Майдан: Кривава розв’язка. Події Революції Гідності у свідченнях учасників

"Історична правда" продовжує публікувати фрагменти книжки "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності", підготовленої Українським інститутом національної пам’яті до другої річниці Майдану. 

Спогади учасників Революції гідності зібрані у рамках проекту "Майдан: усна історія". Український інститут національної пам’яті почав цей проект у березні 2014року, а з червня того ж року він здійснюється у партнерстві з ГО "Фонд збереження історії Майдану". На момент цієї публікації зібрані свідчення більше 500 учасників Революції Гідності.

Повний текст книжки можна безкоштовно завантажити на офіційному сайті УІНП.

Це третя і завершальна публікація з циклу, побудованого на матеріалах цієї книжки. Попередні публікації читайте тут:

Майдан.Початок. Спогади учасників Революції Гідності

Майдан. Радикалізація протесту 

 

Василь Гацько, 1982 року народження, депутат Київради

Після Грушевського знову почався застій, і знову треба було вирішувати: а що далі? Пам’ятаю, я виступив на Раді Майдану і запропонував розширювати межі протесту.

На нашу пропозицію була реакція типу: "Якщо ви такі розумні, то візьміть і запропонуйте, як це зробити". Ми тоді фактично розробили план і напрямки розгортання протесту, розширення його меж – те, що потім переросло у так званий "мирний наступ".

Щоб цей наступ був успішним, він мав бути водночас і масовим, і керованим. Ми це абсолютно чітко розуміли і передбачали таку стратегію, за якої загроза для життя людей була б мінімальною. Ми вимагали, щоб була здійснена повноцінна мобілізація по всій країні, щоб партії взяли у ній участь.

Цей план фактично і був схвалений Радою Майдану, але потім нас повністю усунули від подальшого планування, і ми не знали, що відбувається.

Все, що було пов’язано з управлінням усім цим процесом, лежало в "трикутнику" "Турчинов, Пашинський, Яценюк – Тягнибок – Кличко".

Концепція передбачала протест під Верховною Радою, повне блокування всього урядового кварталу, зокрема й Адміністрації Президента, і водночас обладміністрацій по всій країні. Для цього було потрібно дуже багато людей, дуже.

Але належна партійна мобілізація у регіонах здійснена не була. І це абсолютно очевидно означало, що тих п’ятдесят тисяч активних людей, які могли б блокувати урядовий квартал – їх просто не буде.

І вийшовши без цього підкріплення проти підготовлених і озброєних бійців спецпідрозділів, ми однозначно наражалися на небезпеку. Це будо дуже ризиковано, але шляху назад уже не було. І вранці ми стали в колони й пішли…

 

Олег Юрченко, 1978 року народження, громадський активіст

Вишикувалася Самооборона, а вже за нею стояли різні люди, які прийшли випадково чи невипадково – хто фотографувати, хто покричати, хтось ідейно підтримати… Але людей було дуже багато! Всі площі були залиті – пройти між ними було важко.

Щити, які стояли між нами і міліцією, ми почали демонтувати: складали їх і відносили в наш тил. В один момент із лави міліціонерів мене хтось кийком огрів по руках. Я ухватив за кийок, вирвав його, ну, і віддав комусь із наших хлопців.

Олег Юрченко (другий праворуч) разом із побратимами

Коли я розвернувся, то побачив, що з лівого флангу вже почалася бійка. Чи це була відповідь на те, що образили заступника сотника, чи це в когось із хлопців не витримали нерви?.. Я навіть не візьмуся сказати, хто перший почав бити – чи наші, чи їхні… І от саме цей момент зав’язки було важко усвідомити, але з цього все почалося.

…Ми у своєму місці прорвали лаву міліції, вони відступили і всі інші ринулися в атаку. Спочатку я кричав: "Стійте, стійте, стійте, зупиніться!" Та коли вже хлопців зупинити стало неможливим, то ясно, що треба було помагати своїм. Зав’язалася жорстка сутичка – ми почали товкти один одного...

