Невизнаний пророк. Лемкін зі Львова поставив геноцид поза законом

Коли закінчилася Друга світова війна? За відсутності формального мирного договору з 1945 р. ми святкуємо дати військових капітуляцій – День Перемоги у Европі 8 травня або День Перемоги над Японією 15 серпня.

Але в певному розумінні, лише 9-10 грудня 1948 р. можна вважати закінченням війни. Саме тоді ООН, на пленарній сесії у Парижі, проголосувала за два важливі, віхові документи міжнародного права, які разом проголосили на весь світ: "Більше ніколи".

Останньою спільною воєнною дією проти сил Осі [Німеччина, Італія, Японія та їхні союзники] було встановлення режиму прав людини, щоб утвердити все, що намагалися знищити нацисти.

Першим документом була Конвенція про Геноцид [повна назва - Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього]; другим – Загальна декларація прав людини. Їх прийняття протягом 24-годин було дивовижним досягненням. Лиш подумайте про той момент в історії.

Чоловік читає Загальну декларацію прав людини ООН. Фото - Three Lions/Getty Images

На той час, блокада Берліну тривала вже 6 місяців. Криваве місиво, яке супроводжувало кінець правління Британії в Індії, продовжувало розвиватися. Арабо-ізраїльська війна припинилася, лише на якийсь час. Армія Мао підходила до Пекіну. Вісьмома місяцями пізніше Радянський Союз підірвав свою першу атомну бомбу.

Холодна війна розпочалася насправді.

Та все ж, якусь мить дві великі сили не дозволили поточним конфліктам затьмарити те, чого вони та їхні альянти досягли у недалекому минулому. Та ще й якою ціною. Мабуть, сказати, що загинуло 20 мільйонів радянських громадян [сучасні російські історики називають цифру у 26,6 млн. жертв], применшить реальні людські втрати. Холодна війна заглушила цю шокуючу статистику.

Проголосувавши за Конвенцію про Геноцид та стримавшись щодо Загальної декларації прав людини, Радянський Союз визнав це жахіття. Жодна нація більше не матиме права ставитися до "своїх євреїв", як сказав Ґеббельс на сесії Ліги Націй 1933-го року, як їй заманеться. Абсолютний державний суверенітет буде справою минулого.

Рафаель Лемкін

Двоє єврейських юристів були ініціаторами цих заходів. Першим був Рафаель Лемкін, який народився у Польщі [на території Гродненської області Білорусі, навчався у Львівському університеті], але проживав у США. Другим був Рене Кассен - у той час голова найвищого адміністративного суду Франції (Conseild'État).

Важко було б знайти двох більш різних чоловіків. Лемкін був одинаком і, подібно до інших осіб, які загравали зі святістю чи мучеництвом, перетворив свою самотність на чесноту та на знак вибраності. Кассен був людиною невичерпної товариськості і надавав послуги численним правозахисним організаціям.

Голодомор був геноцидом. Так вважав Рафаель Лемкін

Кассен був "своїм", а Лемкін – сторонньою людиною, яка спромоглася тимчасово досягнути статусу "свого". Він був зразковим "їжаком" Ісайї Берліна, людиною, яка знала одну справу, лише цю одну справу, і знала її усім своїм єством.

Життєвою працею Лемкіна були зусилля, спрямовані на те, щоб визнати винищення цілого народу незаконним.

Спочатку, у 1943 р., незадовго після того, як його батьків було вбито у газовій камері Треблінки, він винайшов слово, яке би описали цей злочин – "геноцид", – а пізніше проник у офіційні кола у Вашінґтоні та поза ним, щоб мати змогу провести Конвенцію про Геноцид крізь усі юридичні та дипломатичні перешкоди.

Голодомори й інші геноциди в контексті міжнародного права

Як він це зробив? Цього місяця у видавництві Єльського університету буде опублікована його незакічена автобіографія - "Цілком неофіційно", майстерно скомпонована Донною-Лі Фріз з чернеткових заготовок, що зберігалися у архівах Нью-Йоркської громадської бібліотеки. Книга допоможе нам відповісти на це запитання.

Але автобіографія підіймає інші питання: Чи закон проти геноциду був ефективним? І чому Лемкін, видатна людина, здебільшого зник зі сторінок історії?

