Олесь Зарецький: "Дисиденти свою функцію в незалежній Україні виконали"

Олесь Зарецький народився за рік по смерті Сталіна. Він пішов до школи тоді, коли його мати, художниця Алла Горська, активно включилась у рух українських шістдесятників.

"Сучасній молодій людині важко уявити ту атмосферу, – згадує він про часи свого дитинства і юності. – Ностальгійні уявлення про те, що тоді нібито було краще, не відповідають дійсності. Ми майже не працювали – то комсомольські збори, то цивільна оборона, то політзаняття, то виїзди до колгоспу, то військова підготовка. Напружене, ідеологізоване життя. Всюди були черги, навколо хамство, не кажучи вже про тотальний кадебістський контроль".

Хлопцеві було шістнадцять, коли його мати загинула. "Звичайно, було відчуття відчуження навколо, але ми втрьох – я, мій батько і дід, – трималися купи й підтримували один одного", – розповідає він.

Алла Горська із сином. Фото: http://library.kr.ua

Культуролог і мовознавець, Олесь Зарецький досліджує, зокрема, біографії та доробок своєї матері та батька, художника Віктора Зарецького. Ми спілкуємось у Львові, куди він приїхав на зліт дисидентів радянських часів із нагоди сорокаріччя Української Гельсінської групи. Починаємо зі спогадів.

– Після ХХ з’їзду КПРС, на якому був засуджений культ особи Сталіна, мільйони людей повернулись із таборів і заслання. Дихати стало легше.

Члени Гельсінської групи, люди з кола, до якого входила моя мати – Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Михайло й Богдан Горині, – сповідували загальнодемократичні цінності та прагнули повернутись до українського коріння. Говорити про незалежну Україну тоді було небезпечно – це був злочин.

Про становище в Україні дуже мало знали у світі. Після хвилі арештів 1965 року Чорновіл підготував книгу "Лихо з розуму", Іван Дзюба – "Інтернаціоналізм чи русифікація?", обидві написані з правозахисних позицій.

Дзюба, спираючись на партійні документи й цитати класиків марксизму-ленінізму, довів, що справжня національна політика в Україні не відповідає задекларованій.

Яна Проценко та Олесь Зарецький. Фото Дар’ї Прокази.

Ці книги передали на захід, там вони були опубліковані, перекладені англійською та французькою. Це був вибух, завдяки якому у світі дізналися, що в нас відбувається. Новина про публікацію цих книжок стала викликом для КДБ; на початку 70-х пройшла найбільша хвиля арештів, яка значною мірою торкнулась української еліти.

Коли людину затримували, з її родичами, знайомими, колегами проводили "профілактичну роботу". У 60-ті ця практика була незаконною, та потім якимось актом її узаконили. Свідків почали викликати на так звані "співбесіди", де насправді залякували.

Люди знали: виклик означає, що на них тепер теж заведене досьє, за ними стежитимуть. Якщо заарештованих було кількадесят, то до поля зору органів держбезпеки потрапило у сто разів більше їхніх родичів, друзів, знайомих.

Ви вважаєте ХХ з’їзд позитивним явищем для України?

Позитивом було те, що люди вийшли на свободу. Але свіжий вітер змін ішов із Москви, підкреслюючи нашу другорядність. Це були погані часи для української мови. Норма про те, що батьки мають право вільно обирати мову навчання своєї дитини, була умовною.

Знаком престижу та добробуту за тих часів був телевізор. Є така думка, що саме поява телевізорів завдала сильного удару українськості села: всі цікаві програми виходили російською.

"...Члени Гельсінської групи сповідували загальнодемократичні цінності та прагнули повернутись до українського коріння. Говорити про незалежну Україну тоді було небезпечно – це був злочин...". Фото Дар’ї Прокази.

Ваша родина спілкувалась українською?

Родина була російськомовна, але перейшла на українську. Я був малою дитиною, тому не помітив переходу. Проте мій батько Віктор Зарецький знав обидві мови і ще пам’ятав скрипниківську українізацію на Донбасі 30-х років. Мама вивчала українську систематично разом із Надією Світличною: робили вправи, писали диктанти.

Але тоді питання української мови відчутно відрізнялося від того, що є тепер. Нині стало простіше: кожен говорить тією мовою, якою йому зручно. Тоді ж перехід на українську був викликом системі. Тоді вважалося, що українською розмовляють селюки, а також ті, хто отримують за неї гроші – артисти та викладачі української мови.

Найвищому начальству можна було також говорити українською, бо воно, за хитрим задумом Сталіна, представляло УРСР в ООН. Решта тих, хто говорив українською, справляли враження диваків або ворогів.

