Анджей Вайда про маму, тата, Харків та Катинь

...Напевно, той момент, коли читають катинський список. Це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці... Чи вже сьогодні прозвучить його прізвище? Чи завтра? Чи прозвучить? Чи ні?

Наступного дня це вже надрукували у газетах. Усі за цим пильнували, хто у тому списку буде. Звичайно, усвідомлювали, що 25 тисяч... що той список не охопить усіх. І кожен боявся побачити чи своє, чи прізвища своїх близьких – батька, брата... Саме ця сцена фільму була однією з тих.., що проймають найбільше...

"Наступного дня це вже надрукували у газетах". Кадр фільму Анджея Вайди "Катинь", 2007 рік

Тоді, 1943 року, німці відкрили катинські могили і почали друкувати список усіх, кого змогли ідентифікувати. Серед речей тих офіцерів знайшли документи, якісь радянські газети, нотатки-щоденники... Один із солдатів, котрий вів щоденник, устиг навіть занотувати: "...завезли до лісу, везуть у заґратованому автомобілі, 6:30 місцевого часу". А далі: "Що з нами буде?" – це останні слова. При тих офіцерах знайшли все – у них не забирали ні документів, ні речей. І все вказувало на те, що їх убили навесні 1940 року. Тобто зробити це міг лише НКВД.

Ми з мамою тоді жили в Радомі. У тій німецькій газеті, що виходила польською мовою, було прізвище Вайда. Але Кароль, а не Якуб. Натомість також, як і батько, капітан. Тобто збігалося звання, збігалося прізвище. Ім’я було іншим.

Чи був то наш батько, чи ні – були вагання. Але мама міркувала так: якщо ім’я інше, то має бути хтось інший.

Звісно, не було жодної певності, чи існував колись якийсь Кароль Вайда. Це не таке вже й поширене прізвище. Але ж і не надто рідкісне! Тому мати була переконана, що то не батько, і жила надією.

Пам’ятаю сцену прощання моєї мами з батьком. Я був присутній, ми з братом обидва це бачили... Мама мала таку ікону невеличку з Богородицею Остробрамською. Знаєте, були дві святині у довоєнній Польщі – Богородиця Остробрамська з Вільна і Богородиця Ченстоховська з Ченстохови. І ось той образ, може, з долоню розміром, вона поклала батькові до кишені, на серце... То було так промовисто, так зворушливо...

За давньою традицією, коли чоловіки йшли на війну, жінки давали їм медальйон, або якусь святиню, оберіг, що мав би їх урятувати і зберегти. Щоб ті повернулися. Добре це пам’ятаю…

Анеля і Якуб Вайди

До останньої хвилини, до самого початку війни у колі мого батька, мами вважали, що до війни справа не дійде, що це такі маневри – одні випробовують інших. Німці випробовують, як далеко можна зайти... І ми вірили, що війна не розпочнеться, полк батька кудись там помарширує до німецького кордону.

Що насправді сталося, ми зрозуміли 1 вересня 1939 року, побачивши той потужний наступ... А 17 вересня вторглися радянські війська. І з’ясувалося, що батько, відступаючи зі своїм загоном, вже перейшов той умовний кордон та опинився "з радянського боку". Відтоді ми повністю втратили контакт із татом. Якби їхній загін трохи затримався і потрапив до німецького полону, всі б урятувалися... Повернувся би з війни...

Усі, хто опинився по той бік, загинули... Лише невеличка група врятувалася.

Чому батько відступав так далеко на схід? Весь час жевріла надія, що буде можливість переформувати сили і, скажімо так, дати відсіч німецькій армії. Коли вторглися радянські війська і зайняли півкраїни, польське військо не чинило опору, позаяк не було жодного приводу для цього: не було війни з СРСР... Дехто пробував боронитися, коли їх роззброювали, але взагалі-то здалися в полон без боротьби.

Ми знали, що батько потрапив до радянського полону: долетіли дві звістки. Першу приніс якийсь солдат, котрий бачився з моїм батьком. (Солдатів відпустили, тоді як офіцерів затримали у таборах). Отже, саме він і привіз лист. Батько писав, що потрапив у радянський полон у Шепетівці, надіслав мамі гроші з останнього офіцерського утримання. Ті гроші дали нам змогу пережити першу зиму... ту, найлютішу...

Потім не було чути нічого. А за кілька місяців з’явилася вістка, мовляв, батько потрапив до Козельського табору. Але то було дуже непевно, ліпше сказати, що достовірно нічого не відомо було!

І от 1943 року радіо та газети повідомляють про Катинь.

Мушу визнати, що це був такий момент, коли з’явилися вагання, а раптом то німці зробили?! То ж, як із неба впало! Всі знали, що більшого брехуна, більшого ошуканця, ніж міністр пропаганди Геббельс, просто немає!

А якщо за всім тим стоїть Геббельс, за катинським злочином, то, може, це все ж таки німці зробили?! Так думали тоді всі.

Було відомо, на що німці здатні. Бачили розстріли на вулицях, знали про концтабори – все це було в нашій свідомості. А що відбувалося з іншого боку, в СРСР, того ми не знали.

Незабаром зрозуміли: так, цього разу німці не брешуть. Цього разу Геббельс сказав правду.

Отже, в тій німецькій газеті, яку видавали польською, було прізвище Вайда. Та не було жодного доказу, жодного паперу, який би підтверджував, що той Кароль Вайда – наш батько... Були вагання... Як би це пояснити... Адже мільйони людей під час війни десь загубилися, кудись зникли, а потім раптом з’являлися. Ціла Європа перемішалася в тому гармидері… Тому мама сподівалася, що батько живий: може, не встиг до армії Андерса й усе ще перебуває в якомусь таборі в Сибіру... Тобто мала такі самі ілюзії, як кожна жінка, яка не може примиритися зі смертю чоловіка...

По війні з’ясувалося, що решта зниклих офіцерів не повертаються, не дають жодних звісток... Вже поволі починають повертатися з Англії ті, хто воював із Андерсом у Західній Європі, повертаються з радянських таборів ті, хто не зміг до Андерса долучитися... Щоразу ліпше ми починали розуміти, що наш батько загинув.

Але мама чекала... Вона померла 1950 року, сподіваючись на диво. Але його не сталося.

Потім, через багато років ми дізналися, що були й інші табори. І мій батько був убитий у Харкові, в підвалах НКВД.

Розмовляв: Олексій Бобровніков. Переклад з польської і підготовка до публікації: Олександр Зінченко. 

Джерело: "Український тиждень" Стаття підготовлена в межах спільного проекту Польського інституту в Києві та "Українського тижня": "Катинська трагедія: український вимір. Як подолати непам'ять про жертви злочинів тоталітаризму. Польський досвід"