Що сталося у Гуті Пеняцькій. Висновки польського слідства

Автором цього звіту є прокурор Вальдемар Швєц, керівник Особливої комісії з переслідувань злочинів проти польського народу в Кракові. Цей звіт також свого часу зазнавав нападів критиків. "Історична правда" готова опублікувати усі компетентні коментарі істориків, які стосуються обставин подій 28 лютого 1944 року у Гуті Пеняцькій.

Слідство

особливої комісії з переслідування злочинів проти польського народу в Кракові

у справі злочину в Гуті Пеняцькій

Особлива комісія з переслідування злочинів проти польського народу в Кракові розслідує справу під номером S 50/03 / Zn, що стосується вбивства кількох сотень жителів Гути Пеняцької, здійсненого членами 14-ї дивізії СС "Галичина" 28 лютого 1944 року, тобто злочин відповідно до статті 1 пункту 1 Декрету від 31 серпня 1944 року про встановлення покарання для фашистсько-гітлерівських злочинців, винних у вбивствах і знущаннях над цивільним населенням і в’язнями, а також для зрадників польського народу [1].

Слідство у цій справі було розпочато за постановою від 24 листопада 1994 року колишньої Окружної комісії з розслідування злочинів проти польського народу в Кракові.

На підставі слідчої діяльності, здійснюваної до цього часу, були встановлені наступні факти.

Маніпулятивний заголовок на сайті державного телеканалу TVP "73 річниця пацифікації польського села Українською повстанською армією. Урочистості у Гуті Пеняцькій". На фото: посли України та Польщі Андрій Дещиця та Ян Пєкло схиляють голови перед відновленим українцями меморіалом у неділю, 26 лютого 2017 року

У другій половині 1943 року і на початку 1944 року під час посилення нападів українських націоналістів на польські кресові села, поляки групувалися в більших населених пунктах, де діяли сильні відділи самооборони, яку підтримувала Армія Крайова (АК). Одним з таких осередків була Гута Пеняцька.

23 лютого 1944 року члени самооборони в Гуті Пеняцькій відбили атаку розвідвідділу 1-го батальйону 4-го поліцейського полку, сформованого з українців – добровольців 14-ї дивізії СС "Галичина", які намагалися увійти в село[2].

Члени самооборони дали бій, будучи переконані, що нападники є українські націоналісти, одягнені в німецькі мундири.

Вони дійшли цього висновку, спираючись на той факті, що зловмисники використовували українську мову.

Внаслідок зазначених вище дій загинули два члени згаданої формації та ще вісім отримали поранення.

Втрати цього підрозділу, ймовірно, були би більшими, але йому на допомогу в сутичці прийшла сотня УПА на чолі з Дмитром Карпенком, псевдонім "Яструб" [3].

У ході згаданої сутички загинули Олексій Бобак і Роман Андрейчук – перші вбиті в бою солдати дивізії СС "Галичина", чиї похорони відбулися в Бродах [4].

У цих похоронних урочистостях брали участь були присутні, зокрема, д-р Отто Вехтер – губернатор "Дистрикту Галичина" і полковник Зігфрід Бінц  Siegfried – командир 4-го поліцейського полку СС [5].

Українські поліцейські полки  СС (позначених номерами від 4 до 8) були створені в травні 1943 року з першої хвилі українських добровольців, які зголосилися до 14-ї дивізії СС "Галичина", в основному з теренів колишньої Східної Галичини.

Командні функції здійснювалися німецькими офіцерами, а командиром полку був, як уже вказувалося, німець, полковник Зігфрід Бінц.

Поліцейські полки СС являли собою підрозділи, створені для реалізації бойових дій іншого характеру (у оригіналі: odmiennych działań bojowych – прим. перекладача), а саме поліційного характеру.

Згадані вище формації мали завдання захищати тил німецької армії в Східній Галичині, приділяючи особливу увагу боротьбі з радянськими партизанами.

У командуванні СС в Берліні був створений штаб з метою створення галицьких добровольчих полків поліції СС на чолі з полковником Ріхардом Стханою. Згаданий штаб працював до грудня 1943 року.

Полки під номерами 4 і 5 проходили навчання в таборах у Німеччині (Ельзас). 4-й полк нараховував близько 1200 солдатів під командуванням німецьких офіцерів, що раніше служили в поліції.