Опісля тих двох бурхливих днів на сесії ООН у Парижі у 1948 р., коли Кассен і Лемкін були у центрі уваги, їхні долі та життя розійшлися.

Рене Кассен

Кассен виграв кожне відзначення та кожну нагороду, включно з Нобелівською премією Миру у 1968 р.

Лемкін залишився невизнаним пророком, піддався хворобі й бідності та помер наодинці у 1959 р., від серцевого нападу на автобусній зупинці, що на 42-ій вулиці в Нью-Йорку. Його похорон відвідали всього семеро осіб.

Народився Лемкін у 1900 р., виріс у традиційній єврейській сім’ї на фермі у східній Польщі та здобув освіту юриста у Варшаві та Берліні. Навчаючись у столиці Німеччини, він був глибоко зворушений судовим процесом 1921 р. над Соґомоном Тейліряном за вбивство Талаата-паші, одного з архітекторів того, що сьогодні ми знаємо як геноцид вірмен.

Тейлірян втратив свою родину в цих масакрах; суд присяжних у Берліні визнав його невинним у вбивстві, на підставі того, що він був несповна розуму.

У 1926 р., у Парижі, суд присяжних висунув ідентичний вердикт у процесі над єврейським вбивцею Шоломом Шварцбардом, який застрілив Симона Петлюру, українського лідера, якого він вважав відповідальним за погроми, в результаті яких загинуло близько 50000 євреїв після Першої світової війни.

Звернення Петлюри до українців: "Антисеміт - паршива вівця. Женіть його!"

Лемкін був вражений тим, як обидва процеси звертали всю увагу на вбивство однієї людини, тоді як вбивство цілого народу – не за те, що той зробив, але за те, ким цей народ був – не вважалося злочином.

На форумі Ліги Націй у Мадриді 1933 р., Лемкін представив доповідь про потребу визнати два нові злочини – варварство (вбивство цивільних осіб окремої етнічної групи через їхню приналежність до цієї групи) та вандалізм (знищення культурної спадщини таких груп).

Антисемітизм у Польщі закінчив кар’єру Лемкіна як делеґата від його країни на таких дискусіях, але не зупинив його працю.

Тим, хто вважає, що Голодомор "не був геноцидом"

Коли совєти окупували схід Польщі 17 вересня 1939 р., Лемкін покинув країну. Він намагався переконати свою родину покинути Польщу разом з ним, але не зміг. Він більше ніколи їх не бачив; 49 членів його родини загинуло у Голокості.

Лемкін опинився у США крутим шляхом. Він спочатку втік до Литви, тоді отримав візу до Швеції, а після отримання запрошення на викладання в університеті Дюка, поїхав на схід до Риги і Москви, а звідти транссибірською залізницею до Владивостоку, Йокогами та через Тихий океан до Ванкувера, потягом до Чікаґо, а врешті до Дургаму, Північна Кароліна.

Спочатку в Дюкському, а пізніше в Єльському університеті, американське академічне середовище забезпечило Лемкіну можливість сформулювати свої ідеї. Його лінґвістичні навички були вражаючими, а його знання логіки нацистської воєнної машини було енциклопедичним.

Після вступу США у війну, Лемкін пішов на службу до Вашінґтону, спочатку як член Ради з економічних воєнних дій, а пізніше як юридичний радник у Воєнній Адміністрації. Він також написав важливу книгу про те, як нацисти перетворили війну на масове вбивство.

"Правління Осьових сил в окупованій Европі", опубліковане 1944 р. Фондом Карнеґі для міжнародного миру, вперше формально представило термін "геноцид", визначивши його як "координоване планування різних дій спрямованих на знищення підставових основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп".

Лемкін був одним з перших, хто визначив масові вбивства, скоєні нацистами як форму політики. Знання та інформація про масові вбивства євреїв у Європі виникли з різноманітних джерел ще наприкінці 1942 р., але повний обсяг і природа цього плану були або невідомими, або навіть якщо відомими, то такими неймовірними, що їх не сприймали як правду.

Геноцид, для більшості чоловіків та жінок, був поза межею розуміння. Лемкін своєю працею поставив його у страхітливі, але реальні політичні рамки.

Коли альянти окупували Німеччину і Польщу та звільнили в'язнів концтаборів, Лемкін зміщує фокус уваги від аналізу злочинів до відплати за них. Він поїхав до Нюрнберґу, де він зміг переконати прокурорів від Альянтів додати ґеноцид до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів.