Я собі за ціль вибрав тих, хто зі зброєю: беркутівці із помповими рушницями виходили час від часу із лави і стріляли. Із-за спин міліції полетіли в нас "коктейлі Молотова", камінці, які кидали ті люди, які нібито мирно мітингували від Партії регіонів.

Ми їх відтіснили на кількадесят метрів і відступили. Перегрупувалися, знову вишукували лінію і намагалися її тримати. Я оборонявся щитом, також у мене в руках був металевий пірнач – ну і три беркутівця переді мною. І ми, хтось махав, хтось відбивався по черзі…

І тут збоку я краєм ока, навіть, не побачив, а відчув спочатку такий удар – мене трохи відкинуло. Я не зрозумів, де він узявся той удар, а потім побачив, що там стоїть людина з пістолетом – і це була людина в цивільному – принаймні ознак працівника міліції на ньому не було.

Я був у балаклаві і воно розсікло мені не дуже сильно так – я спочатку навіть не пішов по допомогу, думав, що дрібниця якась. Пізніше, коли вже за пазуху кров потекла, я подумав, що напевно там щось серйозніше – кров же тече.

В плече отримав палицею – бушлат порвало. Я був у бронежилеті, плече трохи боліло, але теж дрібниця. Але найбільше нога потерпіла, я почав шкутильгати.

Тоді, 18 лютого, багато хто не знав, що з Майдану він уже не повернеться...

Із тих щитів, які попередньо передавали назад, ми почали вистроювати собі барикаду. Вистроїли її, але це була умовна барикада – в деяких місцях були прориви. Тоді послали людей на Майдан обхідними шляхами, щоби приносили нам пляшки із сумішшю.

Почали бруківку знімати, колоти – створювали боєзапас, тому що стало зрозуміло, що це не мирний мітинг, не просто сутичка, а серйозне протистояння.

І вже не можу сказати точно, чи година пройшла, чи дві, чи три… Пам’ятаю, нам говорять: "Давайте, потримайте ще півгодини, постійте", бо ми постійно задавали питання: "Що далі, чого ми стоїмо?" – або штурмувати, або розходитися, або щось інше робити, але не просто стояти. У багатьох складалося таке враження, що нас здають чи зливають.

Я не можу однозначно сказати, що це було саме так, що нас хтось підставив. Можу лише стверджувати, що ця операція, в підготовці якої я, на жаль, не брав участі (хоча не знаю, чи зміг би я вплинути на щось, якби брав участь), але ця операція була спланована погано. Ми не мали запасного варіанту нашої дії.

 

Микола Перетятко, 1953 року народження, фізик, учитель

Я був у школі 18 лютого, працював. У мене був увімкнений приймач, і я слухав, що відбувається в цей момент на Майдані. Розумів, що ми підійшли вже до певного рубікону: або ми цю владу виженемо, або вона нас розжене. Чи просто вб’є.

Зібрав свої книжки, зошити, взяв рюкзак і рушив у бік Майдану. Метро вже не працювало. Я їхав маршруткою і думав про все, що зі мною було в житті, й про те, що сьогодні може статися найстрашніше, непоправне... Я, відверто кажучи, подумки навіть попрощався з життям. Коли дивився на сонце, яке ховалося… я взагалі-то був уже готовий до серйозних дій.

Рідним я сказав, що мобілку вимикаю і зв’яжуся з ними, коли все буде нормально. Сім’я мене зрозуміла, оскільки вони у мене теж майданівці.

(…)

Дуже багато людей рухалися до Європейської площі, де стояла барикада, одразу за Будинком профспілок. Я подивився у бік Інститутської й побачив, що поруч із Жовтневим палацом стоїть колона силовиків, у строю, зі щитами. Пам’ятаючи, як відбувалося побиття студентів, як силовики розганяли людей на Грушевського, я вже розумів, що це зіткнення буде серйозним, можливо, вирішальним.

