"Возз'єднання усього" і одвічна українська "зрадницька діяльність"

5 березня МЗС Росії вивісило на своєму сайті "довідку про діяльність ОУН-УПА із розсекречених у 2008 році документів НКВД-МГБ СРСР", з якої можна "дізнатися про злочини українських націоналістів".

Історична Правда попросила прокоментувати ці документи і загалом діяльність "історико-документального департаменту" МЗС РФ київського історика Кирила ГАЛУШКА.

--------------

Практичні методі російської "дипломатії" сьогодні усім відомі, і тому на цих сторінках про минуле не варто зайве говорити про наочне і сучасне.

Але цілком варто звернути зважену увагу на "історичні обґрунтування" сучасної російської зовнішньої політики, які виносяться на публіку відповідним МЗС. Дискутувати з цією службою, це, звісно, як сперечатися зі стіною, але ми мусимо знати, на чому ґрунтуються зовнішні зазіхання Росії "для публіки". І мати належні аргументи всупереч.

Окрім специфічної мови дипломатичних нот існують ще й історичні, "наукові" підстави для певних формулювань цих нот. Їх ми можемо знайти на цілком офіційному сайті "Дипломатия России от Посольского приказа до наших дней. Историко-документальный департамент МИД России", що функціонує з 2012 року.

Там є ціла купа цікавих дослідникам аналізів і документів по питаннях, які турбують сучасну російську дипломатію – від Курилів і Східної Пруссії до ОУН-УПА і Криму.

Що ж ми можемо там знайти про наше актуальне? Наприклад, є цікавий текст "О восстановлении Крыма в составе России". Судячи зі змісту сайта, це не є однією з останніх публікацій, але ж варто дізнатися – як там воно у них з Кримом.

А потім звернемо увагу на найсвіжішу публікацію "Діяльність ОУН-УПА".

Починається "кримський сюжет" дуже оптимістично:

"Присоединение Крыма к России является знаменательным событием в российской истории. Его значение трудно переоценить.

После длительного пребывания под турецко-татарским господством важнейший в стратегическом отношении полуостров в 1783 году был возвращен России, которая смогла вновь вернуться на Черное море, в средние и более ранние века именовавшемся Русским."

Будь-якого історика може здивувати констатація про необхідність тодішнього "повернення Росії" того, що їй ніколи не належало. Але ми можемо відчути усю штучність перебування якихось кримських татар на "стратегічно важливому" півострові на підставі того, що Чорне море колись називалося "Руським".

Варто зізнатися, що це є блискучим, вражаючим і нищівним аргументом. Цікаво, що тут ми чомусь не відчуваємо турботи щодо населення півострова (через що зараз просто не сплять ночами В.В.Путін та російські дипломати), - ми лише бачимо просто увагу до півострова як географічного (точніше стратегічного) об’єкту.

Хто там вештався по Криму у 1783 році – не має для МЗС РФ суттєвого значення. Хоча… Можливо, татари також перебували під "татарським пануванням" і були варті "звільнення і захисту"?

Ісконно російська земля. "Етнографічна карта європейської Росії" полковника Генерального Штабу Російської імператорської армії Олександра Ріттіха (1875). Передруковувалася в усіх навчальних атласах царської Росії. Жовтим позначені кримські татари, рожевим – слов’яни. Зважаємо, що для Таврійської губернії Ріттіх помилково зарахував малоросів до великоросів (т.зв. "помилка Ріттіха"). І ще, нагадуємо, татарське і нетатарське населення Криму чисельно зрівнялися, згідно з даними переписів, лише у середині 1920-х років

Наступна цитата:

"История Крыма неразрывно связана с русской историей. Славяне появились в Крыму еще в первые столетия нашей эры. На полуострове имеется немало памятников древнеславянской культуры, относящихся к III-X векам.

Крым попадает в сферу влияния древнерусских князей в начале IX века. В X веке их власть распространялась уже на значительную часть полуострова.

Точно установить границы русских земель в Крыму в тот период довольно сложно, но доподлинно известно, что восточная часть полуострова в X-XII веках входила в состав Тмутараканского княжества Древнерусского государства."

Тмутаракань із прилеглими землями більшість часу свого існування входила до складу Чернігівського князівства. За логікою МЗС РФ, це питомо українська земля

Інформація про слов’ян вражає. Цей аргумент на користь приналежності Криму Росії - десь такий же, як в ідеологів Третього Рейху щодо приналежності йому України через перебування на наших теренах давніх готів.

