Павло Гай-Нижник: "Повстанню проти Скоропадського сприяли німці"

95 років тому Директорія підняла збройне повстання проти Української Держави.

Практично весь недовгий період правління Павла Скоропадського з 29 квітня по 14 грудня 1918 року відзначався постійною боротьбою гетьманської "Державної варти" (українська поліція) та Осібного (Особливого) відділу особистого Штабу гетьмана з загрозою Українській Державі, що виходили з боку різних політичних сил.

Особливо у цьому напрямі відзначилися організації лівого спрямування (від російських більшовиків, есерів та анархістів до українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, що раніше входили до Центральної Ради), які розгорнули в Україні цілу мережу з розповсюдження пропаганди, набору добровольців, плануванні терактів й, yрешті, – організації повстання.

Революціонери в підсумку досягли свого – підняли 13 листопада 1918 року збройне повстання, що завершилося падінням другого Гетьманату, а в подальшому ліквідацією української державності більшовиками.

Здавалося б, найбільш зацікавленими у підтримці стабільності та порядку в Україні мали б бути саме німецькі союзники гетьмана, що життєво потребували постачання продовольства до голодуючої Німеччини. Адже не даремно ж противники П.Скоропадського інакше як "маріонеткою Берліна" його і не називали.

Однак, на практиці, німецький фактор був одним з вирішальних у його падінні. Про роль німецького союзника у поваленні П.Скоропадського розповідає доктор історичних наук Павло ГАЙ-НИЖНИК.

------------------

- Для початку варто зазначити, що німецькі війська прийшли на територію України як союзники Української Народної Республіки (УНР) і, відповідно, уряду Центральної Ради, проте невдовзі почали чітко здійснювати окупаційну політику.

Скоропадський на той момент являв собою де-факто цивільну особу і за своїми переконаннями був категоричним противником німецької окупації України. "Я думав про те, щоб я сказав, коли б мені повідомили, що німці, з якими ми так билися, входять до Києва. Я би не повірив і наговорив би цій особі купу прикростей", – згадував гетьман.

Доктор історичних наук (КНУ ім.Шевченка) Павло Гай-Нижник

І лише подальша нездатність соціалістів Центральної Ради на чолі з М.Грушевським (зокрема есерівського уряду В.Голубовича) утримувати в своїх руках контроль над країною й забезпечити постачання хліба та іншого продовольства та сировини до Німеччини й Австро-Угорщини примусили німців сприяти П.Скоропадському перебрати владу до своїх рук.

Тут зіграла свою роль й тотожність намірів та інтересів обох сторін. Зазначу, до речі, що навіть Симон Петлюра, ярий антагоніст П.Скоропадського, у розмові з болгарським послом Шишмановим у Києві 5 червня 1918 р. визнавав, що гетьман "німців ненавидить, є антантистом [прихильником Антанти - союзу Британії і Франції - ІП]".

- Як німці реагували на боротьбу гетьмана з агентурою більшовиків?

- Не варто забувати, що саме фінансова підтримка більшовиків німцями (за цілковито бездарної політики Тимчасового уряду) під час світової війни привела останніх на вершину влади. Після укладання Брестського миру зв’язок цих союзників, таких несхожих одне на одного, остаточно не припинилася.

Саме німці в майбутньому заважатимуть гетьманським службам безпеки ефективно протистояти більшовикам. Особливу роль в цьому відігравали начальник штабу німецьких окупаційних військ В.Гренер і німецький посол в Києві фон Мумм.

Ще в травні 1918 року для вирішення спірних питань (зокрема й питання кордонів) між двома державами до столиці України прибуває делегація Радянської Росії (РСФРР) на чолі з Д.Мануїльським та Х.Раковським. Останній, до речі, лише рік тому сидів у румунській в’язниці за шпигунство на користь Німеччини.

Фактично ж, під прикриттям дипломатичної місії РСФРР працювала не досить добре приховувана мережа з підриву суверенітету Української Держави, готувалися страйки і, навіть, формувалася ціла армія терористів.