Микола Перетятко, 24 листопада 2014 року

Тоді я вирішив якось озброїтися, щоб не стояти з голими руками. Йти звідти я вже не бачив жодного сенсу, хотів залишитися там разом із захисниками до кінця і відстояти Майдан. В одному з наметів був чоловік років п’ятдесяти.

Я до нього підійшов і кажу: "Бачите, ось там, на периметрі, вже стоять". Він на мене так поглянув співчутливо: "Так. Стоять". І якось у той самий час він намагався зберігати спокій.

Я кажу: "Ну от, мені б хотілося мати якусь палицю, щоб захищатися від них". Він знов на мене подивився, важко зітхнув, пішов до себе в засіки. Знайшов палицю десь понад метр, підхожої товщини. Трішки її мені загострив для руки, щоб зручно було брати. Я за неї взявся, як за меч — для мене це вже була зброя.

Ну, і я пішов вибирати собі, так би мовити, бойову позицію — де я буду зустрічати свого ворога. Так, для мене вони вже були ворогами. Ті люди, які мали стояти на захисті прав людей у нашій державі, стали для мене ворогами у той момент.

Підійшов до пам’ятника засновникам Києва. Мені ця позиція видавалася найбільш зручною: там видно трохи, що діється, і в бік Європейської площі, і на Інститутській, і на сцені Майдану.

  

Євген Уткін, 1958 року народження, підприємець

Коли ми були на Майдані, то про небезпеку не думалося. Просто треба було бути там – і все! Ми пробралися після всіх халеп у Маріїнському парку, і вже під вечір почалася атака зверху з Інститутської. Прийшов Льоня – музикант, піаніст із тонкими пальцями – і разом з усіма будував барикади. Я йому: "Льоню, ти що?!". А він мені: "Ну а як? Стрі­ляли…"

І ви знаєте, весь "Гогольfest", весь "Майстер-клас", усі музиканти, яких ми знаємо – і класичні, й джазові, вся інтелі­генція, і культурна, і айтішна – вона вся була там. Ось таке це було могутнє місце!

Для мене найцікавіше відкриття Майдану – це прості, мудрі люди, які були всі ці ночі поряд. Я пам’ятаю, Володя з Рівнен­щини, такий дядько поважний… він якось сказав, що життя вже прожив і хоче, щоб його онуки жили в гідній країні, і за це йому власне життя віддати не шкода. У цьому спокої, мудрості була дуже велика сила.                      

Євген Уткін (третій ліворуч) в КМДА (20 січня 2014 року)

Коли почалася пожежа в Будинку профспілок і дівчата-журналістки опинилися у вогні... Відчуття власного безсилля – це страшно. Коли ти стоїш і не можеш нічим допомогти... Хлопчисько якийсь про­сто взяв і поліз туди.

Ми з сином стояли саме на передньому рубежі, і цей хлопець заліз туди, та йому трішки не вистачило – він не подумав, як з одного балкона перелізти на інший. Було багато таких трагічних історій. Найстрашніше – коли ти, здо­ровий мужик, бачиш щось на власні очі й не можеш допомогти. Оце страшно було.

Коли нас розсми­кували… Крики "Беркут!" – здавалося б, почувши сигнал небез­пеки, люди біжать від неї, а тут усе навпаки… Народжувалося розуміння того, що пройшовши через це, ми станемо іншими – нас уже ніщо не зупинить.

 

Сергій Карандін, 1970 року народження, менеджер

Приблизно перші дві-три години штурму були дуже інтенсивними, і я зрозумів, що ми дуже-дуже сильно втомилися – нас уже дотиснули практично до сцени, залишалося якихось метрів 30. Мені здавалося, що вже далеко за північ, а минула лише пара годин.

Потім, уже на якомусь автоматі, ти просто розумієш: піти звідси неможливо. Хоча відчуття небезпеки залишається, але на шумові гранати, які рвуться біля тебе, взагалі не звертаєш уваги.