Дивовижно, але нацистські чиновники та офіцери не були засуджені за цей злочин, натомість здебільшого за початок і ведення війни у якості аґресора. На той час це була нова юридична концепція з сумнівною чинністю. (Яка війна не є агресивною? І яка війна, що велася між великими націями, не збільшила своєї агресивності чи логарифмічно не помножила число жертв, як військових так і цивільних?)

Рене Кассен, Елеонора Рузвельт та інші члени комісії ООН з прав людини, 1949 р. Фото - ООН

З Нюрнберґу Лемкін вирушив до Нью-Йорка, Женеви та Парижа. Запропонована ним Конвенція про Геноцид не лише унаочнила відчуття жаху від злочинів нацистів, але й створила інструментарій для запобігання геноциду у майбутньому.

Зверніть увагу на статтю 6: "Осіб, яких звинувачують у геноциді... буде судити компетентний трибунал Держави, на території якої був скоєний цей акт, або таким міжнародним кримінальним трибуналом, який матиме відповідну юрисдикцію".

Іншими словами, процеси у справі геноциду відбуватимуться там, де були скоєні злочини, або на нейтральній території, наприклад у Гаазі, де можна буде застосувати міжнародне право.Цей виклик державному суверенітетові був таким же новим як і термін, який винайшов Лемкін для опису самого злочину.

Автобіографія Лемкіна виявляє як саме він організовував свою працю. Він мав друзів на високих посадах у Вашінґтоні та поза ним.Він прикладав багато зусиль, щоб додати свій голос в одному місці, опублікувати статтю в іншому, заручитися підтримкою жіночої організації сьогодні, а міністра закордонних справ завтра.

Картка Лемкіна часів роботи в Об'єднаних Націях

Людина міцних переконань, але без особливого персонального чару, він був незручним співрозмовником, запитання якого нелегко було відхилити. Розмова з ним вдруге, втретє, чи на 33-ій раз могла бути важкою і втомлюючою, якщо не гірше.

І Лемкін був усюди – на коктейлевих прийняттях, вечерях, прес-конференціях, інтимних зборах та громадських зустрічах, всюди, де можна було зустріти впливових чоловіків та жінок. Він був провідником пекла, голосом кривавих полів смерті; він грав роль громадської совісті, як (певною мірою) і Елі Візель після нього.Лемкін був НГО однієї людини, людиною, яка ніколи не зникає.

Автобіографія Лемкіна, написана протягом його останніх років, виявляє розум, кмітливість та дотепність, ностальгію за світом своєї втраченої родини, та складне відчуття власної місії. Він заслуговує від історії більше, ніж він отримав за життя.Чому його досягнення такі непомітні?

Однією з причин є те, що Лемкін працював без інституційної підтримки, як самотній хрестоносець. Правозахисні групи потребують втілення; вони потребують стін, підлог, дахів, структур, грошей і молодших колег, які продовжуватимуть роботу. Лемкін був вражаючим вийнятком з правила. Коли він звернувся до ООН у 1945 р., як батько Гамлета, він приніс звістку з потойбіччя, яка була непомильно людською і особистою.

Він жив заради тієї звістки; власне, він був тією звісткою. Гітлер винищив євреїв у тій частині Східної Европи, де вони жили тисячу літ. Якби він мав нагоду, він винищив би усіх євреїв на планеті, до останнього. Такий злочин потрібно було назвати, визнати і заборонити як юридичне звиродніння, яким він був.Саме це Лемкін і зробив.

Також потрібно згадати працю, пророблену для того, щоб запевнити що 20 націй ратифікують Конвенцію про Геноцид, таким чином офіційно вводячи її у дію. До 1951 р., Конвенція стала міжнародним законом, який зобов’язував усі нації, які її підписали. Але це не мало значення, оскільки основні сили не хотіли її ратифікувати. Радянський Союз зробив це у 1954, але Британія – лише у 1970, а США – аж у 1988.

Ще один документ з архіву Лемкіна

Уже в ранніх 1950-х, Лемкін зник з публічної арени, будучи щоразу більш втомленим і немічним, внаслідок усіх своїх зусиль і витраченої енергії (він жартував, що він страждав від геноцидіту.) Він перетворився на зламану людину, згірчену очевидною і зростаючою байдужістю світу довкола нього до ваги його досягнення.

