Аркадій Вайспапір: Останній із Собібора

11 січня пізно ввечері у віці 96 років помер Аркадій Вайcпапір - останній в Україні живий учасник повстання в'язнів нацистського табору смерті Собібор. "Історична правда" публікує інтерв'ю з Аркадієм Вайспапіром з люб'язного дозволу видавництва "Дух і літера". Інтерв'ю записали Жанна Ковба та Анна Прохорова 15 лютого 2012 року. 

Я народився на Херсонщині у селищі Бобровий Кут в Калініндорфському єврейському національному районі. Декілька поколінь моїх рідних жили в цьому селі. За радянської влади там були міцні колгоспи.

Дід мій був ковалем, а батько – завідувачем колгоспною фермою. Мама працювала на винограднику. Пережили й Голодомор. Батька дуже поважали в колгоспі, а в 38-му році виявилось, що він ворог народу. Його заарештували в 39-му і, як я потім дізнався, одразу розстріляли. Була "трійка".

У винному господарстві колгоспу "Дер вег цум соціалізм", Калініндорфський національний єврейський район. Джерело: блог amarok_man

Після війни я подав на реабілітацію, мені відповіли, що його було засуджено на 10 років і він помер у засланні. Так всім говорили. Мені в реабілітації відмовили. Це було якраз в роки боротьби із сіонізмом і космополітизмом.

У мене був брат і маленька сестричка. Брат – старший на 2 роки, а сестричці було 5-6 років, коли я пішов до армії. Всі її дуже любили. Ми були вже дорослі – 2 хлопчики, 2 чоловіки і така маленька Бася, ми називали її Бавеле.

Піонери Калінінсдорфського національного єврейського району. Джерело: блог amarok_man

Я закінчив 10-річку із відзнакою в 39-му році. 7-річка була в нашому селі, а 3 останніх класи я вчився в Калініндорфі. Направив документи для вступу в Одеський Іноземний університет, але перед початком навчального року ці документи мені повернули, сказавши, що ліміт. Це через батька, тому що я був сином ворога народу.

Єврейські колоністи Калінінсдорфського району. Фото 1920-х років. Джерело: блог amarok_man

А мій старший брат тоді вже навчався в Одесі в Педуніверситеті на фізматі. Він дуже добре вчився. Брат взяв мої документи і повіз до свого Університету. Мене прийняли. А потім вийшов наказ Сталіна – всіх, хто у минулому році закінчив 10-річки – призвати до армії. І я приїхав до колонії, на призивний пункт.

Всіх забирали у воєнне училище, а нас, 9-ть людей, "неповноцінних" – дітей ворогів народу – залишили до особливого розпорядження. Той рік я працював у колгоспі обліковцем у тракторній бригаді. А в 40-му році нас забрали всіх не в училище, а відразу до піхоти. Безпосередньо перед війною я служив у Луцьку. Зустрів війну на кордоні.

Приблизно за місяць чи два до початку війни нас відправили на кордон дислокуватися. Брата призвали до армії в 41-му році, коли війна вже почалась. Вони лише закінчили Університет, і їх одразу забрали до армії. Брат загинув на фронті, ми більше з ним не бачилися. А мама, сестричка та всі інші родичі загинули. Від нас лише декілька сімей комуністів евакуювали, а решта залишилась.

Я воював рядовим. Відступали ми від Бугу до самого Києва. У Києві оборонялись і я був тяжко поранений – велике уламкове поранення і перебиті обидві кістки нижче коліна правої ноги. Я знову потрапив до санбату. У цей час Київ оточили німці і всі, разом із санбатом, потрапили до полону. Наш санбат із Києва перевезли через Гомель до Мінська. 

Аркадій Вайспапір, 1960-ті роки

Прізвище моєї матері – Кисельова, і я одразу став Кисельовим у полоні, а документів у мене не питали ніяких. Умови були погані. Люди мерли як мухи. Давали 150 г хліба зранку та ввечері, і один раз баланду. Старі (ми називали старими тих, кому було за 40) – ті одразу помирали, а молодь довше трималася.