У Києві це розуміли й спробували перенести місце перемовин подалі від столиці. Проте безрезультатно. Ось як писав про це начальник власного Штабу гетьмана Б.Стеллецький:

"Поза усіляким сумнівом, що уся ця Радянська делегація була одна лиш комедія, але більшовики її використовували для агітаційних та інформаційних цілей…

Були хвилини, коли остаточно приймалися рішення перервати всі стосунки з цією делегацією й запропонувати їй виїхати, однак в ту рішучу хвилину дипломатичного розриву виступала жирна фігура Мумма і він наполегливо рекомендував не робити цього ризикованого кроку, котрий може призвести до відкриття бойових дій між Україною та Радянською Росією, до яких Україна не була готовою, а німецькі війська в Україні знаходяться зовсім не для того, аби вести війну з Росією через самостійність України.

Мумм нагадував, що в Москві знаходиться німецький посол, відповідно Німеччина розглдає Радянську Росію в числі своїх друзів, а не ворогів".

- Тобто німці самоусунулися від підтримки будь-якої сторони?

- Не зовсім так. Ще влітку 1918 року начальник Особливого відділу Штабу гетьмана Д.Бусло доповідав про існування в Україні низки великих більшовицьких центрів з підготовки збройного повстання і навіть фізичного знищення самого Павла Скоропадського.

Найбільш потужні з них розташовувалися у Києві та Одесі під прикриттям дипломатів (у столиці – мирової делегації Х.Раковського, в південній Пальмірі – більшовицького консулату). В рапорті вказувалося на протидію з боку німецької окупаційної влади спробам їх ліквідації.

Павло Скоропадський та Вільгельм ІІ (Німеччина, вересень 1918 р.)

11 жовтня 1918 року українська Рада міністрів надіслала німецькому урядові телеграму, в якій прямо вказувалося на факти німецької підтримки, що надавалася революціонерам і більшовицьким агентам. Протест у Берліні проігнорували.

Тоді, всупереч тиску німецької військової адміністрації, з ініціативи міністра внутрішніх справ України Ігоря Кістяковського [його племінник Георгій Кістяковський підірве першу у світі атомну бомбу - ІП], Державна Варта розпочала затримання членів київської, одеської та інших більшовицьких організацій.

Обшуки, труси й допити арештованих виявили тісний зв'язок між радянською мировою делегацією, українськими соціалістами й радикальними терористичними угрупованнями. А "прикривали" (нині про це сказали б "кришували") усі ці контакти представники німецької окупаційної влади і Оберкомандо.

Після того, як у розпорядженні І.Кістяковського опинилися свідчення про участь німців в забезпеченні прикриття ленінським агентам в Україні, він, на свій страх і ризик, наказав провести обшук у приміщенні радянської делегації в Києві та більшовицького консульства в Одесі (консула, до речі, навіть було піддано арешту), де були знайдені докази їхньої підривної діяльності.

В підсумку було заарештовано цілу мережу більшовицьких агітаторів-підпільників й терористів, а також було видано наказ про арешт Х.Раковського, який, втім, вже встиг терміново відбути на дипломатичному потязі до РСФРР.

Заскочені на віроломстві німці, в особі заступника Мумма радника Тілля висунули вимогу негайного звільнення затриманих більшовиків й відставки І.Кістяковського. Це спровокувало урядову кризу, позаяк дев’ять урядових міністрів, вступившись за міністра внутрішніх справ І.Кістяковського, демонстративно подали у відставку.

1918 рік відзначився революційними хвилюваннями у багатьох європейських державах. Німеччину вони також не минули. На початку листопада там вибухнула революція, що завершилася виїздом імператора Вільгельма ІІ до Нідерландів й проголошенням Ваймарської республіки.

Крах Центральних держав у світовій війни й революції у цих країнах (в тому числі і в Австро-Угорщині, яка, до того ж, ще й розпалася) додав українським заколотникам-соціалістам оптимізму й сміливості.