Але, на відміну від готів, давніх слов’ян у Криму ніколи не було. Жодна з їхніх археологічних культур не сягала півострова.

Також відомо, що східна частина півострова не входила до Тмутороканського князівства, входила Тамарха – Тамань. Тому скоріше має підстави для претензій на російську Кубань місто Чернігів (бо князі були звідти).

Але й при цьому наявність там наших князів не означає, що ті краї населяли руси - за винятком воєнної дружини. Справа у тому, що князі в Тмуторокані були лише посадовцями, а не володарями, – так само як в Новгородській республіці.

"После образования Золотой Орды Крым был превращен в один из ее улусов и на целые столетия оторван от русского государства".

В часи утворення Золотої Орди - а згодом і її кримського улусу - Крим точно не можна було відірвати від руської держави, адже він уже принаймні 200 років не мав із нею жодного зв’язку, тим більше приналежності.

Далі описуються напади турецьких наймитів – кримських татар – на слов’ян.

"Южная граница русского государства с Крымом и Турцией долгое время оставалась не оформленной никакими договорными актами. Между Русью и Крымом лежало "Дикое поле". Лишь в XVI-XVII вв. на южных рубежах Руси были воздвигнуты "засечные черты" – система оборонительных сооружений от набегов татар.

Ответными мерами на агрессивные действия Османской империи и ее вассала – Крымского ханства, имевшими важное значение в деле обеспечения безопасности России с юга, были также походы русских великих князей и царей на Крым."

Тут ми помічаємо, що Русь у нас не відноситься, наприклад до Києва чи Наддніпрянщини: вона вже непомітно опинилася у Росії.

"В 1666 году Порта ввязалась в борьбу Польши и Крыма с Россией из-за воссоединившейся с последней Малороссии; причем турки претендовали как на Правобережную Малороссию, принадлежавшую Польше, так и на Левобережную, возвращенную в состав России."

Тут нам нагадують про інше "возз’єднання" та "повернення". Щось я не пригадую, щоб "Малоросія" колись до цього входила до складу Росії.

Але ми ж розуміємо, що Росія не може когось "завоювати". Вона не може навіть "приєднати". Вона лише "повертає" та "возз’єднує". Це суттєво відрізняє її від інших великих держав – очевидних імперіалістів та загарбників.

І далі ми переходимо до практики "повернення" і "возз’єднання".

"1 ноября 1772 г. с Крымским ханством был подписан договор "О вечном союзе и дружбе", в соответствии с которым Россия гарантировала независимость Крыма".

Це, я так розумію, було щось на кшталт Будапештського протоколу. І, як цілком природно для звички росіян дотримуватися наданих гарантій, "Санкт-Петербург в ответ на маневры турецких войск вблизи Крыма вынужден был вновь ввести туда свои вооруженные силы.

После отречения Шагин Гирея от престола в феврале 1783 года Екатерина II манифестом от 8 апреля 1783 года провозгласила решение "взять под державу нашу полуостров Крымский, остров Таман и всю Кубанскую сторону".

Императрица обещала содержать крымских татар наравне с "природными подданными", охранять и защищать их "имущество, храмы и природную веру, коей свободное отправление со всеми законными обрядами пребудет не прикосновенно"".

Як бачимо, уважне піклування про мешканців Криму є давньою традицією російської політики.

"Восстановление Крыма в составе России имело большое позитивное значение для его социально-экономического и культурного развития."

Знищення пам’яток татарської культури, депортація ногайських татар та примус до еміграції решти (після Кримської війни 1850-х років принаймні половина татар була змушена перебратися до Туреччини) не можна характеризувати якось інакше. Звичайний захист мешканців Криму.

Завершується довідка так: "С тех пор вплоть до распада Советского Союза в 1991 г. Крым неизменно являлся составной частью России/СССР".

Приємно, що Росію тут не відрізняють від СРСР (не РРФСР), але цілком очевидно, що ситуація, що настала у 1991 році, є неприйнятною. Вочевидь, нове "возз’єднання" не за горами…

А тепер звернемося до теми ОУН-УПА. Увага до цієї проблеми ніяк не пояснюється, але ми можемо здогадуватися, що це не від того, щоб показати традиції майдану того українського фашизму та колабораціонізму.

Одразу зазначу, що жодних сенсацій в наведених документах органів НКВС не прозвучало. Вони та аналогічні відомі нашим історикам.