У лютому 1944 року полк був переведений з тренувальних таборів на територію Східної Галичини й розгорнутий на лінії Золочів-Броди-Збараж, яка знаходилася за декілька кілометрів від лінії фронту [6].

Також в лютому 1944 року, за наказом обергруппенфюрера СС Вільгельма Коппе – командира СС і поліції в Генерал-губернаторстві, з солдатів згаданої вище формації була створена бойова група для боротьби з радянськими партизанами. Зазначена група, відома за прізвищем її командира як "бойова група Байєрсдорфа", була зосереджена в Любачові, звідки провадила бойові дії в районі Цєшанув-Тарногруд-Білгорай [7].

Пізніше, на підставі наказу Г. Гіммлера від 22 квітня 1944 р. галицькі добровольчі полки поліції були відправлені на бойовий фронт разом з іншими лінійними відділами 14-ї дивізії СС "Галичина", а потім вони взяли участь у боях з Червоною Армією в Бродському котлі.

Необхідно зазначити, що в історичних дослідженнях, які стосуються 4-го поліцейського полку СС, вказується, що  солдати цієї формації правдоподібно не брали участі в боях дивізії в Бродському котлі.

Спираючись на висновки, зроблені в ході цього слідства, обгрунтованим є те, що солдати зазначеного полку брали участь у цих боях.

На підставі архівних матеріалів у вигляді свідоцтв про смерть солдатів 14-ї дивізії СС "Галичина", виявлено, що серед полеглих у цій битві солдатів дивізії вказано також кілька десятків, організаційна належність яких визначена як 4-й поліційний полк СС (4 Galizische SS Freiwillige Regiment) [8].

Зазначений вище висновок у поєднанні з іншими доказами, зібраними в цій справі, дає підстави для обгрунтованого висновку, що стосується принаймні логістичного зв’язку цього підрозділу з 14-ю дивізією СС "Галичина" (слід зазначити, що назва цієї дивізії змінювалася чотири рази за час її функціонування).

Згадана вище сутичка від 23 лютого 1944 року була пов'язана з отриманням командуванням 4-го поліційного полку інформації, що в Гуті Пеняцькій дислокований великий загін радянських партизанів.

Інформація стосовно ситуації в Гуті Пеняцькій була передана, ймовірно, командиром української поліції в Підгірцях [9].

Згаданий розвідвідділ радянських партизан під командуванням Бориса Крутикова налічував кілька десятків партизанів і дислокувався протягом декількох днів в Гуті Пеняцькій, котру він залишив 22 лютого 1944 року.

Слід зазначити, що в Гуті Пеняцькій перед тим перебувала група з близько 60 радянських партизанів, які домовилися про співпрацю з самообороною села.

У рамках вищезазначеного, партизани користувалися допомогою жителів, а самі проводили тренування для членів самооборони, а також передали цій формації зброю та боєприпаси.

Розміщений у Гуті Пеняцькій партизанський загін проводив диверсійні акції проти німців.

З часом чисельність загону зростала, досягнувши зазначеного вище особового складу. Така ситуація зумовила необхідність залишити Гуту Пеняцьку, оскільки вона породжувала грунтовні проблеми із забезпеченням провіантом, а також становила загрозу для села і розміщеного там загону з боку німців.

Важливу роль у діяльності радянських партизан відігравали окремі жителі села, котрі в якості провідників надавали можливість партизанам ефективно переміщуватися по незнайомій місцевості.

Жнива у Гуті Пеняцькій. Довоєнне фото

Крім того, використовуючи сімейні зв'язки, вони давали можливість партизанам, які проводили диверсійні дії, безпечно перебувати у Львові.

Для цієї мети були використані, серед іншого, львівські квартири отця Казимира Войцеховського, командира самооборони в Гуті Пеняцькій. Вказані диверсійні дії полягали в організації нападів на німецьких чиновників, руйнуванні залізничних шляхів [10].

Події 23 лютого 1944 р. призвели до того, що жителі Гути Пеняцької готувалися до відбиття очікуваного удару у відповідь.

Можливість здійснення подібного роду відплатної акції була визнана ймовірною на підставі даних, отриманих через розвідувальні осередки інспекторату Армії Крайової в Золочеві.

