Фантомні болі Імперії. Чи могла Україна втратити Крим у 1990-х

Найбільше загострення стосунків між молодими країнами припадає саме на 1992-1993 роки, коли відбувалися переговори щодо відмови України від ядерного статусу.

17 червня 2014

Доктор історичних наук, завідувач відділу Українського інституту національної пам’яті

У березні 2014 р. Російська Федерація здійснила окупацію Криму, апелюючи до тези, що це "исконно русская земля". Таким чином були порушені правові основи європейських кордонів післявоєнного періоду. Дії Росії викликали справедливе засудження з боку світового співтовариства.

Водночас, у середовищі українського суспільства ця акція спричинила не тільки глибокий шок, а й нерозуміння, бо значна частина українців звикла традиційно вважати росіян дружнім та навіть братнім народом, з боку якого не припускалася можливість агресії.

При цьому досить легко забулося, що певні спроби "забрати" в України Крим були здійснені іще в першій половині 1990-х років.

Правове оформлення міждержавних відносин між Україною та Росією розпочалося в процесі розпаду СРСР.

Мітинг кримських татар у Симферопольської міської ради, 1991 рік. Фото Віктор Чернов

Улітку 1990 р. союзні республіки ухвалили Декларації про державний суверенітет. Ці перші державницькі акти заклали підвалини для укладення майбутніх міждержавних угод між Україною та Росією.

Першим таким договором, який врегульовував стосунки між республіками у всіх сферах діяльності став "Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою" від 19 листопада 1990 р.

6 стаття Договору зазначала: "Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах" [1].

Верховна Рада УРСР своєю Постановою від 22 листопада 1990 р. ратифікувала Договір без жодних зауважень. Водночас, під час ратифікації Договору на засіданні Верховної Ради РРФСР 22 листопада 1990 р. було зроблено певні застереження.

Один з етапів урегулювання "Кримського питання". 3 серпня 1992 року у Мухалатці поблизу Ялти президенти України Леонід Кравчук та РФ Борис Єльцин підписують Угоду про поетапне урегулювання проблеми Чорноморського флоту. Фото Олександра Сєнцова

Так, тодішній міністр закордонних справ Російської Федерації А. Козирєв зазначив, що цей договір розрахований лише на ту ситуацію, коли Україна й Росія існують в рамках СРСР. "Інша справа, – заявив він, – якщо виникне питання про те, що кордон буде не в рамках СРСР" [2]. Такі заяви свідчили про те, що для російської сторони питання кордонів залишається відкритим і, що в разі розпаду Радянського Союзу вона буде піднімати питання щодо можливого їх перегляду.

Подальший перебіг подій засвідчив, що саме так і відбулося.

Вже 23 січня 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову "Про рішення Президії Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і Верховної Ради УРСР від 26 квітня 1954 року про виведення Кримської області зі складу РРФСР".

Ця постанова ще не містила жодних оцінок щодо легітимності прийнятих рішень вищими державними органами СРСР і УРСР. Верховна Рада РФ тільки доручала комітетам міжнародних справ і зовнішніх економічних зв’язків разом з Міністерством закордонних справ розглянути питання про конституційність цих рішень.

Мітинг біля Верховної Ради Крима. Спроба проголошення "суверенітету" Криму, 1992 рік. Фото Олексія Федосєєва

Російські депутати також зверталися до Верховної Ради України з пропозицією "розглянути питання про конституційність рішень про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР, прийнятих 1954 року" [3]. Таким чином на державному рівні РФ поставила питання щодо необхідності двохстороннього розгляну проблеми статусу Криму.

Верховна Рада України відреагувала достатньо категорично. Український парламент зазначив у своїй Заяві від 6 лютого 1992 р., що розцінює ці дії як такі, що можуть дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні і Росії.

У документі наголошувалося, що Крим став частиною України в рамках тих політико-правових структур, процедур і реалій, які на той час існували в колишньому СРСР.

Загалом Постанова Верховної Ради Російської Федерації характеризувалася як така, що суперечила статті 6 Договору між Українською РСР і РРФСР від 19 листопада 1990 року, статті 5 Комюніке про переговори між делегаціями РРФСР і України за участю делегації Верховної Ради СРСР від 29 серпня 1991 року, статті 5 Угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року, хельсінкському Заключному актові.

