In Memoriam. Ірина Козак-"Бистра". Жінка-Легенда

Зв'язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича пройшла без чиєїсь допомоги з Західної України до Баварії з метою передати "волю Краю" Степанові Бандері. Життя унікальної жінки, націоналістки - від часів підпілля до наших днів.

Цей матеріал був надісланий за кілька тижнів до дня, коли в Мюнхені зупинилося серце націоналістки, підпільниці Ірини Козак. У вівторок, 24 листопада, її поховають на цвинтарі Вальдфрідгоф, де вже знайшли свій останній спочинок сотні українців, борців за самостійну Україну. Нехай ця стаття буде замість квітів на її сиру могилу. Вічна пам'ять!

У серці українського П’ємонту – Львові бере початок дивне, бурхливе, пристрастне й героїчне життя Ірини Савицької (в заміжжі – Козак). Якраз у місті Лева в родині лікаря вона народилася 30 жовтня 1925 року й згодом виростала. Потім закінчила гімназію та стала студенткою медичного факультету Львівського університету.

Ірина Савицька стала незрівнянням та яскравим уособленням нелегкої жіночої долі українки, яка не оминула багатьох представниць жіночої статі, що пов’язали всеціло своє життя з боротьбою за Волю України в часі Другої світової війни та повоєнні роки. При супроводі нелегких підпільних і повстанських випробувань проходила її буремна юність.

Ірина Савицька у молодості

Коли пані Ірина згадує свою молодість (а таке, відверто кажучи, буває дуже нечасто), то першими постатями, що виринають у її уяві, - є світлі образи легендарних командирів і виховників Української Повстанської Армії, очільників ОУН на Українських Землях - Романа Шухевича та Олекси Гасина, Петра Полтави, Катерини Зарицької та Всеволода Лемехи, тих, що поклали своє життя на вівтар служінню України.

Суворі умови підпілля надали рисам характеру пані Ірини дещо аскетичних, небагатослівних й подекуди категоричних відтінків.

Мені видається, що для неї немає якихось сірих напівтонів стосовно людської постави й прагнень, є лише особи, що віддано служать Україні та її визвольній справі і є вороги українського народу.

Вона гостро засуджує половинчастість та позерство й ненавидить зрадників, які інколи все ж траплялися у лавах УПА та українського визвольного підпілля, що заіснувало на наших теренах в роки останньої світової війни.

Монета, Лада, Христя та інші. Українки - Лицарі орденів УПА

Ледве досягнувши 14 річного віку, гімназистка Ірина стала членом Юнацтва ОУН, брала активну участь у підпільних акціях українських націоналістів, які не змирилися з першою совєцькою, а згодом і німецькою окупацією в 1939-1941 роках, а вже в наступні два роки вона працювала, як вишкільниця, в Крайовому осередку Юнацтва ОУН на західно-українських теренах.

Загалом же, життя Ірини Козак викреслене за простими, але напрочуд героїчними лекалами: Пласт, підпільна сітка ОУН, Український Червоний Хрест, Українська Повстанська Армія, жіночі організації, активна громадсько-політична діяльність на чужині.

Але завжди її з-поміж інших українських достойниць завжди вирізняла надзвичайна активність й подиву гідна самопосвята в кожній обраній чи дорученій ділянці роботи.

 

Особливе місце в її житті займав Український Червоний Хрест. Ще з часів Першої світової війни на українських теренах розпочали свою діяльність відділи Товариства Червоного Хреста, але на початку грудня 1918 року було офіційно створено вже окреме Товариство Українського Червоного Хреста, першим головою якого став Андрій Вязлов, колишній член російської Державної Думи, за революції – комісар на Волині, за гетьмана Павла Скоропадського – міністр юстиції, а в часі Директорії УНР він був офіційно призначений Головою Товариства УЧХ.

Однак, почав свою новітню підпільну історію щойно зі створенням Української Повстанської Армії.

