Пам’яті лицарів абсурду

Дихотомія "зради" та "перемоги" — винахід не сучасний. Ще під час Української революції 1917-1921 років одну й та саму подію хтось сприймав як перемогу, а хтось - як поразку. Мабуть, жоден інший епозід Визвольної війни не мав таких полярних оцінок, як бій під Крутами.

Ми вже публікували текст Євгена Маланюка. Відомий поет і старшина Армії УНР наголошував на ключовому значенні крутянського бою для оборони незалежності УНР і головне — що бій під Крутами — не привід для голосіння та оплакування, а дата, якою українці мусять пишатися.

Текст Богдана Романенчука являє собою інший полюс осмислення Крут, який довгий час існував серед значної частини українського суспільства. Образ самовідданих юнаків, кинутих на поталу ворога можновладцями й командирами, однак одержимих ідеєю української держаності та віри у свою місію захистити її. Образ "лицарів абсурду"...

Цю розвідку написано 1932 року у Львові, тож вона містить деякі фактологічні помилки та транслює відомі стереотипи про бій під Крутами. Утім, це документ епохи. І тому ми теж повинні бути з ним ознайомлені.

-------------

Був у нас кровавий бій, якому рівного не має в усьому світі. А проте про нього так мало відомо до сьогодні українському загалові, що аж соромно стає, як мало цінимо найкращі жертви й найкращі хвилі в нашій історії. Бо бій під Крутами вимагає від нас цього, щоби пам'ять про нього ввійшла в нашу кров і щоб з нашою кров'ю передавалася з покоління в покоління.

Бій під Крутами вимагає, щоби його осяяла золота легенда про три сотки мучеників, які згинули з думкою про Волю України. Бо не був це звичайний бій, в якому виступають рівні сили, де проти шаблі одна шабля, проти одного кріса один кріс.

Був це бій, якого досі ще не було, а хто знає, чи ще коли буде. В ньому проти одного Українця виступало двайцять Москалів-большевиків, на один стріл відповідало двайцять ворожих. Та Українці не злякались, билися до останку, доки духу в. грудях стало, доки не попадали мертві, бо знали, що їх Батьківщина без захисту, що золотоверхий Київ без оборони.

А хто це були ці жовніри? чи може були це вже старі вояки, які не раз вже нюхали дим, чули рев гармат, бачили кров? Ні! це були молоді хлопці, яким щойно життя всміхалося, це були часто мало що не діти, які повтікали з хат так, щоби не бачили їх заплакані очі матерей, бо кликала їх спільна Ненька-Україна. Під Крутами згинуло три сотки щонайкращого цвіту українських степів, три сотки студентів українського університету й шкільної молоді.

І здавалося, що про бій цей забудуть, що не забудуть про нього лише ці скорбні матері й посивілі з одчаю батьки, яких діти погинули в бою. Яле їхні серця з болю запеклися й покаменіли, їхні уста заніміли, бо їх горе за велике, щоби далося розповісти, щоби можна з ним співчувати.

А горе це тим більше, що й ці батьки любили Україну й не лише діти в жертві Україні принесли своє життя, але й батьки принесли Її свою кров, свою плоть, свої сподівання. Не спинили синів і сини пішли без повороту...

Сучасний плакат у пам'ять про подвиг крутянців

Чи одна мати жалілась?;

"Був він в мене один, як ясне сонце на безкрайому (небі, як сизий орел у просторах!..

Була б я його просила залишитись дома, був би він пожалів мене одиноку й немічну й солодив дні, юним розговором перед смертю.

Але я проковтнула сльози й сказала: "Йди! як кличе Тебе Україна, як Великій Матері потрібні наші діти! Йди, але поклянися мені, що не посоромиш моєї жертви! А я плакати не буду, не буду побиватися за Тобою, як буду ба­чити, що не марно кров Твою пролили кати!"[1]

Але хто заручить цим матерям, що їхні діти не згинули марно? — Сьогодні ворог у Золотоверхім Київі, ворог, що перейшов по трупах героїв.