Як ви ставитесь до того, що ваша мама була більше відома за радянських часів як дисидентка, ніж як художниця?

Тоді про неї знали мало, бо виставок вона не проводила, звань не мала, публікацій про неї не було. Її мистецький доробок оцінили в останні п’ятнадцять років. Офіційного визнання як дисидент вона також не мала – її жодного разу не арештовували, в нас дома не було обшуків, про неї не було фейлетонів у пресі. Її слава пов’язана з трагічною смертю, що приголомшила тоді все українське суспільство.

1965, Житомир шістдесятники В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Алла Горська, Надія Світлична та інші в гостях у Євгена Концевича (другий справа у нижньому рядку)

Хоча останнім часом відбувається переоцінка чи відкриття її художнього доробку. Зокрема, йдеться про мозаїки, які вона виконала з групою співавторів на Луганщині, в Донецьку, Маріуполі та Києві. 2012 року мозаїки в донецькій школі були занесені до Державного реєстру пам’яток національного значення. Нещодавно в Національному музеї в Києві була виставка мистецтва шістдесятників, де були її роботи.

В чому була особливість Алли Горської в середовищі шістдесятників?

Вона була легкою у спілкуванні, притягальною людиною. Всім було цікаво з нею. Першу зустріч із нею детально описав Роман Корогодський у книзі "Алла Горська. Червона тінь калини". На той час він був типовим російськомовним киянином із вищою освітою.

Поспілкувавшись із Горською кілька годин, він зрозумів, що українська проблематика – не лише сільська, й відтоді почав цікавитись українською культурою, кінематографом, історією. Вона мала здатність переконувати й зацікавлювати. Мама мала власний погляд на речі і стояла на своїй позиції – це теж певний талант.

Як і Світличний з Чорноволом, вона була грамотним організатором. Діяльність цього середовища маскувалась під дружні зустрічі веселого товариства, подорожі Україною, відвідування концертів, підготовку виставок.

Звісно, потім КДБ їх розкусив: у звітах спецслужби було прямим текстом написано, що "організація маскує свою діяльність під пікніки на природі".

"...У 60-ті вважалося, що українською розмовляють селюки, а також ті, хто отримують за неї гроші – артисти та викладачі української мови. Решта тих, хто говорив українською, справляли враження диваків або ворогів...". Фото Дар’ї Прокази.

Деякі члени Української Гельсінської групи ішли в політику. На вашу думку, це пішло на користь чи навпаки? Як політична діяльність уплинула на їхню репутацію?

Я вважаю це позитивним явищем. На дуже важливих виборах до Верховної Ради 1990 року обрали багатьох колишніх політв’язнів, зокрема членів УГГ. Вони створили у ВР опозиційне ядро, відоме як Народна рада. Це об’єднання відіграло принципове значення у проголошенні незалежності.

Це були люди з великим життєвим досвідом, принциповою позицією, яка формувалася протягом попередніх років. І вони змогли домовитись із комуністичною більшістю і провести ці рішення безкровно, мирним шляхом. Ні в Росії, ні в Білорусі, де опозиційний рух був слабшим, ніж в Україні, нічого такого не було.

Колишні дисиденти виявили велику політичну гнучкість і змогли домовитись із тими діячами, які входили до складу істеблішменту. Потім вони поступово відійшли від політики, почасти тому, що просто старіли. Дисиденти свою політичну місію в незалежній Україні виконали.

Їхні ідеали втілюються в теперішній Україні?

Україна набуває рис традиційної буржуазної демократії. В нас є багато груп людей, які живуть окремо, своїми інтересами, їх мало цікавить війна на Донбасі, вони не знають, чим займаються інші люди.

В тоталітарному суспільстві було інакше: скажімо, вся громадськість знала, що Олесь Гончар 1961 року потрапив в опалу через роман "Собор".

Це було інше життя: зараз у Києві близько ста художніх галерей і кільканадцять музеїв, а в середині 60-х було дві виставкові зали. Мрії про свободу, які плекали шістдесятники, – втілились.

----------

Дивіться також:

Час Михайла Гориня

Десятеро сміливих. Члени-засновники УГГ

Василь Овсієнко: "Буде другий етап розпаду імперії"

До генези створення Українсьої Гельсінської групи у її 40-річчя

"Сам пишу, сам цензурую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це"

Паруйр Айрікян: "Василь і Славко супроводжують мене все життя" 

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

День народження Української Гельсінської групи

КГБ проти дисидентів