальникам відділів "В" НКДБ–УНКДБ. Міські, районні та тилові військово-поштові сортувальні пункти ВЦ очолили оперативні працівники або цензори 1-ї категорії.

Їх вивели з підпорядкування територіальних органів УНКДБ у підзвітність начальників відділень "В" при УНКДБ. Виключенням становила лише оперативно-розшукова робота, за реалізацію якої відповідали начальники МВ і РВ НКДБ УРСР.

Кураторство і відповідальність за всі напрямки роботи відділів–відділень ВЦ в УРСР покладалася на заступника наркома держбезпеки.

Для фронтових відділів ВЦ НКДБ "Положенням про відділ "В" 1943 р. ставилися наступні організаційні завдання:

-         керівництво роботою відділень ВЦ при військово-поштових сортувальних пунктах фронтів і військово-поштових базах армії і флоту;

-         забезпечення систематичного контролю за роботою ВЦ;

-         вирішення питань щодо взаємодії органів ВЦ з відділами і управліннями контррозвідки НКО і НКВМФ "СМЕРШ", управлінням військ НКВС з охорони тилу фронту, командуванням частин ЧА і органами зв’язку польової пошти;

-         інформування зацікавлених територіальних органів НКДБ, органів контррозвідки "СМЕРШ", командування фронтів, управління військ НКВС з охорони тилу фронту по матеріалам ВЦ, що становила для них оперативне зацікавлення.

Порівнюючи функції і завдання за період з 1940 р. з тими, що зазначені у "Положенні про відділ "В" 1943 р. впевнюємося у незмінності й послідовності курсу радянської влади в напрямку тотального контролю суспільно-політичних настроїв та здобуття оперативної інформації із беззаперечною доказовою базою, якою, у даному випадку, були листи.

У липні 1943 р. начальник відділу "В" НКДБ СРСР В. Т.Смородинський підписав низку директивних вказівок, які, певною мірою, внесли корективи у регламент роботи і розширили перелік неврахованою інформацією, що підлягала технічному вилученню або конфіскації листа:

-         Циркуляр "Про порядок цензурування переписки на трофейному папері і листівках" № 45 від 14 липня 1943 р.;

-         Циркуляр "Про перевірку системи подачі органами зв’язку кореспонденції в Військову Цензуру" № 55 від 22 липня 1943 р.;

-         Циркуляр "Про конфіскацію анонімних листів в адресу бійців і командирів ЧА" № 58 від 24 липня 1943 р.

Аналізуючи перший документ за № 45 від 14 липня 1943 р. можна стверджувати, що в умовах військового часу існувала гостра нестача поштових конвертів, поштового паперу тощо.

Більшість листів писалися у відкритому вигляді на спеціальних або святкових поштових листівках або на аркушах учнівських зошитів, складених "трикутничком".

 

Лист-трикутник. Джерело: ГДА СБУ 

 

Крім цього збільшилася кількість листів, що писалися на трофейному папері або листівках. У зв’язку з цим головним завданням співробітників відділу "В" – пунктів "ПК" – ВЦ, згідно циркуляру № 45 від 14 липня 1943 р., було звертати прискіпливу увагу на трофейні поштові приналежності.

 Тутульник аркуш поштівки. Джерело: ГДА СБУ 

Цензорам заборонялося пропускати з подальшою конфіскацією і знищенням наступні листівки: із зображенням німецьких солдат і офіцерів, їхній побут, військові дії чи парадна хода.

Також поштові листівки і конверти з цитатами виступів нацистських вождів або з антирадянськими лозунгами; нацистською емблемою; іноземні листівки до різних релігійних або інших громадянських свят (Різдво, Пасха, Новий рік); еротично-порнографічні листівки або фотографії; листівки з карикатурами або інші лубочні видання; художні листівки на німецькій або інших іноземних мовах.

 Німецька листівка. Джерело: ГДА СБУ 

Дозволялося пропускати листи написані на: художніх листівках з зображенням різних пейзажів; репродукціями картин; зображеннями міст; натюрмортами; канцелярському або бланковому папері (бланки рахунків, журнали торгових фірм), якщо він не містив німецьких емблем і закликів.

