Заморожене минуле. Радянська Україна серед Льодовитого океану

Радянська імперія використовувала працю українців не тільки для засвоєння газових і нафтових родовищ Тюмені та Сибіру. Москва відправляла наших співвітчизників і у більш північні місця.

Етнографічний парадокс — чверть століття тому українців на Шпіцбергені було навіть більше, ніж номінальних господарів тих земель — норвежців. Нині громадяни України складають приблизно п’яту частину населення арктичного архіпелагу.

Витоки цього парадоксу можна знайти в самій історії освоєння Шпіцбергену. До другої половини дев’ятнадцятого століття арктичний архіпелаг був майже безлюдною територією. У сімнадцятому столітті представники різних країн, навіть, екзотичні як для Півночі іспанські баски, вели в тих місцях видобуток китового жиру.

Проте популяція морських ссавців була винищена буквально за декілька десятиліть, і протягом довгих років на Шпіцбергені з’являлися лише поодинокі дослідники та промисловці, переважно, російські помори, що полювали там на тварин заради хутра.

Природа Шпіцбергену

Новий інтерес до Шпіцбергену (в більшості мов світу його знають під назвою Свальбард) з’явився наприкінці дев’ятнадцятого століття, коли архіпелаг почали розглядати як джерело корисних ресурсів (передусім, вугілля), а також базу для подальшого освоєння Арктики.

Гольфстрім омиває західне узбережжя Шпіцбергену, завдяки чому воно не замерзає навіть взимку, а літом температура там може сягати навіть +20 градусів. У той час головними "гравцями" на архіпелазі були норвежці, росіяни, британці, шведи та данці. Перші дві країни претендували на суверенітет над Шпіцбергеном.

Питання територіальної приналежності архіпелагу вирішилося у 1920 році підписанням Шпіцбергенського трактату. Роздерта Громадянською війною Росія не могла більше презентувати на Свальбард, і він був визнаний частиною Норвегії. Проте будь-яка країна, яка підписала документ, має право вести на ньому господарську діяльність, у тому числі, комерційну.

Радянський Союз підписав цей трактат і повернувся на Шпіцберген у 1935 році. Хоча вже в 1931-му він викупив приватну американську компанію "Англо-Русский Грумант" (Грумант — ще одна історична назва архіпелагу, поморська) та створив на її базі трест "Арктикуголь", який існує і в наші дні.

Замерзла шахта на Шпіцбергені

На піку своїх можливостей "Арктикуголь" керував чотирма поселеннями на архіпелазі: селищами Баренцбург (неофіційна столиця Російського Шпіцбергену), Піраміда, Грумант і Колсбей. Хоча "російським" цей радянський Шпіцберген можна назвали лише умовно.

Ще з тридцятих років більшість працівників тресту були вихідцями з УРСР. Основою діяльності підприємства був видобуток вугілля, тому не дивно, що цим займалися кращі гірники Радянського Союзу — жителі Донбасу.

Перепис населення Шпіцбергена 1990 року показує такі результати:

- всього мешканців — 3544;

- норвежців — 1125;

- громадян СРСР — 2407;

- поляків — 12.

Арктичне літо на архіпелазі

При цьому представники тресту "Арктикуголь" кажуть, що як зараз, так і за радянських часів українці складали понад 80 відсотків персоналу. Лише в другій половині дев’яностих років норвежці стали більшістю на Свальбарді.

За СРСР працювати на Шпіцбергені було почесно. Конкурс на одне місце був величезним. Люди їхали на Північ по сувору арктичну романтику та, звісно, по великі гроші. Кваліфікований працівник тресту "Арктикуголь" заробляв 700 рублів і більше. За кілька зимівок на архіпелазі можна було заробити на машину чи навіть на кооперативну квартиру.

Радянські поселення на Шпіцбергені можна назвати одним з небагатьох місць на Землі, де дійсно був побудований комунізм.

Руїни радянського селища Грумант

Ось приклад: Радянський Союз будував селище Піраміда як справжнє Місто Сонця. Це було поселення, де люди живуть за комуністичними принципами: працюють — по мірі можливості, отримують — по мірі необхідності.