Та вічна пам'ять про бій буде вчити, що за кров мусить у відплаті поплисти чужа, ворожа кров. І тому пам'ять про цей бій будемо носити в нашому серці, бо як ми забули би про цей бій, то це був би великий, непростимий, національний злочин. Другі народи вміють краще від нас шанувати пам'ять лицарів: якби вони мали такий бій, то він був би вже оспіваний в піснях, описаний в книгах, а щорічні роковини були би великим національним урочистим святом.

А ми щойно вчимося шанувати пам'ять лицарів. Та примір цих лицарів стане й у нас чудом: Він піде від хати до хати й про лицарів з-під Крутів оповідатимуть діди внукам, він снитись буде по ночам в головах нових героїв аж до цього часу, доки весь народ не отрясе сну зі своїх повік, доки не потопче большевицької влади, доки в Київі не залопочуться на вежах жовто-сині прапори.

***

Трагічний бій під Крутами відбувся дня 30 січня 1918 р., зараз в кілька днів по проголошенні Самостійної Української Держави. І тому Крути — це початок великої й страшної боротьби українського народу за визволення, за самостійність, за державність.

Крути, це місце, де найкращі сини України кров'ю своєю й зелізом справджували, підписували правдивість української державної самостійности, це місце, де гарячий порив моло­дих душ показав, як треба забиратися до будови власної державности, а саме завзятою, твердою й жертвенною боротьбою з ворогом. Крути — це підвалина нашої держав­ности, твердо мурована кров'ю власною й власними кістками.

Бій за станці Крути очима українського художника Леоніда Перфецького  Як усе було в дійсності, читайте в матеріалі "Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки"

Крути — це свідок, як цвіт української нації, україн­ська молодь зі святою любов'ю до Батьківщини, з великим завзяттям, тримаючи в слабких руках тяжку зброю, своїми діточими грудьми намагалася стримати наступ ворога на столицю української Держави. А ворог не зупинився перед тим, щоби пробити своїм багнетом дитячі груди.

Крути — це місце, де дух молоді виявив таку, велику любов Вітчини й силу, що доконав неймовірного подвигу — геройства, яке мусять подивляти й перед який мусять клонити свої голови всі, що знатимуть про нього.

Знаний є в історії Людства бій під Термопілями. В нас звиклося порівнувати Крути з Термопілями, хочби для того, що тут і там в обороні Батьківщини виступило й згинуло триста героїв в боротьбі з тьмою ворогів [автор помиляється ― втрати оборонців Крут за найпесимістичнішими оцінками не перевищують 100 бійців ― ІП]. Але чи можна ці бої порівнувати? Ось роскажу:

Це було дуже давно, ще перед народженням Христа, 480 р. Жив тоді грецький нарід, що все мусів боронитися перед нападами численних ворогів. Найбільше докучали йому Перси, нарід, що жив в Азії й хотів завоювати Грецію. Перський король, що називався Ксеркс, хотів Греків зробити своїми невільниками.

Ксеркс мав величезне військо й зда­валося, що ніхто перед ним не встоїться, бо ніхто не мав такої великої армії. Самий король думав, що йому мусить піддатися цілий світ і що ніщо не опреться його силі. Коли од­ного разу море знищило йому міст, котрий він збудував, приказав вибити море батогами за те, що зробило йому шкоду.

Вже кілька разів казав Ксеркс своїм полководцям напасти на Грецію, але вони не могли її здобути, бо Греки були дуже відважні й завзяті воїни тай все побіджували Персів. Це Ксеркса дуже сердило. Він зібрав в кінці сам все своє військо й хотів ще раз пробувати здобувати грецьку державу. Йому заступив дорогу спартанський король Леонід, що боронив провалу званого "Термопілі".

Цей провал про­вадив до середини Греції. Ксеркс хотів, щоби Леонід йому піддався без бою, бо в нього було тільки війська, що як всі воїни випустили б стріли, то заслонили б ними сонце. Леонід одначе цього не налякався й відповів королеві, що це буде для нього краще, бо військо буде боротися в тіні.