Зв'язкова Романа Шухевича. Доля і чин Галини Дидик

"Цю справу, - пише пані Ірина, - передано до компетенції жіночої мережі в Організації Українських Націоналістів і Головою Червоного Хреста призначено Катрю Зарицьку... Керував УЧХ... Крайовий провід, який очолювала Катруся. Відбувалися час до часу засідання, на якому обговорювалися усі справи, зв’язані з організацією, а рівночасно справи, що належали до жіночої сітки організації, бо треба було також проводити те, що в нас було дуже важливе – певний політичний вишкіл жінок, бо це грало потім дуже важливу ролю для організації УЧХ.

Всі справи обговорювалися на засіданнях, кожний реферував про свій досвід, про особливості труднощів в терені, з чим треба було рахуватися, які треба було внести зміни і т.п. Все це обговорювали спільно і тоді приймали певні постанови, скажім, як треба далі поводитися в терені і на що особливо треба звертати увагу...".

Пізніше з самооборонних відділів зразка 1942 року, які обороняли населення від німецького війська, точніше від німецьких поліційних залог... "починають ставати більші відділи, сотні, постала УПА, яку від 1943 року офіційно вже так називали.

Тоді Червоний Хрест починає рівночасно не тільки організовувати санітарні пункти в окремих селах, але й малі шпиталі в районах, та більші – в областях, і тоді почали також помагати організуванню Санітарної служби при бойових відділах...".

 

Принагідно зазначу, що долі двох жінок – Катерини Зарицької та Ірини Савицької дуже подібні: обидві походили з родин львівських інтеліґентів, рано долучилися до праці в підпіллі ОУН та стали активними в діяльності УПА та зорганізації підпільного Українського Червоного Хреста, обидві присвятили своє життя визволенню українського народу.

Втім, Ірині Савицькій як спецкур’єру, вдалося за дорученням Голови Генсекретаріату УГВР, Головкома УПА та Голови Бюро Проводу ОУН на УЗ Романа Шухевича-"Чупринки" пробитися до Західної Німеччини, через Закерзоння й Чехословаччину, а Катруся Зарицька згинула у большевицьких катівнях.

Подруга і товаришка по боротьбі Катруся Зарицька з сином Богданом. Фото - сайт "Збруч"

Дослідник визвольних змагань під час Другої світової та повоєнні роки Юрій Киричук писав у своїй книзі "Український національний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика" (Львів, 2003), що Український Червоний Хрест (УЧХ) "поділявся на 4 відділи: медично-санітарний, фармацевтичний, відділ суспільної опіки над родинами членів УПА, вишкільний. Його керівником стала К.Зарицька ("Калина", "Монета"). Активно працювали в сфері УЧХ І.Козак ("Лада"), В.Лемеха ("Рогніда"), І.Савицька ("Бистра"), Е.Дудар ("Лискавка"), донька командувача УГА М.Тарнавського – Марія ("Коцюба"), Н.Козакевич ("Сіра"), Ю.Ганущак ("Галичанка"). УЧХ закупив велику кількість необхідних ліків та спеціального хірургічного інструментарію. Наприклад, у Львові було придбано медикаментів на 1,5 млн. злотих...".

Історик Леся Онишко пише, що у лютому 1945 р. "Монета" (Катерина Зарицька) – референт УЧХ Галицького крайового проводу запропонувала "Тарасу" – члену Проводу ОУН Дмитру Маївському організувати курси для колишніх провідниць підпільного Червоного Хреста. Розробкою програми та їх переведенням займався Яків Бусел-"Галина", "Київський" – член Проводу, який відповідав за політвишколи на українських землях.

"Курси розпочали свою роботу на початку березня 1945 р. в с.Конюхи Бережанського району. Прибули Катерина Зарицька-"Монета", Ірина Козак-"Лада", Ольга Ільків-"Роксоляна", Галина Дидик-"Анна", Ірина Савицька-"Бистра".

Курси мали вишкільний характер. Їх мета – поповнити обласні референтури пропаґанди новими кадрами. Програма курсів ґрунтувалася на розгляді кількох питань... Через численні облави чекістських підрозділів НКВД слухачі курсів закінчили їх достроково...".

Але обов’язки у відділах УПА та підпіллі ОУН для "Бистрої" не обмежувалися діяльністю Українського Червоного Хреста чи Санітарної служби УПА, хоча вона й обіймала тут провідні становища – як заступник крайової провідниці УЧХ ЗУЗ та організаційного референта УЧХ.