У другому документі № 55 від 22 липня 1943 р. йдеться про те, що почастішали випадки доставки адресатам листів без штампів "Переглянуто Військовою цензурою", а також деякими відділеннями ВЦ були затримані листи антирадянського змісту з підробленими штампами ВЦ.

 Німецька листівка. Джерело: ГДА СБУ 

Для вирішення цих проблем начальник відділу "В" НКДБ СРСР В.Т. Смородинський пропонував встановити додатковий, вибірковий контроль за перевіреною та прогрифованою ВЦ поштово-телеграфною кореспонденцією, виявити усі можливі канали проникнення кореспонденції через пошту, оминаючи цензури та ліквідувати їх.

Про всі випадки виявлення відсутніх чи підроблених грифів керівництво ВЦ – відділу "В" мало повідомляти центральний відділ "В" НКДБ СРСР.

 

 Відбиток фальшивого штампу. Джерело: ГДА СБУ 

 Фальше кліше. Джерело: ГДА СБУ 

У третьому документі № 58 від 24 липня 1943 р. сказано:

"За останні часи відмічені випадки потрапляння анонімних листів на адресу бійців і командирів ЧА з повідомленнями про аморальну поведінку їхніх дружин або близьких".

Перевірка низки таких фактів встановила, що вони у переважній більшості носили провокаційних характер, а їхня мета – провокації антирадянськи налаштованих громадян, які намагалися таким чином порушити спокій, послабити моральний стан або підірвати боєздатність бійців і командирів ЧА.

З метою попередження подібних методів антирадянської діяльності начальник відділу "В" НКДБ СРСР В.Т. Смородинський та начальник 2-го управління НКДБ СРСР П.В. Федотов пропонували усі анонімні листі з подібним змістом конфісковувати.

Про виявлення такого листа апарати цензури мали доповідати у відповідні НКДБ–УНКДБ по територіальній приналежності відправки, з метою виявлення можливих випадків провокацій. 2-м відділам НКДБ–УНКДБ доручалося розслідувати, розшукувати та арештовувати авторів провокаційних повідомлень, прирівнюючи їх до категорії "антирадянські прояви та заклики".

Велика кількість кореспонденції, у десятки разів збільшені штати цензурних відділів–відділень та різнохарактерність забороненої інформації не давало змогу оперативним відділам за виявленими фактами швидко організовувати проведення оперативно-розшукових заходів.

Саме цим можна пояснити появу нових директивних наказів та циркулярів відділу "В". Наприклад, відділ "В" директивною вказівкою № 76 від 4 вересня 1943 р. пропонував територіальним органам ВЦ різнохарактерну інформацію сортувати і пересилати у відповідні органи (прокуратура, "СМЕРШ", НКВС тощо) за наступними ознаками:

-   повідомлення про шпигунство, диверсії, терор, антирадянські прояви, зраду Батьківщини, колаборантів та інша інформація, яка могла б зацікавити органи держбезпеки, мала передаватися до відповідних підрозділів НКДБ–УНКДБ;

-   повідомлення про шпигунство, диверсії, терор, антирадянські прояви, зраду Батьківщини, колаборантів та інші документи, що були написані військовослужбовцями передавалися управлінням, відділам контррозвідки НКО, НКВМФ "СМЕРШ" фронтів, флотилій, військових округів;

-   повідомлення про бандитизм, пограбування, спекуляцію, дитячу безпритульність і злочинність, дезертирство або ухиляння від призиву до ЧА та інші кримінальні злочини передавалися до відповідних органів НКВС;

-   повідомлення про скарги сімей військовослужбовців ЧА і ВМФ та інвалідів німецько-радянської війни на неналежне до них ставлення з боку місцевих органів влади направлялися для розслідування в місцеві органи прокуратури, з інформуванням про ці факти місцевих партійних органів. У необхідних випадках оригінали листів дозволялося вилучати і передавати в органи прокуратури як речові докази;

-   інформація про серйозні недоліки у роботі промисловості, на транспорті, в роботі колгоспів і радгоспів, окремих ланок радянського апарату, епідемічні захворювання, скаргами членів сімей військовослужбовців ЧА і ВМФ та інвалідів війни на матеріально-побутові умови мали відображатися в окремих повідомленнях для республіканських, крайових, обласних керівних органів партії і влади.