Два дні боронив Леонід проходу до Греції й був би постепенно знищив ціле перське військо, котре вже не хотіло воювати з хоробрими Спартанцями, але між Греками найшовся зрадник, називався він Ефіяльт. Він показав Персам тайну дорогу через гори й тоді Перси обійшли Спартан з усіх сторін.

Леонід не хотів піддатися й постановив боронитися до загину. Його військо боролося так довго, аж згинуло всіх триста Спартан разом з королем Леонідом. Тоді перське військо перейшло до Греції по трупах героїв.

Так згинули геройською смертю ті, що любили над усе свою Вітчину, котрої не хотіли віддати ворогові на поталу, доки були в живих.

Картина бою під Крутами пензля іншого художника. Для збільшення тиніть тут. Джерело: myukraine.org.ua

Такими самими Термопілями були в нас Крути, де згинуло триста Стрільців-студентів що боронили переходу до Київа, столиці української держави… Заки розкажу про саму подію хочу з'ясувати ті випадки, попередили й були  причиною, бою під Крутами.

Коли в Росії почалася в 1917 р. резолюція проти царя, Україна найшлася в таких сприятливих обставинах, що могла визволитися раз на все з-під московського ярма й зробитися Самостійною Державою. Але багато Українців дума­ло, що їм долею України нічого журитися, бо визволення принесуть їм московські революціонери. Тому й не бралися наразі до ніякої роботи.

Що правда, вони не дуже то й знали, як братися до будови своєї Держави, бо не мали, де цього навчитися. Цілі віки стогнала Україна під москов­ським ярмом. А всяку думку про волю, про самостійність здушували Москалі вже в самому почині. Тоді вже було треба хоч трохи підготовити собі ґрунт під будову власної Держави.

Але Українці занадто вірили другим; думали, що як в Росії настане република, то вона сама дасть Україні волю, схоче бути з Україною в Союзі й сусідських відносинах. Але Москалі не думали резигнувати з богатств, не ду­мали волі давати Україні. Тоді Українці взялися самі до роботи.

Повстала Центральна Рада, котра в кін­ці проголосила, що "од нині во віки" Україні бути віль­ною. Проголошення відбулося 22 січня 1918 р. у Київі. Тоді щойно показалася правдивість кличів російських революціо­нерів, яким було не на руку й не до вподоби, що Україна воскресла й ніяк не хотіли допустити, щоби Україна була окремою самостійною Державою.

Вони задумали знова по­вернути Україну під московське ярмо й вислали велике вій­сько на завойовання української Держави. Большевики сподівалися, що зі заняттям столиці України легко займуть і цілу державу. Тому під Київ підступали дві великі армії.

Одна армія, під командою Єгорова, йшла по зелізничому шляху з під Харкова через Полтаву під Київ, а друга, під командуванням Ремигова [2-ю Революційною "армією" командував Рейнгольд Берзін ― ІП], посувалася в напрямку Курськ―Бахмач―Київ. Головне командування над обома арміями об­няв начальний вожд Муравйов. Крім того з боку Жмеринки й Козятина надходили збольшевизовані частини російського гвардийського корпусу, який довго стримував перший український корпус Генерала Скоропадського.

Всі оці відділи ворожих військ підходили чимраз блище до Київа й обіймали його сильним якби зелізним колом. Уряд україн­ської Держави опинився в дуже критичному й безвихідному положенні. До збільшення нещастя причинилося ще й це, що недосвідне міністерство війни проголосило загальне роз­пущення війська зі столиці домів. В цей спосіб само правительство позбулося всякої оборони, а дорога до Київа була большевикам отворена.