Швидко помирали курці. Були ж такі курці, які за самокрутку пів пайки віддавали. І не витримували. Багато помирало тоді ще й від тифу. Тиф косив. Захворів, температура – тебе відправляють на третій поверх помирати.

А я взагалі був дужим. Коли відчув, що у мене температура, я цього не показував і на ногах переніс тиф. Згодом мені один лікар сказав: "Ми з тобою на ногах тиф перенесли". Коли кістки зрослись, я почав працювати санітаром, доглядав за хворими.

У якийсь момент з'ясувалось, що заступник начальника госпіталю – єврей. Німці дізналися і доручили провести перевірку. Перевіряли не так хворих, як санітарів і лікарів. Половина лікарів та фельдшерів виявились євреями. Нас всіх помістили до підвалу.

Охоронці говорили, що нас не розстрілюють, тому що була нота Молотова (Нота народного комісара іноземних справ тов. В. М. Молотова. Про жахливі злидні, звірства та насильства німецько-фашистських загарбників в окупованих радянських районах і про відповідальність німецького уряду і командування за ці злочини. // газета "Красная звезда" від 28 квітня 1942 року). Це вже було взимку 42-го року. Сказали, що нас посадили у підвал помирати із голоду. У цьому підвалі я пробув приблизно місяць. Потім, коли нас залишилося дуже мало, всіх вивели з підвалу, вишикували і з ранку до вечора гнали у мінський арбайтслагер, він називався "Табір євреїв на Широкій".

Ми йшли, плентались. Я взагалі був моложавим й не опухав. Є такі фотографії, на яких діти із гетто. От таким я був, помираючим. А заступник начальника табору був польским євреєм. І я йому чомусь сподобався. Взагалі, ті, хто був у таборі, довго не жили, а ті, хто ходив на роботу, ті щось там крали, діставали і якось жили.

І цей заступник начальника табору мене направив туди, де працювали лише німецькі євреї. Мене приводили туди, спускали в котельню, і ці німецькі євреї зливали мені свою баланду, відгодовували. Так я трохи прийшов до тями. Згодом пішов і на інші роботи. Незабаром зовсім одужав.

Начальник цього табору був німцем, а два його заступники, Бунк і Блатман, були євреями. Той, який мене пожалів, Блатман, керував підбором людей і спрямуванням на роботу. Працювали командами. Були, наприклад, команди Цедефау, Зондормерія, Трупенвірчантлагер.

Після того, як я трохи зміцнів, мене відправили до команди Телефункуля. Ми працювали на пилорамі. Пиляли і кололи дрова, розносили по будівлях, де були німці. Інша половина працювала із пічником, готували йому матеріали для роботи. Пічник був німцем. Я довгий час там працював.

Інтерв'ю Аркадія Вайспапіра було опубліковано у книжці "Прорив у безсмерття", видавництво "Дух і Літера" у 2016 році.

Взагалі, ми в таборі жили "сім'єю". Було три одесити і я. Ми втрьох працювали. Ми з Фімкою працювали в Телефункель. А Зямка кульгав, у нього нога неправильно зрослась. Він працював в Жандормерії з пічником, прибиральником у бараці. Дещо ми діставали і приносили. А Зямка міг зварити це в кузні.

Ми повертались після роботи і могли поїсти. Жили ми в бараках. Коли нас водили на роботу і з роботи, охороняли нас українські батальйони. Там я був до 43-го року. Вивезли нас із табору влітку 43-го.

В Україні одразу повбивали євреїв, наші села, звідки я родом, за німців прожили близько місяця. А у Білорусі євреїв тримали для роботи. Рішення залежали від німецького командування. Різні німці були.

Я розкажу про один випадок, який у нас відбувся. Була у таборі привілейована команда – Трупенвірчантлагер. Це були здорові молоді хлопці, більшість колишніх полонених. Вони працювали вантажниками на складах.

