Межигір'я як унікальна археологічна пам'ятка

В Центрі охорони та наукових досліджень управління культури і туризму Київської облдержадміністрації зібрано необхідні історичні та архівні матеріали, що безперечно доводять існування в урочищі "Межигір’я" залишків колишнього козацького Межигірського Спасо-Преображенського монастиря та поселень давньоруського часу.

Цих унікальних пам'яток достатньо для проведення повномасштабних археологічних досліджень. Але у зв'язку з донедавна закритим характером території не було визначено меж археологічних пам'яток та їхніх охоронних зон.

Наразі територія Межигірського Спаса - монастиря Запорізької Січі - вільна від забудови. Територія Межигір'я узята під охорону. Можна розпочинати археологічні роботи - є всі шанси, що вони принесуть цікаві результати.

Історична Правда попросила київських археологів розповісти про те, що можна розкопати на території Межигір'я.

---------------

Межигірський Спасо-Преображенський монастир, за легендами, існував за часів Київської Русі. Перші документальні згадки про нього відносяться до 1523 року.

Кияни звернулися до влади Великого князівства Литовського, під протекторатом якого тоді була Україна, з проханням дати згоду на відбудову монастиря. В 1523 році великий князь Сигізмунд І надав грамоту київському воєводі А. Немировичу, за якою ігумену Михайлу Щербині було дозволено відновити запустілий монастир і монастирську общину.

З напису на Євангелії, подарованому в монастир Андрієм Полозом у 1546 р., відомо, що 1555 р. в Межигір’ї існувало три храми: св. Спаса,  св. Миколи та св. Апостолів Петра і Павла, а також закладена печерна церква на горі Пекарницькій.

На початку XVII ст. в монастирі побудовані були нові дерев'яні храми Петра і Павла (1604), трапезна Микільська (1609), соборна Спасо-Преображенська (1611).

Вигляд цих будівель зберігся для нащадків завдяки малюнку Абрама ван Вестерфельда - голландського художника, який служив при дворі литовського гетьмана Януша Радзивилла під час його походу проти Хмельницького у 1651 році.

Малюнки Вестерфедьда, виконані з натури, мають велике значення для вивчення пам'яток дерев'яної архітектури України XVII ст.

Офіційні стосунки з Запорізькою Січчю були оформлені в 1683 році. Монастир був забов’язаний надсилати на Січ ієромонахів для служби в військових церквах, молитися за козаків, утримувати військовий шпиталь для убогих та покалічених козаків.

У свою чергу, запорізьке козацтво опікувалось монастирем. За підтримкою Запорізької Січі монастир стає все багатішим та впливовішим, поступаючись хіба що Києво-Печерській лаврі.

Межигірський Спас, разом із Успенським монастирем у Трахтемирові [нині в Канівському районі Черкащини - ІП], виконував роль тилової бази Запоріжжя - тут був шпиталь, склади спорядження і зброї, зв'язковий центр тощо.

Наприкінці ХVІІ століття монастир мав 18 сіл і містечок на обох берегах Дніпра, хутори, подвір’я і двори в Києві, Переяславі, Острі, численні ставки, млини, сіножаті, острови, мідні копальні, городи, виноградники та інше майно.

Кожен запорожець вважав за необхідне хоч раз в житті прийти в Межигір’я – покаятись і помолитись. Часто козаки проживали в монастирі багато місяців і навіть років – за своїм бажанням або за присудом військового суду – на покаянні. Дехто з запорожців закінчував своє життя в монастирі, прийнявши постриг.

Майже кожен з простих козаків, уникнувши смерті на війні, або вилікувавшись від ран в монастирському шпиталі, робив посильний вклад в храм божий, умираючи, кожен козак відписував на церкву чи монастир ікону, медаль, злиток золота чи срібла, гроші.

Перший пай військової здобичі також йшов на церкву:

Срібло, золото на три частини паювали:

Першу часть брали, на церкви покладали:

На святого Межигірського Спаса,

На Трахтемирівський монастир,

На святу січову Покрову [церква на території Запорізької Січі - ІП] давали -

Котрі давнім козацьким коштом будували,

Щоб за них, вставаючи і лягаючи,

Милосердного Бога благали.