Маршрути наступу російської Червоної гвардії та сили сторін. Бачимо, що розповіді про 300 загиблих студентів — це міф, що виник із аналогії до 300 спартанців.  Фрагмент інфографіки Українського інституту національної пам'яті та Українського кризового медіа-центру

Зате ворожі українській Державі полки залишилися в столиці в повному складі й загроці до організування оборони загроженої столиці. А було тоді в Київі около двацять тисяч страшин й жовнірства на відпустках, та всі вони ставилися до справи цілком байду­же. Не отямилися вони навіть і тоді, коли в столицю громом вдарила страшна вістка, що Муравйов вже близько.

Не було в них ані трохи любови до своєї Батьківщини, щоби в таку важну й грізну хвилю прийти Її з поміччю й пока­зати бодай добру волю й охоту боронити її. Вони були за­ражені хворобою московської революційної свободи й ра­до очікували большевиків, найбільших ворогів української Держави.

Та небезпека тимчасом більшала. Вже був найвищий час зорганізувати якийсь спротив ворогам. Українське правительство видало відозву до всіх, які ще не стратили видержалости, сили а над усе любови до Рідного Краю, які ще не опустили у безсиллі рук. Ця відозва найшла свій відго­мін.

Зараз відгукнулася, як все перша, українська молодь, яка в страшний і небезпечний час зробила величезну при­слугу молодій українській Державі. Вона сповнила свій обов'язок, бо знала, що це благородна честь кличе її стану­ти в обороні границь власної Держави. З-поміж цілої маси озброєних і військово вишколених людей, одна лише мо­лодь готова була заступити ворогові дорогу, наставляючи свої груди під ворожі штики й кулі, бо вона знала й розу­міла, що Державу будується не словами й не забавою, а силою, посвятою, кров'ю та зелізом.

"Право молоді це пере­дусім право починовости, це право стояти в передовій боєвій лінії, це право на штурмовий біг — все вперід! Пра­во молоді це право на революцію, право на виломлювання цілого світа із навіс, це право на нову творчість. Лиха й безвартісна ота молодь, яка чогось свіжого не хоче, чогось Кращого, як було перед нею"[2], і як бачимо, наша молодь розуміла добре своє право.

Вона використовувала його на протязі всеї історії, бо все йшла в передовій боєвій лінії, даючи приклад старшим. Так і тепер молодь перша станула в обороні своєї Держави, намагаючися спинити страшний похід большевиків, що нищив всі перешкоди як нестримна лявіна.

Але не треба думати, що молодь прокинулася вже в останній час, коли по Україні загудів дзвін трівоги, коли вже Україні грозила небезпека. Молодь вже давно була готова до служби Батьківщині, а тепер лише використала ту хвилю, в якій бачила, що її мрії можуть здійснитись.

Сама ж підготовка зачалася скорше, бо вже в 1917. р. в місяці червні. Тоді то за ініціятивою кількох українських  гімназій, що ще в той час були ніби російськії відбулися збори представників українських середньошкільників міста Київа. На цих зборах ухвалено, що вся українська гімна­зійна. молодь має бути готова віддати себе на послузі українському Народові.

На цих Зборах постановлено також зорганізувати всіх середньошкільників в один Союз, котрий мав називатися від тоді "Осередком Українських Середньо- шкільних Організацій міста Київа". В цьому "Осередкові" було приблизно 2000 учнів самого Київа.

Ця організація поширилася скоро по всіх майже містах України, в яких тільки була середня школа, і як довга й широка Україна, ціла покрилася сіткою таких "Осередків", як у Київі, вже в два місяці пізніше. В цей спосіб готовилася молодь до великого діла. За якийсь час Комітет всіх "Осередків" почав видавати свою газетку "Каміняр".

Коли в цей спосіб молодь розгортала свої дужі крила до вірлиного лету, не було ні стриму ні границь її бажан­ням. Своїм молодечим запалом вона захотіла огорнути всіх, кому дорога була та справа, яка була їм святою, хотіли за­хопити навіть тих, котрі були байдужі, котрі ховалися по за­кутках, котрі думали лише про своє особисте добро та. щастя.

