Українська мати польської Солідарності. Невідоме дитинство Анни Валентинович

У 2010 році, після Смоленської катастрофи, в українських медіях з'явилася інформація про українське походження Анни Валентинович.

Першою – вже 17 квітня – написала про це регіональна газета в Гощі "Рідний Край". Згодом цю інформацію повторили загальнонаціональні медіа, зокрема, впливовий "Український тиждень" та Радіо Свобода. Кільканадцять місяців пізніше текст на цю тему текст з'явився у Польщі, у "Українському альманасі", річнику української меншини.

Попри це над Віслою такі одкровення були прийняті із недовірою, а часом – іронічними коментарями і просто кпинами.

"Від певного часу поширюють сенсаційну інформацію, що нібито Анна Валентинович, яка народилася у польській родині Любчиків у Рівному на Волині, була – увага! – українкою за походженням" - коментував у своєму блозі ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський у нотатці, затитулованій "Бредні про Анну Валентинович".

"Ба більше – після смерті Валентинович у "чудесний" спосіб на Волині знайшлася її рідня. Так як чотириста років тому у Москві "чудесно" (і аж дворазово) після своєї смерті знаходився царевич Дмитрій, син царя Івана Грозного. […] Хотілося у цей момент закричати: Помилуй Господи!!! […] Варто згадати, що два персонажа, які стверджували, що вони є чудесно уцілілим царевичем Дмитрієм, отримали прізвисько "Самозванці". Подібне визначення пасує як рукавичка до тих, які стверджують, що є рідними братами і сестрами Анни Валентинович".

За якийсь короткий час про цю справу майже забули. Майже – бо це питання щораз поверталося у вигляді якихось пліток.

Дехто також міг зауважити, що біографії "Матері Солідарності" у польській та українській версіях Вікіпедії відрізняються у тих фрагментах, які стосуються дитинства. Користуючись із перебування у Рівному (наукові дослідження у місцевому архіві), я вирішив спробувати розгадати цю загадку.

Частково, здається, вдалося. 

Анна Валентинович і Лех Валенса, серпень 1980 року, Ґданськ. Звільнення Анни Валентинович, яка працювала на крані корабельні імені Леніна спричинила робітничий протест і страйк. З її звільнення почалася польська "Солідарність"

Родина

У відповідності до загальновідомого життєпису, Анна Валентинович народилася 15 серпня 1929 року у Рівному, у польській римо-католицькій, селянській родині Яна та Александри Любчиків. У дитинстві вона загубила батьків і брата, якого вивезли до Сибіру. Чужі люди прийняли її до своєї родини, і так вона опинилася під Варшавою, а пізніше потрапила до Ґданська.

Насправді у цій оповіді реальними є тільки дата народження і та інформація, що мала старшого – як з'ясувалося, єдинокровного – брата, який фактично був заарештований Совітами і за співпрацю із Українською повстанською армією був засуджений на 15 років таборів (на волю вийшов після смерті Сталіна, на Україну йому дозволили повернутися лише через кільканадцять літ).

Фактично Анна Любчик прийшла у цей світ на вже неіснуючому хуторі, який приналежав селу Сінне (тепер – Садове) у недуже заможній, українській селянській родині Любчиків – Назара і Приськи з дому Пашковець.

Виховувалася із п'ятьма братами і сестрами: зведеними Ольгою, Петром, Катериною, Василем та вже згаданим братом Іваном. Мати Анни – Приська – була удовою з малою дитиною, її перший чоловік Олекса Сущук трагічно загинув через кілька тижнів після народження сина Івана.

Проте їх імен даремно шукати у метричній книзі православної парафії Сінного, яка знаходиться нині у Рівненському державному обласному архіві. Пояснення цьому було дуже простим.

Як стверджує сестра Анни, Ольга Любчик, яка тепер мешкає разом із наймолодшим братом у Матіївці (близько 15 км від Салового): "ми були штундами".

Штундизм (від німецького Stunde – година) – то протестантський пієтичний релігійний рух, який з'явився на Україні в середині ХІХ століття, поступово здобуваючи певну популярність як серед німецьких колоністів на Волині, так серед частини їх українських робітників або сусідів. У 1930-х роках на Волині нараховував понад 30 тисяч вірних.   

Розлука

Авжеж, були і більш бідні родини, ніж родина Любчиків, але і у них в хаті злиднів годували. Попри це Анна встигла закінчити чотири класи загальної школи у Сінному. Пізніше вже не могла продовжувати навчання, бо німці під час війни закрили місцеву школу.

У вересні 1937 року Приська, мати восьмирічної Анни, померла. Через три роки, у вересні 1940 року, Назар Любчик оженився із Марією Озарчук. У тому шлюбі народилося п'ятеро дітей.

З родинних оповідей виникає, що мачуха Анни не робила різниці між рідними та прийомними дітьми. Проте з початком війни матеріальна ситуація родини значно погіршилася.