У ніч з 27 на 28 лютого 1944 до Гути Пєняцької прибув кур'єр згаданого вище інспекторату, котрий передав, що в напрямку села рухаються підрозділи 14-ї дивізії СС "Галичина".

Водночас кур'єр передав доручення інспекторату стосовно того, аби занехаяти оборону, зброю сховати, чоловікам покинути село, а також підготувати криївки для решти мешканців [11].

У зв’язку з цим у багатьох садибах і господарських будівлях були підготовлені криївки, які містилися в саморобних укриттях і підвалах.

Такого роду доручення і заходи, вжиті у зв’язку з цим, були продиктовані переконанням, що підрозділи СС, які наближалися, візьмуть село під контроль з метою можливого виявлення вогнепальної зброї, що належала мешканцям, або розкриття обставин, що стосуються  надання допомоги радянським партизанам.

Аналогічна акція мала місце кількома днями раніше в сусідньому селі Майдан, де підрозділ поліційного полку, прибувши в село, здійснили затримання чоловіків, які були піддані допитам щодо зазначених обставин. Після закінчення допиту затримані були звільнені, і тільки обмежена група людей були відправлені на примусові роботи [12].

Перше причастя у місцевому костьолі. Довоєнне фото

Рано-вранці 28 лютого 1944 року Гута Пєняцька була оточений загоном у кілька сотень чоловік (у донесеннях згадується цифра 500-600 солдатів).

Солдати були вбрані в білі маскувальні комбінезони і спілкувалися між собою українською мовою, натомість командири послуговувалися німецькою.

Як виникає з повідомлень свідків, разом із солдатами були українські націоналісти, в тому числі також члени Української повстанської армії (невстановлена сотня з Волині), а також жителі навколишніх сіл.

Сигналом до початку пацифікації села були постріли сигнальних ракет. У першій фазі атаки нападники обстріляли будівлі, розташовані на околиці села.

Тим часом дійшло до короткої перестрілки між нападниками і відділом АК з сусіднього села, Гути Верхобуської. Солдати АК через істотно велику чисельну перевагу супротивників відмовилися від подальшого бою і відступили в навколишні ліси. [13]

Внаслідок атаки частина населення поховалися в попередньо підготовлених криївках.

Нападники, увірвавшись до села, почали обшукувати будівлі. Всі жителі, за наказом керівника пацифікації, були під конвоєм відведені до костьола і школи, що знаходилися в центрі села.

Костел у Гуті Пеняцькій

Допитані в ході слідства свідки зізналися,  що після завершення цієї фази пацифікації напасники, причому переважно українські націоналісти, розпочали грабувати покинуті будинки і розграбовувати залишене майно у вигляді худоби, сільськогосподарського реманенту, одягу та інших знайдених предметів.

Покинуті й розграбовані будівлі були спалені. У зв'язку з тим, що в підпалених будівлях, у криївках знаходилися жителі села, які там ховалися,  частина нападників залишилися поблизу палаючих будівель, чекаючи на можливу втечу тих, хто там переховувався.

Як зізналися свідки, напасники, які очікували біля спалених будівель, застрелили більшість людей, які намагалися втекти.

Спираючись на повідомлення свідків, була встановлена низка випадків, що ілюструють безжалісність і жорстокість злочинців.

Як було встановлено, один із солдатів скоїв убивство новонародженого, який народився під час утримання постраждалих у костелі. Інший здійснив убивство маленької дитини в такий спосіб, що вдарив його головою об стіну будинку.

Понад то, між іншим, виявлено, що одна з жінок похилого віку була під час конвоювання заколота багнетом.

Напасники після опанування села і вміщення його мешканців у школі і в костелі почали допит затриманих поляків.

Серед мешканців, зібраних у костелі і школі, були викликані окремі особи, котрі поблизу костьолу піддані допиту на предмет знаходження в селі радянських партизанів, переховування осіб єврейської національності, догляду за пораненими партизанами.

У ході допиту використовували фізичне насильство, яке полягало в побоях по всьому тілу.

Відбір людей для допиту дозволяє прийняти те, що мучителі володіли інформацією щодо командування і складу загону самооборони, а також місць переховування радянських партизанів.

Встановлено, що командир місцевого загону самооборони Казімєж Войцеховський, після жорстокого допиту був облитий мучителями легкозаймистою речовиною і підпалений, що призвело до його смерті.