Як згадував один із керівників ядра заколотників Микита Шаповал, українські республіканці давно готували збройний виступ (до якого були задіяні офіцери Головного штабу, військові старшини Окремого загону Січових стрільців, залізничної охорони, 2-го Запорізького полку, 1-ї "Сірої" дивізії, Чорноморського кошу та ін.) й лише "чекали слушного часу. Цей слушний час прийшов – упадок німецьких фронтів".

І якщо більшовики активно використовували ресурс імперської Німеччини, то представники Директорії вирішили заручитися підтримкою нової німецької республіканської влади. Заколотники таємно відправляють до Берліна соціал-демократа П.Бензю та полковника Шаповала, де ті вступають у контакт з німецькими соціал-демократами, що володіли більшістю у Райхстазі.

Саме ця парламентська більшість Райхстагу й "енергійно виступила проти німецького режиму на Україні і вимагала виведення відділів німецьких військ". Незабаром цей тиск на німецьке військове командування в Україні буде здійснено, в тому числі, й щодо ув’язнених соціалістів, зокрема С.Петлюри.

З цього часу звільнення українських соціалістів, заарештованих у підозрі за підготовку антигетьманського повстання, стає основною темою тиску німців на гетьмана. Протягом листопада П.Скоропадський вимушено випускає з в’язниць низку діячів радикальної опозиції.

Особлива ситуація склалася з одним з лідерів заколотників – Симоном Петлюрою, який без висунення звинувачень утримування в Лук’янівській в’язниці з липня 1918 року.

Його соратники переконали німецьких друзів-соціалістів з Райхстагу, що Петлюра сидить у тюрмі лише за те, що він соціаліст, а гетьман є представником реакційних елементів. Берлін дає вказівку німецькому командуванню в Україні впритул зайнятися звільненням С.Петлюри.

Павло Скоропадський до останнього противився вимогам німців випустити його ідеологічного опонента на волю, до поки ті не пригрозили випустити соціаліста силою. Зазнаний у глухий кут, гетьман наказав випустити С.Петлюру під "слово чести" не брати участі у повстанні.

Наступного дня С.Петлюра вже був у Білій Церкві в таборі озброєних заколотників і проголосив себе головним отаманом республіканських військ.

- Як відреагували на повстання німецькі війська?

- Після революційних подій на Батьківщині німецькі вояки в Києві створили Велику солдатську раду, яка 13 листопада прийняла рішення про невтручання у внутрішні справи українського народу.

Ця інформація одразу ж стала відомою заколотникам, і вже в ніч на 14 листопада вони остаточно відхиляють мирне вирішення питання про можливу трансформацію влади й затверджують план повстання.

Зауважу, що перед цим лідер бунтівників (голова Директорії) Володимир Винниченко у приміщенні заступника міністра фінансів В.Мазуренка (також соціал-демократа) зустрічався з більшовиками Раковським і Мануїльським.

Під час розмови ті пообіцяли й надали В.Винниченку грошей, зброю (переправлену з нейтральної зони) і бойовиків, а також пообіцяли не розпочинати бойових дій проти України й визнати новопроголошену українську республіку (УНР) незалежною державою. При цьому В.Винниченко повірив їм на слові.

Чи варто згадувати, що усе це не завадило більшовицьким військам розпочати війну з Директорією практично одразу ж після її виступу проти гетьмана.

Німецьке окупаційне командування, за вказівкою з Берліна, увесь 1918 рік досить успішно конструювало в Україні керовану нестабільність.

Такий регульований хаос й перманентна нестабільність, що з нього витікала, давали їм можливість маніпулювати та шантажувати усі присутні в тогочасному українському політикумі сили і зберігати свій вплив в країні аж до краху на Західному фронті та революції в Німеччині.

- У Скоропадського були сили, на які він міг би покластися?

Річ у тім, що німці таємно підтримували соціалістичну опозицію, затуляли очі на більшовицькі підпільні терористичні організації й, водночас, демонстративно підтримували гетьмана, проте не давали йому можливості створити власну армію.

