Не тільки Анна! Чому Україна мусить поставити питання про всю старокиївську спадщину

Випад російського президента, який під час візиту до Франції "привласнив" Анну Ярославну як, буцімто, "російську" князівну, обурив українські соцмережі й об’єднав лідерів громадської думки і владу у спільному пориві захистити те, що вважаємо своїм.

Путіна навіть можна десь зрозуміти: коли треба захищатися, найпростіше заховатися за спину спільних родичів. Надто якщо вони давно померли і самі нічого не скажуть. Проблема в тому, що така його тактика може виявитися набагато успішнішою, ніж нам хотілось би вірити.

Шведський університет, де працює один із авторів цієї статті, славиться своєю спеціалізацією на дослідженнях Східної Європи. І в його бібліотеці не бракує підручників із історії Росії. Беремо A History of Russia, vol.1: To 1917 авторства Волтера Мосса (Walter G. Moss).

Частина перша називається "Руська доба" і починається із заклику варягів куди б ви думали? – до Києва.

На великоруського емігре Ніколая Рязановського (Nicholas Riazanovsky), здається, і сподіватися годі: і справді, в його A History of Russia історія, що закінчується Горбачовим і Єльциним, починається з розділу "Київська Росія" (Kievan Russia).

Власне, суть жонглювання значеннями поняття "русский" саме й зводиться до такої простої, але дієвої маніпуляції: Rus’ - Russian - Russia. Словесний наперсток, так. Але ж і енне вже оксфордське видання, якоюсь мірою – класика вищої школи.

"Анна Слов'янська – друга дружина короля Генріха І". Портрет Анни Ярославни, створений з розписів монастиря Св. Вікентія (Абатства Св. Вінсента), який вона заснувала в 1060 році. Абатство існує й досі, поруч – і українська церква, м. Санліс, нині департамент Уаза, Франція.

Може, Майкл Корт (Michael Kort) і його A Brief History of Russia розвіють міфологію? Аж ніяк – і тут "перша російська держава з центром у Києві", який до того ж названо "першим великим російським містом".

І нарешті The Cambridge History of Russia Морін Перрі (Maureen Perrie) виносить відправну точку оцієї ж російської історії в заголовок першого тому: From Early Rus’ to 1689.

Не ставимо за мету розбивати тут історичні міфи, це вже зробили до нас. Українського читача можна скерувати, поміж багатьох інших, до двох відомих і доступних текстів Наталі Яковенко і Юрія Шевельова.

Немає сенсу і пояснювати причини такого становища. На торування шляху імперській моделі історії працювала вся імперська машинерія влади, знання й культури протягом трьох століть.

Варто констатувати як факт для більшості країн світу: попри те, що справжні фахівці з історії ранньої Русі все чудово розуміють і сумлінно вживають Rusian, Ruthenian тощо в стосунку до Русі (не Russian!), їхню кількість можна перелічити на пальцях.

У деяких мовах, наприклад, скандинавських, не існує навіть окремого прикметника, який би позначав добу як "руську", не "російську". В обох випадках застосовують "russisk" (норвезькою) чи "rysk" (шведською).

Узагальнювальні ж праці, а надто підручники західних університетів, де станом на другу декаду двадцять першого століття, здавалося б, розкритиковано й деконструйовано все, тупо женуть імперський наратив історії Росії.

Кліше про "mother of Russian cities" кочують із видання у видання, перегукуючися зі звичним "Mother Russia". З науково-популярною літературою (science fiction historical) взагалі біда.

Від'їзд княжни Анни, доньки Велкого князя Київського Ярослава Мудрого, до Франції для вінчання з королем Франції Генріхом І Капетінгом

Добре, що Голлівуд не береться екранізувати старокиївську епоху, бо й там точно не обійшлося б без Russians (так само, як у нових сезонах "Фарго" та "Твін Піксу" не обійшлося без Russian Cossacks).

Мільйони людей із вищою освітою на Заході засвоюють "київську модель" російської історії на рівні базової культурної прошивки, отого інтелігентського супового набору.

Виходить, не так уже й по-дурному повівся Путін.

Пора припинити анексію історії

Як діяти в такій ситуації? Не варто запльовувати байдужим до східноєвропейських тонкощів західноєвропейцям очі аргументами про те, що Русь уже була українською державою, Рюрик – був українцем, а в Києві часів Ярослава вже розмовляли українською десь ото так, як ведучі ТСН.

Одні сприймуть це за маячню міського божевільного, другі – за вияв печерного націоналізму. Для тих і для інших це морально зрівняє українську позицію з російською – таке ж прагнення привласнити старі кістки. А кінець кінцем, мети – зміни перспективи – досягти не вдасться.

Звичайно, офіційна реакція української влади не може бути інакшою, ніж вона була. Але це продукт радше для внутрішнього вжитку. Назовні слід діяти асиметрично і значно менш прямолінійно.

Європа вже бачила чимало війн за реальну чи уявну дідизну. У ХІХ ст. романські народи, від Португалії до Румунії, з’ясовували, хто ж таки є "єдино правильним" спадкоємцем Стародавнього Риму. Сперечалися, чия культура латинськіша, чий національний характер краще відповідає класичному духові, у чиїй мові заховано більше латини.

Після Другої світової війни й краху колоніальних імперій питання стало просто неактуальне. А якби його хтось і надумав тепер порушити – виглядав би просто жалюгідно й смішно. Сучасний консенсус полягає в тім, що кожному дісталося щось, нікому не дісталося все.

