"Не знаю, в чому моя вина. Може, в тому, що я була військовополоненою..."

Коли мова заходить про долю жінок на війні для багатьох дороговказом виступає книжка Світлани Алексієвич "У війни не жіноче обличчя". У ній зібрано багато оповідей представниць різноманітних родів військ про їх фронтове повсякдення, про тяжкий шлях повоєнної адаптації до мирного життя.

Але ви не знайдете там історій жінок, які пройшли через німецький полон. Лише у декількох спогадах згадується про страх, який переслідував фронтовичок опинитися по інший бік лінії фронту.

У роки Другої світової війни у складі Червоної армії воювала найбільша кількість жінок (понад 800 тис.), при чому багато з них брали участь у бойових діях на передовій. Радянські жінки були льотчицями, танкістами, снайперами, зв'язківцями, медичними працівниками, а також служили в різноманітних господарсько-допоміжних службах.

Жінки були також серед партизанів, у підпіллі, військовій розвідці, воєнізованих підрозділах НКВС. Про подальшу їх долю у війську статистика мовчить. Ми не знаємо скільки їх загинуло, було поранено, пропало безвісті, потрапило у німецький полон. А мова йде про тисячі, а можливо десятки тисяч жінок.

Історичні факти вказують на те, що радянські жінки-військовополонені зазнали репресій від обох тоталітарних держав. Нацистська Німеччина розглядала червоноармійок як агенток комунізму, партизанок, шпигунок, змальовуючи їх у пропагандиських матеріалах як "баб з рушницею", а в деяких армійських наказах відверто наказувалося їх розстрілювати. У Радянському Союзі до жінок полонених ставилися як і до чоловіків – як до "зрадників батьківщини".

Полонені жінки-червоноармійки, 1941 р. Джерело:  waralbum.ru

Для дослідників в архівах зберіглося дуже мало джерел, які не дають змогу зробити якісь узагальнення. Ми не можемо порахувати ні кількість полонених жінок, ні число жертв розстрілів, ні ступінь участі у цих військових злочинах Вермахту. Так само не дають чисельних відомостей і радянські документи.

А ні серед втрат військових частин, ні серед колишніх військовополонених, які пройшли перевірку в спецтаборах НКВС, ні серед репатрійованих на батьківщину радянських громадян кількість жінок-військовослужбовців окремо не фіксувалася. Одним з небагатьох способів довідатися про цих учасниць Другої світової війни це розшукати тих, хто вижив, і розказати про них.

Найбільш відома історія жінок-червоноармійок у нацистському концтаборі Равенсбрюк. У ніч з 26 на 27 лютого 1943 року до табору прибув транспорт із 536 жінок військовополонених. Серед них було багато учасниць оборони Севастополя – полонені лікарки, телеграфістки, піхотинці, штабні працівниці.

Їх відправили до Равенсбрюку за непокору, за небажання позбутися статусу військовополонених і працювати на промислових підприємствах Німеччини. У концтаборі їх тримали в окремому бараку. Радянським жінкам вдалося не розчинитися в таборі, зберегти колективний дух, навіть влаштовувати протестні голодування, організовано не виходити на роботу.

По війні ця група жінок Равенсбрюку в Москві стала ініціатором створення секції колишніх в'язнів концтаборів при Радянському комітеті ветеранів СРСР. Однією з цих жінок була одеситка Євгенія Лазарівна Клем.

Євгенія Клем – одна із лідерів групи жінок-військовополонених, ув'язнених в концтаборі Равенсбрюк, 1951 р. Джерело: Ramona Saavedra Santis: Im Auftrag der Erinnerung: Antonina Nikiforova und das Ravensbrück-Gedächtnis. Metropol Verlag 2013. – S.108.

Зібрати воєдино її непросту біографію виявилося доволі складним завданням.

Але над цією проблемою вже до мене працювали Рамона Сааведра Сантіс із меморіалу концтабору Равенсбрюк, ізраїльський дослідник Арон Шнеєр, автор монографії "Полон", співробітник музею Історії євреїв Одеси Володимир Чаплін, британська журналістка Сара Хелм.

Народилася Євгенія 20 грудня 1898 року в Белграді у родині Лазаря Радаковича (Radakovič).

Батько був сербом, мати – росіянкою. У 1903 році родина переїздить до Одеси.