Склади були різні, в тому числі і продуктові. Ці хлопці жили добре, багато чого діставали, у них і гроші були. Якось вони домовилися із людиною з українського батальйону, що вона їх вивезе на машині, начебто на роботу, а вони втечуть і підуть у партизани. Виявилось, що ця людина їх зрадила.

Тільки-но вони сіли до машини, як їх оточили німці. Розстріляли не лише їх, а й усіх, хто був довкруги. А втому дворі, де відбувалися ці події, були різні фірми, які брали робочих. Була Жандармерія, де працював Зямка. Це все відбувалося під час перерви. Зямка тоді опинився у дворі і його розстріляли.

І нашу команду, шість осіб, які працювали на пилорамі, теж всіх розстріляли. А я якраз під час перерви пішов до пічника, до Зямки, взяти картоплю, яку він варив. І вийшло, що я випадково залишився в живих. А наших просто біля пилорами розстріляли.

А потім охоронці йшли по місцях роботи і питали чи є в них у приміщеннях чужі, не ті, що працюють там зазвичай. Зайшли до нас. Питають у німця: "А у вас немає таких, які з вами не працюють?" А німець подивився на мене і сказав: "Ні, тут лише мої". Не видав мене. І я разом із рештою пішов до табору.

Після цього випадку набрали нових людей до команд. І я, як здоровий, потрапив до Трупевірчантлагер. До останнього дня, коли нас повезли до табору смерті, я працював там. Нас залишилось троє в цій сім'ї. Тепер я їх годував. Тому, коли нас вивезли в табір смерті, в Собібор, я був здоровою людиною. Це було восени.

Табличка на станції "Собібор", сучасне фото

Ми втекли із Собібору в жовтні, отже, привезли нас туди у вересні 43-го року. Тоді німці вже відступали і в наш табір привели людей із гетто. Грузили і вивозили всіх – і з гетто, і наших. Говорили, що на роботу до Німеччини везуть.

Колії біля табору смерті "Собібор"

Спочатку декілька ешелонів із гетто сформували в нашому таборі, а потім і нас повантажили. Ми приїхали вночі. Скільки туди їхали – не пам'ятаю. А після, стояли добу біля табору. Згодом нас зігнали в глухий кут. Пізніше ми вже дізналися, що в той табір привозили ешелони зі всієї Польщі, Німеччини, Голандії – багато людей привозили.

І нас теж загнали, розвантажили, поставили біля ешелону. Ми стояли. Сказали: "Хто спеціалісти: столяри, теслярі, швачки, чоботарі – виходьте". Вони вийшли. Згодом питають: "Якщо є хтось, хто може перенести 80-ти кілограмовий мішок – виходь". І я вийшов.

А потім, коли вже почали всіх виводити, я схопив Фімку і витягнув його із собою. Німець махнув і сказав: "Давай". А інших повели І Блатмана, і всіх. Між іншим, Блатмана та інших керівників табору забрали кудись перед від'їздом, ми не знали куди. А потім виявилось, що вони в тому ж ешелоні були.

Всіх разом тримали. Все єврейство, яке ще не було вбито до того часу, всіх вивезли до Собібору на знищення. Так нас 70 чи 80 осіб залишилось. У той день ми лежали в бараку, чекали, бачимо, що дим повалив.

Підійшов до нас один зі старих табірників (ми так називали тих, хто вже давно був у Собіборі). Ми запитали його: "Що це за дим?" А він відповів: "Це ваші товариші горять". І так ми дізналися що це таке, зрозуміли, куди нас привезли…

Нас залишили працювати в таборі. Там було багато роботи. Було три табори: перший, другий і третій. Перший – там, де в бараках жили робочі, були майстерні різні: кравецька, чоботарська, столярна. Загалом, там працювали.

"Собібор"

Другий табір – це табір, де сортували речі. Там, в основному, жінки були. Вони теж жили в бараках у першому таборі. У другому ще стригли жінок, працювали перукарі.