І дуже важкий момент – коли ти тримаєш у руці "кок­тейль Молотова". Кидати їх у людей – це треба мати певний склад характеру. У мене такого не було. Я не зміг кинути його в людину. Я не кажу, що цього не потрібно було робити. Тому що в той момент було дуже чітке усвідомлення того, що ми захищаємося.

Це не ми, це на нас "беркути" наступали. Вони, напевно, розуміли, що нас треба видушити, бо інакше це все буде продо­вжуватися. Але ми тоді чітко усвідомлювали, що ми тут на своїй землі стоїмо! Це вони нас прийшли звідси видавлювати.

Я кидав "коктейлі Молотова", коли водомет приїжджав заливати вогонь. Було навіть відчуття полегшення, коли ти в нього влучав. Коли він заливав, я кинув – і знову горить поле, через яке не може пройти "беркутня". Звичайно ж, вогонь треба було підтримувати.

Сергій Карандін на тлі переможеного водомета (21 лютого 2014 року)

Мені запам’яталися двоє сміливих людей, які десь о 10-й годині (а вже сильний дим валив) сиділи прямо посеред вогню. Я туди вже зайти не міг, тому що пропікало все. Примудрявся тільки кидати туди "коктейлі". Вони сиділи на розі, біля Укркоопспілки. І я розумів, що у них, які сидять у полум’ї фактично, пляшки із запальною сумішшю можуть просто в руках спа­лахнути. І ось вони сидять, сидять…

Я думаю: "І скільки ж ви будете там сидіти?". Мені здавалося, що дуже довго. А потім вони разом так встають і… Хрясь! Метнули. Влучили у "Беркут" і драла звідти. Для мене це було геройством!

Що буває з людьми, у яких в руках загорілася пляшка із запальною сумішшю, я знаю. Тому що при мені пронесли хлопця, у якого одна кукса залишилася замість руки. Цей запах паленого м’яса завжди мене буде переслідувати.

 

Олександра Дубічева, 1985 року народження, маркетолог

На той момент режим роботи став автоматичним. Ми взагалі припинили рефлексувати. Ми стали працювати, як машини. Тоді сльозу ніколи було пустити.

Хлопці з нашої волонтерської групи поїхали на Майдан. Мої водії поїхали, постачальники, медики поїхали, бойфренд поїхав. Усі поїхали. А в мене було так: 18 годин на телефоні, й нічого не пам’ятаєш, як воно було.

У мене на 18-те число з їжі залишилось дві пляшки шампанського. Було зжерто все. Не було коли сходити по продукти. І от першу я відкрила вранці, другу – ввечері. І на ньому просто якось прожила…

Я лише раз на годину телефонувала коханому, який був там. Питала: "Ти в порядку?" – "Так!" – "О, клас!". Одного разу зателефонувала: "Як ви там?". Він каже: "Класно! На каменоломні. О, БТР!.." – і трубку кидає.

А потім вночі зателефонували медики. Це 19-го вже було, здається… Тоді вже не було медпунктів у Жовтневому і на Грушевського, звичайно. Але в нас відкрилися нові медпункти – "Млинці і чебуреки". Це кіоски, які під готелем "Козацький" стояли.

Медики позсовували столи і зробили там операційні блоки. Даша поїхала їм відвезти щось, телефонує і каже: "Пиши!.." І вона мені диктує, що називається, список "А". Тобто наркотичні речовини, заборонені до продажу в Україні.

Я кажу: "Дашо, ти мені зараз на 6 років по телефону нарозповідаєш!". Вона каже: "А я зараз дам анестезіологу слухавку". І мені анестезіолог каже: "Розумієте, в нас тут люди помирають від больового шоку. І ми нічого не можемо з цим зробити. Тому якщо можете – привозьте, не можете – не привозьте".