Щоб змагання за старокиївську спадщину не виглядали збоку як бійка малахольних родичів на цвинтарі за те, хто більше схожий на покійну тітку і краще дбає за її могилу, ставку треба зробити на історично обґрунтовані аргументи, а діяти через ті механізми, які працюють у сучасній культурі й системі продукування знання. Замість того, щоб давати Європі новий міф, треба розхитати підвалини російського міфу.

Україна остаточно й безповоротно легітимізується в очах Європи тоді, коли стане зрозуміло: не було ніяких росіян і "першої російської держави" в Києві часів Володимира чи Ярослава, як не було їх і деінде. Власне, як і українців у сучасному розумінні.

23 липня 2005 року Президент України Віктор Ющенко відкрив у м. Санліс у Франції 2,5 метрову статую Анні Ярославні. Автор проекту - Микола Зноба.

Вистачить просто називати речі своїми іменами: була київська держава з, правду кажучи, непогамовними імперськими амбіціями, якими зачепило було й нинішні російські терени. Історію сучасної Росії хоч і можна відстежувати від Новгорода, та значно доречніше від Москви, яка той Новгород і знищила. Щось із старого Києва перетривало і в Московії – але чи робить це з того Києва "першу російську державу"?

Київська спадщина ж безперервно тривала в Галицько-Волинській державі і через її посередництво влилася у Велике Князівство Литовське й Річ Посполиту Обох Народів, звідки вже й вийшли безпосередні попередники сучасної України.

І понесли цю спадщину… в Московію, яка навіть сучасну назву "Росія" здобула тільки після інкорпорації України й легітимізації у власних очах через ту саму жадану київську спадщину, саме як єдиного спадкоємця тієї, "справжньої" Русі.

Створену тоді імперію можна зруйнувати, тільки зруйнувавши отой, ще початковий міф. До того ж, саме нюансована версія історії має шанси бути почутою і відіграти кремлівську "історичну анексію" Києва.

Місія можлива: почнімо зі Скандинавії

Почати її поширення варто з невеликих, але ключових для цього питання скандинавських країн, звідки, власне, найімовірніше і прийшли назва "русь" та сам державотворчий елемент київської імперії.

У Швеції, попри страх перед російською агресією, Східну Європу часто бачать через російські окуляри. Норвегія пам’ятає Еллісіф, чи по-нашому Єлисавету, сестру Анни Ярославни і теж королеву, дружину Гаральда Сміливого, пам’ятник якому височіє поряд із ратушею в Осло.

Однак, попри те, що в норвезькій традиції цілком легітимними є прийнятні терміни Kievriket та Garderike, більшість тутешніх авторів, що пишуть на теми середньовічної історії, теж воліють не розрізняти Русь (Russland)  і Росію (Russland), використовуючи наратив про "російського князя Ярослава" ("den russiske fyrst"), як це робить, приміром, Ейстейн Мортен у книжці "Полювання на Олафа Святого" (Øystein Morten, "Jakten på Olav den Hellige").

Пам'ятник Гаральду ІІІ Сміливому (Суворому) – засновнику Осло

На щастя, є історики-медієвісти, українці й не тільки, які можуть фахово, переконливо й сучасною науковою мовою донести складність "руської" проблеми до ширшої наукової спільноти в цих країнах. Конференції в університетах Стокгольма, Осло й Копенгагена, декілька статей у місцевих газетах допомогли б проблематизувати питання й зрушити дискусію. Скандинавія – місце, де громадськість досі орієнтується на те, що кажуть еліти.

Водночас, потрібні й дії, спрямовані на широку публіку безпосередньо. Сотні людей збираються на дискусії про високі матерії в стокгольмському Домі культури, купуючи досить недешеві квитки. Декілька заходів подібного рівня з цікавими і зрозумілими місцевій публіці спікерами напевне дадуть позитивний результат.

Звичайно, подібний підхід не завадив би і в Парижі, де справа з ідентифікацією Анни стоїть менш гостро, а українську культуру віднедавна просувають досить активно.

Питання тільки в тому, хто стане суб’єктом цього процесу. Українські громади, звичайно, можуть нести своє навантаження. Після років життя в історичній міфології сусідньої держави з’явилося покоління українців, які почали усвідомлювати власну історичну індивідуальність та можуть її пояснити світові, кожен на своєму рівні.

Це те, що Сергій Жадан назвав недавно "народною дипломатією": "Формування суспільної думки про Україну самими українцями, які заявляють про себе світу, намагаються з цим світом порозумітись, намагаються говорити з ним на рівних. І ще важливий момент, який важко було уявити раніше, до війни: вони не протиставляють себе своїй країні, не дистанціюються від неї – вони її захищають, вони її підтримують, вони намагаються її пояснити решті світу – від початку, від найпростіших речей".

Але, окрім зусиль українських громад за кордоном, є рівень, на якому потрібна систематична робота культурної політики та дипломатії. А їх можуть забезпечити тільки держава та/або великий бізнес.

Роман Горбик, університет Седертерн (Стокгольм), Юлія Підлісна, Культурне об’єднання Meet Ukraine (Осло).

Дивіться також:

Що ховається за Днем хрещення Русі?

Княжий тризуб. Що символізує герб Володимира?

Історія і сучасність українського християнства. СТАТИСТИКА

Печатки Київської Русі. Їх торкалися руками наші предки. ФОТО

Викрадення Русі. Київ може відібрати у Москви своє справжнє ім'я

Кирило Галушко: "Колиска трьох народів здревнює історію Росії за наш рахунок" 

Як Київська митрополія перейшла від Царграду до Москви. Наукова розвідка

Улюблене місто князя Володимира. Повітряна ЕКСКУРСІЯ

Міфи і правда про Десятинну церкву

"Русскій міръ" не варто шукати в Київській Русі

Росія приватизує... князя Рюрика

Все на тему "Київська Русь"