"Арктикуголь" побудував на 78 градусах 40 мінутах північної широти зразково-показове містечко. Усі його мешканці жили в невеличких будинках-гуртожитках. При цьому сімейні працівники з дітьми мали право на власне двокімнатне помешкання в окремій будівлі (через дитячий ґвалт в коридорах її прозвали "дурдомом").

До послуг жителів Піраміди була лікарня, школа з дитячим садочком, величезний спортивно-культурний комплекс, якому може позаздрити більшість радянських райцентрів, критий басейн, їдальня з делікатесами на кшталт червоної та чорної ікри. Усе це — абсолютно безкоштовно.

Селище Піраміда наприкінці вісімдесятих років (фотографія з архіву родини Скуренок)

У гуртожитках навіть не було кухонь — при бажанні люди брали з собою додому їжу з їдальні та розігрівали її на батареях. Уся зарплата йшла на особисті рахунки працівників у радянському банку. Витрачати гроші у Піраміді можна було тільки в барі, де продавали спиртне, — воно не входило в безкоштовний комуністичний раціон.

Також у селищі була ферма, готель для туристів і погруддя Леніна на центральному бульварі. Керівництво замовило з України кілька барж з чорноземом, який насипали на вулицях Піраміди. Мешканці арктичного містечка примудрялися навіть вирощувати на ньому однорічні рослини.

Найбільш північний в світі пам’ятник Леніну, селище Піраміда

І зараз перед будинками в Піраміді можна побачити залишки імпровізованих клумб, обмежених за південною звичкою поставленими під кутом цеглинами. Українці відтворювали Україну навіть на 79-му градусі північної широти.

Нині Піраміда вже майже двадцять років покинута людьми. У другій половині дев’яностих "Арктикуголь" прийняв рішення припинити видобуток вугілля у цьому селищі через страшенну нерентабельність процесу.

Радянський Союз розвалився, а тогочасна Росія не мала бажання виділяти багато грошей на статусний проект. Рудник законсервували, а разом з ним й ідеальне містечко. Відтоді камінний Ленін із сумом дивиться на свої знелюднені володіння. Комуністичний експеримент в Арктиці провалився.

Покинуте майже двадцять років тому селище Піраміда

Кілька років тому Піраміду частково розконсервували. В колись тисячному містечку зараз працює лише котельня, гараж і готель. Туристи з усього світу їдуть туди, аби опинитися в атмосфері Радянського Союзу. А пустинні вулиці селища, відсутність мобільного зв’язку та покинутий Ленін роблять цю атмосферність надзвичайно контрастною.

Сучасною Пірамідою заправляє бригада працівників з Волині — кілька чоловіків і жінок. Влітку населення цього містечка сягає двадцяти людей, взимку — трьох-п’яти.

Баренцбург порівняно з Пірамідою, виглядає справжнім мегаполісом. У ньому мешкає 450 чоловік. "80-85 відсотків — українці", — повідомляє нам гід.

Як і в радянські часи, це переважно, вихідці з Донбасу — шахтарі, обслуговуючий персонал, працівники туристичної сфери.

Гора Піраміда, яка дала назву шахті та селищу

В останні роки заробітки суттєво впали — зарплатня видається рублями, а їхній курс помітно просів. Працівники розповідають, що отримують аналог 500-600 євро — це небагато, проте вдома й таких грошей немає. Дехто живе на Шпіцбергені вже п’ять та більше років і не думає повертатися.

До мене на вулиці підійшов чоловік років тридцяти. Назвався, наприклад, Андрієм. Він приїхав ще у 2011 році і з того часу не був вдома. Нині його рідне місто на Донбасі окуповане росіянами, родичі та знайомі роз’їхалися.

— Брат у мене в Дніпропетровську живе, проте не хоче зі мною знатися. Каже, я продався Росії. А де тут Росія? Лише он там, — Андрій вказав у бік консульства РФ, — за парканом. А я — укроп.  Я б повернувся додому, проте нема куди. Тому ще років п’ять тут побуду, а потім, може, щось вирішиться. Взагалі нам не дозволяють спілкуватися з туристами, але я чхав на ці закони. Вовком вию від нудьги. Вже не можу пити ту горілку, подихаю.