Я кажу: "Але вибачте, я Вас уперше в житті чую. Не знаю, хто Ви, що Ви". Він каже: "Та мені по фігу вже. Привезете – добре. Не привезете – не привезете!".

І тут я зіткнулася з необхідністю серед ночі десь узяти препарати зі списку "А". Там було не шість – там на вісім років ув’язнення вже було у мене в блокнотику. А що робить?! Я обдзвонила знайомих медиків, і вони так само сказали: "Ти нас хочеш у в’язницю засадити? І взагалі, ми не маємо доступу до таких препаратів".

Олександра Дубічева в грудні 2013 року

О’кей. Я взяла і спокійно написала у Фейсбуці пост: "Любі наркомани! Хто знає наркоманів? Хто знає тих, хто знає наркоманів? Здавайте мені своїх бариг".

Пройшло хвилин 20. Мені написали: "Є отаке, отаке й отаке". Я кажу: "Ось із цього списку треба оці два". Спитали тільки: "Куди везти?".

Або кажу одному бізнесмену: "Ти мені пробач, будь ласка. Але тут така історія, що потрібні наркотики. Я знаю, що в тебе нема. Що ти не знаєш нікого, в кого є, але я просто всім кажу".

Півгодини проходить. Від нього смс: "Телефон такий. Скажи, що від такої то жіночки". Набираю. Мені кажуть: "Така адреса. Приїжджай сама".

Я така собі думаю, що сама не поїду. Викликаю Автомайдан. Мене везуть, наглядають. А там такий собі дядько, вигулює собак.

Я до нього підходжу, він мені: "Пішли, із жінкою познайомлю!". Познайомив із жінкою.

Я так розумію, це все були перевірки. Він анестезіолог в одній з лікарень, і він має доступ. Ми поїхали до нього на роботу. Він виносить пакет. Літрів 30, мабуть. І напхом напханий пакунками.

Ми з автомайданівцями беремо пакет, їдемо на Майдан. Наш хлопець заходить у кожну з цих операційних, тобто кіосків "Млинці-чебуреки", відкриває двері і каже: "Хто тут анестезіолог?". Хтось вивалюється, каже: "Я анестезіолог!". І він віддає той пакет.

Ці анестезіологи Майдану… вони… вони… Хто як реагував: хтось плакав, хтось на шию кидався! Людина ризикнула всім заради них. Ми всі, хто там на той момент був, ризикували. Це було настільки зворушливо... Я не могла на це дивитися.

 

Павел Боболович, 1972 року народження, журналіст із Польщі

20 лютого мій друг Давид, який у той день ночував у готелі "Україна", мені по телефону розповідав, що там відбувається. І тут він волає в трубку: "Вони відтіснили "беркутів"! Вони втікають! Просто втікають! Іде великий рух!"

Потім ми з ним зустрілися. Спочатку стояли на Майдані, потім пішли на Інститутську. І тут не могли зрозуміти, що відбувається: чути стрільбу, враз біля нас людина падає, санітари біжать з кимось на руках.

Я підбігаю до них – людина має дірку в шиї. Питаю, чи це вогнепальна зброя. Вони його перевертають на спину, а там видно сліди від куль, і стає зрозуміло, що то стріляють уже не з травматичної зброї.

Ми перебігли через Львівську браму (там були залишки барикади), зайшли в готель "Україна". Там усе в крові, людей вносять, крики і багато поранених. Важко було дивитися на цю кров, на цих людей і фотографувати.

В мені іноді вмикалося усвідомлення того, що я передусім людина, а не журналіст, але ж допомогти я нічим не міг. Я навіть не залишився там, усередині а пішов на ріг готелю і вийшов на Інститутську.

Біля нас стріляли, тільки я не розумів, звідки. Коли казали, що стріляють з готелю "Україна", то хлопці нас накривали дерев’яними щитами, хоч я добре розумів, що це ніякий захист.

Павел Боболович на Михайлівській площі уночі 30 листопада. Фото І. Зеленої

  

Андрій Цимбал, 1993 року народження, студент

У мене був шолом, протигаз, був мій гайковий ключ і були щитки – я їх із тканини зробив, намотав під куртку: нирки обмотав, руки і гомілки. Коли вже горів Будинок профспілок, ми стали одразу до барикад, почали там тримати щити, жбурляти каміння…

Потім мої знайомі хлопці зайнялися підвозом "коктейлів Молотова", інших горючих сумішей. І ми трималися, стояли там безвилазно майже дві доби.

Мама постійно дзвонила, відраджувала. Коли вже були активні дії, я заходив у якесь тихеньке місце, телефонував і говорив, що я вдома, сплю, а сам далі йшов. Намагався її не хвилювати. Вже в останній момент, коли розстріли були, ска­зав: "Так, я тут, і я тут залишуся, все. Нічого мені не кажи. Я нікуди не поїду звідси".

І ми залишилися. Було вже не до того – хвилюється, не хвилюється… Вже людей розстрілювали, і ці бабські сльози не були якось до серця. Було все одно. На фоні того, що відбувалося, навіть переживання близьких людей не здавалися вагомими.

Десь о 3-й ночі 20 лютого ми поїхали додому поспати, і перед самим нашим виїздом бачимо: під’їжджають автобуси з Коломиї, зі Львова – вони саме тоді захопили у себе там прокуратуру, і хлопці приїхали.

Вони всі були зі споряджен­ням, щитами, дубинками. І ми всі подумали собі: будемо йти у наступ – зараз трохи поспимо і десь по обіді вже почнемо наступати.

Але ми прокинулись десь о 10-й, подивилися телевізор і дізналися, що вже почалися масові убивства. Кинулися на Майдан – а під барикадою нас зустрічають уже полеглі хлопці. І ми зрозуміли, що все, це кінець, що сьогодні буде багато крові.

Андрій Цимбал (крайній ліворуч) на початку лютого 2014 року

Коли ми побачили перших загиблих… як вам сказати… Це почуття, воно таке всеохопне, все в душі розбурхує — і ти хочеш і помститися, і померти разом з ними, і все зразу.

І ми були готові стояти там до кінця, бо вже хтось помер, і ми хотіли, щоб усе це було недаремно. Просто – щоб це було недаремно. Якщо вбивають, хай убивають.

Ми бачили заги­блих під барикадою біля Головпоштамту. І біля Михайлівської. Вони всі були прострілені по-снайперськи, обережно так про­стрілені… Це було відчуття, що ти маєш щось зробити, але ще не знаєш, як.

Ті дні, коли ми ховали хлопців, усі злилися в один. Коли ми приходили поспати, ми навіть заснути не могли без алкоголю. Просто все злилося в один великий день. І такі дуже розплив­часті спогади — коли мало спиш, а подій багато, це не дуже добре. Стільки історій про загиблих…

Зразу в нас не вкладалося в голові, що таке може трапитися. І це було таким шоком, що повністю заполонило нас – весь простір душі, мабуть.

 

P.S.

Оксана Забужко, 1960 року народження, письменниця

Оксана Забужко

На Книжковому арсеналі у квітні, коли вже два місяці минуло, Іра Пієвська питала мене: "Як жити? Ну як жити?.."

Я їй тоді Тичину процитувала:

"…і коли явивсь Господь у крові моїх братів,

– Заридала в серці віра, і здригнулася душа.

– Господи, владарю сил, не збагну діянь твоїх.

Нащо нищиш ти скри­жалі, що при зорях дав ти сам?".

Треба зробити в собі ще один крок, оцей самий біблійний крок (а це вимагає ще сильнішого духу й сильнішої віри), щоб зрозуміти, що Господь може яви­тися і в крові твоїх братів.

І коли ти це зрозумієш, ти вже ніколи не будеш колишнім.

Підготували Тетяна Ковтунович, Іванна Кобєлєва, Тетяна Привалко