Заява констатувала, що Крим є "невід’ємною частиною України в статусі повноправної автономної республіки" [4].

Однак позиція Верховної Ради України не була сприйнята російською стороною. Вже 6 лютого 1992 р. Верховна Рада РФ вирішила продовжити роботу щодо вивчення правової обґрунтованості рішень 1954 р., для чого з числа депутатів було утворено відповідну комісію [5].

Результатом роботи депутатської комісії стало ухвалення Верховною Радою Російської Федерації 21 травня 1992 р. Постанови "Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР стосовно статусу Криму, прийнятих 1954 року".

Документ однозначно визнав, що Постанова Президії Верховної Ради РРФСР "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР" від 5 лютого 1954 р. є "такою, що не має юридичної сили з моменту прийняття".

Другий пункт ухваленого документу пропонував з огляду на "конституціювання подальшим законодавством РРФСР цього факту і укладання між Україною та Росією двостороннього договору від 19 лютого 1990 року, в якому сторони відмовляються від територіальних претензій, і закріплення цього принципу у договорах і угодах між державами СНД" врегулювати питання Криму шляхом міждержавних переговорів Росії та України за участю Криму на основі волевиявлення його населення [6].

Тобто, ця Постанова чітко свідчила, що всі ухвалені попередні документи не є для Росії беззаперечно легітимними та такими, що остаточно визначають державно-правовий статус Криму. Росія прагнула подальшої ревізії кримського питання.

Мітинг Народного Руху України в Сімферополі

На наступний день Верховна Рада РФ виступила із "Заявою Верховної Ради РРФСР Верховній Раді України", в якій надавалися відповідні роз’яснення.

Це доволі цікавий документ, який за риторикою й логікою викладу аргументів дуже нагадує Ультиматум Раднаркому Центральній Раді 4 грудня 1917 р., де в першому пункті визнавалося право націй на самовизначення, а в другому – не визнавалася Центральна Рада.

Так само й у Заяві Верховної Ради РФ, з одного боку зазначалося, що "виносячи це питання на засідання Верховної Ради Російської Федерації, ми ні в якому разі не переслідуємо завдання висунення яких-небудь територіальних претензій до України, братському українському народу", а з іншого – констатувалося: "Зараз у Росії поширюється та скріплюється громадська думка про прийняття ефективних засобів щодо захисту державних інтересів Російської Федерації, висуваються вимоги про правову оцінку рішень, пов’язаних із передачею Росією Україні Криму" [7].

Загалом документ чомусь проблему статусу Криму розглядав у контексті проблем СНД і оцінював її як таку, що "розхитує устої Співтовариства".

У відповідь Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила "Заяву стосовно рішень Верховної Ради Росії з питання про Крим", в якій однозначно стверджувалося, що з юридичної точки зору Постанова парламенту Росії не тягне за собою правових наслідків для України і не впливає на її територіальний "статус-кво".

Сама Постанова кваліфікувалася як недружній акт щодо України, а дії парламенту Росії оцінювалися як спроба політичного тиску і акт політичного шантажу стосовно України.

У Заяві констатувалося, що дії Верховної Ради Російської Федерації суперечили семи із десяти принципів хельсінкського Заключного акта, які отримали назву "десять заповідей миру" чи "хартія мирного життя Європи".

Показово, що у цій Заяві Верховна Рада України безпосередньо звертала увагу держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (назва Організації з безпеки і співробітництва в Європі до 1995 р.), постійних членів Ради Безпеки ООН та міжнародного співтовариства на неприпустимість політики відмовчування у явних випадках оголошення територіальних претензій до України з боку Росії.

Заява українського парламенту розцінила таке замовчування як політику перенесення югославського варіанту подій на землі України [8].

Зрозуміло, що обмін подібними документами не розв’язав спірного питання.

Наступний 1993 р. позначився подальшим зростанням напруженості. Цього разу гостроти набуло питання статусу міста Севастополя.