А другу частку між собою паювали,

А третю часть брали,

Очеретами сідали,

Пили та гуляли.

Чудово описав київський історик Микола Закревський "прощання з миром" запорожця, який вирішив стати межигірським ченцем.

Козак дарував все своє майно обителі, надягав власяницю і віддавався молитвам і покаянню. Колишні запорожці ставали, зазвичай, самими суворими до себе монахами. Тут вони і закінчували своє життя, знаходивши останній притулок на монастирському цвинтарі.

З Межигір’ям пов’язані імена видатних діячів України: Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Семена Палія, Петра Калнишевського. На території монастиря було поховано гетьмана Євстафія Гоголя – предка відомого письменника.

З великою вірогідністю, саме тут знайшов свій останній притулок козацький полковник Семен Палій. Він заповів поховати себе в монастирі. Разом із його портретом зберігалися в монастирській церкві Зішестя Св. Духа його шабля та полковницький срібний пірнач.

В 1786 році Межигірський монастир підпав під секуляризацію і указом Катерини ІІ був ліквідований. На той час в монастирі існувало п’ять церков:

1. Цегляний Спасо-Преображенський собор, побудований коштом патріарха Всія Русі Йоакима, постриженця цього монастиря, в 1676-1690 роках.

2. Цегляна Петропавловська надбрамна церква, побудована коштом останнього кошового атамана Петра Калнишевського відомим київським архітектором Іваном Григоровичем-Барським в 1772-1774 роках. Він же побудував і корпус братських кєлій в 1764 році.

3. Дерев’яна церква Зішестя Святого Духа (шестибанна), побудована в 20-х роках ХУІІІ ст.

4. Деревя’на трапезна Миколаївська церква, побудована після 1665 року, перебудована після пожежі 1764 року.

5. Деревя’на церква Благовіщення Богородиці зі "шпиталем", побудована після 1665 року, перебудована після пожежі 1764 року.

6. Ще одна церква – Святого Онуфрія існувала в печері на горі Пекарніцькій, влаштована в 1555 році, відновлена в 1723 році.

Навесні 1787 року Катерина ІІ вирішила відвідати відому козацьку святиню, але напередодні її приїзду монастир згорів. Пожежу сприйняли як протест проти ліквідації Запорізької Січі, а народна уява приписала її Катерині ІІ. Так і Тарас Шевченко відобразив ці події в поемі "Невільник":

...Як цариця по Києву з Нечосом [запорізьке псевдо Григорія Потьомкіна - ІП] ходила

І Межигірського Спаса вночі запалила

І по Дніпру у золотій галері гуляла,

На пожар той поглядала, нишком усміхалась.

Територію колишнього монастиря Катерина ІІ подарувала Києву. Магістрат вирішив розташувати там винокуренний завод, але цьому запобіг київський митрополит: "Під сінню Святого Спаса винокурню!!! Побійтесь Бога, православні!!!".

Зважаючи на наявність в околицях Києва високоякісних глин, територія монастиря була передана в 1798 році під фабрику фаянсових виробів. Цегляні монастирські церкви – Спасо-Преображенську та Петропавловську – відновили і приписали до Києво-Печерської лаври. Корпус братських келій прилаштували до фабричних потреб.

Так почалась інша, не менш славетна історія Межигір’я. Сервізи Межигірської фабрики прикрашали імператорські столи. На першій виставці російських мануфактурних виробів в 1829 році в Санкт-Петербурзі твори фабрики були визнані найкращими у всій Російській імперії.

Європейські музеї і порцелянові заводи купували зразки межигірських виробів. Оригінальність декорування посуду, грона та листя винограду, квіти, рельєфний орнамент, різнокольорові глазурі, відрізняла його від всіх інших фаянсових виробів.