Ольга Любчик та її брат Василь. Фото Ігоря Галагіди, 2016

– Коли прийшли росіяни, але іще не було колгоспів, мали свою землю, самі сіяли і обробляли: Анна, я та молодша сестра. Тяжко працювали, але не жили у бідності, допоки Совіти не забрали нашої землі. Забрали також майно і реманент, не було ані у що вдягнутися, ходили босі, – згадує Ольга Любчик.

Такі умови змусили родину прийняти важке рішення – відіслати старших дітей наймитувати (що у тодішній дійсності було нормою). Видавалося порятунком піти працювати до Едмунда Телесніцького – поляка, який як працівник цукровні у Бабині скуповував буряки в навколишніх селян.

Вірогідно у 1941 році, після того, як шляхетська родина Прушинських залишила свої маєтності у Пустомитах, що сусідили із Сенним, Телесніцький разом із дружиною Валентиною переселився до цього маєтку.

Едмунд Телесніцький знав Марію Озарчук, яка колись також працювала у нього. Він бачив злидні цієї родини і запропонував прийняти якусь із дівчат. Спочатку він зупинив свій вибір на старшій Ользі. Проте вона не витримала умов праці і через два місяці повернулася до дому.

Замість неї до Телесніцьких пішла дванадцятирічна Анна.

– Я її просила, щоб не йшла, але вона сказала, що видержить, - згадує тепер Ольга Любчик. "У панів" Анна працювала тяжко, не отримуючи жодної винагороди. Єдиною оплатою була їжа.

Драматичний поворот у житті Анни Любчик наступив у 1943 році.

У офіціальних біографіях згадується, що разом із прийомною родиною вона виїхала у 1941 році. Ця дата є незрозумілою. Адже невідомо, чого поляки мали виїжджати, власне у той час, коли позбулися ненависної світської влади, а німці не проявили іще справжнього обличчя своїх порядків.

Фактично Телесніцькі залишили Волинь зимою 1943 року, скоріш за все побоюючись нападів українського підпілля.

Ольга Любчик також згадує, що "з лісу приходили хлопці і налякали пана, щоб утікав – він забрав усе і поїхав, забрав із собою і нашу Аню".

Про цю дату також може опосередковано свідчити запис у мобілізаційній карті Константеґо Телесніцького, сина Едмунда. Заповнюючи документи у Районному мобілізаційному пункті, він повідомив, що з 1941 року до 1942 працював чорноробом у Гощі, а у 1942-43 році – працював у бюро в Лищому.

Не зовсім правдивою видається інформація, що Анна Валентинович мешкала у Мальцовізні (тепер – Рудніки) під Варшавою, у Леона та Маріанни Телесніцьких, рідних Едмуннда і Валентини вже від 1942 року.

Чому Телесніцькі забрали Анну з собою? Це невідомо. Сама Валентинович згадувала потім, що господарі казали, що її рідне село було спалене, а близькі загинули. Чи це було правдою? Нині відомо, що ні.

Насправді німці зпацифікували село Пустомити, яке знаходилося неподалік, винищивши кілька сотень осіб. За кілька днів перед тим теж частково спалили село Сінне, але більшість мешканців цього села, зокрема родина Любчиків, уціліли.

Про нещирість Телесніцького може свідчити те, що польські опікуни Анни після того як залишили Пустомити затрималися на кілька днів у Гощі.

Там і знайшов їх Назар Любчик, шукаючи доньки. На питання, куди поділася дівчина, почув відповідь: "Пішла кудись".

Незабаром Телесніцькі поїхали з Гощі, щоб зрештою опинитися у згаданій вже Мазовізні.

Більш достовірно виглядає, що до малої Анни вони ставилися просто як до дармової робочої сили. Цю гіпотезу посилює і те, що у господарстві в околицях Ґданська у 1945 році не ставилися до неї як до члена родини.

Телесніцькі не тільки забороняли їй говорити правду про свою національність ("як якажеш, що є українкою – то тебе вб'ють"), Анна мала досвід, коли господарі її і лаяли, і били.           

Історик Снайдер: "Україна була найбільш смертоносним місцем"

Зустріч через роки

Подальша доля майбутньої ікони Солідарності досить добре відома. Натомість незвичними видаються обставини того, як вона знову знайшла своїх близьких.

Як стверджують родинні перекази, єдиною особою, яка протягом років вірила, що Анна жива, був її батько Назар (про те, що він сумував за донькою, свідчить ім'я наступної дівчинки, що народилася потім – її теж назвали Анною).

Після розпаду СРСР за порадою племінниці він розпочав офіційні розшуки, також і через пресу. Випадково на одне з таких оголошень натрапив краєзнавець з Тернополя Єфрем Гасай. Саме за його порадою і допомогою почалися розшуки у Польщі. Вони тривали довго, але врешті-решт закінчилися успіхом. 

Дарчий напис на звороті фото: На пам'ять брату Васі Назаровичу від сестрички Ані Любчик-Валентинович. Україна, 3-ХІІ 1996 року

У 1996 році Анна Валентинович дізналася про існування своїх найближчих родичів в Україні.