Навіть у час своєї найактивнішої діяльності в ООН, він був практично без грошей і терпів усілякі приниження гідності бідного академіка, чия незнача знаменитість не здатна була оплатити житло.

Його автобіографія безжалісно описує його злиденне становище:

"Мій рахунок заготель у Нью-Йорку вже кілька тижнів висить без оплати. Розраховані образи оператора ліфту. Врешті, мій одяг було конфісковано, а мій доступ до кімнати – відібрано. Я домовився про поступову оплату рахунку, по кілька доларів кожного тижня чи місяця, і нарешті зумів повернути собі свій одяг. Однак, як виявилося, за цей час речі стали бенкетним залом для готельних молей. Отже, я опинився в ситуації, де я закликаю інших виконати святу (holy) справу в ООН, тим часом носячи дірявий (holey) одяг.

Мої друзі в ООН роблять "змови", слідкуючи за тим, щоб я їв хоча б один раз на день. Мені соромно і я намагаюся обмежувати себе до миски супу, коли я є їхнім гостем. Я переїжджаю в умебльовану кімнату квартири в околиці Вестсайд. Впродовж певного часу я спромігся позичати достатньо грошей, щоб платити за житло вчасно, але зрештою моя "домовленість про позичку" розпадається, і я починаю затримувати платню.

Мій господар виробляє звичку заходити в кімнату щовечора опівночі і виливати на мене потік гнівної сварки за те, що я не плачу за житло. Я вдаю, що сплю, хоча з часом навіть моє хропіння не здатне заглушити його крики. Він вимикає опалення, забирає ковдри. Він налаштовує замок так, щоб я не міг закриватися на ніч, тож я щоночі приставляю до дверей комод, не залишаючи йому нічого іншого як кричати на мене з-за дверей...".

Ще однією причиною, чому життя і праця Лемкіна зникли з виду, є непривітний політичний клімат 1950-х та 1960-х. Холодна війна заморозила усі спроби обернути Конвенцію про Геноцид чи Загальну декларацію прав людини на ефективні інструменти міжнародного права.

США не терпіла би міжнародного втручання в питання расової сеґреґації, так само як Радянський Союз не терпів би розслідування божевільних жорстокостей Сталіна.

"Геноциди Сталіна. Як з українців робили радянських людей"

Британія та Франція хотіли уникнути дослідження історії їх дій у Кенії, Малайзії, В’єтнамі та Алжирі у світлі прав людини.

Лише після деколонізації появився та розвинувся з новою силою черговий момент активізму за права людини. У 1975-му Гельсінкські угоди встановили західну межу Радянського Союзу. У відповідь, совєтський лідер Леонід Брєжнєв погодився надати правозахисним групам як-от Гельсінкській спілці, свободу досліджувати Совєтів з питань прав людини [сумнівна теза автора, адже КГБ знищив правозахисний рух, доля багатьох його членів була жахлива - про це можна прочитати на "Історичній правді"]. Наскільки це послужило одним з чинників розпаду Радянського Союзу, можна лише вгадувати.

Ці активісти з прав людини працювали на основі фундаменту, який заклало покоління 1940-х, але мало хто усвідомлював цей факт. Права людини стали популярним, навіть популістичним, рухом, а не рухом, у якому домінували юристи на кшталт Лемкіна чи Рене Кассена, що працювали у владних коридорах.

Однак, певні риси були спільними. Лемкін помер надто рано, щоб зауважити те, що пізніше усвідомив Кассен: Холодна війна знищила будь-яку можливість того, щоб Комісія ООН з прав людини могла ефективно працювати. Отже, Кассен звернув свою увагу на проблему регіоналізації законодавчої бази про права людини. Він допоміг встановити Європейський Суд з Прав Людини, підписуючи його перші рішення. Суд був утворений для того, щоб захистити ті права, які внутрішні суди у Европі не мали здатності чи бажання захищати.

Подібні суди працювали в Латинській Америці та Африці. Коли Кассен отримав Нобелівську премію у 1968 р., вона відзначала не лише його працю як одного з чільних авторів Загальної декларації прав людини, але також як президента Європейського Суду.