Блюдо Києво-Межигірської фабрики 1841 року. Фото: antiquecity.com.ua

Виробляли на фабриці і посуд для повсякденного вжитку. Газети писали про фабрику:

"Фабрика сия выделывает посуды весьма много и снабжает не токмо Киевскую и прилегающие к ней губернии, но и некоторые города Галиции…

Поелику в губерниях, прилегающих к Санкт-Петербургу, не имеется еще таких заведений, на которых фаянсовая посуда выделывалась бы в таком совершенстве, как на киевской фабрике, то Министерство внутренних дел … приняло такие меры, чтобы некоторая часть посуды была уделена на продажу в Санкт-Петербург".

Різнобарвні поливи та дрібненький рельєфний орнамент по всій поверхні виробів - ця особливість, що так виділяє межигірські зразки, виникла на фабриці не випадково.

У складі межигірських глин, що їх використовували для виробництва фаянсової маси, великий процент окисів заліза. І як би не чистили і не вимучували глину перед виробництвом, маленькі руді цяточки могли проявитися на готовому виробі і зіпсувати вигляд посуду. Щоб заховати можливі недоліки і застосовували кольорові поливи і щільний орнамент.

Збереглися до нашого часу імена майстрів, що створювали своїми руками славу української кераміки. З документів фабрики, що зберігаються в Державному історичному Архіві України, відомі нам їх імена - майстри Ілля та Іван Єрмоленки, модельєр і скульптор Семен Шевченко із учнями, друкувальники і обпалювальники Артем Правдивий, Олександр Коломієць, Андрій Тищенко, Єлісей Коломієць, Іван Корнійченко, Андрій Старенький, Гордій Бабенко, Тимофій Самойленко, Федір Барсук, Григорій Мовчун.

Талановитий гравер і художник Дмитро Іванович Степанов (1800-1856 рр.), вихованець Петербурзької Академії Мистецтв, тривалий час працював на фабриці. Він приятелював з Шевченком. Можливо, саме до нього приїздив у Межигір’я в 1843 році Тарас Григорович.

Степанов підготував в школі при фабриці плеяду художників-граверів з хлопчиків-кріпаків: Кирила Яцину, Василя Коломійця, Михайла Веремійця, Єрофея Каримова, Макара Сусенка, Кузьми Корнейченка, Івана Щупика, Ісакія Комсаренка та інших.

Не зважаючи на якісні вироби, виробництво на фабриці було збитковим. І після кількох передач приватним особам в 1874 році фабрику було закрито.

Наприкінці 1880-х років ХІХ ст. імперія готувалась до святкування 900-ліття прийняття християнства. До цієї дати вирішили відновити давню святиню – Межигірський  Спасо-Преображенський  монастир, щоб "ожила в народі слава Межигір’я і стала обитель школою працелюбства і благочестя".

Спочатку монастир передали Троїцькій обителі, а в 1894 році він відійшов в підпорядкування Покровського жіночого монастиря. Монахині відновили монастирські будівлі, підправили настінний розпис церков, ікони та іконостас. В монастирських будівлях почали працювати невеличка лікарня, готель. Дівчата Покровської монастирської школи влітку відпочивали в Межигір’ї.

Сотні паломників приїздили до Межигір’я поклонитися козацьким святиням. Щонеділі від київської пристані ходив до Межигір’я пароплав, відвозячи бажаючих відпочити на мальовничих дніпровських схилах.

Початок XX сторіччя. Фото: vyshhorod-ua.livejournal.com

Але не довго існував монастир. Згідно з декретом про відділення церкви від держави все надбання Межигірського монастиря переходило у власність більшовицької держави.

Монахині, намагаючись врятувати монастирські будівлі та майно, створили у 1922 році радгосп у монастирському подвір’ї. Так діяли монахи по багатьох монастирях колишньої імперії, але марно.

1920-ті роки

Деякий час в монастирських будівлях діяв дитячий будинок Київського комітету допомоги дітям при американській адміністрації.

На ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад було ухвалено відкрити в Межигір’ї керамічну школу-майстерню. Школа була відкрита в 1920 році, в 1922 році перетворена в технікум, а в 1928 році – в інститут.

Тут працювали і викладали відомі українські мітці, учні М. Л. Бойчука – Василь Сідляр, Оксана Павленко, Павло Іванченко, Іван Падалка. Майже всі вони були репресовані в 1937 році.