Головна військово-морська база Чорноморського флоту в Севастополі, 1991 р. Фото Володимир Вєлєнгурін

У Верховній Раді РФ було утворено робочу комісію, завданням якої було вивчення історико-правових аспектів статусу міста Севастополя. Крім депутатів до комісії було залучено науковців і співробітників двадцяти наукових, державних і громадських установ, в тому числі й Інституту держави і права РАН. Створення подібної комісії мало на меті обґрунтувати "наукові підстави" територіальних претензій Росії до України щодо Криму.

Спираючись на висновки комісії 9 липня 1993 р., Верховна Рада РФ ухвалила Постанову "Про статус міста Севастополя".

Постанова однозначно визначала "російський федеральний статус міста Севастополя в адміністративно-територіальних кордонах міського округу станом на грудень 1991 року". Виходячи з цього державним органам РФ надавалися конкретні завдання.

Зокрема, Рада Міністрів мала в короткий термін розробити державну програму забезпечення статусу міста Севастополя, Центральний банк Росії повинен був передбачити фінансування відповідних статей бюджету міста Севастополя через свої відділення, Комітет Верховної Ради РФ з конституційного законодавства – підготувати проект закону про закріплення в Конституції РФ федерального статусу міста Севастополя. До того ж, "з метою недопущення політичної напруги", Уряду України пропонувалося відкликати з міста підрозділи спецчастин [9].

Ухваленням такої Постанови Верховна Рада РФ фактично втручалася у внутрішні справи України.

Тому відповідною була й реакція українського парламенту. 14 липня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Постанову "Про постанову Верховної Ради Російської Федерації "Про статус міста Севастополя".

Постанова Верховної ради РФ кваліфікувалася українським парламентом як агресивний політичний акт російських парламентарів проти України. Доводилося, що вона "суперечить нормам міжнародного права, зобов’язанням, які Росія взяла на себе як член ООН, НБСЄ та інших міжнародних організацій, двостороннім договорам між Російською Федерацією та Україною і спрямована на порушення територіальної цілісності і суверенітету України" [10].

Позицію України з цього питання підтримало міжнародне співтовариство.

З відповідною Заявою 20 липня 1993 р. виступив Голова Ради Безпеки ООН Девід Хенней. Крім того він заявив, що "вітає також позицію, яку зайняло Міністерство закордонних справ РФ від імені Уряду Російської Федерації", яка полягала в тому, що, за словами постійного представника Російської Федерації при ООН, "прийнята 9 липня 1993 р. постанова Верховної Ради Російської Федерації "Про статус міста Севастополя" розходиться з лінією Президента та Уряду Російської Федерації".

Справа полягала в тому, що саме тоді в Росії спостерігалося протистояння між Президентом Борисом Єльциним і російським парламентом, що заважало виробленню спільних позицій. Можна стверджувати, що протистояння між російським президентом і парламентом стала на заваді активізації політичних дій РФ щодо реалізації постанов Верховної Ради РФ щодо статусу Криму й міста Севастополя.

На перебіг російсько-українського конфлікту впливали як зовнішньополітичні, так і внутрішні чинники, головними серед яких, варто назвати проблему розподілу Чорноморського Флоту між Росією й Україною та зростання самостійницьких настроїв кримської політичної еліти.

У 1994-1995 рр. міждержавне протистояння продовжилося, ініціатором напруги знову виступила Росія, Державна Дума якої ухвалила кілька відповідних актів. Водночас, у порівнянні з подібними документами 1992-1993 років, тон цих документів став менш категоричним.

23 листопада 1994 р. Державна Дума Росії ухвалила Заяву "У зв’язку з Постановою Верховної Ради України від 17 листопада 1994 р. "Про виконання Постанови ВР України "Про політико-правову ситуацію в Автономній Республіці Крим".

У Заяві висловлювалося розуміння всієї складності проблем, які дісталися Росії й Україні в результаті дезінтеграції Радянського Союзу, визнавалася "реальність находження Криму у складі України", але водночас заявлялося про занепокоєність розвитком взаємостосунків між Верховною Радою України та Верховною Радою Криму. Документ містив заклик до народних депутатів і громадян України поставитися з терпимістю й повагою до надій та проблем Республіки Крим.