Молодь не ограничилася лише до організації й до освіти самих себе. Вона розпочала культурну працю в пер­шу чергу серед війська, котре було дуже податне на всякі большевицькі кличі, а дальше серед цілого українського населення, яке відповідно підготоване, могло принести (а почасти й принесло) великі користи й услуги українській Державі.

Українську молодь можна було побачити всюди, де треба було навчати, освідомлювати й заохочувати до ді­ла, до праці й організації.

За ту працю оголошено було в серпні в Київі мані­фестацію вірности української молоді. "Перед будинком Центральної Ради, — як пише очивидець[3] — пройшов могутний похід цвіту української нації й до сліз зворушив всіх мешканців міста Київа. Бо то був похід, якого Київ віддавна не бачив".

Перейшло це кілька місяців й Україну проголошено Самостійною Державою. Годі відчути, годі собі уявити, яка радість огорнула цілу молодь. Цеж була її найдороща мрія, яка передавалася ЇЇ в крові батьками, дідами й прадідами цеж було оте жагуче й нестерпне бажання стільки поколінь леліяне в серцях молодих, і тепер саме ця молодь мала велике, небувале щастя діждатися здійснення свого ідеалу. Серце рвалося та розсаджувало груди з безграничної радости, бо прийшов день Воскресення, день, якого український нарід ждав цілі століття.

Чи ж можна було в цей день не тішитися, чи ж можна було не радіти цілим серцем, що скинено з рук їхні тяжкі кайдани; що приковували український: нарід в темних льохах царської неволі. Навіть найбільше закаменілі серця не видержали би, а кричали би з радости, щоби цілий світ почув і радів з ними. Навіть ворог зворушився би, дивлячися на оту радість.

Військово-історичні реконструктори в образі крутянців та більшовиків

Та ворог зворушився, але не радів. Він затіяв новий підступ, готовив нові окови. Ворог задумав відібрати нам оту крихіточку радости, якої ми вже так довго ждали. Во­рог знав лише своє добро, свою ціль, а йому треба була України, бо Україна текла молоком і медом. Він зачав свою грабіжницьку роботу, щоби позбавити нас цього, на що має право кожний чоловік....

А ми.... ми раділи п'яні щас­тям. А як побачили зазіхання ворога, журилися, але нічого не робили, бо не вміли. Всі потратили голови... В ворог робив своє...

"Чорною гадюкою пронеслася грізна вістка по всій Укра­їні про похід Муравйова". Страх і тривога зростали з кожним днем в серці всякого свідомого Українця Большевицька на­вала загрожувала буттю української Держави: Всі питали себе — що буде..?

Так виглядав цей час, в якім українське правительства видало відозву до всіх, в кого ще жевріла в серцях надія й віра в побіду. Відозва благала помочі, рятунку.

На цей мент приготована була заздалегідь українська студіююча молодь. Вона відразу зголосилася боронити Бать­ківщину, бо була готова на все. Її ніщо не могло задержати, не було такої сили, котра могла би її зупинити. Це були люде, що готові посвятитися кожній національній праці. Вони не знали ваганнів, ані сумнівів, бо вони любили до нестями свій нарід, свій край, свою Державу.

Не узнавали вони ніяких партійних інтересів, а ціла їх суть була направлена на один шлях. Залишили своїх рідних, залишили шкільні лавки, до яких приковувала їх жадоба знання, котрим хотіли прислужитись Батьківщині, залишили все, чим тішилися досі, бо тепер найдорощою була для них воля Рідного Краю. Стаючи обороняти його, не думали про себе. Ряди Вільного Ко­зацтва зароїлися від молоді, котра старалася заповнити собою всі порожні місця в рядах оборонців Рідної Землі.

Так званий Народній Університет у Київ і зорганізував студенський Курінь Січових Стрільців. Провідником його був сотник Тимченко [насправді командиром студентського куреня був студент Король — ІП]. До цього Куріня вписуються також майже всі учні сьомої та восьмої кляси української гімназії ім. Кирила й Методія в Київі, студенти Володимирського університету та инших Київських Високих Шкіл.