Іван Падалка, декоративна тарілка "Пролетарій Мамай", 1923 рік. Фото: day.kiev.ua

Багато відомих фахівців вийшли зі стін Керамічного технікуму, вони створювали славу української кераміки. Але це тема окремої розповіді.

З початку ХІХ століття видатні історики приділяли дослідженню козацького Межигірського монастиря велику увагу. М. Берлінський, М. Максимович, М. Закревський, М. Петров присвятили козацькому монастирю багато наукових праць.

В роки боротьби Радянської влади з церквами Ф.Ернст вивіз з монастиря перед його руйнацією - і цим зберіг для нащадків - унікальні портрети фундаторів монастиря, провів заміри та зробив фотографії монастирських будівель.

В 30-ті роки ХХ століття після будівництва Дніпрогесу виник план будівництва Дніпрогесу-ІІ в районі Вишгорода. На меті була індустріалізація Київського Полісся.

У зв’язку з цим була створена експедиція, на яку покладалося вивчення всіх пам’яток історії і культури: археології, етнографії, мистецтва, палеонтології по берегах Дніпра від Вишгорода до Чорнобиля. Очолив експедицію Федір Козубовський, директор Інституту матеріальної культури. Начальником Вишгородського загону був призначений Таддей Мовчанівський.

Після сталінських репресій 1937 року залишилось небагато документів цієї експедиції. Один із них – щоденник Вишгородської експедиції Федора Козубовського за 1934 рік, що зберігається в архіві Інституту археології НАН України.

Спочатку експедиція прибула до Межигір’я, але зустріла поганий прийом у дирекції будинку відпочинку для письменників, який тут було створено у 1933 році. Тільки чотири дні прожили вчені в Межигір’ї, а потім переїхали до Вишгорода.

В Межигір’ї експедиція розташувалась у церкві св. Петра і Павла (її закрили для віруючих в 1925 році), де екскурсовод будинку відпочинку, колишній новопетрівський вчитель Іван Сидорович Марчук зібрав невеличкий музей. Експонатами були знахідки з Вишгородського городища.

Марчук супроводжував вчених в їх дослідженнях околиць Межигір’я. Козубовський записав у своєму щоденнику 12.07.1934 р.:

"Нами оглянуто коло самого будинку відпочинку його околиці:

І. Ур. "Хутор" на захід від будинку відпочинку, оточене з усіх боків яром і крутим схилом плато розміром до 2-х га. По краям плато і з сходу до нього валоподібні підвищення. На картопляному полі знаходили дуже багато фрагментів слов’янської кераміки ХІ–ХІІІ століття, фрагменти орнаментованих виробів, пласта великокнязівської цегли, і поруч цегла, кахлі пізніших часів.

ІІ. Виноградна гора – ті самі вироби, що і з урочища "Хутор".

ІІІ. Над берегом коло пристані в урвищі є печера. Печера ця служила давно ще як "затвор" для монахів Межигірського монастиря".

В щоденнику міститься схематичний план монастиря, на якому показані і урочище "Хутор", і оборонні споруди ХУІІІ ст. на горі Виноградній, і печера на горі Пекарницькій.

29 червня 1934 року Козубовський пише в щоденнику: "На попередній нараді ухвалено взяти під захист і охорону увесь комплекс споруд Межигір’я, та в подальшому окремі ділянки його зробити заповідними".

На жаль, цього так і не відбулось. 13 квітня 1935 року Політбюро ЦК КПБУ ухвалило всю садибу Межигірського монастиря передати для будівництва урядових дач, а вже 22 березня цього ж року члени політбюро санкціонували виділення з державного бюджету 300 тис. крб. на руйнування церков і приміщень Межигір’я.

Не всі будівлі Межигірського монастиря були зруйновані під час будівництва урядових дач. Зберігся Спасо-Преображенський собор. Це стало відомо з архівних документів, що зберігаються в Державному  архіві  Київської області.

В 1947 році в переліку пам’яток архітектури Київської області, що охороняються державою під № 14 зазначено: "Межигорье, Киевский район – Собор Преображенский, каменный, Республиканского значения, сооружен в 1690 г.". Документ підписано начальником обласного відділу в справах архітектури.