Вище наведені приклади розділів інформаційних повідомлень свідчать про те, що станом на осінь 1943 р. більшість територій окупованих Німеччиною поверталися під контроль радянської влади, водночас у звільнених районах чи областях відновлювалися партійно-державні інститути.

Інформування різних відомств шляхом перевірки приватної кореспонденції, на нашу думку, мав на меті дві головні цілі. По-перше, допомогти населенню у швидкому вирішенні їхніх проблем з існуючою бюрократичною системою (скарги інвалідів, родин фронтовиків, боротьба з безпритульністю).

По-друге, суто оперативний інтерес, що полягав у тому, що більшість населення Росії, України і Білорусії підпадали під норми наказів НКВС СРСР, спрямованих на репресії та фільтрацію жителів тимчасово окупованих територій СРСР ("колабораціоністів").

Наприклад, пункти наказу НКВС СРСР № 001683 від 12 грудня 1941 р. "Про оперативно-чекістське обслуговування територій, звільнених від військ противника", директивних вказівок НКВС УРСР № 33881/св та вказівки НКВС СРСР № 64 від 18 лютого 1942 р. роз’яснювали, з якими у першу чергу категоріями жителів звільнених районів варто працювати органам внутрішніх справ.

Згідно цих документів у коло обов’язків НКВС–НКДБ, створених у звільнених районах, входило

"…через агентів, інформаторів і партизан, а також чесних радянських громадян встановити й заарештувати зрадників, провокаторів, як таких, що перебували на службі німецької окупаційної влади, так і тих, хто допомагав їм у проведенні антирадянських заходів і переслідуванні партійно-радянського активу й чесних радянських громадян... Осіб, що виявляються, причетних до антирадянської роботи, негайно заарештовувати й віддавати під суд".

Розробці, арешту та судовим санкціям піддавалися усі співробітники створених окупантами адміністративних органів і збройних формувань. Громадяни, чиє співробітництво з окупантами було незначним, бралися під оперативний нагляд без репресій. Інші мирні жителі заносилися в категорію – "перебував на окупованій території".

Ще одною, не менш важливою складовою у роботі цензорів, про що свідчить низка вищезгаданих директивних документів (наприклад – наказ НКВС СРСР № 002117 від 27 вересня 1942 р.), було виявлення прихованого, закодованого, зашифрованого або обумовленого тексту.

Так, заступник наркома держбезпеки СРСР Б.З. Кобулов у циркулярі № 91 від 7 жовтня 1943 р. писав:

"Військовою цензурою НКДБ СРСР у різний час затримано низку листів сімейно-побутового характеру і патріотичного змісту, у яких за допомогою заздалегідь обумовлених способів (шифри, коди, умовні позначки) передавалися терористично-диверсійні й шпигунські завдання і антирадянські повідомлення".

Наведемо декілька прикладів:

1) Горьківський пункт ВЦ затримав лист приватно-побутового характеру і шляхом перестановки слів у тексті патріотичного характеру, у відповідності до помічених на ньому цифрах, цензором було виявлено дійсний, антирадянський зміст листа.

2) Працівник ВЦ м.Ярославль затримав підозрілий лист, розрізав його поперек аркушу посередині літер і прочитав по вертикалі, за допомогою складання розрізаних частин, зміст диверсійного завдання, що ставилося перед адресатом.

3) Одним з пунктів ВЦ на Далекому Сході затримано лист, у якому шпигунську явку було завуальовано від імені жінки, як запрошення на побачення. Завуальованість виявили завдяки пильності цензора – мав йти від жінки, а написаний почерком чоловіка.

4) Ще в одному із документів цензори виявили тайнопис шпигунського характеру, що був виконаний на облігації державного займу і вкладений у лист. Виявлення тексту на облігації відбулося завдяки тому, що автор в основному листі наполегливо рекомендував перевірити облігацію.

Для покращення роботи з виявлення нових методів приховування в листах інформації та підготовки новопризначених кадрів НКВС СРСР наказом № 00289 від 16 жовтня 1943 р. видав "Інструкції по хімічній обробці внутрішньосоюзної кореспонденції на предмет виявлення тайнопису".