Під час допиту був убитий Владислав Бернацький, член загону самооборони, який був поранений під час перестрілки 23-го лютого 1944 року.

Після того, як було виявлено, що Войцех Шмігельський у своєму будинку переховував одного з поранених радянських партизанів, він був підданий жорстокому допиту, а потім облитий бензином і підпалений, що призвело до його смерті.

Нападники у одній зі схованок, розташованих на території села, знайшли поранених радянських партизанів, котрі, як повідомляють свідки, одразу ж були розстріляні [14].

Близько 14 години напасники почали виводити захоплених жителів села з костьолу і школи. Окремі групи складалися з 20-50 чоловік – літніх людей, жінок та дітей, а також чоловіків.

Святковий інтер'єр костьолу у Гуті Пеняцькій

Кожну групу конвоювали кілька десятків солдатів, які запевняли конвойованих, що незабаром їх відпустять. Спочатку відвели жінок і дітей. Потім – групу чоловіків і молодих людей, яким, в свою чергу, повідомили, що вони будуть вивезені до ІІІ Рейху на примусові роботи.

Вказані групи були відведені до дерев'яних амбарів і господарських будівель, розташованих в різних господарствах на невеликій відстані від центру села.

Будівлі ці були по черзі підпалені за допомогою попередньо приготованої  легкозаймистої речовини, а також із уживанням факелів, а ув’язненим не давали можливості їх залишити.

Як під час конвоювання, так і під час здійснення вищевказаних дій, злочинці вбили кілька людей, які вдалися до спроб утекти або будь-якого опору. Лише небагатьом вдалося тоді втекти.

На підставі зізнань допитаних у справі свідків, а також доступних історичних джерел та публікацій встановлено, що кількість жертв описаний дій склала від 700 до 1300 осіб.

Належить зауважити, що Гута Пєняцька нараховувала на той час 172 господарства і близько 1000 мешканців, при тому що ця цифра не враховує жителів навколишніх сіл, які на той час там перебували.

У ході розслідування встановлено, що від погрому врятувалося близько 160 осіб.

Було вжито заходів з метою встановлення на підставі зізнань свідків, документальних джерел, а також історичних праць встановити фактичну кількість жертв, але вони не дали можливості досягти в цьому плані точних результатів. Зібраний в нинішній справі матеріал свідчить, що в результаті погрому загинули близько 850 осіб.

Необхідно відзначити, що будівлі, покинуті жителями Гути Пєняцької, були повністю розграбовані й підпалені. Ці дії, як випливає з зізнань допитаних у справі свідків, чинили переважно українські націоналісти, які супроводжували солдатів СС.

Внаслідок зазначеного вище, знищенню були піддані майже всі будівлі Гути Пєняцької, за винятком будівлі костьолу і школи.

Нападники залишили Гуту Пєняцьку близько 17.00 годин, узявши з собою награбоване майно.

Наступного дня до Гути Пєняцької прийшли вцілілі мешканці, а також групи людей – мешканці навколишніх сіл.

Прибульці надали допомогу пораненим, а також поховали померлих у двох братських могилах, розташованих поруч із костьолом і будівлею "нової" школи, у траншеї, що раніше служила для зберігання вапна.

Зазначені вище висновки були зроблені на підставі зізнань і повідомленнях осіб, котрі брали участь у згаданих вище діях і точно описали місце поховання.

У післявоєнний період ексгумація жертв цього злочину не була проведена. По закінченню другої світової війни вцілілі будівлі були розібрані, а ґрунт вирівняний. Ця ділянка досі не забудована.

Маючи на увазі згадане вище, слід зазначити, що події, які розглядаються, були класифіковані як нацистський злочин, згідно з положеннями Статті 1, пункту 1, літери "а" Закону від 18 грудня 1998 року про Інституті національної пам'яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу [15].

В реаліях нинішньої справи вчинки виконавців злочинів належить оцінювати як діяння, котре полягає в ролі підручних влади німецької держави шляхом участі у здійсненні вбивств цивільного населення згідно з положеннями Статті 1, пункту 1 декрету від 31 серпня 1944 про винесення покарання для фашистсько-гітлерівських злочинців, винних у вбивствах і знущаннях над цивільними особами і в'язнями, а також для зрадників польської нації. [16].