Існує постанова виконкому Київської обласної Ради депутатів  трудящих № 192 від 8 лютого 1949 року "Про заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури на території Київської області", де, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 30 грудня 1948 р. за № 3076 приймаються заходи до поліпшення охорони пам’ятників культури і до цього додається перелік пам’яток архітектури Київської області, де під № 25 читаємо:

"Межигорье, Киевский район, Киевской области – Монастырь Преображенский. Усадьба и кирпичная церковь, дата сооружения 1637 г. [помилка]".

Гордість козацького монастиря – величний мурований Спасо-Преображенський собор зберігся (хоча і без верхів) і під час нищення монастирських будівель 1935 року і під час Великої Вітчизняної війни.

За свідоцтвами місцевого населення, руйнування собору слід віднести на кінець 1980-х років. Вказують, навіть місце на березі Дніпра, куди, в навмисно викопану траншею, звозили цеглу від стін зруйнованого храму.

17 років збирав свідоцтва людей, які бачили руйнування монастиря, завідуючий відділом рукописів ЦНБ АН УРСР Микола Петрович Візир.

Ще 10 років знадобилося для того, щоб переконати органи влади в необхідності проведення археологічних досліджень в Межигір’ї, на території тодішніх урядових дач.

Тоді на сторінках газет з’явилось багато статей, щодо можливості знаходження на території колишнього монастиря залишків бібліотеки Ярослава Мудрого. Підставою цього ствердження М. П. Візир вважав

а) легенди, про існування монастиря за часів Київської Русі;

б) фразу з листа патріарха Іоакима – "...в приращение к наследству Ярослава", якою він супроводив передані до монастиря книги;

в) спогади людей, що бачили якісь книжки при нищенні церковних приміщень і будівництві урядових дач в 1935 році.

Найімовірніше, залишків бібліотеки Ярослава Мудрого на території монастиря не було. В описах монастирського майна 1777 року, де були перелічені всі книги монастирської бібліотеки, немає згадки про книги, датовані раніше ХVІІ ст. Крім стародруків, у монастирській бібліотеці були і рукописні фоліанти, але також ХVІІ ст.

Проте легенда про існування Ярославової бібліотеки таки зробила добру справу.

На хвилі незалежності 1990 року було створено урядову комісію, на чолі якої стала М. А. Орлик – заступник Голови Ради Міністрів УРСР. Археологічні дослідження проводив Інститут археології НАН України, начальником експедиції  був призначений Віктор Харламов.

Редакція тижневика "Андріївський узвіз" заснувала спеціальний "Межигірський фонд" для фінансової підтримки досліджень. Але все виявилось марним.

У зв’язку з закритим характером урядових дач експедиція мала обмежені можливості у виборі об’єктів досліджень - досліджували там, де дозволяли, а не там, де було необхідно. А потім експедиція і зовсім припинила існування у зв’язку зі змінами у складі уряду.

Не зважаючи на те, що дослідникам не було надано планів території монастиря ХVІІІ–ХІХ ст., землерийних машин та геологічного обладнання - як планувалось при створенні експедиції - певні роботи були проведені.

З доповіді В.Харламова у науковому товаристві охорони пам’яток історії та культури в 1993 році дізнаємось:

"...в результаті археологічних робіт 1990 року була відкрита площа близько 500 м.кв. Виявлені рештки стін та фундаментів кам’яних монументальних споруд ХVІІ–ХХ ст., а також залишки підземних ходів та приміщень.... в 1992 році... вдалося знайти та локалізувати стародавнє кладовище".

Звіт про археологічні дослідження 1990 року малоінформативний і не містить планів місцевості, а звіт за 1992 рік відсутній.

Автору пощастило знайти одного з учасників експедиції 1990 року і нанести на сучасний план території урядових дач місця, де експедиція В. Харламова проводила розкопки.

Один з розкопів перерізав фундаменти корпусу обпалювальних печей фаянсової фабрики, і, можливо, частину льоху, ще монастирського. Залишків бібліотеки Ярослава Мудрого експедиція не знайшла.

