Ольґерд Бочковський: Я звинувачую!

Ольґерд Бочковський органічно поєднував інтелектуальну вимогливість до своєї наукової роботи, відповідальність професора та організатора науки за матеріальний стан своєї високої школи з надзвичайно високим почуттям громадянського і національного обов’язку.

Його характеризувала чистота моральних принципів, етична безкомпромісність і політичний розум.

Ольґерд Бочковський як ніхто інший висловив українське та європейське "J`accuse!" ("Я звинувачую!"). Тоді, коли воно було найбільше потрібне, і так, як жоден із провідних інтелектуалів не спромігся висловити. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Безхребетна Европа

Бочковський назвав ключову проблему Європи, перед якою Старий Континент постав у час Голодомору: про смерть мільйонів українців знали і політики, і журналісти, і публічні інтелектуали, але одні неймовірно брехали (Едвард Ерріо), інші виправдовували злочин Сталіна (Бернард Шоу, Ромен Роллан), а ще інші мовчали (Альберт Айнштайн).

"Давніше, – констатував Бочковський, – Европа реагувала на те, що й як сталося. Тепер її цікавить передовсім, де й у кого щось трапилося. Залежно від цього, вона або мовчить, або реагує. Злочин перестає бути злочином, кривда кривдою, утиск утиском, насильство насильством у зв’язку з тим, чи вони сталися, напр., у Москві або в Берліні, по цей чи по той бік совітського кордону".

Ольґерд Бочковський усе своє життя був соціал-демократом, але ніколи не зазнав "укусу Геґеля" – не визнав верховенства "історичної необхідності" над правами людини, як вчинило більшість представників лівої інтелігенції в середині ХХ століття.

Він бачив, чим є комунізм, і розумів, до яких жахливих наслідків призводять політичні та соціальні експерименти, жертвою яких стали мільйони людей. Його обурювало навішування ярликів: мовляв, ті, хто говорить про злочини комуністів – це "союзники Гітлера". Саме таким способом прихильники лівих поглядів поборювали будь-яку критику та відмовляли іншим у можливості висловити власні аргументи.

Дійсність він міряв виключно добром Людини. І тому називав комунізм (більшовизм), фашизм і нацизм "сіамськими близнюками". Всупереч тій частині європейської громадськості, яка іменувала себе проґресивною і для якої таке порівняння ще до недавнього часу було святотатством.

Книжку Ольґерда Бочковського "Вибрані праці та документи" приготували до друку журнал"Україна модерна" і видавництво "Дух і Літера"

Ми знаємо, що в політиці держав щодо Голодомору ідеологічного поділу не було. Опубліковані дипломатичні документи 1930-х років не залишають сумніву: держави, які мали свої дипломатичні представництва в СРСР, знали про Голодомор і добре розуміли, що голод був штучним, а його кінцевою метою було винищення українців як нації.

Мовчали майже всі: демократичні Чехословаччина, Франція й Великобританія, фашистська Італія, авторитарні Польща і Угорщина, монархічна Румунія.

Не мовчав Ватикан і до певного моменту не мовчала нацистська Німеччина, але – як зауважив Бочковський – про голод в СРСР, зокрема в Україні, в Німеччині писали і займалися допомогою голодуючим ще до запровадженням Гітлером диктатури. 

Йоган Мовінкель

Не мовчала й Норвегія; прем’єр-міністр Йоган Мовінкель (у 1933 р. він був Головою Ради Ліґи Націй) виніс питання Голодомору на форум Ліґи Націй. Бочковський у своїх текстах висловлював норвезькому прем’єр-міністру глибоку вдячність.

"Муссоліні – ствердив Андреа Ґраціозі – був чудово обізнаний з радянськими трагедіями. Однак, якщо переглянути газети того часу, а зокрема числа, які виходили навесні – влітку 1933 року, ми побачимо, що заголовки, присвячені СРСР, нічого не говорили про голод, про "злочини комунізму" тощо, а лише оголошували про підписання італійсько-радянської торговельної угоди, а відтак – пакту про дружбу і ненапад.

Адже донесння про жахливі події в сільській місцевості почали надходити до Рима в момент, коли італійсько-радянська дружба досягла, мабуть, своєї кульмінації у зустрічах Ґранді – Литвинов 1930-1931 років.

І Муссоліні (...) у своїх стосунках з СРСР вважав за потрібне прислухатися до того, що, на його думку, було міркуваннями, продиктованими італійськими державними інтересами". [1].

Документом, який найчіткіше розкриває політичний план Голодомору (на сьогоднішній день, бо Росія закрила доступ до найважливіших архівів) є лист Сталіна до Канаговича з серпня 1932 року.

"Якщо ми не візьмемося негайно за виправлення становища на Україні, Україну ми можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні в багато разів сильніша, ніж думає Реденс чи Косіор.

Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) знаходиться чимало (так, чимало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, вреші-решт – прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи стануть гірше, ці елементи не забаряться відерити фронт усередині (і зовні) партії, проти партії" [2].