Сотник Федір Тимченко — насправді він нікуди не тікав, як це стверджує автор. Він поїхав до Ніжина, щоб переконати нейтральний курінь ім. Т. Шевченка приєднатися до оборони Крут. Напередодні крутянського бою Тимченко керував обороною Бахмача.

"Цей Курінь — пише уча­сник  (Б. Монкевич — Поступ, 1929, ч. 2.) — розташувався в будинку константинівської козацької школи на Печерську, де почалося провадити його формування. та, на жаль, оце формування, це упорядкування Куріня відбувалося так недбало та безладно, що в кінці Курінь не дістав ніякої військової підготовки.

Це відбилося погано на самих Стрільцях, бо багато з них не знало навіть, як треба обходитися з оружжям, багато з них ще були майже дітьми 14-16 літ".

Сумно приходить нам це читати, як бачимо, що не було в нас поважних громадян, які зуміли б подібно як молодь здобутись на жертвенність і завести бодай лад в новому куріні.

Це знову є свідоцтвом незарадности українців і легкодушности при будові своєї держави. А маємо право думати, що був час роздумати лад цим і поступати, як слід.

Серед такого безладдя та безпуття Курінь мусів виступити в бій. В неділю 27 січня 1918 року Студенський Курінь дістав наказ вийти в похід. Почалися гарячкові приготування, які тривали досить довго, так що в похід вирушив Курінь щойно 28 січня в 11 год. ніччу.

"Багато доводилось бачити військових потягів — пише один з учасників, — але здається ні в одному з них не співалося стільки пісень, не можна було почути стільки дотепів та жартів, як в цім потязі, котрим їхали студенти по свою смерть, не прочуваючи її очевидно. Ніхто й не думав про небезпеку, ні про відворот, а тим більше про смерть".

Але довго не довелося їхати, бо вже в 4 год. вранці 29 січня поїзд зупинився на маленькій стації. На прибитій до стадійного будинку дощинці виднів напис: "Крути". Цей були ті самі Крути, що незабаром стали українськими Термопілями, славою Українського Народу.

Недалеко стації за кілька гонів маячіло село. Біля станції було цілком пусто. В поближжі видніло кілька землянок. Дальше потяг не рушив, бо вже наступна сусідна стація була в руках большевиків. А до того ще недобитки Гайдамаків, що здержували до тепер ворогів, відступаючи в напрямі на Крути, позривали за собою мости на річках, щоби ворог не міг наступати їм на п'яти.

Та це не зробило ніякого вражіння на молодих Стрільців. Проте пісні трохи стихли, тай запанувала якась ніби мовчанка. Причиною цього не був страх перед ворогом; всі роздумували про майбутній бій, леліючи в серці надію, що побіда буде по їх боці.

Саме на стації Крути стрінулися ці недобитки Гайдамаків зі Студенським Курінем. Гайдамаки — для пояснення — це були вже немолоді люде а, старі, призвичаєні до війни, досвідчені вояки; всякий бій був для них забавою. Кажуть, що був між ними навіть один інвалід без ноги.

Курінь окопався по обох боках зелізничої дороги. Стрільці позаймали свої становища й очікували ворога. В 5-год. вранці вислано стежу в напрямі на сусідну стацію Пліски; стежа сповістила команду по повороті, що село Крути можна було заняти без бою, бо большевики ще не дійшли до нього. проте команд не хотіла далі підступати й постановила звести бій таки під Крутами, біля стації.

Схема оборонних позицій, перебігу бою та відступу українських військ, виконана учасником бою сотником Сергієм Горячком. Про долі інших крутянців після бою, читайте в матеріалі "Ті, що вижили. 37 портретів крутянців"

Тим часом, минав і день, надходив вечір. Вислана вдруге розвідка донесла, що большевики заняли вже село Пліски й направляють зелізну дорогу й телефони.