Структура Українського Червоного Хреста

Із протоколу допиту К.М.Зарицької від 23 вересня 1947 року із натепер розсекречених архівних матеріалів Архіву УСБУ в Івано-Франківській області дізнаємося:

"…Роман Шухевич... мав потребу в людях, які б відповідали не лише загальноприйнятим критеріям, а і його особистим. Він високо цінував ставлення людей до своїх організаційних обов’язків. У цьому пляні він був вимогливий, як до своїх підлеглих, так і до приятелів.

На початку березня 1945 р. він прибув у с.Бишки, де проходили вишкіл колишні референти УЧХ: Катерина Зарицька – "Монета", Ірина Козак-"Лада", Ольга Ільків-"Роксоляна", Галина Дидик-"Анна", Ірина Савицька-"Бистра".

За походженням з організатором курсів Яковом Буселом-"Галиною"-"Київським" Роман Шухевич призначив К.Зарицьку і Г.Дидик своїми зв’язковими. Він особисто проінструктував їх щодо подальшої роботи і доручив організувати надійний "схрон" (бункер)...".

Ірина Козак небезпідставно вважає Романа Шухевича за наймаркантнішу постать останнього збройного періоду української визвольної боротьби минулого століття.

Дійсно, ніхто не був так пов’язаний з усіма етапами революційної боротьби на Рідних Землях, як Чупринка-Тур-Лозовський, одночасно - Головком УПА, Голова Бюро Проводу ОУН на УЗ та Голова Генсекретаріату УГВР і секретар війських справ УГВР, який завжди був на передовому фронті.

Що знайшли у Чупринки-Шухевича після його смерті (ФОТО)

Шухевич хотів домогтися, аби постанови Третього Надзвичайного Збору ОУН (1943), Програми УПА та Плятформи УГВР були засвоєні не тільки провідною верствою, але й найширшими народніми масами.

Ірина Козак згадувала:

"...Взагалі Чупринка був дуже чуйний на внутрішні непорядки і надужиття. Його тезою було, що ґасло "ціль освячує засоби" наскрізь фальшиве, і що велику, як ми казали святу боротьбу, треба вести чистими руками...".

І керівництво визвольного руху робило все, "щоб виелімінувати негуманні вчинки".

"Наша дійсність примушувала нас працювати в умовах своєрідної суперечності між потрібною конспірацією і конечністю навіть ризикової дії. А це могло базуватися тільки на людському довір’ї....

Роман Шухевич і його син Юрко

Найтяжчим моїм обов’язком було повідомити Шухевича про арешт його родини. Він був людиною готовою на кожну особисту жертву і доказам це цілим своїм життя. Але заразом він був людиною дуже чуттєвою у відношенні до родини. Він прийняв цей удар мужньо, але змінився в очах....".

Це було після 17 липня 1945 року, коли в села Биличі на Старо-Самбірщині у будинку пароха о.Мицака спецпідрозділ НКГБ арештував Наталю Шухевич, її матір і дітей.

Синові Шухевича Юркові було тоді 12 років, донька Маруся мала неповних 5 років. Дітей згодом вивезли до дитбудинку в Чорнобилі, а пізніше - до Сталіно (тепер – Донецьк), а дружина командувача УПА довгі роки поневірялася по большевицьких тюрмах - то у Львові, то у Києві, постійно попадаючи під підступні провокації своїх катів, метою яких було заманити у пастку "генерала Чупринку".

Восени 1946 року Ірина Савицька – "Бистра" йде на Захід як кур’єр від Романа Шухевича – на той час очільника одночасно трьох взаємопов’язаних, між собою, але різних за статусом формацій - Генсекретаріату УГВР (підпільного українського уряду), усіх відділів УПА (підрозділів іррегулярної повстанської армії) та бойової підпільної сітки ОУН (мережі масового політичного підпільного руху).

"...На одній із зустрічей, коли він доручав мені йти на Захід, - згадувала пізніше пані Ірина, - Чупринка витягнув мапу, знайшов на ній Львів та Мюнхен і сказав: "…Як ви там дійдете я не знаю, але не маєте права іти організаційними зв’язками, бо там включилося десь КГБ, ми не знаємо поки що де. Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили…".