Посилаючись на свідчення людей, що працювали у Межигір’ї в 1935 році і бачили в підвалах якісь рукописні книжки, можна зробити висновок, що В. Харламову дозволили проводити розкопки з північного боку території монастиря, а не там, де очевидці бачили підвал з книгами – біля ставка в південній частині монастирської садиби.

В. Харламов висловлював припущення, що "питання про знаходження книг давньоруського великокняжого періоду можна ще поставити під сумнів, ..наявність книг пізнішого періоду базується на реальній основі". Книги, що могли залишитися на цій території, належали, вірогідно, бібліотеці жіночого Покровського монастиря, якому було передано Межигір’я у 1894 році.

Де в 1992 році В. Харламов зафіксував монастирський цвинтар, з’ясувати наразі не вдалося, звіту від 1992 року не лишилось. Відомо лише, що на початку ХХ століття на паперті Спасо-Преображенського собору можна було побачити старовинний надгробок – залишок запорізьких поховань, та біля храму – поховання останнього архімандрита Гавриїла Гуляницького.

У 2007 році, зважаючи на проведення на території колишнього монастиря активних будівельних робіт, директор Інституту археології НАН України, академік НАНУ Толочко П., директор Національної  бібліотеки ім. Вернадського, академік НАНУ Оніщенко О. і заступник директора з наукової роботи Інституту газу НАНУ, доктор фізико-математичних наук Жовтянський В. направили Президентові України Ющенку В.А. звернення з пропозицією створити умови для проведення археологічних досліджень з використанням сучасних електрофізичних методів. На жаль, звернення не принесло бажаного результату.

Сьогодні територія колишнього козацького Спасо-Преображенського монастиря являє собою унікальну пам’ятку історико-археологічного характеру.

Листи, про необхідність збереження залишків козацького монастиря, були направлені наприкінці 2004 року Голові Верховної Ради України В. Литвину, до Кабінету Міністрів України, до депутатів Верховної Ради України: В. Ющенку, Л. Танюку, П. Мовчану, В. Яворівському, Голові Українського товариства охорони пам’яток П. Толочку, Голові Українського комітету ІКОМОС ЮНЕСКО В. Абазову.

Листом була попереджена Вишгородська районна адміністрація. Необхідні матеріали були направлені до Державної служби з питань національної культурної спадщини.

В липні 2005 року відбулося засідання міжвідомчої комісії з питання історії Межигірського монастиря при Київській облдержадміністрації, де було вирішено провести комплексне археологічне дослідження території Межигір’я.

У листопаді 2007 року до президента України Віктора Ющенка звернулися директор Інституту археології НАН України П. Толочко, директор Національної бібліотеки України ім.Вернадського О. Оніщенко та заступник директора з наукової роботи Інституту газу НАН України В. Жовтянський з метою привернути увагу до проблеми загальнонаціональної ваги – обов’язкового проведення археологічних досліджень на території Межигір’я.

У січні 2008 року Міністерство культури і туризму України вважало за необхідне перед утворенням на території монастиря Національного заповідника здійснити комплексне дослідження його території із залученням провідних фахівців НАН України, визначити на їх основі перелік об’єктів для включення до складу заповідника, межи їх охоронних зон, режими використання земель.

Кабінет Міністрів України (лист за № 2862/3/1-08 від 07.02.2008) пропонував здійснити комплексне дослідження території колишнього Спасо-Преображенського монастиря в урочищі Межигір’я.

Однак Вишгородська районна адміністрація 12.12.2007 року надала дозвіл за № 7-25/3280 на передачу в оренду на 49 років земельної ділянки площею близько 130 га на території Новопетрівської сільської ради Вишгородського району товариству з обмеженою відповідальністю "Танталіт". Залишки колишнього Спасо-Преображенського монастиря в урочищі Межигір’я знаходяться саме на цій території.

Представник ТОВ "Танталіт" відмовився підписувати охоронний договір з органом охорони культурної спадщини Київської області, тому йому було відмовлено в отриманні погодження на передачу в оренду згаданої території. За неофіційною інформацією, таке погодження надала ТОВ "Танталіт" Державна служба з питань національної культурної спадщини.