Необхідно відзначити, що вищезгадане положення було залишено в силі на підставі Статті 5 параграфу 1 пункту 3 Закону від 6 червня 1997 року попередніх положень Кримінального кодексу (В оригіналі: artykułu 5 § 1 punkt 3 ustawy z dnia 6 czerwca 1997 roku Przepisy wprowadzające Kodeks karny.) [17].

Злочин, що є предметом розгляду, являє собою, крім того, злочин військовий і злочин проти людяності, згідно з положеннями Статті 3 згаданого Закону від 18 грудня 1998 року про Інститут національної пам'яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу. Тут слід також вказати на Статтю 6, пункт "а" і "с" Нюрнберзьких Статутів, котра містить визначення такого роду порушень міжнародного права.

У розумінні згаданих норм військові злочини включають у себе порушення законів і звичаїв війни, котрі полягають, зокрема, у вбивствах і тероризуванні цивільного населення окупованої території, розграбуванні приватної власності, а також навмисному й безцільному знесенні поселень міст, селищ і сіл, не виправданому військовою необхідністю (Стаття 6 пункт "b" зазначених вище Статутів).

Злочини проти людяності включають в себе вбивства, винищування й інші нелюдські акти, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни з причин політичних, расових або релігійних у вигляді будь-якого злочину, що підпадає під юрисдикцію Міжнародного військового трибуналу, скликаного 8 серпня 1945 року для переслідування і покарання головних військових злочинців країн Осі в Європі (Стаття 6 пункт "с" Статутів) [18].

З огляду на зазначене вище, належить ствердити, що злочин, який розглядається цим слідством, містить у собі ознаки згаданих вище порушень міжнародного права.

У ході розслідування предмету розгляду було вжиті процесуальні заходи з метою встановлення повного списку жертв злочину, скоєного в Гуті Пєняцькій, а також визначити його виконавців.

У зв’язку із зазначеним вище, був проведений допит мешканців Гути Пєняцької, які залишилися в живих, членів сімей жертв убивств, мешканців сусідніх поселень, а також інших осіб, які мають інформацію, що стосується справи.

У ході розслідування допитано в якості свідків 144 особи.

Вжиті заходи, спрямовані на встановлення повної кількості мешканців Гути Пєняцької в період, охоплений нинішнім розслідуванням, і з цією метою були проаналізовані архівні матеріали, а особливо акти цивільного стану парафії Пєняки, що стосуються як кількості мешканців цього поселення в розслідуваний період, зазначеної в тих матеріалах інформації стосовно кількості померлих 28 лютого 1944 року, а також у період після цієї дати (померлих внаслідок отриманих травм) [19].

Проаналізовані доступні публікації стосовно злочину в Гуті Пєняцькій, причому рівним чином видані як у Польщі, так і за кордоном.

Спираючись на покази і згадані матеріали, складений список жертв цього злочину, який на нинішньому етапі слідства включає в себе понад 400 осіб.

Щодо дій, спрямованих на встановлення виконавців злочину в Гуті Пєняцькій, слід зазначити, що і в зізнаннях наочних свідків тих подій, і у відповідних публікаціях, а також у зібраних архівних матеріалах учасники злочину описані як солдати у німецькій військовій формі, частково в білих маскувальних комбінезонах, які спілкувалися між собою українською мовою, натомість командири – німецькою.

Крім того, вказується на цивільних осіб, описаних як жителів сусідніх сіл, населених українцями. Ці люди співпрацювали з солдатами або діяли на власну руку.

На підставі актів кримінальної справи апеляційного суду в Катовіце встановлено, що у злочині, скоєному в Гуті Пєняцькій, брав участь парамілітарний загін, що складався з українських націоналістів під командуванням Володимира Чернявського.

Він був визнаний винним у скоєнні злочину, зокрема, в Гуті Пєняцькій, і засуджений до смертної кари [20].

Спираючись на українські архівні матеріали, що походять з фондів НКДБ УРСР, отримані в ході операції під кодовою назвою "Звірі", встановлено, що в злочинних діяннях, здійснених у Гуті Пєняцькій, окрім солдатів 4-го поліційного полку СС, брали участь загони УПА (правдоподібно, сотня під командуванням Дмитра Карпенка, псевдонім "Яструб", направлена з Волині для військових дій на терені Східної Галичини), і в тому числі загін, набраний, імовірно, серед жителів сусіднього села Жарків.