Говорити про тенденційність самої добірки та певну ангажованість авторів документів з НКВС мабуть не треба, адже світ в уяві радянських чекістів дещо відрізняється від світу звичайного населення Західної України.

Можливо, мої колеги – фахівці по цій проблематиці – знайдуть тут ще щось цікаве чи контраверсійне (хоча це – фрагмент ширшої публікації 2008 року, тобто все вже відомо), але я спробую поглянути на це оком простого українського читача з історичним інтересом.

Перше, що кидається в очі – забагато інформації про націоналістів не на Західній Україні – а на Центральній (Дніпропетровщина). Мені здається, це очевидний "прокол" упорядників, бо мова йде про МІСЦЕВИХ націоналістів, а не якихось страшних "западенців", які прийшли з Гітлером.

Починається з відомого Судоплатова, який пише:

"Деятельность украинских националистов на Днепропетровщине и Полтавщине, с которой мне приходилось сталкиваться еще будучи в РСДРП/б в период моей работы в дореволюционное время, затем в период борьбы с петлюровщиной во время гражданской войны и наконец теперь, в ходе Великой Отечественной войны за время работы моей по заданию УНКВД, я довольно тщательно изучил, как в результате личного соприкосновения с ними, так и на основе собранных данных от лиц, близко стоящих к украинским националистам.

Их нынешняя предательская деятельность имеет свое историческое прошлое.

Еще до Октябрьской революции в г. Днепропетровске и в селах Днепропетровской области … существовали "просвиты", которые являлись проводниками националистических идей и вокруг которых группировалась украинская молодежь, попавшая под "идейное" руководство прожженных националистов…

Во время гражданской войны указанные села явились очагами петлюровского движения, там формировались петлюровские части; в г. Днепропетровске был сформирован корпус и в с.Козельщине были сформированы 2 дивизии.

После разгрома петлюровщины … активные петлюровцы ушли в глубокое подполье и лишь в 1921 году легализовались, вошли в УКП и использовали легальные возможности для активизации националистической работы… Эти лица с приходом немецких оккупантов на Украину оказались на службе у немцев".

Це нам просто зразу показує, яка може бути тональність подальших документів: будь-який прояв національного, починаючи від "Просвіт", є вже початком "зрадницької діяльності".

В принципі, на цьому вже можна було б і закінчити: бо що ж тоді вже збройний опір українства, що розпочався ще від "петлюрівщини"? (Який, як ми тут бачимо, відбувався не лише на Західній Україні.) І така тривала історія "добросусідства" нам пояснює теплий прийом нашими німців на початку війни.

Упорядники збірки припускаються багатьох непомітних їхнім замуляним очам "ляпів", які дещо дивно показують колабораціонізм українських націоналістів:

"Так, например, в с.Соленом, того же района, Днепропетровской области, в мае с.г. украинскими националистами был вывешен на здании районной управы петлюровский желто-голубой флаг. На сходе они выступили с речами, в которых подчеркивали необходимость создания "самостоятельного украинского государства".

За это немцы вскоре же повесили старосту, начальника полиции, его заместителей, председателя колхоза и уполномоченного колхоза. Трупы их висели для устрашения остальных в течение 8 дней…

В Петропавловске, того же района, в зерносовхозе и в некоторых других селах, в июне месяце сего года на сходах выступили украинские националисты, которые призывали крестьян не давать немцам скот, хлеб и фураж. За это немцы расстреляли и повесили в Петропавловске 15 человек – старосту, начальника полиции, всех полицейских, директора зерносовхоза и его жену, агронома и 3-х бригадиров."

Якийсь дивний "колабораціонізм", вам не здається? Але ж при тому – і незаперечна "зрадницька діяльність". Бо питомо українська.

І надалі поруч із тими текстами допитів, які виявляють шляхи підступної співпраці німців та націоналістів, трапляються і такі "дивні речі":

"Пытаясь сохранить свой авторитет перед населением, ряд видных ОУНовцев, как то: ВОЛОШИН Ростислав – зам. председателя Областной управы по Ровенской области, МАРЧЕНКО Андрей – председатель управы по Луцкой области, МАРЧЕНКО Андрей-секретарь Ровенской областной полиции и ИЛЮК - комендант областного УДСБ - стали перед населением открыто выступать против немцев.

Выступление против немцев со стороны ОУНовского актива имело место и в других местах, в результате чего в конце 1941 и в начале 1942 г.г. ОУНовский актив стали подвергать, под различными предлогом, аресту, ликвидации на местах, особенно в областях, украинскую административную власть …

Оставшиеся еще на своих постах в административном аппарате "бандеровцы" получили приказ краевого провода начать подготовительную работу для перехода в подполье."