У 1917 році дівчина закінчує гімназію і згодом відправляється добровільно як медсестра до Червоної армії на південний фронт.

В армії вона познайомилася і вийшла заміж за литовського бійця Роберта Клема, який згодом загинув.

Після війни повернулася до батьків в Одесу, закінчила Інститут народної освіти і знову поїхала працювати вчителем на Далекий Схід.

У 1930-х роках Євгенія повернулася в Одесу, влаштувалася до свого альма-матер, Інституту народної освіти на посаду доцента методики викладання історії.

У цей же час розпочала роботу над кандидатською дисертацією "Бесіда як метод педагогіки", яку перервала Друга світова війна.

Наприкінці липня 1941 року Євгенію Клем призивають до Червоної армії. Служила воєнфельдшером і перекладачем у Приморській армії, брала участь в обороні Одеси та Севастополя.

На початку липня 1942 року разом з іншим медперсоналом потрапила в німецький полон.

Динаміка ставлення до полонених жінок-червоноармійок у Німеччині за час війни змінювалася від найбільш жорстоких наказів до поступового "послаблення" репресій.

На початку бойових дій з СРСР німецькі військові розглядали червоноармійок не як службовців регулярних військ, а як партизанок і комбатантів, тому до них не потрібно було застосовувати Женевську конвенцію 1929 р., їх треба було розстрілювати.

Практика показала, що в одних випадках жінок вбивали, в інших -  відпускали додому, якщо вони були українки чи білоруски, могли довести, що є місцевими жителями.

Виключенням були хіба що медичні працівниці, професія яких була потрібна у таборах.

Після 13 листопада 1941 р. масові звільнення з таборів військовополонених припинилися, тепер кожного нового полоненого необхідно було брати на облік і відправляти працювати. Жінок-червоноармійок стали примусово "переводити" у цивільний стан і відправляти на німецькі фабрики і заводи.

У квітні 1944 р. розпорядження начальника поліції безпеки та СД передбачало проводити політичну перевірку жінок, які надходять із зони бойових дій.

У документі приписувалося, що жінок, які викликають довіру, треба направляти до арбайтсамту (біржа праці) і переводити в цивільний стан, а неблагонадійних – до концтаборів.

Коли Євгенія Клем потрапила у полон, "додому" німці  вже нікого не відпускали. Бранок спочатку тримали у Сімферопольській тюрмі, потім на початку вересня 1942 року перевезли до шталагу № 301 у Славуті.

У цій складній ситуації досвідчена, набагато старша від інших (було 44 роки), ерудована зі знанням декількох іноземних мов Євгенія Лазарівна непомітно стала лідером серед колишніх червоноармійок. Вона піднімала настрій, зміцнювала віру у перемогу, в швидке звільнення з полону.

На початку лютого 1943 року полонянок знову посадили у вагон і повезли на Захід Німеччини, у пересильний табір Зоест у Вестфалії. Там їх розмістили у колишньому спортивному залі, тримали декілька днів без їжі змушуючи погодитися працювати на німецьких військових заводах. Тих, хто відмовлявся позбутися статусу військовополоненої, охорона жорстоко карала.

Тоді Євгенія Клем попросилася на прийом до коменданта і від імені полонених німецькою мовою заявила: "Подальші катування полонених не принесуть бажаного вам результату. На військову машину німців ніхто з нас працювати не буде, а застосування тортур є порушенням міжнародної конвенції про військовополонених".

Після цього всю групу, 536 жінок, доправили у концтабір Равенсбрюк. За час існування цього місця ув'язнення тут перебувало понад 130 тисяч жінок із 23 країн Європи, понад 90 тисяч їх загинуло.

Найбільшу групу становили бранки із Польщі (понад 40 тисяч), другими за чисельністю були жінки із Радянського Союзу (23-25 тисяч). Більшість із них складали остарбайтерки, які втікали із примусової праці.

Група радянських військовопонених, серед яких є і жінки, на збірному пункті. Україна, 1941 р. Джерело:  http://waralbum.ru

Червоноармійки не були численною групою серед ув'язнених, але помітно виділялися серед інших своєю згуртованістю, дисципліною і постійними акціями спротиву. У концтаборі Євгенія продовжила боротьбу всіма доступними засобами перебувала у центрі інтернаціональної підпільної групи, організовувала підтримку і допомогу іншим жінкам.

