Повстанське бусідо. Моральний кодекс воїнів УПА

Cпівжиття в будь-якому вояцькому колективі регламентується неписаними правилами. Вони становлять основу моральності або ж, іншими словами, добрих звичаїв.

Статути-правильники відіграють теж важливу роль, але вони формалізують взаємини між військовослужбовцями під час виконання ними службових обов’язків. А ось до взаємин у побуті та повсякденні між вояками вони фактично не мають прямого стосунку.

В УПА вирішувати проблеми стосунків у середовищі повстанського вояцького колективу, яким була сотня (рота) чи інший підрозділ (курінь, відділ окремого призначення) насправді було не так просто. Адже жодних державних механізмів для цього не було, жодного правового поля теж.

Проте повстанці приділяли надзвичайно велику увагу здоровій морально-психологічній атмосфері в підрозділах. Від цього залежала їх боєздатність, бойовий дух, рівень дисципліни, здатність діяти автономно чи взаємодіяти із іншими підрозділами.

Численні повстанські документи інструктивного характеру штабів Воєнних окру́г (територіальних з’єднань на правах дивізій), особливо в 1943 р. та й пізніше, вимагали від повстанських командирів приділяти якомога більшу увагу моральному стану серед стрільців, їх взаєминам із тереновою сіткою ОУН і цивільним населенням.

Вивчення терену дій. Зліва направо: невідомий, командир сотні Дмитро Білінчук – "Хмара", невідомий, командир Тактичного відтинку ТВ-21 "Гуцульщина" Петро Мельник – "Хмара", командир сотні Іван Кулик – "Сірий". Усі фото - з Архіву Центру досліджень визвольного руху

Саме від командирів підрозділів залежала моральність їхніх стрільців. Тому від командира вимагали особистих високих моральних і ділових якостей. Успішний командир в УПА завжди вимогливий до стрільців і до самого себе.

Він мусив мати чітку й зрозумілу стрільцям політичну мотивацію; бути впевненим у собі та своїх діях, відважним, рішучим, передбачливим та справедливим, коли хотів здобути повагу і авторитет серед підлеглих. Командир – зразок активності, врівноважений у будь-яких ситуаціях.

Таких якостей вимагали від командирів умови, в яких їм випадало вести бойові дії, ба навіть і просто складні побутові умови щоденного життя.

Повстанці сильно зневірювалися, командир втрачав авторитет, а зрештою відділ деморалізовувався і втрачав боєздатність, якщо до важких психологічних та фізичних перевантажень (виснажливі бої, переходи, складні погодні умови, голод та ін.) додавалися: зверхня поведінка командирів; панібратство; потурання самовільним вчинкам стрільців; залишені без відповідного покарання факти мародерства або інші дискредитуючі факти поведінки серед населення.

Восени 1943 р. на Гуцульщині стрільці вишкільного (підготовчого) куреня (батальйону) "Лісові Чорти" збунтувалися проти свого командира Іллі Рачка – "Липея". Це сталося через те, що він принижував їхню гідність, завів "капральщину", необґрунтовано карав. Командир обласного військового штабу негайно зняв "Липея" з посади.

Командир сотні УПА Дмитро Білінчук – "Хмара". Один з кращих повстанських командирів Гуцульщини

Відомо про один-однісінький випадок в УПА  коли цілу сотню було не тільки розформовано, а до її особового складу, як крайній жорсткий захід, вище командування застосувало децимацію. Децимація, тобто покарання кожного десятого вояка, відоме ще з традиції римських легіонів.

У 1944 р. сотня "Месники", яка діяла на Дрогобиччині, цілком деморалізувалася, грабувала селян. Стрільці і командири п’янствували й уникали боїв із ворогом. Після неодноразових скарг населення місцевим провідникам ОУН на таку поведінку стрільців, зрештою командування Воєнної округи "Маківка" та шеф штабу УПА провели розслідування.

Сотню розформували, кожного десятого стрільця, включно з командним складом, розстріляли, а решту відправили невеликими групами в інші сотні сусідніх Воєнних округ. Жорстока реальність повстанської війни саме таких драконівських заходів і вимагала.

Проте історія УПА знає сотні прикладів, вартих для наслідування в сучасності. Майбутній командир куреня Михайло Гальо – "Коник" є одним із позитивних прикладів повстанського командира.

Коли ще в 1943 р. командував чотою в курені УНС "Гайдамаки" на Долинщині, він особисто брав участь в облаштуванні їхніх побутових умов, вимагав від стрільців, наскільки це було можливо, завжди виглядати охайними, сам їх підстригав і голив.

Командир Михайло Гальо – "Коник" оглядає стрій свого підрозділу, 1944 рік

Пізніше, в боях, він завжди перебував у першій лаві й на найбільш небезпечній та відповідальній ділянці оборони або наступу. Зокрема й через це зажив у стрільців великого авторитету, довіри й поваги.

