Навіщо Україні закон про відкриті архіви?

Вперше таке опитування проводилось у 2011 році. З’ясовані тоді проблеми були враховані у прийнятому у квітні 2015 року законі про доступ до архівів. Що змінилось за чотири роки, які проблеми набули нестерпних форм або які навпаки залишились забуватись у минулому? Розповідаємо про отримані результати.

Коли український дослідник приходить до вітчизняної архівної установи, він завжди відчуває певну частку ризику, що йому не дадуть відповіді на поданий запит. Але в рази зростає хвилювання, якщо ти прийшов до архіву, щоб дізнатись, що сталось, наприклад, із твоїм родичем, про якого в сім’ї завжди воліли мовчати – так, ніби його ніколи не існувало.

Ти дуже хочеш отримати ці документи. І дуже образливо, якщо тобі відмовляють у доступі до них. А ще ти відчуваєш, що там є щось дуже важливе – саме те, чого бракує на одній із гілок сімейного дерева.

Сьогодні якість відповідей на запити, порівняно з 2011 роком, зросла на 18%. Це небагато, але присутність позитивної динаміки – це великий плюс, який породжує подальші сподівання.

Проте якість роботи в архівах залишає бажати кращого – лише 34,3% експертів оцінюють їх добре. Чому?

Уявімо, що звичайний середньостатистичний науковець із невеликою зарплатнею, який винаймає квартиру десь у передмісті, прийшов до архіву у сподіванні опрацювати енну кількість замовлених справ.

Він має із собою ноутбук та фотоапарат, які могли б значно пришвидшити його роботу та скоротити час перебування у читальній залі. Натомість архів повідомляє йому, що будь-які копіювальні послуги є платними. Навіть тоді, коли ти користуєшся власною технікою. 

Само собою такої проблеми не виникало б, якби була можливісти сісти вдома із чашкою чаю біля комп’ютера, зайти на сайт архівної установи і працювати з електронними версіями документів скільки завгодно.

Архівна бюрократія не могла би вже чинити перепони у доступі до окремих справ на власний лише їм відомий розсуд. Проте електронних версій документів майже немає і невідомо коли будуть.

Невже архіви настільки ліниві установи, що так погано організували свою роботу?

Зовсім ні. Щоб працювати краще, архівам потрібно банально трохи більше коштів. І це розуміють самі дослідники, які приходять туди працювати. Між іншим у їхньому усвідомленні цього факту відбулась колосальна переміна – якщо у 2011 тільки 3,6% звертали увагу, що трохи грошей для архівів могли б поліпшити ситуацію, то у 2015 році до цієї думки прийшли 52,2% експертів.

Прийнятий закон про відкритий доступ до архівів – це закономірна реакція на, зокрема, описані вище проблеми. Він передбачає компенсацію витрат у тому разі, якщо копіювання відбувається на архівних пристроях, акцентує увагу на необхідності оцифрування архівних справ та унормовує відповідальність за оприлюднення архівної справи – тепер це буде проблемою дослідника, а не архівіста.

Тобто архівістам стало вже не так лячно видавати справи на опрацювання, а значить і відмовляти у доступі стануть менше.

У роботі архівів умовно можна визначити три види проблемних моментів:      

1) політична кон’юнктура.

Це виглядає так: коли при владі  якийсь президент, що тяжіє до авторитаризму (наприклад, Янукович), то все закривається і про доступ розповідають, як про дні давно минулі.

Були випадки, коли на дослідників навіть відкривали кримінальні справи, переконуючи їх, що вони мають припинити займатись обраною темою і не шукати в архівах того, чого не слід. Коли Янукович утік, і в Україні почалось щось схоже на демократизацію, то все починає повільно відкриватись – це показують відповіді експертів.

Чудово це простежується на прикладі Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Динаміка зміни умов роботи в архіві прямо пропорційна змінам політичного режиму в країні: різке погіршення протягом 2010-2014 років (на думку 79,3% експертів) і таке ж раптове покращення у 2014-2015 роках (77,6% голосів дослідників).

2) інфраструктурна недостатність.

Архіви можливо і хотіли би змінюватись у кращу сторону, та об’єктивно не можуть, бо їм бракує фінансових та кадрових сил для цього. Загалом простежується загальна недостатність стратегічного планування, яка допомогала б архівам розвиватись у ногу з часом. Обов’язки архівістів зосереджені на інших завданнях, аніж на опрацюванні звернень від громадян та дослідників.

Приклади – Центральні державні архіви (Центральний державний архів вищих органів влади та Центральний державний архів громадських об’єднань). Умови роботи у них вражають виключною стабільністю, починаючи ще з кінця 90-х. Навіть за часів Януковича, коли робота в усіх інших архівах стає нестерпною, життя даних структур залишається незмінним. Про це свідчить думка 70% експертів.

3) інституційна неспроможність.