Сталін міг наказати безкарне полювання на мільйони "свідомих і несвідомих петлюрівців", на "прямих агентів Пілсудського" також тому, що і в польсько-радянських відносинах 1932-1933 роки були кульмінаційним періодом дружби.

У липні 1932 року заключено договір про ненапад, наступного року Польща запропонувала Москві військовий союз, а в жовтні ескадра польської військової авіації взяла участь у параді на Червоній площі з нагоді 15-ї річниці Жовтневої революції.

У грудні 1933 року Карл Радек (вів розмови з поляками від імені СРСР) звітував Сталіну: "Під цю пору Польща не веде проти нас жодної мобілізації громадської думки. Наш великий успіх, це визнання всією польською буржуазною пресою нашої мирної політики та відсутності в цій політиці загарбницьких цілей". [3].

У лютому 1934 року на вимогу польської розвідки Левко Чикаленко, голова Еміграційного комітету допомоги голодуючим при Українському центральному комітеті в Польщі, написав меморандум "Голод на Совітській Україні і допомогова акція голодним по-за межами СССР". 

Кардинал Теодор Інніцер

Описав у ньому між іншим конферекцію комітетів допомоги голодуючим, яку в грудні попереднього року у Відні зорганізував кардинал Інніцер. Велике пригноблення – інформував – викликали кулуарні інформації про те, що з уваги на напрямок офіційної політики на користь Совітів, в Польщі та Німеччині пропагандивна акція допомоги голодуючим надзвичайно ускладнена.

Наголошувалося, що в Німеччині між іншими забороняється скликання зібрань та організування публічних лекцій.

"Варшавський комітет – писав з огірченням Л. Чикаленко – з перших днів свого існування хотів надрукувати книжку про голод. Проекту не зреалізовано з уваги на несприятливу політичну кон’юнктуру.

Нашому комітетові не владося притянгути до співпраці значної кількості польських громадян, так як це зробили наші комітети в Болгарії, Чехословаччині, Франції та Англії. Причина, це імовірно ця ж сама політична кон’юнктура, яка, для прикладу, не дозволила дотепер розмістити в жодній польській щоденній газеті статті про голод". [4].

У Чехословаччині ситуація не була кращою.

"Відповідального редактора – 15 січня 1934 року Бочковський повідомляв Громадянський комітет рятунку у Львові – нашого чеського бюлетеню прокуратура притягла до суду – і процес буде десь за 2 тижні.

Для нього використаний один формальний недогляд з боку редакції, але ясно, що це лише претекст. Для того, щоб покарати часопис, котрий при теперішній політичній ситуації не є бажаним.

Очевидно буде накладена на редакцію грошова кара, а можливо буде заборонена назва цього орґану: Голод на Україні, бо мовляв, він занадто кричить.

Також Міністерство внутрішніх справ з формальних причин завернуло статут нашого Комітету і таким чином заборонило його діяльність. Є поданий рекурс, але не знати, чи з цього щось вийде.

Оскільки отже ми нелєґалізовані, то, річ ясна, наша діяльність може бути дуже обмежена і фактично є обмежена. Політичні настрої тут совітофільські". [5].   

Для Сталіна вбивство Кірова 1 грудня 1934 року стало приводом для започаткування Великого Терору, якого першим акордом був указ "Про терор" від 2 грудня.

Кілька днів пізніше Ісаак Дон Левін, відомий журналіст і автор книжки про Сталіна, написав листа до Айнштайна та "Нью-Йорк Таймса". Він запитав:

"Де голоси сотень лібералів і радикалів, які з такою готовністю приєдналися до бурі протестів проти кривавої "чистки", проведеної Гітлером у червні минулого року?

Чому ці нібито оборонці людських прав зберігають незбагненне мовчання з приводу кривавої середньовічної бані, яку влаштував Сталін?

Де наші гуманітарії, що минулого літа залили пресу листами протесту проти ув’язнення без суду комуністичного вождя Тельмана? [...] Чи ці рупори громадянської совісті встановили один стандарт для Росії, а інший – для Німеччини?

Чи готові вони підтвердити, що визнають червоний терор і осуджують нацистський, але не розхитують цим самим основи цивілізації?"

Альберт Айнштайн

Айнштайн не забарився з відповіддю:

"Я не можу приєднатися до Вашого заходу. Він не дасть потрібного ефекту в Росії, справить враження в тих країнах, які прямо або посередньо схвалюють безсоромну агресивну політику Японії проти Росії.

За таких обставин я жалкую про Ваше починання, мені б хотілося, щоб Ви його зовсім облишили.

Тільки уявіть, що в Німеччині багато тисяч євреїв-робітників неухильно доводять до смерті, позбавляючи їх права на роботу, і це не викликає в неєврейському світі анінайменшого руху на їх захист.

Далі, погодьтеся, росіяни довели, що їхня мета – реальне поліпшення життя російського народу, тут вони вже можуть продемонструвати значні успіхи.

Навіщо, отже, акцентувати увагу громадської думки інших країн тільки на грубих помилках режиму? Хіба не вводить в оману такий вибір?" [6].