Після відкриття території Межигір’я 22 лютого 2014 року територію монастиря відвідала комісія: О. В. Бреяк (зав.відділу краєзнавства Київського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини управління культури і туризму Київської облдержадміністрації), Б. О. Моця (к.і.н, заст.начальника управління охорони нерухомої культурної спадщини Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України – начальник відділу збереження та використання пам'яток та територій, пов'язаних з охороною нерухомої культурної спадщини), В. Г. Івакін (к.і.н., старший науковий співробітник Інституту археології НАН України).

Члени комісії засвідчили, що на сьогодні територія Спасо-Преображенського Межигірського монастиря є вільною від забудови.

В результаті археологічних розвідок 1924, 1934 і 1990-93 років на території Межигір'я виявлено п’ять пам’яток археології:

   1) Спасо-Преображенський Межигірський монастир XVI–XVIII ст.

    2) Давні укріплення в ур. Пекарська гора, розташовувалися над монастирем. В двох місцях зафіксовано залишки валів, але продатувати їх спорудження не вдалось;

    3) Поселення в ур. Хутір – тут зібрано фрагменти кераміки Х–ХІІІ ст.. Тут дослідники згадують укріплення, можливо – залишки напольного валу городища. Зв'язок давньоруського поселення з укріпленнями потребує уточнення, оскільки на поселенні виявлено і пізньосередньовічні матеріали;

    4) Багатошарова пам'ятка в урочищі Виноградна гора, яка розташовувалось північніше монастиря. Знайдено фрагменти давньоруської та пізньосередньовічної кераміки. Зафіксовано багатокутне укріплення, котре дослідники вважали залишками батареї ХVІІІ ст.;

    5) Печерний комплекс Межигірської обителі.

Археологічна карта Межигір’я 1. Багатошарова пам’ятка: поселення з ліпною керамікою; місце Межигірського монастиря ХVІ–ХVІІІ ст. місце Межигірської фаянсової фабрики ХІХ ст. 2. Земляне укріплення ХVІІІ ст. ("батарея"). 3. Багатошарова пам’ятка в ур. Хутір: поселення трипільської культури; поселення давньоруського часу; поселення пізньосередньовічного часу. 4. Поселення пізньотрипільського часу. 5. Багатошарова пам’ятка: поселення давньоруського часу; поселення пізньосередньовічного часу; кераміка доби бронзи–ранньозалізного часу

27 лютого 2014 року комісія, складена з наукових співробітників Інституту археології НАН України (В. Івакін, В. Козюба, О. Чміль, Н. Хамайка, М. Квітницький) та Київського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини управління культури і туризму Київської облдержадміністрації (Ю.Толкачов) провела візуальне обстеження вищеозначених пам’яток і зібрала численний підйомний археологічний матеріал.

Карта з УП

Знайдені фрагменти керамічних виробів доби трипільської культури, давньоруської держави та пізньосередньовічного часу. Ці факти підтверджують унікальну роль території Межигір’я для історії українського народу.

Необхідно провести попередні археологічні дослідження всіх вищенаведених пам’яток. За результатами проведених археологічних досліджень буде складено облікову документацію на нововиявлену пам’ятку історії та культури – залишки колишнього козацького Межигірського Спасо-Преображенського монастиря та пам’ятки різних часів Х-ХІХ ст., які знаходяться на Межигірських горах.

На базі вищезгаданих пам’яток вважається можливим створення філіалу Вишгородського історико-культурного заповідника – "Спасо-Преображенський Межигірський монастир".

Дивіться також:

"...Неужели Межигорье достанется в собственность торгаша?" Текст 1864 року

Як Янукович поставив археологів поза законом - заява науковців

З проекту Генплану Києва вилучено більшість археологічних пам'яток

У Луганську знищили курган, якому 5 тисяч років

Забудовників, які знищили археологічний шар на Подолі, оштрафували на 2,3 млн

2010: Янукович заплутався у слові "Археологія". ВІДЕО

Украдений тризуб або Як припинити нищення пам'яток

Скарби НКВД. Що лежить у нашій землі. ФОТО

Інші матеріали за темою "Археологія"