Проте, норми і правила прописані у ній були примітивні та могли використовуватися лише у воєнний період. В основному вони орієнтувалися на фронтові відділення ВЦ і органи ВЦ, що не мали у своєму розпорядженні обладнаних стаціонарних хімічних лабораторій зі спеціалістами-хіміками.

Більшість із розділів та пунктів Інструкції пропонують використовувати для виявлення прихованого тексту реактиви, які можна було виготовити у будь-яких місцевих аптеках.

З іншого боку, як стверджує ця Інструкція, хімічні можливості дозволяли проявити усі види тайнопису методом кварцування, "Інглікалом", розчином хлориду заліза, розчином метилену синього, сірчаного амонію, азотнокислого срібла тощо.

10 січня 1944 р. відділи–відділення "В" НКДБ–УНКДБ отримали оновлений перелік повідомлень військового характеру, що заборонялися і дозволялися в особистій переписці.

Його розробив начальник відділу "В" НКДБ СРСР В.Т. Смородинський, а затвердив заступник наркома держбезпеки СРСР Б.З. Кобулов.

Ще одним нововведенням, згідно директивної вказівки № 20 відділу "В" НКДБ СРСР від 11 лютого 1944 р., можна назвати структурні зміни, якими органи НКДБ ще більш детально розмежували роботу пунктів (відділень) ВЦ. Так, у кожному відділенні (пункті) ВЦ передбачалося:

1) Створити 2 окремі групи:

2) Вивести технічних контролерів зі складу оперативної групи у безпосереднє підпорядкування начальникам відділень–пунктів ВЦ.

У великих відділеннях ВЦ, де перлюстрація кореспонденції проводилася у підрозділах, розподіл на оперативну і цензорську групи проводили по кожному підрозділу.

У районних пунктах ВЦ з невеликою кількістю цензорів, оперативна робота з вилучення тексту, систематизації меморандумів із подальшим оперативним використанням покладалася на старших пунктів.

Керівництво оперативною і цензорською групами здійснювали оперуповноважені при цивільних пунктах ВЦ та старші оперуповноважені при армійських відділеннях ВЦ, до функціональних обов’язків яких належало: консультація цензорів; санкціонування викреслення текстів і перевірка правильності виконання; визначення документів, що підлягали подальшому оперативному використанні (в оригіналах, копіях чи меморандумах);

Направлення на розшифровку листів із тайнописним, закодованим чи зашифрованим змістом, а також контроль за своєчасним отриманням дешифрування; розробка заходів щодо встановлення авторів, які використовували у листах тайнопис, шифр чи коди; організація роботи щодо виявлення за почерком авторів антирадянських анонімних листів чи листівок; керівництво обліком по матеріалам ВЦ, відбір документів (виписки, меморандуми) для включення їх у місячні або тематичні спецповідомлення.

 

 Джерело: ГДА СБУ 

Апробація вищезгаданих структурних змін, у першу чергу, мала пройти в центральному відділенні, а у разі успіху, розповсюдитися на усі пункти–відділення ВЦ республік, країв, областей, фронтів.

Цікавим для уявлення нових практик у контексті нашого дослідження є низка документів про підсумки роботи пунктів ВЦ і "ПК". Так, у циркулярі "Про конфіскацію листів" № 133 від 25 грудня 1943 р. за підписом начальника відділу "В" НКДБ СРСР В.Т. Смородинського сказано, що поряд із несанкціонованою конфіскацією великої кількості документів, що містили різні скарги населення, органи ВЦ безпідставно конфісковують листи зі скаргами на роботу ВЦ.

Наприклад, відділом "В" НКДБ Татарської АРСР конфісковано документ, у якому містилася скарга на роботу ВЦ, наступного змісту:

"…Фотокартку [про], яку ти писав, що фотографувався в Москві у 1941 році, я її не отримала, чому не знаю, її у листі не було. Дорогий Андрій! Напевно, коли перевіряла Військова Цензура, то вийняти з конверту вийняла, а вкласти назад забула..".