Наступним документом російської сторони стала Постанова Державної Думи "У зв’язку з рішенням Верховної ради України з Криму" від 22 березня 1995 р. Постанова не відзначалася категоричністю тверджень й не містила вимог перегляду легітимності існуючого статусу Криму та міста Севастополя.

У документі пропонувалося Уряду РФ повторно представити в Державну Думу весь пакет підписаних протягом лютого-березня 1995 р. угод з Україною. Щодо Севастополя зазначалося, що в ході переговорів з Україною слід "виходити з визнання міста Севастополя в адміністративно-територіальних кордонах міського округу за станом на грудень 1991 року головною базою Чорноморського флоту" [11].

Флот розбрату. Фото Сергія Величкіна

Обмін заявами тривав й протягом 1996 р. У цей період напруження посилювалося на тлі нерозв’язання проблем перерозподілу Чорноморського Флоту та труднощами, які виникали в процесі підготовки Базового Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією.

Зокрема, зростання напруги викликало ухвалення 16 жовтня 1996 р. Державною Думою Росії у першому читанні проекту закону "Про припинення розподілу Чорноморського Флоту".

У відповідь 18 жовтня 1996 р. Верховна Рада України прийняла досить різку заяву, де кваліфікувала російський проект закону як "спробу поширити юрисдикцію Російської Федерації на місто Севастополь". Дії російського парламенту оцінювалися негативно: "Державна Дума Російської Федерації не вперше відіграє дестабілізуючу роль у регіоні, порушує стабільність і безпеку, створює своїми рішеннями конфліктну ситуацію, яка може призвести до непередбачуваних наслідків".

Черговим документом з боку Росії стала Заява Ради Федерації Федеральних Зборів Росії "Про статус міста Севастополя" від 5 грудня 1996 р.

Заява починалася твердженням, що питання територіальної цілісності та безпеки є основоположним для будь-якої держави, й підкреслювалося, що в цьому відношенні не може бути виключенням й Росія. Далі зазначалося: "Між тим в останні роки саме з цього боку російська державність підлягає випробуванням на міцність. Яскраве підтвердження того – проблема статусу міста Севастополя, яка стала предметом розбіжностей між Російською Федерацією та Україною".

Тобто статус міста Севастополя сприймався російськими депутатами як загроза територіальній цілісності Росії, а не України, що було свідоцтвом їхнього переконання щодо його російської належності. Водночас, Заява прямо не говорила про російську приналежність Севастополя, однак висловлювала занепокоєність тим, що "Українська Сторона всупереч об’єктивним реальностям не бажає обговорювати на переговорах питання про російський статус міста Севастополя" [12].

Того ж дня Рада Федерації затвердила й постанову "Про комісію Ради Федерації з підготовки питання про правовий статус міста Севастополя", де підкреслила, що питання "має виключну політичну значущість для розвитку добросусідських відносин між Російською Федерацією та Україною, забезпечення стабільності і безпеки Європи" [13].

Такі заходи російської сторони були негативно сприйняті Україною. У черговій Заяві від 6 грудня 1996 р. Верховна Рада України негативно розцінила їх, вказавши, що метою Російської Федерації є проголошення російського статусу українського міста Севастополя.

Завершенням відкритого російсько-українського протистояння щодо проблеми визначення статусу Криму й міста Севастополя стало підписання Базового Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією.

Підписання Договору про Дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 31 травня 1997 р. у Києві

Це відбулося 31 травня 1997 р. під час першого офіційного візиту російського Президента Бориса Єльцина до Києва.

Договір юридично закріпив територіальну цілісність обох держав і непорушність існуючих кордонів.

У контексті попередніх спроб поставити під сумнів приналежність Україні Криму та Севастополя це мало для України принципове значення. Водночас була прийнята українсько-російська Декларація та спільна заява з питань Севастополя та Чорноморського флоту.

Верховна Рада України ратифікувала Договір 14 січня 1998 р., Державна Дума Федеральних Зборів Російської Федерації зробила це майже через рік – 25 грудня 1998 р., а Рада Федерації – 17 лютого 1999 р. 2 березня 1999 р. Президент РФ Єльцин підписав цей ратифікований закон.

Однак умовою набуття чинності Договору російська сторона висунула необхідність ратифікації Верховною Радою України угод щодо Чорноморського Флоту.