Залишки цегляної кладки, що огороджувала квітник

Проукраїнська позиція серед громадян України на Шпіцбергені, дійсно, трапляється, проте проросійська — частіше. Люди роками живуть у російському інформаційному середовищі та дивляться на події в Україні через цю призму.

Утім, за словами мешканців Баренцбурга, політика — це останнє, що турбує людей в Арктиці, останнє, про що вони розмовляють поміж собою.

У суворих, герметичних умовах Півночі люди мають бути надзвичайно обережними стосовно один одного. Тому гострі теми краще взагалі не чіпляти. Розділення суспільства на "укропів" і "вату" там не існує. Опитані мною люди кажуть, що вони часто взагалі не знають політичних переконань своїх шпіцбергенських знайомих, — так набагато легше.

"Арктикуголь" поважає українське громадянство своїх працівників. Наприклад, донедавна  в місцевій школі навіть викладали українську мову та літературу (зазвичай цим займаються дружини шахтарів, які переїхали за чоловіками в Арктику).

Стара фотографія шахтарів на дошці пошани у Піраміді

Зараз таких дисциплін в шкільному розкладі немає, проте директорка школи завірила мене, що вже шукає кваліфікованого викладача — проблема у відсутності кадрів, а не в політиці. Зате в баренцбурзькій бібліотеці є українські книжки, а місцевий музичний ансамбль виконує пісні, в тому числі, українською мовою.

Українці мешкають на Шпіцбергені не тільки в російських поселеннях. Певна кількість наших співгромадян поселилася в Лонг’їрі, столиці норвезького архіпелагу. Згідно зі статистикою, у двотисячному містечку зареєстровано десятеро людей з українським паспортом.

Одна з них — киянка Яна Векшина. Вона живе на Свальбарді вже більше двох років. Удома вона була арт-куратором проектів компанії SLAVA FROLOVA GROUP, але в Арктиці влаштувалася у Karsberger Pub.

"У Києві я навіть подумати не могла, що колись стану офіціанткою, барменом. У нас зовсім інше, зневажливе ставлення до людей подібного роду професій. Проте на Свальбарді це зайняття сприймається нормально. Там своя, особлива атмосфера, ідеалізований варіант життя.

У ньому абсолютно не важливий статус людини, всі поважають один одного незалежно від віку та професії. Люди по-справжньому цікавляться іншими, розпитують про життя, про країни, звідки кожен приїхав.

Чесно кажучи, Лонг’їр — це перше місце закордоном, де я відчула себе вдома. Можливо, це через те, що там всі приїжджі, нема корінного населення. Вже через кілька місяців я стала там своєю".

Яна Векшина

Шпіцберген тільки номінально є норвезьким. Так само своїм його можуть називати росіяни, поляки, шведи, голландці, українці та багато інших народів, хто приклав або досі прикладає зусилля до його освоєння.

На верхньому плато гори Піраміда складно повірити, що ти перебуваєш десь глибоко в Арктиці неподалік від покинутого шахтарського селища. Це єдине місце в радіусі кількох десятків кілометрів, де відчувається присутність людей — все завдяки надписам фарбою, які залишили по собі протягом багатьох років жителі долішнього селища.

В основному це імена і назви міст, майже суцільно українських. Донецьк, Макіївка, Київ, Львів. Мінськ, Калінін. Красний Луч, Часів Яр, Новомосковськ. Датовані 81-м, 83-м, 88-м роками.

За кілька десятиліть ці написи ні крапельки не вицвіли, навіть каміння з буквами "К", "О", "Н", "С", "Т", "А", "Н", "Т", "И", "Н", "О", "В", "К", "А" лежать в суворій послідовності, як їх залишив шахтар на прізвище "М", "О", "С", "К", "В", "И", "Н" колись за часів Радянського Союзу.

Пам’ятка про шахтарів вісімдесятих років на вершині гори Піраміда

Вони не підвладні часу, вітрам і температурі. Країна, яка зібрала всіх цих хлопців на Півночі, пішла в небуття, а написи — залишилися. Залишилися пам’яттю про тисячі людей, які протягом двадцятого століття підкоряли Арктику: росіян, вірмен, білорусів, але, передусім, — українців.

Більше про Український Шпіцберген можна буде прочитати в однойменній книзі Максима Беспалова, яка вийде у видавництві "Темпора" в 2017 році.