Восени 1944 р. сотенний "Гонта" зі своїм відділом "Рисі" переходив з с. Липовиця в Ясінь. Заздалегідь вислана до Ясеня розвідка донесла, що в селі немає військ НКВД. На підході до села "Гонта" вирішив особисто перевірити крайні хати.

Він із ройовим та стрільцем у цьому місці натрапив на заставу енкаведистів. У сутичці ройовий загинув, а стрілець був поранений. Хоча ворог був за п’ять метрів від повстанців, сотенний не залишив пораненого, а виніс його до свого відділу.

Усвідомлення стрільцями того, що командир у екстремальній ситуації їх не залишить, опікується ними в побуті, в однаковій мірі ділить із ними всі труднощі життя було запорукою довіри до командира, сприяло його авторитету, який він постійно мусів підтримувати особистим прикладом.

Це давало можливість зберігати високий дух, боєздатність та, як казали повстанці, "зіграність" підрозділу, тобто те, що в сучасній армії називають "злагодженістю".

Зрозуміло, що які б до командира не ставились вимоги, та які б він високі якості не мав,  він нічого не міг удіяти, коли підлеглі йому стрільці не відповідали подібним критеріям. У першу чергу звертали увагу на ідейність повстанців. Вони мали чітко розуміти, чому й за що вони воюють.

Від повстанців, що само собою зрозуміло, вимагали знання та володіння зброєю й точного виконання всіх наказів. Але, крім цього, виховували стійкість у бою, вірність побратимам, привчали не залишати поранених і вбитих на полі бою, захищати командирів, а при втраті командира брати ініціативу на себе, уникати паніки, підтримувати слабших духом. У побуті від стрільців вимагали дотримуватися гігієни, не красти один в одного, коректно поводитися щодо селян під час постоїв і т. д.

У повстанських сотнях та куренях в групі УПА-"Північ" у 1943 р. ввели інститут суспільників (щось на кшталт сучасної соціально-психологічної служби, але більш ефективної), а в групі "Захід" з кінця 1944 р. – виховників.

Їхня важливість, зокрема у групі "Північ", підкреслюється тим, що вони були не тільки помічниками командирів відділів, а фактично їх першими заступниками й займалися роботою з особовим складом. Також для практичної роботи з порушниками дисципліни, для нагляду за її дотриманням, розшуком дезертирів в УПА створили спеціальну службу – Військово-польову жандармерію.

Контроль за морально-психологічним станом у відділах також здійснювався шляхом проведення інспекцій вищими командирами, референтурами ОУН чи тереновими провідниками. Крім цього, командирів усіх рівнів, особливо сотенних та курінних, зобов’язували в оперативних зведеннях про бойові дії писати про моральний та психологічний стан у відділі.

Група повстанців у Карпатах під час рейду. Можливо, 1946-1947 роки

Наприклад, у звіті політвиховника ВО "Богун" із групи "Північ" за грудень 1943 р. про настрої стрільців читаємо таке: "Стрільці відносяться до командирів з пошаною і довір’ям і часто в переломних моментах втримує їх не так ідея, як прив’язання до особи самого командира.

Стрільці люблять, коли командир сам переживає таку саму долю, як усі стрільці. Коли командир не є зарозумілий, а товариський і потрапить відчути всі потреби стрілецтва.

Не люблять стрільці таких командирів, що свої обов’язки виконують тільки сухо і формально, відсепаровуються [відмежовуються – ІП] від стрільців і не потрафлять до них зблизитись.

Простих, щирих, бойових і рішучих командирів люблять стрільці найбільше і за ними йдуть хоч і в огонь.

Помічається невдоволення стрілецтва на деяких командирів, що краще живуть і краще відживлюються від решти повстанців".

Але політвиховники вивчали та вели нагляд не тільки за морально-психологічним станом окремих стрільців у відділах. Вони також досліджували загальну морально-психологічну вартість підрозділу як цілісного колективу.

"Коли часом приходиться з чисто тактичних причин задержатись на одному місці або уникати боїв із німцями, тоді часто стрільці нарікають, що нема жодних акцій і просяться в бій".

І дещо нижче: "Коли стрільці побувають довше в більших боях, часто в холоді і голоді, зараз починаються нарікання, що не можливо видержати і треба відпочинку, що їх невпинно кидають у найгірші місця".

Не тільки робота командного складу зі стрільцями та вибудовані між ними стосунки допомагали утримувати баланс між двома крайнощами. Для цього як важіль використовувалася також система заохочень і покарань.

Відділ Військово-польової жандармерії УПА

Якщо порівнювати із сучасними Збройними силами України, то в теперішній армії є чотири види відповідальності: дисциплінарна (порушення військової дисципліни, норм моралі та військової честі); адміністративна (порушення правил дорожнього руху, наприклад); кримінальна (за злочини, передбачені Кримінальним кодексом) та матеріальна (зняття преміювання, або зарплати, якщо йдеться про заподіяну державі шкоду під час виконання службових обов’язків).

Повстанці ж зі зрозумілих причин мали можливість скористатися тільки тим, що передбачали статути (правильники), а також традицією (козацтво, Армія УНР) та як інструментом – військово-польовими чи, радше, судами честі.