Надходила ніч, остання ніч перед боєм. Все почало стихали,  наче б віщувало страшну негоду. Часом було чути, як перестрілювалися стежі, а зрідка також відзивалися гармати.

Врешті й це перервалося. Лише в окопах відзивалися вряди-годи деякі голоси стрільців та давалося чути хрякання скорострілу, котрий не міг собі найти, вигідного місця.

Трохи згодом розклали большевики багаття й стали на­правляти зелізний шлях. Наші гарматники виїхали, з бронепотягом і трьохцалевою [тридюймовою — ІП] гарматкою проти них і почали стріляти в самий обоз большевиків в Плісках; при цьому розгонили робітників, що направляли дорогу й позабирали їм приладдя.

Ворог, щоправда, відстрілювався, але відважний і завзятий сотник Лощенко під’їздив дуже часто під градом куль аж до ворожої лінії з одним козаком, гарматкою та скорострілом і удачно нищив ворога.

Так проминула ця ніч. Настав день 30 січня, котрий коштував Україну триста найкращих її синів.

В год. 3 виїхав знову сотник Лощенко зі своєю гарматкою на зачіпку.

За годину почався наступ. Большевики наступали на правий відтинок. Нараз зацокали рушниці, затарахкотіли скоростріли й загавкали гармати. Стрільці трималися сильно в окопах. Ворожі лави підходили до окопів. Розпочався страшний, скажений бій. Ворожа артилерія перестала стріляти, а густі передні лави большевиків кинулися вперід, не оглядаючись на великі свої втрати.

Реконструкція імпровізованого бронепотяга ― гармати, встановленої на залізничну платфору, ― яким командував сотник Лощенко в Крутах.

Віддаль між обома ворожими лавами меншала. Стрільці повставали з окопів, бо незручно було стріляти лежачи. Спочатку клякали на коліно, а далі всі вставали й відстрілювались на стоячки. Москалі з дикою лайкою, галасом і зойками перли все вперід, та стрільці не подавалися.

Це лютило дуже большевиків і вони напирали все більшою силою. Та тимчасом у Стрільців не ставало набоїв. Гармати перестали працювати, а ворог обходив наш лінію з обох боків широким луком. Зв'язок між обома відтинками перервався, а високий насип заслонював вид на другий бік, так що правий відтинок не знав нічого, що діється з лівим і противно.

Бій тривав біля двох годин. Але сили були занадто не рівні. Стрільці зуживали вже останні набої. Наступ був такий сильний, що положення Стрільців ставало чимраз гірше. Правий відтинок почав відступати.

Лівий не знав про це нічого й держався ще сильно на своїх становищах.а тим часом большевики накинулися на його ліве крило.

Почався відворот. Відворот без набоїв. Лише порожний скоростріл тягнули відважні завзятці за собою. Ранені також відступали, опираючися на здорових товаришів. Та не легко було й відступати під градом ворожих куль. Дорога відво­роту значилася новими трупами. Бігти не було сили, в роті пересохло, в грудях спирало воздух, щось стискало горло й не давало віддихати.

Тих, що дійшли до потягу, який вернувся на кілька верстов у зад, було лише кількох.

Лівий відтинок тимчасом відступав до стації, що вже була занята большевиками. Та Стрільці про це не знали нічого. Коли побачили свою похибку, не могли вже завер­нути, бо було запізно. З розпуки кинулися в наступ. Частина згинула в бою, а частина попала в полон. Було їх около 30. Довго над ними Москалі знущалися, а на другий день всіх розстріляли. Урятовалося лише сімох ранених, котрих ви­слали потому до Харкова.

Червоногвардійці несуть втрати ― кадр із художнього фільму "Крути 1918. Захист"

Згодом показалося, що причиною масової загибелі під Крутами були старшини цього куріня. Виявилося, що начальники куріня Носенко й сотник Тимченко разом з вагоном набоїв і одною гарматкою втекли зі стації зараз по перших стрілах. Через це в Стрільців не стало набоїв [начальник 1-ї Української військової школи сотник Носенко, який спершу керував обороною Крут, потім справді з невідомих причин залишив поле бою й поїхав у тил. Тоді командування українськими силами перейшло до командира пішого куреня школи сотника Гончаренка. Він і решта стройових страшин залишалися зі своїми підлеглими до кінця ― ІП]

З огидою згадується слова "Каїн", і "Юда", а ще з більшим омерзінням згадуватиметься доки світ існуватиме слово "большевик".