Українці зі складу цих загонів, допомагали солдатам, які пацифікували село, а також брали участь у розділі майна мешканців Гути Пєняцької [21].

Аналіз отриманих у ході розслідування доказів, у тому числі архівних матеріалів, що стосуються галицьких добровольчих поліційних полків СС і 14-ї дивізії СС "Галичина", а також кримінальних справ, які велися в краю і за кордоном щодо членів цієї формації, дозволяють стверджувати, що виконавцями злочину, вчиненого в Гуті Пєняцькій 28 лютого 1944 року було солдати 4-го Галицького добровольчого поліційного полку СС, пов'язаного з 14-ю дивізією СС "Галичина", в складі одного або двох батальйонів, причому напевно це був батальйон, дислокований у Золочеві.

Нинішня справа стала предметом розслідування, яке проводилося прокуратурою в Ганновері і було припинене постановою від 1 жовтня 2004 року.

Зруйнований меморіал польським жертвам Гути Пеняцької

В обґрунтуванні вказаного рішення, з посиланням на доступні архівні матеріали, а також донесення про перебіг розслідуваної події, вказано, що злочини в Гуті Пєняцькій вчинили солдати 4-го полку поліції 14-ї дивізії СС "Галичина" за підтримки українських націоналістів, які жили в сусідніх селах.

Як потенційного командира групи, що пацифікувала Гуту Пєняцьку, вказано майора Євген Побігущого, але цього не вдалося підтвердити на підставі доказів, зібраних у цій справі. Вказано, крім того, на брак даних, які би дозволили встановити персонального складу зазначеного вище підрозділу, який здійснював пацифікацію [22].

В рамках нинішнього попереднього розслідування були надіслані запити до німецьких архівних установ і в результаті зазначеного отримано матеріали у вигляді особових справ офіцерів, що служили в 14-й дивізії СС "Галичина", які стосуються Євгена Побігущого, Миколи Палієнка, Карла Брістота, Фріца Фрайтага, Вольфа Хайке, Бруно Байєрсдорфа.

В особових справах вказаних офіцерів не виявлено жодних записів, що стосуються предмету нинішнього розслідування.

Стосовно майора СС Євгена Побігущого встановлено, що 1 листопада 1943 він почав служити у зазначеній вище дивізії і виконував у ній функції командира. У період з 17 квітня по 13 травня 1944 року він пройшов із з позитивним результатом вишкіл для командирів батальйонів. Не вдалося встановити, яким підрозділом він командував у період, що передував згаданому вишколу [23].

Тут належить зазначити, [що], спираючись на висновки НКДБ УРСР в рамках операції "Звірі", виявлено, що формацією, яка здійснила пацифікацію Гути Пєняцької, командував німецький офіцер у чині капітана, що може виключати участь Євгена Побігущого в подіях, що є предметом розслідування [24].

Допитані у справі свідки назвали прізвища осіб, котрі могли взяти участь у скоєнні злочину в Гуті Пєняцькій (в основному українських націоналістів, які проживали в довколишніх селах), а також осіб із  тих поселень, які служили в дивізії СС "Галичина".

Здійснений у цей період запит не привела до встановлення точних висновків.

Відновлений пам'ятник на місці масового вбивства поляків Гути Пеняцької, лютий 2017 року. Фото: Євгеніуш Сало, Kurier Galicyjski

Крім того, належить зауважити, що зібрані в ході слідства і з різних джерел, списки солдатів зазначеної вище дивізії, а також полків мають фрагментарний характер і не дають повної підстави для приписання окремих осіб до конкретних підрозділів в рамках структури полку і дивізії, а також детального опису служби в цих з’єднаннях. Зокрема, немає точних списків солдатів 4-го полку поліції.

У ході розслідування виявлена інформація, що стосується відзначення солдатів 4-го поліційного полку СС у зв'язку з бойовими діями, здійснюваними проти радянських партизанів і місцевого населення.

У рамках розслідування, проведеного в 1947 році Комісією Організації об'єднаних націй щодо військових злочинів, на підставі показань солдата полку Григорія Мельника встановлено, що 19 солдатів цієї формації були нагороджені спеціальними німецькими орденами (Залізними хрестами) у зв'язку з їх участю в пацифікаційних акціях [ 25].