Ці слова Шухевича були останніми, які судилося почути з його вуст "Бистрій".

Не менш вимовним є спогад Ірини Козак про колишнього крайового провідника Юнацтва ОУН (1941-1942), тепер майже забутого навіть істориками визвольного руху Всеволода Лемеху- "Бориса"-"Остапа" (1919-28.08.1946).

"Він був дуже дисциплінований член Організації, чого вимагав і від нас. Великий ідеаліст, він був дуже людяний у своєму відношенні до тих, з якими йому доводилося працювати.

Інтеліґентний, товариський, веселий - він був душею кожного товариства.... Коли я вже не працювала в Юнацтві, - пише Ірина Козак, - ми зустрічалися рідко, але дружні взаємини у нас залишилися".

Згодом Лемеха загинув у боротьбі, а Ірина отримала наказ - іти на Захід.

 

"…У перші дні вересня 1947 року по новому зв’язку до табору прийшли провідниця Христя і кілька зв’язкових від курінного Рена. Вони принесли нам естафету з наказом іти на Захід. Від Христі ми довідалися, що такі накази дістали сотні Бурлаки, Громенка і Ластівки, а також сотні з Холмщини і Підляшшя...

На збірці чоти відчитано три накази. Вони датовані чотири місяці назад.

Від УГВР, за підписом генерала Т.Чупринки, стояло, що рішенням Головного Проводу УГВР висилаються в рейд сотні із Закерзоння аж за кордон в американську зону окупації....

Було сказано, як ми повинні найкраще сповнити нашу місію, щоб довести до відома західного світу про нашу боротьбу...", - зазначав відразу після прибуття на Захід стрілець сотні "У-94" Іван Дмитрик, вояк УПА із куреня Рена, у своїх споминах "Записки українського повстанця (В лісах Лемківщини)".

Після прибуття на Захід, в американську зону окупації, а відтак до Мюнхену, що став осередком життя української політичної еміграції, 20-річна Ірина Савицька з головою поринає в активне громадське й політичне життя великої частини нашого народу, яка опинилася за кордоном, втікаючи від репресій большевицького режиму, тортур та знущань.

Поступово з боями, через кілька кордонів до Західної Німеччини починають прибувати окремі вояки УПА, як також й рейдучі відділи.

Повернення для ведення боротьби до Краю, де лютує окупант, тепер вже видається остаточно неможливим. У тому числі й через інфільтрацію в зв’язок між Закордонними Частинами ОУН та ОУН в Краю провокаторів і агентів спецслужб СССР та Польщі, прикордонні перепони, що призвело згодом до фактичного знищення та арештів не тільки провідних, але й рядових осіб організованого визвольного руху на Рідних Землях.

З товаришами по зброї та підпільній діяльності

Уродженець Лемківщини, старшина УПА, а згодом діяч в українській громаді Австралії, підприємець-меценат Юрій Борець-Чумак у своїх спогадах "Рейд без зброї. УПА на Заході" писав:

"…незважаючи на заборону американської адміністрації табору в Деґендорфі "зв’язок із Проводом ОУН існував дуже справно і систематично... Багатолітня, набута в Краю свідома дисципліна вояцтва УПА, зберігалася добре і тут, на Заході, аж до зміни одностроїв...

Цікаве пережиття упістки Бистрої. Це колишня одна із секретарок Головного Командира УПА Тараса Чупринки, яка вже раніше з пригодами принесла пошту з Краю до Проводу за кордон. Це культурна і відважна дівчина, яка дальше досить активна...".

У своїх спогадах, записаних із її слів в Торонто 27 жовтня 2002 року, що були згодом опубліковані у Пластовому журналі "Юнак" (ч. 4, 2002 рік) Ірина Козак свідчила:

"Я познайомилася з Романом Шухевичом в 1943 році.

Він мав найвищі пости, але ви ніколи не побачили в Романа Шухевича зарозумілости, не побачили щоби він показував, що він є провідник — він був надзвичайно скромний, мав велике зрозуміння до людей, ніколи не давав наказів яких він сам би не міг виконати.