"Каїн убив брата, але сам вжахнувся свойого зло­чину й як безумний кинувся втікати від братнього трупа. Юда продав Христа, але не стерпів муки сумніву й удавився сам. А большевик показав що найбільшим звірем може бути лише він. Бо мало того, що убивав брата, він ще перед смертю одрізував вуха, ніс, виколював очі, випускав внутренності, добивав недострілених прикладом по голові, мов собак і тішився муками своїх братів"[4].

Не стало героїв-борців, не стало щирих оборонців Батьківщини. Згинули перші боєвики, але не уступили під напором перші пробоєві лави. Так казало молоде завзяття. А тим часом не було кому боронити Київа.

Юнаки трималися до останка. Хотіли бодай зменшити скількість ворога, коли вже бачили, що не зможуть його відперти. Але не подоліли. Ворог перейшов по. їх трупах і вдерся до Київа. Там зачав свою руйнуючу господарку.

* * *

А тим часом тіла поляглих войовників розтягали дикі звірі, а чорне гайвороння викльовувало очі. Обезображені тіла валялись по крутських полях, ще довго, заки можна було їх похоронити. Большевики навіть цю послугу заборонили зробити. Аж тоді, коли їх викинено з Київа, батьки та матері прийшли роспізнавати тіла своїх рідних, своїх синів.

Це був вид жахливий. Всі були по-звірському помор­довані. Трупів не легко було розпізнати, бо лиця їх були страшно знівечені. Не віднайдено також всіх тіл, бо деякі похоронили потайки селяни. Тих, що віднайдено, перевезено до Київа. Кілька вагонів застелено було густо трупами.

Похорони тривали цілий день. Був красний весняний день. Здавалося, що й ясне сонічко на небі всміхалося до цих героїв і хотіло віддати їм останню честь. Похорони відбулися на державний кошт. В той день зійшлися всі мешканці Київа й поблизьких сіл, щоби відпровадити своїх найулюбленіших дітей на вічний сон.

Похорон крутянців. Похоронна процесія прямує по Бібіковському бульвару (тепер - бульвар Тараса Шевченка). Київ. 19 березня 1918 року. Фото: likbez.org.ua

Золоте сонце ховалося вже за гори, як кінчився величавий похоронний обряд.

Похоронено їх в одній спільній могилі на високім березі Дніпра, на Аскольдовому кладовищі. Хай спільно снять про Україну, як спільно Її боронили. З кладовища видно те місце під Крутами, де звершено безсмертний чин молоді. Похоро­нено їх високо, "щоб лани широкополі і Дніпро і кручі, було видно, було чути, як реве ревучий".

На цій могилі під хрестом повинні ми всі, кому дорога кров героїв, кому дорога Батьківщина, поклястися, що віддамо Україні все своє життя. Дорівняти героям в жертві й зняти з них тягар німої смерти зможемо ми лише невпинним змаганням для добра України.

Минуть роки, минуть десятки літ, минуть і століття, та пам'ять про цих героїв згинути не сміє, доки світ існуватиме. Пам'ять про них присвічуватиме всім тим, що боряться за свою Ідею.

Нехай і наші батьки та матері бажають і нам лише такої смерти, якою згинули наші попередники, в обороні Батьківщини. Коби лише жертва була успішніша.

Пролита кров на крутських полях не може пропасти безслідно. Ми чуємо її голос, чуємо, як вона кличе нас, взиває до відплати, домагається від нас помсти. А ми на неї мусимо бути готові. Коби лише наші змагання були щасливіщі!

Львів, 1932 рік