Мільйони жертв "розкуркулення" і колективізації, українського Голодомору та голоду в Казахстані, закріпачення десятків мільйонів селян у колгоспах і радгоспах, мільйони в’язнів ГУЛАГУ, винищення інтелігенції неросійських націй, тотальний терор, невільнича праця на "великих будовах комунізму" – все це можна було й не бачити за проявами  "поліпшення життя".

Адже інший стандарт оцінки був прийнятий для Європи, інший – для "недо-Європи".

Проголошуючи гасло "жить стало лучше, жить стало веселее", Сталін не сходив на верх злочинного цинізму. За його словами стояв авторитет передових умів людства.           

Професор Тімоті Снайдер у своєму знаменитому виступі в Бундестазі (конференція про історичну відповідальність Німеччини перед Україною, червень 2017 р.) сказав:

"Україна є причиною війни; якби Гітлер не мав колоніальної ідеї йти війною у Східну Європу, щоби контролювати Україну, якби не було такого плану, не могло б бути й Голокосту. Бо саме цей план приносить німецьку владу у Східну Європу, де живуть євреї".

"J`accuse!" Ольґерда Бочковського, яке пролунало 74 роки тому, поставило інше запитання: якби ж пролунало європейське, а не лише українське, "J`accuse!" щодо злочинів більшовиків – чи тоді стало б можливим 23 серпня 1939 року?

Бо саме тоді "сіамські близнюки" домовилися про розв’язання найстрашнішої з воєн в історії людства. Залишається відкритим запитання, яку відповідальність за це несуть ті, хто брехав, виправдовував або просто мовчав у справі Голодомору та інших злочинів більшовиків?

Німецький та радянський плакати

Тексти Ольґерда Бочковського важливі не лише як історична спадщина політичної думки. Вони навдивовижу актуальні.

Війна Росії проти України продемонструвала, що цілі та методи російського імперіалізму і пропаганди не змінюються. Завойовувати чужі країни і знищувати інші нації, представляючи їх як нижчий ґатунок людей. І заперечувати все з використанням тотальної брехні.

На Заході довгий час поширеним явищем були "Putin-Versteher" – "Ті, що розуміють Путіна", тобто політики, інтелектуали та журналісти, які засліплено повторювали тези кремлівської пропаганди.

Сьогодні це явище менш помітне, бо для світової громадської думки стало зрозумілим, що "гібридна війна" Росії проти України – це лише один з фронтів. Інші проходять на Близькому Сході, в ЄС і США.

У 2015 році питання про Європу як "символ моральної та культурної солідарності" наново постало разом із сотнями тисяч біженців з Близького Сходу.

І знову Європа і США розділилися на тих, хто висловився за допомогу жертвам воєн, і тих, хто намагається споруджувати стіни, щоб зупинити наплив "інших" – культурно, релігійно, чи теж відмінних з уваги на свою расову приналежність.

Дискусія ще не завершена, а від її результату залежить майбутнє не лише ЄС, а і всієї спільноти демократичних націй світу.

Оля Гнатюк

Мирослав Чех

Читайте також: 

БЕЗХРЕБЕТНА ЕВРОПА

НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ ГОЛОДОМОРУ

ЛЮДИ ПРАВДИ, КРЕМЛІВСЬКА ПРОПАГАНДА І КОРИСНІ ІДІОТИ

ГОЛОДОМОР У ХАРКОВІ: КОЛО ЖИТТЯ, КОЛО СМЕРТІ, ЧОРНІ НИТКИ ІСТОРІЇ

ДОНОСИ, САМОГОН І БАЙДУЖІСТЬ ДО МАЙНА. ЯК ГОЛОДОМОР ЗМІНИВ ЖИТТЄВИЙ УКЛАД СЕЛА

Радянська преса 1932-1933: "Голодні бунти на Заході, нові ресторани у Харкові"

"Українські зошити" - французький комікс про Голодомор і ностальгію за СРСР

Голод у СРСР. Уривок із книги Тимоті Снайдера "Криваві Землі"

Всі матеріали за темою "Голодомор"

ПРИМІТКИ:

1. Професор Андреа Ґраціозі, "До читачів українського видання "Листів з Харкова", "Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932-1933 роки", Фоліо, Харків 2007

2. С. Плохій, "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності", Клуб сімейного дозвілля, Харків 2016, стр. 326-327

3. "Geneza Paktu Hitler-Stalin. Fakty i propaganda", Instytut Pamięci Narodowej, Warszawa 2012, стр. 126

4. „Hołodomor 1932-1933. Wielki Głód na Ukrainie w dokumentach polskiej dyplomacji i wywiadu. Wybór i opracowanie Jan Jacek Bruski". Polski Instytut Spraw Międzynarodowych, Warszawa 2008, стр. 550-551

5. "Повідомлення Громадянського комітету рятунку у Празі до Громадянського комітету рятунку у Львові від 15 січня 1934 року", Електронний архів визвольного руху, режим доступу: http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/12972/

6. Іван Дзюба, "Геополітичний аспект Голодомору 1932-1933 років", в: І. Дзюба, "Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ", Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", Київ 2011, стр. 90.