І третій табір. Туди ніхто не ходив. Це був табір знищення. Там теж були робітники, які складали і спалювали вбитих, але вони там і жили. Якщо ти потрапляв до третього табору, вважай, вже мертвий, звідти не поверталися. Ті, хто там працював, довго не жили. Нових людей туди брали з тих, хто працював на інших роботах.

Сучасна реконструкція плану табора

Ми, колишні полонені із Мінська, працювали так: ті, хто були спеціалістами, – в майстернях, а такі як я, вантажники, будували якісь бараки. Це будувався четвертий табір, Нордлагер. Казали, що будуть привозити трофейну зброю, а ми будемо її сортувати у тому таборі. Але цього ми вже не дочекалися.

Одного разу нас, вантажників, вишикували возити щось із першого табору в другий і відокремили хвіст колони. Німець відокремив всіх, хто був позаду, і повів до третього табору. Фімка потрапив туди. Я його більше не бачив. 

Олександр Печерський

Як готувалося повстання? В організації, підготовці всього повстання я не брав участі, не був керівним. Я був у бойовій групі. Від наших в оргкомітеті були Олександр Печерський та Шлойме Лейтман.

Шлойме був із Польщі, але жив в нашому таборі, оскільки з Польщі потрапив до Мінська, а з мінського табору до нас. Я був близьким другом Печерського, і він мені розповідав все що міг про підготовку повстання, все, що треба було розповідати, але зайвого не казав.

Зрозуміло було, що якщо ми знаходимося поруч з третім табором, то, врешті-решт, ми туди й потрапимо. Думали, як втекти. Були різні пропозиції – через дріт, наприклад. Але Печерський говорив, що треба лише загальне повстання організувати, щоб всі, хто захоче, втекли.

По-перше, бо як один-двоє людей втечуть, врятуються, потім обов'язково кожного десятого із полонених розстріляють. Ну, і просто хотілося, щоб більше людей врятувалося.

В оргкомітеті знали, що табори охороняли українські поліцаї. Вони отримували по 10-15 патронів і гвинтівки. Патрулювали навколо табору і були на вишках із кулеметами. Частина знаходилась на вахті, а інші – десь за територією, в таборі для українців. Коли вони покидали вахту, то здавали зброю і патрони. А в таборі працювало до 20-ти німців, при чому частина була у відпустці. Отже, нам потрібно було вбити якомога більше німців.

Я був у майстерні. Мені здалося, що це була кравецька майстерня, хоча мені казали, що я був у чоботарській. Точно не знаю. У будь-якому разі, я мав убити німця, якого запросили приміряти костюм. Робітники майстерні сказали, мовляв, хороший костюм є.

Німець прийшов його міряти. І ми вдвох, я і Лернер, сокирою його вбили.

Лернер був запасним. Він був молодшим за мене, молодий хлопчина із польських євреїв. Того німця ми вбили, я забрав у нього пістолет.

Ми поклали його і вкрили. А в цей час прийшов інший німець. Запитав: "Що у вас тут таке, що за безлад тут?" Зайшов і пішов прямо до того місця, де вбитий німець лежав. Кравці почали по одному вистрибувати. Я із сокирою за ним. Він підійшов до вбитого і сказав: "А що це таке?" У цей час я його ззаду стукнув. І Лернер теж вдарив.

Так вийшло, що ми двох німців із ним вбили. Маю сказати, що це не з пістолета стріляти. Я прийшов до Печерського і сказав, що ми все зробили. І він відповів: "Знаєш, начальник табору Френцель ще живий". А я кажу: "Ти глянь на мене, я можу ще щось робити?"

Мене всього трясло. Це дуже страшно. Я ж до цього декілька місяців воював, стріляв, і в рукопашному ми близько, один на один, билися, я в нього стріляв, а він в мене. А ось сокирою вбити – це по-іншому, це страшно.

Так вдалося вбити. Залишилось близько п'яти німців. Вони були озброєні автоматами і стріляли в нас, коли ми йшли масою на ворота. Стріляли, але це ж маса на них йшла. Як на фронті, ти біжиш, а по тобі стріляють. Багатьох перестріляли, але більшість вирвалася.