І про це добре знали антигетьманські сили. Так, наприклад, все той же противник П.Скоропадського С.Петлюра прямо заявляв послові Болгарії про гетьмана та його плани наступне:

"Він був моїм підлеглим [коли Петлюра був генеральним секретарем військових справ за Центральної Ради, Скоропадський певний час командував українськими військами Правобережжя й був почесним отаманом Вільного козацтва – Авт.]. Дуже добре його знаю. Зараз прагне створити військову касту, козацтво з синів селян-власників та поміщиків. Проте це йому не вдасться".

Бо ж С.Петлюра добре знав, що німці не зацікавлені у створенні та зміцненні української армії, тим паче – під проводом професійного бойового генерала. Л.Троцький, до слова, вбачав у П.Скоропадському майбутнього українського Бонапарта й також цілком реально усвідомлював його небезпеку.

Сам же гетьман ще в червні 1918 р. казав, що планував невдовзі для початку зібрати з синів хліборобів 8–9 тисяч козацького (професійного, класового!) війська, а у 1919 році довести чисельність української професійної армії до 200 тисяч!

Відчуваючи неприховану протидію німців, гетьман сподівався переграти їх, "обійти", проте на реалізацію цих планів (як і земельної, виборчої та інших реформ) йому банально не вистачило часу й супутніх зовнішньополітичних обставин. В підсумку, як з часом зауважив його друг генерал Петро Врангель, німців "обійти" не вдалося.

Протиставити бунтівникам власні збройні сили П.Скоропадський не міг – політика німецьких "союзників" з недопущення створення в Україні повноцінних збройних сил дала плоди (лише у вересні гетьману вдалося особисто домогтися від кайзера згоди на формування української армії, проте запланований перший етап мобілізації він вже не встиг).

Тож на початку грудня 1918 року під Києвом вже стояла 50-тисячна республіканська армія (значна частина котрої була ватагами різноманітних отаманів, спецзагонів більшовиків та мобілізованих примусово селян), а ударною силою Осадного корпусу – Січові стрільці під командою Є.Коновальця.

Єдиною реальною силою, здатною захистити місто, залишалися німецькі війська. До цього часу навіть представники Антанти, які вважали "петлюрівців" такими ж, тільки українськими, більшовиками, вимагали у представників вже переможеної ними Німеччини не поспішати з виводом своїх військ з України перед загрозою поширення розгулу більшовизму та анархії.

До слова, в інших регіонах України австро-німецькі частини намагалися не вступати у боротьбу з повстанцями й чим швидше повернутися на Батьківщину - доволі часто через передачу повсталим отаманам зброї та боєприпасів.

Подібне ж стосувалося й частин, що були розквартированими у столиці України. 12 грудня у Козятині представники вищого німецького командування уклали з Директорією перемир’я й таким чином убезпечили своїх людей.

Згідно з домовленостями, німці обіцяли не застосовувати жодних дій для оборони Києва від республіканців-соціалістів, а ті гарантували окупантам безпроблемний виїзд поза межі країни. Німці також висунули умову надавати їм на добу 10 потягів, аби прискорити евакуацію.

З метою уникнення випадкового кровопролиття між своїми підрозділами, сторони обумовили спеціальні паролі при зустрічах: Для німців – "Es lebe Petlura!" ("Хай живе Петлюра!"), а для повстанців пароль був "Революція!", відповідь – "Республіка!". Київ був приречений.

14 грудня 1918 року П.Скоропадський зрікся влади, а Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування.

Розмовляв: Андрій ТОПЧІЙ

Дивіться також:

Гетьманоміка. Про фінанси Української Держави

1918: гетьман Скоропадський з кинжалом і в автомобілі. ВІДЕО

Хто зібрав для Петлюри "петлюрівців". Отаман і його армія

Наречена Гетьманича. Про трагічну любов сина Скоропадського

1918: гетьманський уряд приймає парад Лубенського полку. ВІДЕО

Як Вернадський заснував для гетьмана Академію наук

Інші матеріали за темою "Українська Держава"