У зв’язку зі згаданим вище, мабуть у поєднанні з фактом, що вказане розслідування охоплювало, серед усього іншого, злочини в Гуті Пєняцькій, в дослідженнях по цій події наголошувалося, що серед нагороджених знаходилися виконавці цього злочину, що є предметом розслідування [26].

З огляду на зазначені обставини, були отримані списки нагороджених солдатів зазначеної вище дивізії, але вони не стосуються того періоду, коли був скоєний розслідуваний злочин. Крім того, належить зазначити, що архів 14-ї дивізії СС "Галичина" був втрачений в ході бойових дій у Бродському котлі в липні 1944 року [27].

У ході подальшого розслідування було встановлено, що в архівній установі Bundesarchiv у Берліні є матеріали про діяльність штабу добровольчих українських поліційних полків СС у Берліні, а також командувача цієї формації, полковника Ріхарда Штана.

Згадані матеріали були піддані процесуальному перекладу. Виявлено, що в Державному архіві в Перемишлі є чимало матеріалів у вигляді запитів на соціальну допомогу солдатів 14-ї дивізії СС "Галичина".

Отримано копію запиту і федеральні матеріали, які стосуються Павла Бащака з 6-го галицького добровольчого поліційного полку СС.

Згадані матеріали відображають обіг документів у цій справі, який відбувався в рамках організаційної структури згаданої вище дивізії СС.

Цей висновок дозволяє визнати, що поліцейські полки, котрі є частиною предмету справи (в тому числі означений номером 4) фактично функціонували в рамках організаційної структури 14-ї дивізії СС.

Отримано з ресурсів Ягеллонської Бібліотеки копії "Бюлетеню Землі Червенської" під номерами 10, 12, 13, 22 за період з березня по червень 1944 року.

У випуску № 12 від 26 березня 1944 року є інформація, яка походить від  "... людей, котрі приїхали з районів, охоплених радянським наступом у Тарнопольському...", яка вказує, що в ході битв під Бродами і Підкаменем радянські війська захопили кілька сотень солдатів дивізії СС "Галичина". Полонені були поміщені у Збаразькому замку.

Радянські власті тоді провели "коротке розслідування", в рамках якого була доведена зазначена вище участь у злочині, скоєному декількома тижнями раніше, що полягав у вбивствах поляків у Гуті Пєняцькій. Захоплені солдати були розстріляні в Збаразькому замку.

Незважаючи на зроблені в період слідства запити, вказану інформацію не вдалося підтвердити. Крім того, у ресурсах фонду "Центр документації незалежницького руху" (Centrum Dokumentacji Czyny Niepodległościowego.) в Кракові виявлені матеріали, які стосуються предмету нинішнього розслідування.

Ці матеріали містять донесення різних осіб, що стосуються перебігу злочину в Гуті Пєняцькій, а також документацію Польської підпільної держави у вигляді щотижневих доповідей Відділу інформації і преси делегатури уряду у Львові та звітів Головної опікунської ради у Львові.

Крім того, знайдений фрагмент наукової праці авторства Віталія Масловського "З ким і проти кого воювали українські націоналісти під час другої світової війни", яка стосується виникнення і діяльності українських добровольчих полки поліції СС.

Необхідно відзначити, що в ході нинішнього розслідування з метою отримання міжнародної правової допомоги були звернення до української сторони щодо отримання архівних матеріали, пов'язаних зі злочином у Гуті Пєняцькій.

У відповідь отримано інформацію, що в тамтешніх архівних установах немає матеріалів, що  стосуються предмету злочину.

Аналогічні прохання були направлені до Генеральної прокуратури, Головної військової прокуратури Російської Федерації, України та Республіки Білорусь. Це не привело до виявлення нових доказових джерел [28].

Переклад з польської: Юрій Рудницький.

[1] Dz. U. z 1946 roku Nr 69 poz. 377 z późniejszymi zmianami.

[2] Akta śledztwa S 50/03/Zn- zeznania świadków, kronika Dywizji „Hałyczyna", G. Motyka „Dywizja SS „Galizien" („Hałyczyna") „Pamięć i Sprawiedliwość" nr 1/2002, Warszawa, Instytut Pamięci Narodowej s. 114.

[3] G. Motyka op. cit. s. 114.

[4] Akta śledztwa S 50/03/Zn-kronika Dywizji „Hałyczyna".