Антоніна Никифорова про неї писала у своїй книжці "Это не должно повториться", що вона "створила навколо себе в блоці політичний і культурний центр" Після визволення у 1945 р. Євгенія Клем декілька місяців працювала перекладачем у радянській окружній комендатурі міста Нойштреліц. Восени 1945 року повернулася до Одеси.

Закінчення війни принесло звільнення радянським жінкам-полоненим, але не дало їм особистої свободи. Полон у СРСР був не просто ганьбою, а злочином, за який військовослужбовці несли кримінальну відповідальність.

Ще на початку бойових дій з нацистською Німеччиною було ухвалено низку державних документів, які визначали здачу в полон як дезертирство і "зраду батьківщини", покарання за яке зазнавали не лише військовослужбовці, а й члени їхніх родин: сім'ї командирів і політпрацівників належало арештовувати, а родини полонених солдатів – позбавляти державної допомоги (Наказ № 270 від 16 серпня 1941 р.).

Пізніше створюється система спецтаборів НКВС (існували з січня 1942 р. до січня 1946 р.) для перевірки військовополонених і оточенців, які вже з перших тижнів війни поверталися через лінію фронту в розташування радянських військ.

Після завершення бойових дій в Європі основна маса колишніх військовополонених поверталася додому серед мільйонів цивільних громадян СРСР, колишніх примусових робітників, які отримали загальну назву – репатріанти.

Вони проходили спрощену перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах наркомату оборони й перевірочно-фільтраційних пунктах НКВС. Її проводили співробітники НКВС, НКДБ та військової контррозвідки СМЕРШ.

Після прибуття за місцем проживання репатріанти знову повинні були пройти перевірку в органах держбезпеки (Наказ НКВС–НКДБ від 16 червня 1945 р. "Про порядок перевірки й фільтрації за місцем постійного проживання репатрійованих радянських громадян, які повернулися на Батьківщину").

За даними, які наводять російські дослідники В. Земсков і П. Полян, станом на 1 березня 1946 р. після перевірки у фільтраційних таборах і пунктах тільки 18,3% колишнім військовополоненим дозволили повернутися до попереднього місця проживання, 42,82% – були призвані до армії, 14,69% – арештували, 22,37% – зарахували до робочих батальйонів НКО, ще 2% – перебували на службі в збірно-пересильних пунктах або працювали в господарствах радянських військових частин та установах за кордоном.

Персональна картка реєстрації радянської військовополоненої військфельдшера Наталії Попової, ув'язненої у шталазі 319, м. Хелм. Джерело: obd-memorial.ru

Батьківщина зустріла нерадісно колишню військовополонену і концтабірницю Євгенію Клем. Регулярні виклики і допити в НКВС, проблеми з роботою і житлом. Наступні сім років викладання в педагогічному інституті пройшли під пильним наглядом адміністрації в атмосфері підозри і недовіри.

У 1952 році вона була свідком під час слідства над чотирма військовополоненими-медиками, колишніми, ув'язненими в концтаборі Равенсбрюк. В архіві Служби безпеки України у архівно-кримінальній справі зберігся протокол допиту Євгенії Клем.

На першій сторінці записані основні відомості про свідка, дата і місце народження, номер паспорту. Євгенія Клем повідомила, що вона росіянка за національністю, мешкала в Одесі на вул. Короленка, 23, мала вищу освіту і викладала в Одеському педагогічному інституті. Жила одна, родини не мала.

На кожній сторінці протоколу внизу стоїть її власноручний підпис. Під слідством перебували: Валентина Чечко (Николюк), Анна Федченко, Муся Клугман, Людмила Чмелюк (Малигіна). П'ята заарештована, Олена Малахова, покінчила життя самогубством під час слідства 16 червня 1949 року.

Обставини кримінального слідства полягали в тому, що арештованих звинувачували у добровільній здачі в німецький полон, що вони працювали лікарями у таборах військовополонених та концтаборі Равенсбрюк і брали участь у масовому винищенні ув'язнених.

Слідчого абсолютно це цікавили деталі перебування полонених у таборах, умови їх виживання, взаємостосунки. Він методично випитував лише про факти "злочинної діяльності" підсудних лікарок. Євгенія Клем була особисто знайома лише Мусею Клугман, з головною підозрюваною – Валентиною Чечко – вона не спілкувалася в таборі.