28 травня 1997 р., в Києві голови урядів України і Росії підписали угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України, про параметри розподілу ЧФ і взаєморозрахунки, пов’язані з поділом ЧФ та перебуванням ЧФ РФ на території України.

Український парламент ратифікував цю Угоду 24 березня 1999 р. 1 квітня 1999 р. у Москві відбувся обмін ратифікаційними грамотами між Президентами обох держав. Базові угоди щодо Чорноморського флоту набули чинності 6 липня 1999 р.

Холодна війна за Крим. Як ділили флот у 1990-х роках. ФОТО

Після підписання цих Договорів питання про статус Криму та міста Севастополя формально було знято на міждержавному рівні. Але протягом наступних років воно періодично піднімалося різними російськими політиками, які відкрито заявляли або про потребу закріплення російського статусу міста Севастополя, або про повне повернення Криму Російській Федерації. До того ж, увесь час РФ прагнула підтримувати "російськомовний статус" Криму й Севастополя, відкриваючи на їхній території власні освітні заклади та надаючи права російського громадянства жителям міста.

Отже, аналіз документів вищих державних органів влади Російської Федерації 1990-х років свідчить, що з перших днів після розпаду Радянського Союзу, вона не визнавала легітимності рішень Постанов СРСР, РРФСР і УРСР 1954 р. щодо передачі Кримської області до складу України. Ця обставина стала причиною перманентного протистояння та напруги у взаємостосунках обох держав у зазначений період.

На тлі всіх тогочасних заяв і постанов Верховної ради та Державної думи Російської Федерації постає питання – як Україні вдалося зберегти територіальну цілісність й не допустити анексії Криму у 1990-х роках. Серед головних причин можна назвати наступні:

– Насамперед, протистояння різних гілок влади всередині Російської Федерації. Це завадило виробити сконсолідовану єдину позицію щодо вирішення "Кримського питання".

– На заваді відокремлення Криму від України стала й неспроможність тогочасної кримської політичної еліти сконсолідуватися й виступити єдиним фронтом у протистоянні Київському центру. Офіційному Києву вдалося на тому етапі різними засобами мінімізувати сепаратистські настрої на півострові.

– На перебіг конфлікту між Україною та Росією певним чином впливав і факт наявності в Україні ядерної зброї. Найбільше загострення стосунків припадає саме на 1992-1993 роки, коли паралельно йшли переговори щодо відмови України від ядерного статусу.

– На послаблення напруги у "Кримському питанні" вплинув і початок Чеченської війни у 1995 р., коли Росія змушена була зосередити свою головну увагу саме на розв’язанні цього військового конфлікту та забезпечення власної територіальної цілісності.

– Не останню роль, мабуть, відіграв й суто суб’єктивний чинник – Президентом Російської Федерації на той час був Борис Єльцин, який позиціонував себе як ліберальний політик.

Фантомні болі колишньої Імперії знову загострилися навесні 2014 року.

Посилання:

1. Відомості Верховної Ради. – 1990. – N 49. – Ст. 637.

2. Копиленко О. Крим як невід'ємна складова частина України: правові аспекти // Крим в історичних реаліях України: Матеріали наукової конференції "Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР" – К., 2004. – С. 15.

3. Там само. – С. 5.

4. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – N 19. – Ст. 264.

5. Постановление Верховного Совета России "О продолжении работы по изучению правовой обоснованности решений Президиума ВС СССР от 19 февраля 1954 г. и ВС РСФСР". – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/o1954-1.htm

6. Постановление ВС России "О правовой оценке решений высших органов государственной власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году" и соответствующее Заявление. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/o1954.htm

7. Там само.

8. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – N 33. – Ст.481.

9. Постановление Верховного Совета Росийской Федерации "О статусе города Севастополя". – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/sewastop.htm

10. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – N 36. – Ст.364.

11. Постановление Государственной Думы Федерального Собрания РФ в связи с решениями Верховного Совета Украины по Крыму. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/1995ref.htm#2

12. Заявление Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации "О статусе города Севастополя". – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sevkrimrus.narod.ru/ZAKON/1996-405.htm#1

13. Копиленко О. Назв. праця. – С. 19-20.