Наприклад, у Дисциплінарному статуті, який розробили та використували повстанці, встановлювалися такі види покарання: попередження усне; попередження перед строєм; позачергові роботи; усна догана; догана, винесена наказом; "деградування", тобто зняття із посади; арешт та перебування в карному (штрафному) відділі.

Арешт був трьох видів: звичайний, загострений та тяжкий, відповідно, на 10, 21 і 30 днів. Але позаяк повстанці у польових умовах, та з огляду на їх тактику, в принципі не могли мати належно обладнаних гауптвахт – то вони пішли іншим шляхом.

Командир кулеметної сотні Василь Скригунець – "Гамалія" та командир куреня Петро Мельник  – "Хмара". Весна 1945 р.

Арешт замінювався покараннями з фізичними навантаженнями. Один день звичайного арешту замінили на одну годину стояння наструнко у повному спорядженні зі зброєю. Один день загостреного арешту замінили на дві години стояння наструнко у повному спорядженні і зі зброєю, а один день тяжкого арешту відповідав трьом дням перебування у штрафному відділі. Часто стояння наструнко замінювали на відтискання у повному спорядженні в упорі лежачи.

Щодо штрафних сотень. Їх створили тільки в групі "Північ" і проіснували вони кілька місяців, тільки в 1943 р. У подальшому документально вони не відслідковуються, а в групі "Захід", схоже, їх взагалі не існувало.

Функціонування карних сотень замінили на побиття буками. У штрафних сотнях засуджені працювали на важких земляних чи будівельних роботах, а на день їм давали 200 гр. хліба та літр води і кожних три дні варену їжу.

Військово-польовий суд карав за тяжкі злочини. Його мав право скликати командир куреня й вище, але в реальності такого правила не дотримувалися, й у разі потреби суд міг скликати командир сотні. Військово-польові суди карали або перебуванням у штрафній сотні, або карою смерті через розстріл і рідше – через повішання.

До їх компетенції належали наступні злочини: "зрада інтересів УПА"; "системне шкідництво з метою підірвати міць УПА"; дезертирство (лише смертна кара); невиконання наказу; крадіжки; п’янство (або смертна кара, якщо були тяжкі наслідки, або штрафна сотня).

На практиці присуди та покарання часто відрізнялися від тих приписів, які були у статутах. Очевидно, що це залежало від волі командира, військово-польового суду чи обтяжуючих обставин.

Також за кримінальні злочини карали виключно смертю, хіба могли бути якісь пом’якшуючі обставини, що траплялося рідко. Наприклад, у ВО "Богун" на смерть карали за п’янство і деморалізацію в сукупності.

Командир сотні ім. Богуна Микола Харук – "Вихор", командир тактичного відтинка ТВ-21 "Гуцульщина" Петро Мельник – "Хмара", булавний Дмитро Олексюк – "Їжак"

Щодо системи заохочень, то вона була менш розмаїтою, ніж система покарань. До заохочень належали фактично типові для будь-якої армії, а саме: подяка усна індивідуальна; подяка усна перед строєм; подяка в наказі; позачергова відпустка; присвоєння чергового рангу; нагорода.

Проте, досвідчені командири, враховуючи обставини боротьби, вміло балансуючи системою покарань та заохочень, спираючись на власний досвід і довіру повстанців, могли виконати надзвичайно важкі завдання.

Стрільці в таких підрозділах УПА швидко ставали фактично професійними вояками, здатними беззастережно виконати наказ командира, а також врятувати життя чи окремих стрільців, чи своєї сотні.

У повстанських документах доволі часто можемо прочитати про їхню вояцьку доблесть. "Славної пам’яті старший вістун "Щиглик" – найкращий кулеметник сотні. Відзначується в усіх боях відділу. Зокрема, дня 1.4.47 р., на засідці… перший чергою з МГ 42 (кулемет) пересік цілу автомашину.

Відзначується також в бою з більшовиками на кордоні 29.4.47 р. В часі окруження табору 8.2.48 р. цілий час боронить поручника "Біра", а вибивши всю амуніцію, ранений стріляє себе".

Уперше опубліковано в журналі "Миротворець", №3 (березень,2016)

Читайте також:

Останній бій УПА. 1960 рік

УПА проти нацистів. Бій під Загоровим

Як УПА об'єднувала народи проти Москви

Листування командирів УПА в 1944 р. СКАНИ

Знімки повстанців, зроблені ними самими. ФОТО

Українські націоналісти проти гітлерівської Нiмеччини

Бій куреня УПА "Сіроманці" проти військ НКВД під Уневом

 "Кто такие бандеровцы и за что они борются". Брошура УПА

Скільки солдатів було в УПА? Підрахунки Клима Савура

Робітничого-селянська армія. Повстанська СОЦІОЛОГІЯ

Віллі Вірзінґ - гестапівський кат, борець з ОУН

Що знайшли в Шухевича після смерті. ФОТО

Інші матеріали за темою "УПА"