Але водночас "історичний департамент" МЗС пояснює цей виступ проти німців "німецькою інтригою"!

"Немцы, руководя проводом ОУН, перевели ОУНовские организации на "нелегальное" положение, создали УПА и этим возродили надежду у националистически настроенного населения, что в борьбе они достигнут "самостоятельной" Украины и это способствовало им отвести от себя удар антигерманского выступления широких масс украинского населения."

Ще одним проявом диявольського плану німців стало те, що

"...всем немецким оккупационным властям на Украине 19 ноября 1941 года была разослана директива, предписывающая не допускать в органы самоуправления и полиции сторонников бандеровского движения, а 25 ноября 1941 года немцы издали приказ об уничтожении их.

Вследствие начавшихся со стороны немцев массовых репрессий в отношении бандеровцев, последние перешли на нелегальное положение и повели активную работу по созданию подпольных оуновских организаций и боевых вооруженных групп – "боевок". В течение 1942 года бандеровцы провели большую работу по созданию широкой сети подпольных вооруженных боевых групп на территории Западной Украины. …

Кроме того, по требующим проверки данным, подготовка командных кадров УПА проводится украинскими нациоанлистами при помощи англичан в Канаде, где организованы летные и другие школы. [Як на мій погляд, ця інформація дійсно потребує перевірки. – Авт.]

Кроме оуновских нелегалов, составляющих основной костяк УПА, ОУН широко использовала для пополнения рядов УПА созданную немцами в начале оккупации Украины, так называемую, украинскую полицию.

Известно, что бандеровцы в практике своей работы уделяли большое внимание насыщению местной украинской полиции своими националистическими кадрами, которые при формировании УПА, по указанию ОУН, бежали из полиции с имевшимся у них оружием и вступали в УПА. Такие факты, в частности, были зарегистрированы на Волыни и в Полесьи."

Я думаю, що логіку такої "співпраці" з німцями не треба пояснювати.

Цікаво, що у чекістів ненависть до "Просвіт" є якою "фішкою". Будь-які прояви українського освітянства та культурницької діяльності є по суті вже "зрадою":

"Вся работа "мельниковского" провода ОУН проводилась через "Просвиты". "Просвиты" были организованы во всех селах Ровенской области. В "Просвиту" принимались лица украинской национальности, которые в прошлом не являлись советскими активистами.

"Просвита" содержалась на средства из членских взносов и пожертвований. Через "Просвиту" "мельниковцы" проводили среди населения националистическую агитацию и под прикрытием "Просвиты" проводили организационную работу по вербовке новых членов ОУН."

Але співпраця з німецько-фашистськими окупантами не вщухала:

"Отколовшись от немцев, "Бульба" по прежнему вел борьбу против партизан, но стал нападать и на немцев.

Пытаясь привлечь "Бульбу" на свою сторону, немцы в конце 1942 года раза два с ним вели по этому вопросу переговоры, но они не увенчались успехом. Центрами "Бульбы" были Олевск и Сарны. Весной 1943 года немцы начали подвергать аресту "мельниковцев", были арестованы Улас САМЧУК и ДЕМОДОЛГОПОЛЬСКИЙ, МИСЧЕНКО Андрей скрылся.

Основанием к аресту послужила помещенная в газете "Волынь" антинемецкая статья Уласа САМЧУКА под названием: "Так было, так будет".

Кроме того, САМЧУК направлял свои антифашистские статьи в бульбовскую газету под названием "Земля и влада", впоследствии "бульбовцы" издавали газету "Оборона Украины". После этих арестов остальные "мельниковцы" весной 1943 года ушли в подполье и соединились с "Бульбой"…"

Але я постійно не можу позбавитися захоплення єзуїтськими витівками німецьких окупантів, які самі організовували опір проти себе:

"Вопрос: В своих показаниях вы указываете о том, что "бандеровский" краевой провод ОУН является подсобным аппаратом гестапо, но почему тогда немцы разрешают "бандеровцам" издавать и распространять среди населения литературу, в которой украинское население призывает к борьбе с Германией?

Ответ: Немцы подорвали свой авторитет среди националистически настроенной части населения, как истинного союзника в борьбе за "самостоятельную" Украину, разоблачили себя как варваров и стали перед угрозой широкого развития в западных областях Украины партизанского движения".