Оскільки інформація про родичів, які шукали її, походила з Тернополя, спочатку відправилася до того міста. Тільки після зустрічі із Єфремом Гасаєм і з'ясуванню усіх обставин телефоном зв'язалася з родиною.

– З тієї [першої] нашої розмови нічого не вийшло просто тому, що єдине, що ми були здатні сказати у слухавку – то наші імена: "Олю!", "Аню!" - згадує Ольга Любчик.

Наступного дня сестри зустрілися на автовокзалі у Рівному. На жаль, до цієї події не дожив їх батько – Назар Любчик, який помер у грудні 1995 року.

Від того моменту протягом наступні 14 років Анна Валентинович майже кожного року навідувала близьких в Україні (з перервою, коли не дозволяв стан здоров'я).

Останнього разу це трапилося у липні 2009 року, коли приїхала до Славути у Хмельницькій області на поховання брата Івана.

Наступного разу збиралася приїхати на Волинь у серпні 2010 року. Напередодні нещасливого польоту до Смоленська Валентинович задзвонила до кузина Михайла Пашковича з Києва, якому обіцяла порозповідати про подробиці свого життя. Не сталося.

Питання (майже) без відповіді   

Анну Валентинович поховали на цвинтарі Сребжиско у Ґданську.

Своєрідним парадоксом є те, що спочила на тому самому некрополі, де лежать Едмунд Телесніцький (+1979), його дружина Валентина (+1958), а також їх син Константи (+2004).

Чи за життя знала, що родина її господарів мешкала у Ґданську? Чи вони упізнали у ній свою колишню прислугу? Не відомо.

Міг знати Константи Телесніцький, який (nota bene!) у 1950-53 роках служив у відділі гданської воєводської Служби Безпеки (його особиста справа знаходиться зараз на консервації, а тому не відомо, що він написав про воєнний період свого життя).

Так чи інакше, складно уявити, щоб жодного разу він не побачив її на телебаченні, коли Валентинович стала відомою.

Анна Валентинович. 15 серпня 1929-10 квітня 2010

Одне з найголовніших питань, яке може з'явитися щодо всієї цієї інформації, стосується того, чому Анна Валентинович протягом цілого свого дорослого життя приховувала факти зі свого дитинства. Навряд чи є проста відповідь на таке питання.

Поза сумнівами травма дитинства і втрата близьких дуже обтяжували її життєвий вибір. Приховування справжнього свого походження могло бути спричинене тим, у який спосіб в Народній Польщі представляли польсько-українські стосунки. Можливо серед цих причин належить шукати ґенези вигаданої нею легенди про власне дитинство? Тим більше, що протягом десятиліть була переконана, що залишилася на світі сама.

Нема простої відповіді на питання, чому вона не розказала правди після 1996 року, коли знайшла близьких. Можливо прийшла до висновків, що вже запізно, що важливішими є її особисті стосунки із родиною, ніж зміни у автобіографії, які могли бути на руку неприятелям. На жаль, усе це залишається умоглядними міркуваннями.

Чи ця інформація щось змінює у ставленні до Анни Валентинович? Навпаки. Поневіряння і важка праця, якою мусила займатися у чужих людей, пояснюють її вразливість, чуйність до проблем інших, бажання допомогти близьким – усі ці засади, якими Анна Валентинович керувалася протягом цілого життя.

Її біографія є також і досконалою ілюстрацією трагічних доль людей з пограниччя.

Жодним відкриттям не буде констатація, що і сьогодні на польсько-українських стосунках лежить тінь минулого, часто – кривавого. Тому – не забуваючи про найтрагічніші події – варто будувати порозуміння на тому, що об'єднує? На таких постатях як Анна Валентинович: безсумнівно польська героїня із українським корінням.

Під час свого перебування у Рівному, я мав можливість як спостерігач бути присутнім на робочій зустрічі місцевих громадських активістів із представниками самоврядування. Один з представників місцевої влада, Тарас Гоменюк, пообіцяв у майбутньому в центрі Гощі відкрити музей, присвячений своїй землячці і "матері Солідарності" водночас. Чи ця декларація дочекається реалізації? Покаже час.

У статті використані матеріали роботи Миколи Пашковця і Ярослава Пляса "Вогненна віхола покликала у безсмертя, або перерваний політ "пасіонарії", Киїів, 2013

Текст опублікований у номері 7-8/2016 часопису "Pamięć.pl".

Переклад з польської Олександр Зінченко

 

Дивіться також:

Не паліть урядові будинки, а створюйте свій уряд!

"Я захоплений польськими звитяжцями..." Текст Стуса

У Польщі засудили міліціонерів, які били людей 25 років тому

Поляки і надзвичайний стан 1981-го. ФОТО

Як посадити поруч владу і опозицію. Польський досвід

Всі матеріали за темою "Солідарність"