До своїх підлеглих він ставився дуже по-людяно — він все мав для всіх час. Якщо хтось мав якісь проблеми, він вмів слухати. Багато людей не вміють цього робити — почують два-три речення, а тоді повчають. Він вмів слухати, але не повчав — вислухував і тоді радив. Хіба в бойових умовах, коли потрібно було давати певні накази.

...Роман Шухевич був дуже принциповий, але він не робив з кожної дурниці принцип, казав — "Я маю принципи, але не багато, але ті які маю, то я їх тримаюся". Не любив таких людей, що з кожної дурниці роблять принцип, що так себе окружають принципами, що не можуть рушитися, не можуть працювати. Шухевич такий не був.

Шухевич був дуже релігійний — з глибокої віри випливала його любов і його тепле відношення до людей. Він дуже любив дітей, мав прекрасне почуття гумору — вмів гарно бавити товариство своїми оповіданнями з діточих і молодечих літ. Він був так як би батько для кожного — кожний мав до нього довір’я. Як хтось хотів мати доступ до нього то скорше чи пізніше, якщо Шухевич про це довідався, він цей доступ дістав...".

Діячі середовища Закордонного представництва УГВР, до якого входила Ірина Козак

З-поміж визначних українських жінок в історії України ХХ-го століття, які брали найактивнішу участь у визвольній боротьбі, можемо назвати Софію Галечко, Віру Бабенко, Ольгу Басараб, Олену Телігу та Катерину Зарицьку, які поклали своє життя на вівтар української державності.

Пані Ірині пощастило. Вона після прибуття на Захід одружилася й стала жити в дружному сімейному колі. Ірина Савицька була однією із небагатьох жінок-підпільниць, яким вдалося пробитися через совєцькі, польські та чеські кордони.

Трохи раніше, в 1944-ому, вдалося дістатися західних теренів Дарії Ребет (Цісик) – членкині Президії УГВР, де вона після довгої розлуки зустрілася зі своїм судженим Левом Ребетом, який до свого ув’язнення німцями входив до Українського Державного Правління, що постало у Львові 30 червня 1941 року, але згодом було розв’язано німецькою окупаційною владою.

В різних час і спосіб прибули на Захід такі українські достойниці як Анна Карванська-Байляк, Марія Ровенчук-Лабунька, Ніна Самокіш.

Слід сказати, що одруження Ірини Савицької у 1949 році з Володимиром Козаком, на еміґрації було справжнім щастям для неї, бо її чоловік був тим, хто як і вона, але в іншій формації, присвятив своє життя визволенню українського народу, зазнавши ще юнаком "переваг" большевицької дійсності.

Самозрозуміло, що посвята обох цих людей для досягнення одної цілі – здобуття незалежності Україною - була визначальною у їхніх відносинах й на це були спрямовані усі їхні зусиля, хоча й в різних площинах.

Від шлюбу згодом з’явилася на світ донька Роксоляна (нині – доктор медицини), а згодом сім’я поповнилася внучкою Таїсією.

Пані Ірина хотіла разом зі своїм чоловіком прожити ціле життя, але сталося так, що хоробрий військовик сотник Володимир Козак відійшов у Вічність на 77-ому році життя. Й тепер пані Ірина залишилася в колі сім’ї своєї доньки.

 Зустріч Ірини Козак з головним редактором "Історичної правди" Вахтангом Кіпіані. Мюнхен, листопад 2013 р.

Однак завжди енергійна, рішуча й подекуди категорична жінка-легенда не пішла у приватне життя із здобуттям незалежності Україною, коли, здавалось, досягнуто основної мети всього її героїчного й кипучого життя. Вона донедавна часто бувала на Рідних Землях, у Києві та Львові, досі цікавиться суспільно-громадським життям, не нехтувала участю в роботі форумів українського жіноцтва, як також міжнародних заходах жіночих організацій.

Їй безперечно було що сказати новітнім лідерам жіночого руху: не тільки про теми вічні, красу життя чи хвилювання юності, але про справжнє суспільне призначення жінки в житті поневоленого народу й про нашу визвольну боротьбу - прекрасну і героїчну, розпачливу і трагічну...

Світлини із книги О.Панченка "Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. - Науково-популярний нарис", видавництво "Гадяч" Полтавської області, 2003 рік

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.