Тут яскравий приклад ГДА Міністерства внутрішніх справ. Близько 8 людей забезпечує роботу всієї установи. Вони фізично не можуть оперативно реагувати на запити чи здійснювати іншу пошукову роботу на вимогу дослідників. Власне, слід враховувати, що це інституція, для якої функція архіву взагалі не є властивою.

Проте там міститься багато справ, в яких є інформація про неправомірну діяльність радянських репресивних органів та докази масових порушень прав людини. 70% експертів визнають роботу архіву незадовільною.

Неспроможність архіву надавати доступ – це, по-перше, свідчення про необхідність реформування та уваги із боку держави, а також ще один аргумент на користь того, що документи комуністичного режиму мають бути передані до незалежної інституції.

Загальна динаміка покращення-погіршення умов роботи в архівах має позитивний вектор, якщо порівнювати із результатами опитування 2011 року. Найкращі оцінки отримує ГДА СБУ, у архіві МВС умови з найгірших стають просто незадовільними, а у центральних архівах – ЦДАВО та ЦДАГО – все так само стабільно.

Експертам пропонувалось оцінити окремо комфортність роботи за різними критеріями в конкретних архівах за п’ятибальною шкалою, де оцінка "1" свідчила про найгірші умови, а "5" – про найкращі.

Архів СБУ станом на сьогодні знову отримав найкращі показники за визначеними критеріями. Експерти вважають, що і відповіді приходять швидко, і користуватись копіювальною технікою можна, та і якість обслуговування в цілому заслуговує якщо не "відмінно", то точно "добре" - 4 бали.

Архів МВС потерпає від визначених вище проблем і його оцінювання варіюється між балами 1 і 2. Здається, що в архіві взагалі неможливо дочекатись відповіді на запит або скористатись копіювальною технікою. Відповідно така ж і якість обслуговування.

Щодо центральних архівів, то тут, здається, нехай хоч гори зрушать з місця, але все буде стабільно "не дуже". Їхні оцінки – від 2,5 до 3, 5 балів.

Новий закон про доступ до архівів враховує усі ці проблеми, але він також серед інших законів із декомунізаційного пакету отримав чимало критики. Тож у експертів запитали, чи підтримують вони окремі положення закону.

Результати вражаючі – майже стовідсоткова підтримка оснвних положень - про оцифрування, передачу документів органів радянських спецслужб до незалежної інституції, вільний відкритий доступ до архівної інформації, врегулювання принципів обмеження доступу до інформації.

Часто страх архівістів, що вони нестимуть відповідальність за оприлюднену дослідником інформацію, виступав причиною того, що запитувачам відмовлялись видавати справу.

Зараз чітко визначено, що відповідальність несе виключно особа, що розповсюдила відомості із архівного документу. Це євройпейський підхід до регулювання питання, і думка дослідників на рахунок такого законодавчого регулювання є схвальною.

Також архівісти автоматично поширювали радянські позначки на документах "секретно" і "совершенно секретно" на наш час, вважаючи їх ідентичними сучасним "таємно" і "цілком таємно", та так само продовжували обмежувати доступ.

Закон визначає, що радянські документи із такими маркерами не можуть бути віднесені до таємної інформації. Експерти в переважній більшості повністю підтримали цей пункт закону.

Усі ці законодавчі зміни потягнули за собою подальшу активізацію громадського інтересу. До архівів почали приходити не тількі академічні історики, що пишуть монографії та закінчують книги, але і звичайні громадяни, які отримали надію дізнатись, що трапилось із членами їхніх сімей, які свого часу потрапили до рук радянської влади.

Про це яскраво свідчить статистика (цифри подані СБУ): протягом останнього року кількість осіб, що цікавляться своїм минулим зросла на 46%. В архів надійшло понад дві тисячі звернень і більша половина з них стосується пошуку інформації про репресованих родичів. Понад дві сотні звернень – від іноземців.

Про що це може свідчити? Що проблема дійсно на часі. Що людям навіть за ніби то стільки років небайдуже, що відбувалось в історії їхньої родини та держави.

Чи не в кожній українській родині є постраждалі від рук радянської влади. Багато прізвищ сьогодні потребують реабілітації – того морального боргу, який демократична держава може і зобов’язана віддати своїм громадянам.

Вирішити перераховані проблеми покликаний зокрема Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті – незалежна інституція, куди мають бути передані документи радянських репресивних органів.

Він займатиметься зберіганням документів, проводячи їх оцифрування та надаючи до них доступ абсолютно усім - як дослідникам, так і звичайним громадянам.

Експерти запропонували своє бачення оптимальних шляхів створення та організації роботи такої інституції

 Результати експертного опитування показали, що прийняття та імплементація "архівного закону" формують позитивну динаміку щодо питань доступу, хоч наявна ще велика кількість проблемних моментів.

Водночас це стимулювало зростання інтересу звичайних громадян до проблем свого минулого, що є насправді найважливішим. Історія стає небайдужою для пересічних українців, які втомились від повторення одних і тих же помилок.

Зазначені експертами проблеми ініціюватимуться до вирішення через формування пропозицій до політики та розробку підзаконних нормативних актів. Робота триває.