Ми вискочили. Підірвалось декілька мін. Коли втекли – вже наступала ніч. І ми йшли всю ніч, то пішки, то бігли. Згодом зранку побачимо, що ми поруч із табором опинилися. Кружляли навколо всю ніч.

Олександр Шубаєв – один із тих, хто був в бойовій групі, першим вбив німця. Він сказав: "Цією великою компанією ми далеко не дійдемо, треба розбиватися на малі групи". Ми зібрались – ті, хто брав участь у повстані, і окремою групою пішли на північ.

Печерський був молодцем. Говорив, що треба через Білорусь йти, а не через Україну. Поляки йшли на Захід. А інші групи з наших пішли українськими територіями, і їх всіх перестріляли.

А ми, удев'ятьох, пішли через Білорусь. Перейшли Буг. Нам один поляк показав де перейти. Олександр Печерський і Олексій Вайцен (який розмовляв польською) пішли до хати, попросили щось поїсти. Цей поляк дав їжі і відправив сина показати де брід.

За Бугом ми одразу натрапили на партизан. Вони нас тримали декілька днів, а потім сказали: "Нам євреї не потрібні, йдіть через фронт". І ми пішли. Натрапили на валку бригади Брестського партизанського з'єднання.

Вони нас посадили керувати возами. Допомогли нам і привезли в штаб Сталінської бригади Брестського з'єднання. Там нас розділили на дві групи: Печерський і ще один (всі прізвища вже не пам'ятаю, він був м'ясником) потрапили до загону імені Фрунзе. А нас, решту, відправили назад до загону Сталінської бригади.

І там ми воювали. Непогано воювали. Я був кулеметником, а згодом – командиром кулеметного відділення, коли нас об'єднали із армією. З усіх, хто втік з нами, зараз живі ще двоє: я та Олексій Вайцен. Він живе в Рязані, а сам із Західної України, армійський був.

Я ще довго воював, до самої перемоги. В основному, був кулеметником, а згодом був деякий час у розвідувальній роті. Мене нагородили орденами. Я отримав Орден Вітчизняної війни першого ступеня, Медаль за відвагу – це найвища нагорода рядового складу. Воював як всі воювали.

Після війни я продовжив службу в армії і демобілізувався в 46-му році. В 47-му одружився, в 48-му народився перший син. Я тоді жив у Запоріжжі. У мене із близьких родичів нікого не було. Я дізнався, що в Запоріжжі є дальні – двоюрідні чи троюрідні брати мого батька, тому я приїхав у Запоріжжя до них.

Мого батька дуже любили всі родичі. І мене вони добре приймали. Я сказав, що хочу вчитися. Сказав, що вчусь легко. Цей мій дядько закінчив Запорізький індустріальний інститут. Він пішов у свій інститут, сказав, що в нього є родич, пояснив, що я буду хорошим студентом і попросив мене взяти.

Але я не мав жодних документів. В інституті сказали, щоб я їхав до школи, яку закінчив, і знайшов чи може хтось знає мене і може підтвердити. Я поїхав у Калініндорф. Колишній учень, який був на рік молодшим за мене, тепер був вчителем у нашій школі. Він мене знав, тому мені видали довідку, що я в такому-то році із відзнакою закінчив школу.

З цією довідкою я вступив до інституту. Через рік моя фотографія, як найкращого студента, висіла на Дошці пошани. Я підпрацьовував, займався репетиторством із дітьми, так і закінчив перший курс. Згодом дізнався, що дівчина із нашої компанії, Фаня, живе в Артемовську.

Я ще коли був в армії, написав до себе в село. Попросив, щоб мені повідомили, хто з моїх родичів ще живий. Мені відповіли, що всі загинули. А Фаня, мій друг, була в селі, і їй показали мого листа, вона мені написала. Я поїхав тоді до неї в Артемівськ і через місяць ми одружилися.