[5] Akta śledztwa S 50/03/Zn-kronika Dywizji „Hałyczyna"

[6] R. Torzecki „Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej" Warszawa 1993, Wydawnictwo Naukowe PWN s. 248.

[7] G. Motyka op. cit. s. 113.

[8] Akta śledztwa S 50/03/Zn-karty zgonu żołnierzy 14 Dywizji SS „Galizien" poległych w lipcu 1944 roku w walkach w kotle Brody, Bundesarchiv w Berlinie.

[9] B. Prus „SS-Galizien. Patrioci i zbrodniarze" Wydawnictwo „Nortom" Wrocław 2001, w toku śledztwa S 50/03/Zn nie zdołano poczynić precyzyjnych ustaleń co do udziału tej osoby w przedmiotowych zdarzeniach- materiały Biura Udostępniania Dokumentów i Archiwizacji IPN.

[10] Akta śledztwa S 50/03/Zn-wspomnienia Borysa Krutikowa.

[11] Akta śledztwa S 50/03/Zn-zeznania świadków, meldunki Inspektoratu AK w Złoczowie, Archiwum Akt Nowych.

[12] Akta śledztwa S 50/03/Zn- meldunki Inspektoratu AK w Złoczowie, Archiwum Akt Nowych

[13] Akta śledztwa S 50/03/Zn- zeznania świadka Michała Górskiego.

[14] Akta śledztwa S 50/03/Zn-zeznania świadków.

[15] Dz. U. Nr 155 poz. 1016, tekst jednolity Dz. U. z 2007 roku Nr 63 poz. 424 z późniejszymi zmianami.

[16] Dz. U. z 1946 roku Nr 69 poz. 377 z późniejszymi zmianami.

[17] Dz. U Nr 88 poz. 554 z późniejszymi zmianami

[18] „Materiały norymberskie" red. T. Cyprian, J. Sawicki Warszawa 1948, s. 36

[19] Akta śledztwa S 50/03/Zn-akta stanu cywilnego parafii Pieniaki.

[20] Akta śledztwa S 50/03/Zn-akta postępowania karnego Sądu Apelacyjnego w Katowicach o sygnaturze II K 42/49.

[21] „Polacy i Ukraińcy pomiędzy dwoma systemami totalitarnymi 1942-1945". Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 4 część 2, Warszawa-Kijów 2005, s. 976-981.

[22] Akta śledztwa S 50/03/Zn-akta postępowania karnego Prokuratury w Hanowerze o sygnaturze 1191 Js 55339/98.

[23] Akta śledztwa S 50/03/Zn-akta osobowe Eugena Pobichuszczego, Mykoły Palijenko, Karla Bristota, Fritza Freitaga, Wolfa Heike, Bruno Beyersdorfa, Bundesarchiv w Berlinie.

[24] „Polacy i Ukraińcy…" op. Cit. S. 979.

[25] Akta śledztwa S 50/03/Zn-materiały postępowania Komisji Narodów Zjednoczonych d/s Zbrodni Wojennych o sygnaturze 6697/P/G/1124.

[26] tak E. Prus „SS-Galizien. Patrioci i zbrodniarze" Wydawnictwo „Nortom" Wrocław 2001.

[27] Akta śledztwa S 50/03/Zn-materiały archiwalne dotyczące żołnierzy Dywizji SS „Galizien", odznaczonych w toku działań wojennych, Bundesarchiv we Freiburgu.

[28] Akta śledztwa S 50/03/Zn- pisma Prokuratur Generalnych Ukrainy, Federacji Rosyjskiej, Białorusi, Głównej Prokuratury Wojskowej Federacji Rosyjskiej

ТАКОЖ:

Як ми ходили в ліс, де колись була Гута Пеняцька. ФОТО

НЕВІДОМІ ПІДІРВАЛИ МЕМОРІАЛ У ГУТІ ПЕНЯЦЬКІЙ. ФОТО, ВІДЕО

Вандалізм у Гуті Пеняцькій. Реакція в Україні та Польщі

Інститут нацпам'яті опублікував заяву з приводу руйнування українських могил у Польщі

Польські активісти: Відозва з Верхрати

Гордіїв вузол. Українська проблема в ІІ Республіці Польській

Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича

Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"

Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині

"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі

УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити

Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Інше на тему "ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ"