Останнє засідання Української Центральної Ради

Коли, чому, як і чи все ми про нього знаємо?

В унікальному творі "Останнє засідання Центральної Ради", покладеному в основу цієї статті, вдивовижу сплелись воєдино і перебіг подій, і драматизм останніх днів українського парламенту, і головні герої, і так талановито виписаний підтекст…

Конкретна історична подія — день 28 квітня 1918 року, коли на засідання УЦР увірвався німецький загін зі зброєю в руках і командою "Руки вверх!"

Члени Ради, які всі як один виконали команду.

Грушевський, який не піддався паніці, та головні атрибути його політичної діяльності, зображені на столі.

Гетьманська булава над головою Грушевського — кінець його політичної кар’єри, символ державного перевороту й нової влади.

Рука, яка тримає цю булаву — німецька військова адміністрація, за "нейтральної" (читай безпосередньої – С.П.) участі якої відбувся переворот.

Кайзерівська каска — "безкорислива дружня допомога" як розплата за слабкість українського політикуму, відсутність боєздатної армії.

Що передувало подіям, зображеним невідомим досі художником? У ніч з 1-го на 2-ге березня 1918 року згідно Берестейських угод німецькі війська вступають до Києва. За домовленістю їх на кілька годин випереджають українські частини. 5–7 березня повертається і Центральна Рада.

Змахнувши сльозу, як першу реакцію на звістку на дійсні умови миру[1], Михайло Грушевський взявся за роз’яснення цього вимушеного кроку та реалізацію проголошеної самостійності й суверенності УНР.

Позаду лишалися грабунки, обшуки й розстріли, хоча справжнє "обличчя" більшовизму не легко стиралося з пам’яті. Німецькі війська поступово звільняли українські землі від більшовицької навали.

Більшість сподівалася на спокій і заведення порядку, хтось вірив, що німці повернуть заводи й маєтки, а хтось побоювався, що відберуть останні клапті землі. Хтось дивувався вимитому з милом вокзалу в Києві, встановленим на його вулицях вказівникам, відновленому зв’язку з Європою[2], а хтось задивлявся на паради й оркестри "союзників".

Проте загалом прихід німецького війська вніс тривогу в настрої суспільства, насамперед українського селянства.

Втішаючи себе словами про безкорисливу "дружню військову допомогу", сповіщаючи про наказ "не грабувати, не кривдити української людности", тогочасна влада не могла й подумати, що до кінця політичної каденції УЦР залишається неповні 2 місяці.

 

Німецький військовий оркестр біля Київської міської думи. Весна 1918 р.

Упродовж березня–квітня 1918 року засідання Малої ради (президії) УЦР відбувалися двічі–тричі на тиждень, а часом і день у день. У повному складі Центральна Рада вже не зібралася на свої сесії жодного разу.

Поступово навели лад у знівечених більшовиками приміщеннях Ради, де перші засідання після повернення проходили при свічках. 19 березня з фронтону Педагогічного музею скидають великого двоголового орла, і Михайло Грушевський звертається до Василя Кричевського з проханням виготовити замість нього проект герба УНР[3].

Ескіз митець виконав[4], а от виготовити й закріпити герб вже не встигли. Й понині… 20 березня вже в освітленій залі, з портретом Кобзаря в рушниках, його словами "Ми чесно йшли: у нас нема зерна неправди за собою" парламент відзначив свою річницю[5].

24 квітня міністерство освітніх справ запропонувало Кричевському взятися за оздоблення зали засідань Української Центральної Ради. На звернення канцелярії УЦР художник готує пояснення до Великого і Малого гербів УНР, приймає замовлення Міністерства військових справ на виготовлення ескізу печатки відомства та створює ескіз до печатки Міністерства внутрішніх справ[6].

Саме ж Міністерство внутрішніх справ розробляє проект будівництва у Києві, "як столиці великої держави", урядового кварталу, який включав би будинки парламенту, уряду й міністерств, палацу правосуддя, монетного двору, вищих наукових закладів, а також музеїв і театрів.

Серед найвідповідніших місць розглядалася Бессарабка з прилеглими районами, а ринок передбачалося перенести на інше місце. Повідомлення про проект "Нова рада" вмістила 28 квітня 1918 року[7]. Все говорило про самовпевненість тогочасного українського політикуму.

Шпальти газет кінця квітня рясніли відомостями про державотворчу політику УЦР й уряду. 17 березня був ратифікований мирний договір, розроблялися законопроекти про Головну економічну раду, загальні основи формування Української армії, тимчасовий бюджет, недоторканність особи членів Центральної Ради, громадянство УНР та інші[8].

Розгорнулася робота з розробки нового статуту та штатів Київського художньо-промислового і наукового музею, законопроекту про заснування Української національної бібліотеки.

27 квітня українське студентство всіх вищих шкіл Києва на своєму віче винесло резолюцію про утворення Українського державного університету[9]. Чи не на цьому фундаменті будуватиме свої незаперечні "успіхи" на ниві науки, освіти й культури майбутній гетьман?

Питання "Чому прийшли німці в Україну" не сходило з порядку денного. З новою силою воно загострилося в останні дні квітня 1918-го.

Михайло Грушевський не поспішав шукати компроміс з головними репрезентантами інтересів Німеччини в Україні — головнокомандувачем німецьких військ групи "Київ" фельдмаршалом Германом фон Ейхгорном, начальником штабу генералом Вільгельмом Гренером та німецьким послом Альфонсом Муммом фон Шварценштейном.

Представники "союзників" також не виявляли ані особливих симпатій до голови українського парламенту, ані коректності у висловлюваннях: "Старий дурень, думав собі, що так можна поводитися з німецьким генералом!"[10]; "Старий, зітканий зі страху та остороги"[11].

Наказ Г.Ейхгорна про початок посівної без попереднього узгодження з українським урядом (6 квітня 1918 р.) був розцінений як спроба втручання у внутрішньоукраїнські справи.

Розправи над селянами, самочинні реквізиції худоби, хліба та навіть одягу, арешти, переслідування єврейського населення, агітація за встановлення диктатури — ці питання з приводу незаконних вчинків німецького війська складали головний зміст депутатських запитів на засіданнях УЦР[12].

Співпрацю ні з селянством, ні з Українською Центральною Радою та її урядом німецькій адміністрації налагодити не вдалося.

"Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе"[13], — доповідав посол А.Мумм після перемовин з Михайлом Грушевським, Всеволодом Голубовичем та Миколою Ковалевським щодо наказу про весняну сівбу.

Наказ не відмінили, характер відносин загострювався. Тогочасні парламентарі "не мали змоги силою змусити німців шанувати не на словах, а на ділі суверенність УНР"[14]. І цією слабкістю тогочасної правлячої еліти скористались "союзники".

 

Німецькі вояки прибули до Києва. Весна 1918 р.

Їм потрібний був хліб і збіжжя. Про обсяги постачання й причини невиконання "хлібного миру" повідомляли берлінські часописи: "Першим дозрілим овочем миру з Україною є підписання умови доставки Німеччині і Австро-Угорщині около 10 міліонів подвійних центнерів [100 кг] збіжжя хліба і паші з України. Німеччина і Австро-Угорщина ділять між собою одержані продукти в рівних частях"[15].

Брак збіжжя кореспонденти пояснювали своїм співвітчизникам тим, що українські селяни його поховали, а в одному з сіл під Києвом "вжили на самогонку-горілку коло 200 000 пудів хліба".

Підкреслювали й свою "визвольну місію": "Своїми військами уратували ми Україну від хаосу… Край є плодовитий, багатий, селянство рівно ж, його воля мусить бути добровільно або силою звернена на працю"[16].

Подолати спротив селянства було непросто. За свідченням відомого видавця, мецената й землевласника Євгена Чикаленка, селяни часом й направду не давали "хазяїнам сіяти і самі не сіють, бо не мають чим; насіння награбоване вони перекурили на самогонку або порозпродали, скотину теж перевели"[17].

 

Німецька комендатура в Києві. Весна 1918 р.

Німецька військова адміністрація схилялась до зміни політичної влади в Україні, адже "Молодий український уряд виявився неспроможним навести в країні лад і забезпечити нас зерном"[18].

Час для цієї зміни випав на 28–29 квітня — дні проведення "селянської демонстрації проти аграрної політики уряду", як називали Всеукраїнський з’їзд хліборобів-власників.

Цю дату, а отже дату державного перевороту в Україні, посол А.Мумм знав ще 13 квітня 1918 року. І не лише посол. 15 квітня Є.Чикаленко занотував у щоденнику:

"Скрізь, скрізь гомонять, що от-от німці розженуть Ц. Раду і візьмуть владу в свої руки… Публіка так звикла до сенсацій, що вже сама їх вигадує; вона так розбестилась, що вже не може жити щоденним життям, щоденною працею — все сподівається якихось надзвичайних новин"[19].

Вхожі в німецькі кулуари особи знали і про пошук претендентів на керівні посади нової влади в Україні (серед них Євген Чикаленко, Іван Луценко, Микола Міхновський, Іван Полтавець-Остряниця, Богдан Ханенко)[20], і про погляди на парламентаризм в Україні, який передбачалось "одкинуть років на п’ять–десять, поки народ не стане свідомішим"[21].

Знали, певно, й про телеграму, яку 23 квітня отримав від верховного командування німецької армії (Еріха Людендорфа) начальник штабу німецьких військ групи "Київ" генерал В.Гренер.

У ній йшлося про свободу дій щодо Центральної Ради аж до її повалення. 23 квітня був остаточно визначений курс на зміну влади в України, адже в той день представники України, Німеччини й Австро-Угорщини підписали економічний договір, який гарантував інтереси останніх.

24 квітня Вільгельм Гренер зустрічається з Павлом Скоропадським — нащадком гетьманського роду, генералом, землевласником. Це визначило і форму державної влади — гетьманат, і умови перевороту — власними силами за нейтралітету німецьких військ, і подальші гарантії хлібного експорту з України.

Проте німецька військова адміністрація досить ретельно підготувалася до власного "нейтралітету", розробивши детальні інструкції, якими в разі спротиву УЦР передбачалося зайняти всі стратегічні об’єкти Києва, а далі розпочати роззброєння українських військових частин[22].

Проте, впроваджувати цей план не довелося. Спротиву не було.

На тлі цих закулісних перемовин Центральна Рада продовжувалася парламентська колотнеча. Активізувалися дебати 26–28 квітня у зв’язку з новим наказом Г.Ейхгорна про запровадження німецьких військово-польових судів на території України й заборону будь-яких мітингів та зборів, обмеження свободи слова та друку (25 квітня 1918 р.)[23].

Формальним приводом цього розпорядження став арешт (чи власне викрадення) 24 квітня 1918 р. члена торговельно-економічної комісії УНР і впливового банкіра Абрама Доброго, який тісно співпрацював з німецькими партнерами.

Очолюване ним Київське відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку з 1918 року обслуговувало німецькі війська в Україні, а сам банкір за певну комісійну винагороду налагодив організацію скупки харчів, які потрапляти в розпорядження німецького командування.

Отож, його викрадення викликало обурення як у командувача німецьких військ в Україні генерала Г.Ейхгорна, так і фінансових та урядових кіл Німеччини.

Контакти банкіра з німцями зав’язалися задовго до 1918-го. І не лише фінансові. Від початку Першої світової війни розпочалася співпраця А.Доброго з німецькими спецслужбами.

З метою усунення німецького агента й партнера, якого вважали "правою рукою" у підготовці повалення Центральної Ради, створюється т. зв. "Комітет порятунку України", до якого були причетні міністри уряду УНР.

Практичним організатором цієї акції виступив Юрій Гаєвський — директор Адміністративно-політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР, права рука очільника міністерства Михайла Ткаченка.

Проте викрадення зовсім не пухнастого ягнятка А.Доброго й перевезення його до Харкова було організовано так недбало, що вже за декілька днів розкрито німецькою таємною військовою поліцією в деталях, включно з переліком учасників спецоперації.

Тільки Олександр Жуковський не мав безпосереднього відношення до цієї акції, а лише виконав вказівку міністра внутрішніх справ М.Ткаченка про виділення охорони й вагону, не поцікавившись призначенням цього спецтранспорту.

Власне інцидент з А.Добрим став формальним приводом до блискавичної реалізації німецьким командуванням своїх намірів щодо повалення Центральної Ради з її соціалістичним урядом й ліквідації Української Народної Республіки[24].

Розлогі виступи в стінах Центральної Ради о пів на четверту дня 28 квітня перервав караул німецьких солдатів, які оточили будинок Педагогічного музею й увірвались до зали засідань зі зброєю й окриками "Руки вверх!" Не виконали команди лише Михайло Грушевський та Микола Порш[25].

 

Останнє засідання Центральної Ради / Із циклу "Про "старі" часи на Україні. Ілюстрована історія України не Грушевського і не Аркаса". Худ. А. В. de-С. 1918.  За виданням: Ґедз (Київ). 1918. № 5, липень. С. 4.

Старший офіцер оголосив, що вони мають заарештувати міністрів М.Ткаченка, М.Любинського, О.Жуковського, М.Ковалевського та директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Ю.Гаєвського.

З названих осіб були присутні лише М.Любинський та Ю.Гаєвський, яких разом з дружиною М.Ткаченка затримали й вивели з зали. Решту обшукали й забрали зброю.

Протест М.Грушевського проти ревізії парламенту залишився поза увагою: документи УЦР були вилучені й повернуті лише наступного дня[26]. Окрім того, провели обшук і в помешканні М.Грушевського, який від початку березня 1918-го разом з родиною оселився в будинку парламенту, адже його фамільний дім на Паньківській, 9 спалили більшовики.

Чи дочекався своїх паперів голова УЦР — невідомо й донині. Зокрема, з 8 статей, написаних М.Грушевським упродовж березня – квітня 1918 р. та включених до збірки "На порозі Нової України", збереглося лише три автографи. Не вдалося виявити також рукопис і самої збірки, за винятком вступних статей "На порозі Нової України" та "На переломі"[27].

І хоча опівночі 28 квітня до Михайла Грушевського з візитом прибув військовий аташе Ф.Штольценберг із поясненнями, що причиною обшуків і арештів у стінах Центральної Ради стали з’ясовані обставини про причетність до викрадення банкіра А.Доброго членів уряду УНР[28], все ж виникає запитання.

Що відбулося 28 квітня в стінах парламенту? Генеральна репетиція державного перевороту, вистава під назвою "хто в домі хазяїн", демонстрація "нейтралітету", спрямована на деморалізацію українського політикуму? У кожному з цих визначень є доля правди.

Наступного дня, 29 квітня, відкрилося чергове засідання Малої Ради. В історію воно увійшло як останнє засідання УЦР. На початку зібрання Рада направила делегацію на чолі з головою уряду В.Голубовичем до посла А.Мумма.

Ця група отримала повноваження просити посла знестися з німецькою владою й повідомити, що Центральна Рада готова до порозуміння, якщо по відношенню до неї буде зроблений зустрічний крок.

На озвучену заяву про готовність нинішнього уряду піти у відставку, а нового до перегляду земельного закону у відповідності до потреб часу, А.Мумм відповів: "Zu spat!". Пізно![29]

Актом історичної ваги, який постатейно розглянула Центральна Рада 29 квітня, стала Конституція Української Народної Республіки. Після трьох читань з незначними редакційними правками "Статут про Державний устрій, права і вольності УНР" був прийнятий[30].

Прийнятий як документ майбутнього, як своєрідний заповіт, без якого Центральна Рада не могла зійти з політичної арени.

 

Конституція Української Народної Республіки. К., 1918

Конституція Української Народної Республіки. К., 1918

 

З огляду на інцидент, що відбувся минулого дня, засідання проходило під посиленою охороною січових стрільців. Прохід через Володимирську вулицю був заборонений. Біля під’їзду Ради, на розі Фундуклеївської та Володимирської вулиць та на інших перехрестях цього кварталу виставили кулемети.

Ланцюг стрільців не допускав скупчення людей. Кав’ярню "Франсуа" звільнили від публіки, до будинку Центральної Ради допускали лише членів Ради за їхніми перепустками[31]. Вояки очікували відповідних наказів. Проте командування та особовий склад стрілецького полку не отримали очікуваних розпоряджень.

Спогади командира полку СС Євгена Коновальця засвідчують, що стрілецька рада ще за два тижні до перевороту мала відомості про план повалення Центральної Ради. Спроба поінформувати про це керівництво УЦР не дала жодних наслідків.

За кілька днів, стурбований цією бездіяльністю Є.Коновалець особисто повідомив М.Грушевського про підготовку перевороту. У відповідь почув про запевнення представника німецького командування полковника Ф.Штольценберга, що Центральній Раді "рішуче нічого не загрожує". Отож, "нічого лякатися".

"Лише ця виразна й категорична заява голови Центральної Ради була причиною, що напад німців на будинок Центральної Ради (28 квітня) заскочив нас неприготованими.

Проф. Грушевський користувався тоді таким авторитетом у нас, що після його заяви ми закинули думку зміцнити охорону Центральної Ради та поставили, як звичайно, лише почесні стійки", — згадував Є.Коновалець[32].

 

Загін 1-го полку січових стрільців біля стін Української Центральної Ради. Київ, 18 березня 1918

Чи був шанс змінити хід історичних подій і запобігти державному перевороту? Сам М. Грушевський у своїх "Листах до молоді", опублікованих у Відні в журналі "Наш стяг" (серпень 1921 р.), зауважував:

"В стрілецьких споминах читав я згадку про те, як саме під час фарси гетьманського "вибору" відділ січових скорострілів під проводом пок[ійного] сот[ника] Черника переходив Софійською площею і що, властиво, від того, чи сей відділ перебив би сю фарсу, чи ні, залежала доля перевороту"[33].

На які мемуари покликався тоді М.Грушевський? Це могли бути спогади безпосередніх учасників тих подій Василя Кучабського та Романа Дашкевича, які вперше побачили світ у 1920–1921 рр. у львівських та віденських часописах.

Зокрема, в опублікованому в березні 1920 р. нарисі "Січові Стрільці (Їх історія й характер)" В.Кучабський висловлював гіпотетичну гадку про можливий поворот ситуації, що склався на 29 квітня:

"Німецькі сили в самому Київі можна було рахувати на 30 000 люда при сильній артілєрії. Але, не вважаючи на таку чисельну перевагу — Стрільці ні на один мент не вагалися би вдатися в бій, тим більше, що у вуличних боротьбах грає головну ролю не скількість, а якість вояків.

Коли взяти під увагу незвичайне психічне напруження, у якому були тоді Стрільці і справді нечуваний бойовий запал, який каже надіятися, що Стрільці боролися би тоді безумно — та, коли добре оцінити збройну піддержку Стрільцям з боку населення, яке звернуло на них свої очі, як на одиноких оборонців революції й демократизму, — то можна припустити, що під час самого перевороту і в найблищий день за ним, Стрільці були б майже без сумніву зліквідували гетьманський переворот і викинули німців з Київа"[34].

 

Старшинський склад 1-го полку січових стрільців. У першому ряду знизу 5-й ліворуч Є.Коновалець, 8-й — А.Мельник. У другому ряду знизу 7-й ліворуч Ф.Черник. У третьому ряду знизу 4-й ліворуч В.Кучабський. Київ. Квітень 1918 р.

Про замір зірвати церемонію помазання П.Скоропадського на гетьманство, застосувавши артилерію, згадував у той самий час і Р.Дашкевич (під псевдо Р.Певний):

"По полудні [29 квітня] на Софійську площу, до якої прилягав Михайлівський манастир, почали приходити люди із цирку. Сот. Дашкевич повідомив про це команду полку. Начальник штабу полк. Мельник питав, чи батерія може розігнати людей, які збиралися під пам’ятником Б.Хмельницького…

Команда полку СС не могла на власну руку рішитися, що робити…, а тих наказів не було, бо не було кому ті накази давати… На Софійський майдан вийшла процесія із Софійського Собору.

У цей час в’їхала на Софійський майдан кулеметна сотня під командою сот. Черника, яка дістала наказ переїхати з казарм при вул. Львівській до казарм при вул. Терещенка, де містився штаб полку. Сотня переїхала біля зібраних людей під пам’ятником Б.Хмельницького, а дві двоколки з кулеметами повернули до Михайлівського манастиря, де була батарія.

Відбулося все спокійно. На майдані відбувся молебінь, а далі люди почали розходитися. Ген. Скоропадського проголошено гетьманом. Безперечно, що батарея могла б розігнати ціле те зібрання під пам’ятником Б.Хмельницького, але це не змінило б ситуації.

За гетьманом Скоропадським стояло німецьке командування. У Києві було зібрано на цей час біля 30.000 німецького війська, з яким тих 3.000 Січових Стрільців не могли мірятися"[35].

Реагуючи на "Лист до молоді" М.Грушевського, у своїх спогадах "Причинки до історії української революції" (Прага, 1928) колишній командир 1-го полку січових стрільців Є.Коновалець наголошував, що розгубленість керівництва Центральної Ради спричинила повну дезорганізацію стрілецтва, що мало фатальні наслідки в день державного перевороту:

"Того ж самого дня, [29 квітня], для зміцнення сторожі біля Центральної Ради завізвано з касарні при Львівській вулиці сотню скорострілів, якою командував бл. п. сотник Черник.

Як відомо, сотник Черник переходив з 12-ма скорострілами Софійський майдан саме в момент помазання Скоропадського в гетьмани. Лише безоглядна військова дисципліна сотника Черника, який тільки те знав, що йому наказано явитися перед Центральну Раду, казала йому спокійно перейти Софійський майдан.

Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій, бо німці не були би встигли прийти на поміч Скоропадському та його однодумцям.

Прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були в силі дати нам якихсь ширших директив"[36].

Хід історії змінити не вдалося…

Молебень на Софійському майдані після проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України.  Київ, 1918 р.

 

О 9-ій вечора будинок Центральної Ради спорожнів, а січові стрільці продовжували тримати його охорону. Як сповіщали тогочасні часописи, вночі 30 квітня на приватній квартирі відбулося нове засідання членів Центральної Ради, яке винесло резолюцію з приводу державного перевороту[37].

Нещодавно виявлено відомості про те, що серед протоколів засідань Української Центральної Ради, які на 1925 рік зберігалися у Всеукраїнському музеї імені Т. Шевченка, був і протокол за 30 квітня 1918-го[38].

Де нині і чи вцілів цей документ? І що ж було зафіксовано в протоколі того направду останнього засідання УЦР, що відбулося вночі 30 квітня 1918 року? І чи не це зібрання породило найпопулярніший міф про Михайла Грушевського як Президента Української Народної Республіки?[39]

Пройшло 100 років, а ми й донині не знаємо всієї правди про ті 14 місяців доби Української Центральної Ради та останні її дні.

Знаємо лише, що в ніч з 29 на 30 квітня начальник штабу 1-го полку СС Андрій Мельник віддав наказ зняти стрілецьку охорону з будинку Центральної Ради та перейти до розміщених на передмісті Луцьких казарм.

Під свою охорону січові стрільці взяли й голову УЦР, на якого пізно ввечері був вчинений замах: багнетом, спрямованим на М.Грушевського, була поранена дружина, Марія Сильвестрівна.

Тому навіть касарні січових стрільців не могли бути надійним прихистком, а тому 30 квітня та 1 травня він переховувася в помешканні студенток — сестер Марії та Зінаїди Суличич[40], які ще 1916-го відвідали його на засланні в Москві[41].

 

Михайло Грушевський після гетьманського перевороту (в помешканні студенток Суличич). Київ. 1 травня 1918 р.

Честь бути ті два дні в числі особистих охоронців Грушевського випала хорунжому УСС Івану Вислоцькому[42]. Правдоподібно, саме тоді він був "нагороджений" листівкою з офіційним портретом голови УЦР та його підписом, яку проніс через усі звитяги доби Української революції та еміграційні поневіряння.

Нині ця листівка — один із раритетів Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Так само, як і "Ілюстрована історія України", подарована іншому охоронцеві — колишньому своєму студентові Федору Калиновичу. Там же, в помешканні Суличичів, 1 травня були зроблені й відомі світлини М.Грушевського.

 

Іван Вислоцький — хорунжий Київського полку Українських січових стрільців.  30 жовтня 1918 р.

Проф. М. С. Грушевський Київ: Відродження, 1918 З інскриптом початку травня 1918 р.: "Вислоцькому Іванови, хорунжому У. С. С./на память/ М. Грушевський"

30 квітня Є.Коновалець зібрав Раду старшин січового стрілецтва, участь у якій взяв і М.Грушевський. На ній переважною більшістю голосів прийняли рішення скласти зброю та розпустити полк.

Відразу після завершення цієї наради Є.Коновалець відбув зустріч з німецьким військовим командуванням, на якій поінформував про умови роззброєння та поставив вимогу гарантувати недоторканність М.Грушевському.

Свідком цієї драматичної акції складання зброї, яка розпочалася 30 квітня 1918 р., став і Грушевський. Можливо, споглядаючи ці трагічні моменти, пригадалися недавні попередження і Є.Коновальця, і О.Скорописа-Йолтуховського про дійсні плани німецького командування — розігнати УЦР й ліквідувати УНР. Тоді він не прислухався до цих осторог, відповівши: "Побачим, що нам історія покаже!"[43]

 

Михайло Грушевський на подвір’ї Луцьких казарм у Києві в день роззброєння січових стрільців після гетьманського перевороту 30 квітня 1918 р.

29 квітня 1918 року Українська Центральна Рада зійшла з тогочасної політичної арени. Зійшла, здолавши шлях від обережних гасел-намірів про автономію України до проголошення "самостійної, ні від кого незалежної, вільної, суверенної держави українського народу".

Зійшла з власним гербом, прапором, національною валютою, новим календарем, міжнародним визнанням, підписаним миром і, врешті, найважливішим державним актом — Конституцією УНР.

Зійшла з нерозв’язаним жмутом фінансово-економічних та соціально-політичних проблем, соціалістичними експериментами, що стали зашморгом не лише на шиї суспільства, але й парламенту, й уряду.

За визначенням незмінного голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, це була історична доба довжиною в "14 місяців, котрих кращих і трагічнійших мабуть не було і не буде в життю нашого народу"[44].

 

Сучасна цензура Худ. А. В. de-С. 1918 За виданням: Ґедз (Київ). 1918.    № 5, липень. Так виглядала зміна демократичного правління на консервативно-ліберальне.

[1] Жук А. Проф. М.Грушевський і Союз визволення України в роках Першої світової війни / Підготовка до друку й примітки І.Гирича // Молода нація. — 2002. — № 3. — С. 131.

[2] Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний (1917–1920 гг.) // Революция на Украине по мемуарам белых. — К., 1990. — С. 27–29.

[3] Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. — К., 1996. — Т. 2. — С. 216; Науковий архів Національного художнього музею України. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк. 18.

[4] Науковий архів Національного художнього музею України. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк. 13–14.

[5] Українська Центральна Рада…— Т. 2. — С. 216–219.

[6] Науковий архів Національного художнього музею України. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк. 19, 16, 20.

[7] У Київі. Будування урядових будинків // Нова Рада. — 1918. — № 70.— 28 (15) квітня. — С. 3.

[8] Українська Центральна Рада…— Т. 2. — С. 212–213; 236–237; 265; 281–284; 301–302;306–309; 314.

[9] Відродження. — 1918. — № 26. — 26 (13) квітня. — С. 3; № 31. — 3 травня (20 квітня). — С. 3.

[10] Чикаленко Є. Щоденник . — К., 2004. — Т. ІІ (1918–1919). — С. 154.

[11] Цит. за: Пиріг Р. Я., Тельвак В. В. Михайло Грушевський: біографічний нарис. — К., 2016. — С. 342.

[12] Українська Центральна Рада… — Т. 2. — С. 223–224; 231–232; 248–250; 271–272; 273; 294–297.

[13] Цит. за: Пиріг Р. Я., Тельвак В. В. Михайло Грушевський: біографічний нарис. — С. 346.

[14] Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 р.) / Передмова, коментарі: Т. Осташко, В. Соловйова. — К., 2005. — С. 346.

[15] Відродження. — 1918. — № 25. — 25 (12) квітня). — С. 2.

[16] Там само.

[17] Чикаленко Є. Щоденник. — Т. ІІ (1918–1919). — С. 11.

[18] Цит за: Гай-Нижник П. Викрадення банкіра А.Доброго в квітні 1918 року (реконструкція та аналіз подій). — [Електронний ресурс]. — http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/2015doc.vykradennya_bankira.php

[19] Чикаленко Є. Щоденник. — Т. ІІ. — С. 13.

[20] Турченко Ф. Г. П. Скоропадський і М. Міхновський 1918 р.: дві моделі державного будівництва // УІЖ. — 2008. — № 4. — С. 48–59; Чикаленко Є. Щоденник. — Т. ІІ (1918–1919). — С. 12.

[21] Чикаленко Є. Щоденник. — Т. ІІ (1918–1919). — С. 12.

[22] Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 р.: нові дані з німецьких архівів // Політологічні читання. — 1994. — № 1. — С. 107.

[23] Українська Центральна Рада… — Т. 2. — С. 315–323.

[24] Гай-Нижник П. Викрадення банкіра А.Доброго в квітні 1918 року (реконструкція та аналіз подій). — [Електронний ресурс]. — http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/2015doc.vykradennya_bankira.php

[25] Українська Центральна Рада… — Т. 2. — С. 324–325; Відродження. — 1918. — № 29. — 30 (17) квітня. — С. 3.

[26] Відродження. — 1918. — № 29. — 30 (17) квітня. — С. 3.

[27] Грушевським М. Твори: У 50 т. — Львів, 2007. — Т. 4. — Кн. І. — С. ХХІІІ.

[28] Українська Центральна Рада… — Т. 2. — С. 327; Відродження. — 1918. — № 29. — 30 (17) квітня. — С. 3.

[29] Українська Центральна Рада… — Т. 2. — С. 329–330.

[30] Українська Центральна Рада… — Т. 2. — С. 327–329; 330–335.

[31] Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917–1920 років: організація та правові засади діяльності. — К., 2002. — С. 39.

[32] Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання. 1917–1967. — Чікаго, 1969. — С. 405–406.

[33] Грушевський М. Листи до молоді // Грушевський М. Твори: У 50 т. — Львів, 2013. — Т. 4. — Кн. ІІ. — С. 295.

[34] В.К. [Кучабський В.] Січові Стрільці (Їх історія й характер). Нарис // Вперед (Львів). — 1920. — Ч. 65. — 19 марта. — С. 4.

[35] Цит. за: Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. — Нью-Йорк, 1965. — С. 45–46.

[36] Коновалець Є. Причинки до історії української революції // Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золоті ворота. Історія січових стрільців. 1917–1919. — Львів; Рочестер, 2004. — С. 268–269.

[37] Українська Центральна Рада… — Т. 2. — С. 330.

[38] Науковий архів Національного художнього музею України. — Оп. 1. — Спр. 41. — Арк. 26–26 зв.

[39] Див., зокрема, Єреміїв М. Полковник Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 148; Дорошенко В. Життя й діяльність Михайла Грушевського // Михайло Грушевський. Вибрані праці. Видано з нагоди 25-річчя з дня його смерти / Зібрав і упорядкував матеріяли М.Галій. — Нью-Йорк, 1960. — С. 22.

[40] За спогадами М.Ковалевського, рід Суличич походив від сербських вояків, які в ХV–ХVІ ст. вступили до гетьманського війська. Осідком роду був хутір Жорняківка за 8 км від містечка Глобине Кременчуцького повіту. На 1918 р. сестри навчалися у вищих школах Києва (Ковалевський М. При джерелах боротьби. — Інсбрук, 1960. — С. 491–492).

[41] Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 8. — С. 115.

[42] Вислоцький І. Спомини розвідника з часів Першої світової війни. — Львів, 2007. — С. 15–16.

[43] Чикаленко Є. Щоденник. — Т. ІІ (1918–1919). — С. 54–55.

[44] Листування Михайла Грушевського. — Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. — Т. 1 / Упор. Г.Бурлака; ред. Л.Винар. — С. 244.

Читайте також:

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Історик не політик? Грушевський розбудив країну і... приспав

Незалежність № 1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфемов був проти

Найдорожча Кулюня. Найбільше кохання Михайла Грушевського

Михайло Грушевський під ковпаком ГПУ. Колекція документів онлайн. СКАНИ