Відділом "В" УНКДБ по Омській області було вилучено текст із листа наступного змісту:

"…Ось так посилай фото. Це фото може хтось чекає, а воно пропало. Це видно так працює військова цензура…".

З іншого директивного документу № 20 від 11 лютого 1944 р. ми бачимо, що під час викреслення тексту цензори допускали грубі помилки, які викликали нарікання і критику бійців і командирів ЧА на роботу ВЦ.

Причини цього явища керівництво відділу "В" НКДБ СРСР вбачало у недостатній кваліфікації працівників пунктів ВЦ, вибірковості у системі повторного контролю та завантаження оперативного складу загально-організаційних питань, що відволікало їх від основних завдань щодо інструктажу і якості перевірки перлюстрованих листів. Як наслідок виникла низка технічних порушень:

-         закреслення тексту ("антирадянсько-провокаційно-наклепницького" характеру) тоді, коли ці листи підлягали конфіскації;

-         недбале викреслення тексту, що давало змогу адресату прочитати його зміст;

-         випадки нелогічного викреслення тексту, у результаті чого текстова частина викривлялася настільки, що його зміст ставав ще більш небажаним. Наприклад, після тексту "…я живу неважно", цензором викреслено три рядка, після яких залишено слова – "…ну, добре, пережити можна як-небудь". Або у фразі "Тато, цей рік у нас картоплі багато, а хліба мало", слово "мало" – викреслили.

Варто також зазначити, що проблеми з харчовим забезпеченням, питання нестачі хліба, скорочення норм його видачі цивільному населенню стало предметом окремої забороненої до розголосу інформації, передбаченою директивною вказівкою відділу "В" НКДБ СРСР № 115 від 23 листопада 1943 р.

Для усунення низки недоліків керівництво НКДБ СРСР та відділу "В" НКДБ СРСР у травні 1944 – березні 1946 рр. видають декілька циркулярів з директивними вказівками щодо організації процесу роботи цензорів. Наприклад:

-         Циркуляр затверджений заступником наркома держбезпеки СРСР В.М. Меркуловим "Про покращення якості інформації по матеріалам Військової цензури" № 57 від 13 травня 1944 р.;

-         Циркуляр затверджений заступником наркома держбезпеки СРСР В.М. Меркуловим "Про правила перегляду цінних листів" № 58 від 13 травня 1944 р.;

-         Циркуляр затверджений заступником наркома держбезпеки СРСР М.Г. Свинелуповим "Про заходи щодо листів членів сімей військовослужбовців, що йшли на адресу командування військових частин Червоної Армії" № 146 від 15 листопада 1944 р.;

-         Циркуляр заступника наркома держбезпеки СРСР Б.З. Кобулова "Про заходи щодо упорядкування роботи пунктів Військової цензури НКДБ СРСР" № 14 від 27 січня 1945 р.;

-         Циркуляр затверджений заступником наркома держбезпеки СРСР Б.З. Кобуловим "Про вилучення із листів фотографій понівечених інвалідів Вітчизняної війни" № 15 від 26 січня 1945 р.;

-         Циркуляр затверджений заступником наркома держбезпеки СРСР Б.З. Кобуловим "Про повідомлення військового характеру, забороненої в поштово-телеграфній переписці" № 38 від 8 березня 1945 р.

Причина такої прискіпливої регулятивно-організаційної уваги до відділів цензури з боку вищого керівництва НКДБ СРСР простежується у Циркулярі НКДБ СРСР № 57 від 13 травня 1944 р.:

"Поштова переписка, що контролюється органами Військової Цензури НКДБ СРСР, є досить цінним джерелом інформації про політичні настрої і висловлювання населення, про різного роду недоліки в роботі промисловості, транспорту, сільського господарства, органів забезпечення тощо".

На заключному етапі існування відділу "В" НКДБ СРСР–УРСР робота цензорів зазнала істотних змін:

-         правила перегляду цінних листів – з цілковитого до вибіркового. Конфіскація допускалася лише за рішенням наркома держбезпеки, начальника УНКДБ або начальника відділу ВЦ НКДБ фронту;

-         категорії відбору інформації – з перелікової до тематичної, найбільш актуальної в часі (наприклад, реагування населення на суспільно-політичні процеси). Розподіл її по територіальній належності (відображення про стан в окремих районах, республіках, краях, областях) (детальніше див. додаток № 3);

-         прагнення до створення умов рівномірного розподілу навантаження на співробітників та кадрового доукомплектування відділень–пунктів ВЦ. Варто зазначити, що станом на кінець 1944 – початок 1945 рр. зростання добового навантаження на одного цензора збільшилося до 1.200–1.500 листів у порівнянні з 300 листів на початку війни. Штатна чисельність станом на 1 грудня 1944 р. по тиловим відділенням ВЦ збільшилася до 1.589 співробітників;

-         внесення у "Перелік повідомлень, що становлять військову таємницю і забороняються в особистій переписці" нової категорії інформації – союзні англійські і американські збройні сили (дислокація, знаки відмінностей, пересування, участь у бойових діях тощо);

-         вилучення з листів фотографій інвалідів німецько-радянської війни, які демонстрували каліцтва, отримані у результаті важких поранень на фронтах (ампутовані кінцівки, спотворені обличчя, втрачені очі тощо).

З серпня 1944 р., як сказано у Циркулярі НКДБ СРСР № 103 від 21 серпня 1944 р., відділи ВЦ мали поступово переходити до політики мирного часу, а самі відділи ВЦ, повертатися до методів роботи довоєнної форми цензури – "ПК".

У зв’язку з цим, заступник наркома держбезпеки Б.З. Кобулов зобов’язував начальників відділів кадрів і відділів "В": "Приступити до відбору із числа найбільш досвідчених, з гарною політико-чекістською характеристикою співробітників "ВЦ", членів партії, кандидатів в члени партії і членів ВЛКСМ для агентурно-оперативної роботи в НКДБ–НКВС.

Із числа найбільш кваліфікованих і перевірених цензорів, що мали довготривалий досвід роботи в "ПК", керуючись розрахунками довоєнних штатів "ПК". Кінцевий термін виконання Б.З. Кобулов визначив 1 листопада 1944 р.

Крім листів на адресу військовослужбовців, їхні родини й організації поштою відправляли посилки та бандеролі. Вони також переглядалися за вищезгаданими критеріями. Існував і ваговий ліміт відправлень – не більше 5 кг для рядових і сержантів, і не більше 10 кг для офіцерів.

Слід також зауважити, що на заключному етапі війни через накопичення у бійців великої кількості трофейного майна масово поширилася практика відправлення військовослужбовцями посилок у тилову частину країни.

Торкаючись питань підвищення професійного та кваліфікаційного рівнів працівників цензури, варто звернути увагу, що цей процес впродовж всього часу існування відділів–відділень–пунктів "ПК"–ВЦ постійно вдосконалювався.

Звіти, рукописні написи про ознайомлення з документами і резолюції на нормативно-розпорядчих документах по лінії роботи "ПК"–ВЦ свідчать, що кожен новий наказ, вказівка, інформаційне повідомлення чи циркуляр обов’язково опрацьовувався та доводилося до особового складу на відповідних нарадах.

Однак, крім знання вимог нормативно-правових документів працівники політичної цензури мали бути завжди політично "підковані" та бездоганно знати "політику партії", щоб якісно опрацьовувати кореспонденцію (наприклад: політична ситуація в країні та за її межами, ідейні засади ВКП(б), історія СРСР та світу тощо).

Наведено низку фактів, викладених у циркулярі №5 від 25 січня 1944 р. заступника наркома держбезпеки Б.З. Кобулова, коли слабкий політично-ідеологічний рівень цензорів поштово-телеграфного контролю впливав на якість виконання роботи:

Цензор відділення ВЦ при головному ВПСЦ Корочкіна на питання: з ким веде війну Радянський Союз, – відповіла, що Радянський Союз веде війну з Японією; Цензор Арського пункту ВЦ Татарської АРСР Яніна не знала, що ЦК ВКП(б) є керівним органом нашої партії, також нічого не знала про розпуск Комінтерну;

Цензор армійського відділення ВЦ НКДБ № 184 Прокоф’єва нічого не знала про присвоєння звання Героя Соціалістичної праці т. т. Молотову, Берія, Малєнкову і Мікояну; цензор того ж відділення Ананьєва на питання – який державний пост займає тов. Молотов – відповіла: "Голова Президії Верховної ради".

Особливо погано було організовано вишкільну роботу з політичних занять з цензорами в міських і районних пунктах ВЦ, де деякі штатні одиниці навіть не отримували свіжих газет.

У післявоєнні часи відділи–відділення ВЦ було приведено до штату довоєнного часу: відділи–відділення–пункти "ПК" з підпорядкуванням відділу "В" НКДБ СРСР–УРСР до моменту ліквідації НКДБ 15 березня 1946 р. і створення Міністерства державної безпеки (надалі – МДБ).

Кількість пунктів "ПК" у 25 областях УРСР станом на лютий 1946 р. становила 80 штатних одиниць із 892 цензорами та 116 вакансіями.

Важливість роботи відділу "В" як нової організаційної одиниці дозволила залишитися самостійною одиницею при центральних і регіональних апаратах МДБ.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можемо стверджувати, що населення радянської України, довіряючи паперу свої думки і почуття, навіть не могло збагнути про масштаби перлюстрації, про те, що кожен лист, бандероль, посилка уважно вивчався і аналізувався репресивно-каральними органами СРСР–УРСР.

І це не лише заборона чи дозвіл на проходження тієї чи іншої кореспонденції, а суцільний контроль за політичними настроями громадян СРСР і не лише політичними.

Такий дріб’язковий нагляд за кожним кроком громадян власної країни, грубе втручання в їхнє особисте життя, свідчать про суцільний авторитаризм влади Й.В. Сталіна та невпинне посилення тоталітарного режиму в СРСР.

Фронтові листи від цивільного населення до бійців діючої армії, так і від військовослужбовців-фронтовиків в тилову частину СРСР також переглядалися цензурою, а зміст листів міг бути частково вилучений або повністю конфіскований і знищений.

У будь-якому випадку ставився штамп "Перевірено військовою цензурою".

Службова діяльність самих відділів цензури ретельно контролювалася, а відібрана ними інформація кожні два тижні викладалася у звітах, які включали не лише аналіз кореспонденції, а й якість роботи самих військових цензорів.

Про важливість для партійно-державного керівництва СРСР роботи цензури може свідчити той факт, що у певної кількості її колишніх керівників відбувся швидкий кар’єрний зріст аж до начальників центральних управлінь, начальників УНКВС–УНКДБ, заступників наркомів і навіть наркомів (наприклад: І.О. Сєров, Б.З. Кобулов, П.В. Федотов, В.С. Машлятин).

Виходячи з аналізу низки опрацьованих архівних документів органів НКВС–НКДБ СРСР, що зберігаються в ГДА СБУ є всі підстави зробити висновок про те, що робота з перевірки поштової кореспонденції не припинилася і після закінчення Другої світової війни.

Варто звернути увагу, що будь-яке публічне згадування про існування цензури в СРСР–УРСР заборонялося. Розголошення секретної інформації або порушення цензурних процедур загрожувало співробітникам відділів "ПК" – ВЦ, крім адміністративних покарань, кримінальними (ст. 185 КК УРСР, до 3-х місяців виправних робіт або штраф).

Автори листів з "антирадянсько-наклепницько-шпигунським" змістом підпадали під дію різних пунктів статті 54 КК УРСР, що передбачали від 5 років позбавлення волі до вищої міри покарання (розстріл).

Даючи загальну оцінку діяльності поштово-телеграфної цензури напередодні, під час та після Другої світової війни, можна підсумувати, що її діяльність була одним з пріоритетних видів оперативного отримання інформації про розголошення державної таємниці, відстеження можливих державних злочинів та стеження за політичними настроями радянських людей.

Не менш важливим завданням пунктів перлюстрації кореспонденції протягом багатьох років було викриття і ліквідація каналів поширення інформації про існуючі проблеми країни та населення, поширення панічних чуток і занепадницьких настроїв.

Дана стаття у повному обсязі опублікована в Журналі "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" №1 (42) 2014.

Усі тексти за темою "Друга світова війна"

© 2010-2020, Українська правда, Історична правда
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань - гіперпосиланням) на "Історичну правду".