Але війська радянських визволителів наближалися, і оунівці починають нове спілкування з німцями, сподіваючись, що за умов відступу ті поділяться зброєю, знаючи, що Сталін для націоналістів – тепер більший ворог, аніж вони. Підривати сили німців за умов радянської переваги вже не було сенсу.

І ще одна промовиста цитата:

"Как указывается в докладе, резюмируя свою беседу, ВИТИСКА в заключение поставил ГЕРАСИМОВСКОМУ три конкретных вопроса:

"1. Прекратит ли ОУН-бандеровская группа всякое разложение украинской добровольческой дивизии СС "Галичина"?
ГЕРАСИМОВСКИЙ ответил утвердительно.

2.Будет ли прекращено ОУН-бандеровской группой влияние на украинскую полицию?
ГЕРАСИМОВСКИЙ ответил утвердительно."

Отже, правдолюбці з російського МЗС, які завжди змішували до купи дивізію СС "Галичина" і оунівців, тут могли би прочитати, що, на думку німців, ОУН проводила в дивізії та серед поліції "розкладальну діяльність". Ой!

Оскільки боротьба проти німців на той момент була вже безглуздою, то мене не вражає наведена інформація про бажання Шухевича отримати від них зброю. А ще від кого її можна було отримати? Американців та англійців під рукою не було. То ж і чому б не отримати зброю, яку раніше відбирали як воєнний трофей, просто так, без зайвих втрат?

Звісно, надалі в збірці є підрозділ "НЕЛЮДИ. ГЕНОЦИД ПОЛЯКОВ". Там ідеться про українсько-польський конфлікт на Волині.

Оскільки ця тема вже була на піку уваги минулого року, я просто зверну увагу на відповідні публікації "Історичної правди". Але тут у нас у будь-якому разі якось чомусь не згадується доречна Катинь. Тих поляків, мабуть, ангели з крилами убивали.

Завершує цю публікацію характерний розділ "СКОЛЬКО ВЕРЕВОЧКЕ НИ ВИТЬСЯ… РАБОТА ПОЛИТОРГАНОВ ПО ВОССТАНОВЛЕНИЮ ОРГАНОВ СОВЕТСКОЙ ВЛАСТИ". І далі, на свій подив, я читаю про покарання колабораціоністів у ЗАПОРІЗЬКІЙ та ДОНЕЦЬКІЙ областях.

При чому це цілком "звичайні" колаборанти і злочинці - про зв’язок яких з українськими націоналістами у документах немає ЖОДНОГО СЛОВА. Це поліцаї та кримінальники, але не члени чи симпатики ОУН.

Тобто, читаючи про звірства якогось нелюдька зі звичайним російським прізвищем, ми мусимо це також відносити до "злочинів ОУН-УПА"? А чому тоді не опублікувати тут ще й дані по Смоленщині чи Білорусі?

Далі, звісно, йдуть "Предоставленные Госархивом Российской Федерации документы, свидетельствующие о сотрудничестве националистических формирований на Украине в годы Второй мировой войны с нацистами и их злодеяниях".

Там є перелік з посиланнями на документи, - але я вже лишаю уважний аналіз фахівцям. З мене вистачає і того, що є.

Карта "Царська Росія – тюрма народів". Горьківський партком, 1936

Мабуть, не варто просити російський МЗС розмістити поруч для порівняння документи про звірства енкавеесніків проти мирного населення Західної України, про арешти, розстріли і депортації.

Чому через УПА за час її існування пройшло близько 200 тисяч людей, і, переважно, у період "після німців"? Це тривав "колабораціонізм" чи "співпраця з окупантами"? Чому населення так довго підтримувало цих "звірів-націоналістів"?

Мабуть, не варто. Бо оприлюднена підбірка документів має свідчити виключно про одне: що українець фактично у будь-якому прояві своєї українськості є одразу "зрадником". Зрадником кого і чого? Того "возз’єднання" і "повернення", на яке ми, на думку російських дипломатів та "істориків у цивільному", приречені?

Але Бог із ними: історія розсудить. Втім, на нашу користь парадоксально грає, як мені видається, це суцільне шизоїдне та параноїдальне нерозуміння самих підстав існування українства та нашої національної вдачі.

Вони нас не розуміють, а тому ніколи не зможуть перемогти. Імперії, аби розширятися і зберігати набуте, треба бути розумною. А ця імперія, перепрошую, - дурна і пихата. Танки та історична маячня розуму не заміняють, а жодні чекістські спецоперації не спроможні подолати дійсно народний опір...