Відповідала на запитання слідчого обережно і говорила лише про те, що бачила на власні очі. Для неї головним критерієм для оцінки поведінки людини у концтаборі було, чи допомагала вона іншим ув'язненим.

Очевидно, що судовий процес над подругами по ув'язненню у концтаборі, став тяжким ударом для Євгенії Клем та групи колишніх жінок із Равенсбрюку. Фактично все обвинувачення було побудоване на зізнанні Валентини Чечко і інших усних свідченнях проти трьох лікарок у тому, що вони заражали в'язнів інфекційними хворобами, робили спеціальні "смертельні" ін'єкції.

Жінок засудили за статтею Кримінального Кодексу РСФСР 58-1б, "зрада батьківщини" до 25 років ув'язнення в каторжних таборах. Ніхто із колишніх бранок не міг почуватися у безпеці.

Останньою крапкою, як то кажуть, для Євгенії Лазарівни стало звільнення її з роботи. На початку навчального 1953 року із програми занять вилучили її курс занять з педагогічної практики для студентів-істориків. 3 вересня 1953 року Євгенія Клем повісилася у себе в кімнаті комунальної квартири.

Пам'ятник на могилі Євгенії Клем, встановлений 1964 року

У своєму останньому листі до подруги і колишньої ув'язненої концтабору Равенсбрюк Олександри Сокової вона писала : "Я больше не могу жить. Я не знаю, в чем моя вина. Может быть, она в том, что мой отец был сербом, который стал русским коммунистом … или в том, что я была военнопленной.

Всю свою жизнь я всем сердцем любила свою Родину. Я любила свою работу; я была счастлива сознавать, что моя работа служит улучшению коммунистического общества; я всегда считала, что работать – это значит жить и бороться; не работать – значит не жить. Теперь я оторвана от моей кафедры и от моей работы; никто даже не позаботился объяснить мне, почему.

Неужели я настолько ничтожное существо, что никто не смог сообщить мне персонально – никто со мной даже не поговорил. Я покидаю этот мир. Я прошу выполнить мою волю: перевести мои личные сбережения со сберегательной книжки, 5300 рублей, на счет Педагогического института. Е. Клем 31 августа 1953 г. Казань, ул. Кирова, д. 2/5, кв. 9. Соковой А.Н.".

Після смерті Сталіна, наприкінці 1950-х років в Одесу приїжджала предствницька делегація колишніх в'язнів концтабору Равенсбрюк. Адміністрація педінституту була ошелешена, дізнавшись, що їх колишня викладачка, Євгенія Клем, виявилася лідером руху опору у цьому німецькому таборі і приїжджих цікавить її доля.

У 1964 році на могилі Євгенії Лазарівни встановили пам'ятник, споруджений на кошти колишніх ув'язнених концтабору Равенсбрюк і колег із педінституту.

Євгенія Клем у полоні стала взірцем справжнього солдата, який бореться з противником до останнього подиху усіма можливими засобами. Для багатьох її подруг по неволі вона залишилася зразком стійкості і оптимізму.

Схожою моделлю поведінки ми в наш час захоплювалися, слідкуючи за драмою української військовополоненої Надії Савченко. Їх обох об'єднує любов до своєї Батьківщини. Нацизм не зламав Євгенію Клем. Не змогла вона витримати безпідставні звинувачення і недовіру з боку сталінського режиму. 

Статтю опубліковано в рамках спецпроекту "Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової" Українського інституту національної пам'яті.

Дивіться також: 

"Взвод, слухай мою команду!". Воєнна доля і пам'ять про війну Євдокії Завалій

"Нарадість не було сил". Спогади про голод, війну, концтабори та визволення

Забуті жертви війни. Радянські військовополонені 1941-1943 рр. ФОТО 

Сила материнської любові. Десять синів Євдокії Лисенко

Друга світова війна по-українськи. Думки вітчизняних істориків

Від Дніпра до Ельби. Як українці звільняли Європу від нацизму

Останні листи із Сталінграда. Що писали німці за дні до капітуляції

Битва під Харковом. Як місто вперше визволили від нацистів

"Шевченко з України". Написи на стінах Рейхстагу. 1945 рік

Чорна піхота. Скільки "чорносвитників" знищив Сталін?

"Неписана історія". Родинні перекази про Другу світову

Гітлер, Сталін і Україна. Безжальні стратегії