Коли почалась війна, вона вчилася в Харкові. Нашу місцевість зайняли, а Харків – ще ні. А дядько в неї жив в Артеміську. Вона переїхала до дядька, з ним і евакуювалась. А потім повернулась назад до Артеміська.

Ще рік я жив окремо, вчився. А згодом вона переїхала до мене в Запоріжжя, влаштувалась вчителькою у селі біля Запоріжжя. Звичайно, трохи допомагала мені, я довчився. Працював, спочатку майстром, згодом начальником цеху, потім начальником техвідділу, далі головним інженером заводу. Пізніше був два роки виконуючим обов'язки директора.

Я не повідомляв, що мого батька було репресовано. Говорив, що він загинув разом із усіма. А потім, коли почали реабілітовувати, я хотів, щоб його реабілітували, і написав заяву. Але батька не реабілітували. І тому мене в партію не прийняли.

Тобто, мені сказали, що безпартійний не може працювати директором, я подав заяву про вступ до партії, і на зборах мене прийняли. Але потім Міськком партії це рішення не затвердив. Тому я залишався безпартійним. Єдиний безпартійний головний інженер.

Із виконуючого обов'язки в мене зняли. Коли мене не прийняли впартію, я переїхав у Донецьку область. У мене в техвідділі працював один молодий інженер. Його батько був у раднаргоспі колишнім керівником. Йому син розповів, що я непоганий робітник, і він мене взяв начальником відділу. У раднаргоспі я допрацював до пенсії і декілька років після. Він мені квартиру дав.

Із іншими полоненими Собібору, які врятувалися, ми листувалися. Саша Печерський нас знайшов. Кожні п'ять років, 14-го жовтня, ми зустрічалися у когось із нас, святкували день другого народження.

Утікачі з "Собібору" під час одного з відзначень "другого дня народження" 14 жовтня

Так само, як зі своїми дітьми кожні п'ять років їздили на могилу своїх родичів в Бобровий кут. У цьому році були. Нікого, хто пам'ятав би, вже нема. Тільки ми приїхали і двоє моїх двоюрідних племінників.

Після війни серед найближчих людей у мене був двоюрідний брат Ілюша. Повернувся із армії, моряком був. Він був старший за мене на три роки. Він теж інженер, працював у Харкові, в конструкторському бюро, там робили військову техніку. Його син, він зараз живе в Німеччині, і син його сестри, який живе в Ізраілі, їздили з нами. Це вже, напевно, востаннє.

Але, може, вони без мене їздити будуть, я не знаю...Умене два сини, два внуки і внучка. Правнуків ще немає. Є люди, молодші за мене на 20 років, і вже із правнуками. Справа в тому, що у мого старшого сина немає дітей, а у молодшого – троє. У синів різниця 11 років. Зараз всі живемо в цьому домі.

Молодший син у мене тямущий, матеріально всіх утримує. Ми всі жили в Донецьку. Там діти й університети закінчили. А коли погано стало, молодший син почав займатися бізнесом. Справа в нього пішла успішно. Він нас всіх сюди перевіз, до Києва.

Про те, як загинули мої рідні, я знаю все. Людей із нашого села вишикували і повели до криниці. У тих краях землі колись належали німцю Лінку. І в полі була глибока криниця. Всіх розстріляли і кинули до цієї криниці, когось живим, а когось – ні.

Коли цю місцевість звільнили, криницю закопали. Єврейська община, з тих, хто повернувся, за нашої допомоги, побудували пам'ятник.

Київ, 15.02.2012. Інтерв'юери: Жанна Ковба, Анна Прохорова

Читайте також:

В Інтернет виклали базу даних на 8,5 тисяч есесівців з Аушвіца

Нацистський табір у Львові. Кілька епізодів з історії "Шталагу-328"

Президент нагородив останнього учасника повстання в нацистському таборі Собібор

Бандера і Ровецький. Вороги, яких концтабір зробив союзниками

"…На радість не було сил". Спогади про голод, війну, концтабори та визволення