Можливо, Лемкіна потрібно було зробити лауреатом цієї премії (його номінували у 1950, 1952, 1958 та 1959.) Але за вийнятком одного випадку – Даґа Гаммаршельда – Нобелі не надаються посмертно. Крім того, навіть лауреати Нобеля з часом зникають з поля зору. Кассен не є вийнятком з цього правила. Його ледве чи хто-небудь знає сьогодні, як у Франції, так і поза її межами.

Стус і Нобель. Демістифікація міфу

Досягнення Лемкіна і Кассена мали дуже незначний вплив на те, як уряди реагують на геноцид. У своїй книзі "Пекельна проблема" з 2002 р., Саманта Пауер різко розкритикувала США за те, що вони постійно ходили навшпиньки довкола потреби використання слова, яке президент Білл Клінтон назвав "словом, що починається з букви Г", неохочі брати на себе відповідальність за те, щоб його зупинити.

Кому ж знати, як не Клінтону: він барився з відповіддю на катастрофу у Руанді, і хоч зрештою він підтримав військові дії, щоб зупинити вбивства в Боснії, це було вже після того, як серби скоїли геноцидні злочини.

Факти є чіткими: Конвенція про Геноцид не спинила вбивць від знищення своїх жертв. Запобігання геноциду залишається лише метою, а не реальністю. Я можу навести кілька причин, чому бачення Лемкіна так і не знайшло втілення у житті.

Першою причиною є вперте існування, більше того, розквіт національної держави. Повоєнне економічне відновлення, яке підштовхував план Маршалла, підтримав, а згодом модернізував держави, які були цілком виснажені воєнними діями або скомпрометовані окупацією та колаборацією з нацистами. В Азії та Африці, антиколоніальні рухи зламали ярмо імперської влади. У 1991 р., розпалася остання велика імперія. Виникли постімперські держави, які, щонайменше у відношенні до прав людини, були не набагато кращими від своїх імперських попередників. Надто часто національне визволення означало визволення тих, хто прийшов до влади і надання їм можливості порушувати права інших людей.

Щодо глобалізації, то немає найменшої дрібки доказів, що її невпинний марш вперед несе з собою турботу щодо прав людини. Адже, зрештою, право працювати за відповідну зарплатню також є правом людини (розкажіть це робітникам легкої текстильної індустрії в Бангладеш).

Сумнівно, що глобалізація зробила що-небудь для того, щоб розвинути справу прав людини, окрім, хіба що, спрощуючи комунікацію, а отже і політичну організацію, як-от у Арабській весні.

Другою причиною, чому за останні роки права людини щоразу більше компрометуються, є трансформація війни. "Аль Каїда" та її імітатори, які не мають ніякої поваги до прав людини, підштовхнули навіть ліберальні режими до неліберальних ексцесів. Які права людини мають в’язні в Ґуантанамо?

Антиімігрантські та ісламофобські рухи виникли у багатьох частинах світу, частково на основі страху тероризму, яким би чином не визначати цей термін. Держави і суди та громадяни зосередилися на внутрішніх справах. Права людини зараз видаються розкішшю, котру, як думав хтось у минулому, ми зможемо собі дозволити. Не сьогодні чи завтра.

Законодавство Лемкіна здебільшого оглядалося назад, було пам’ятником тим, кого вбили у Другій світовій війні, а також воєнному альянсу, який розпався до того часу, коли була прийнята Конвенція про Геноцид [мова про антигітелірвську коаліцію].

Лемкін описував свою конвенцію як "шлюб", тоді як Загальна декларація прав людини Кассена була всього лиш "побаченням", залицянням без контракту, який би його підкріпив.

"Автобіографія" Лемкіна, яка незабаром вийде у Сполучених Штатах

Певною мірою Лемкін був правий. Конвенція про Геноцид є контрактом, але контрактом, який лише дуже рідко вступає в дію. Одна з очевидних проблем – це те, що Голокост був настільки жахливим у своєму масштабі, що порівнювати інші жахіття до нього і казати що так, це теж геноцид, є дуже важким завданням.

Чи масове вбивство індіанців у Гондурасі було геноцидом? Існують різні думки. Змагання за те, хто більше постраждав, ніколи не є приємним видовищем.

Ми всі живемо у межах нашого часу, і допоки ми живі, ми знаємо свій час лише до певної міри, не надто чітко.

Лемкін оперував у винятковий момент, коли союзники відступили на крок і побачили масштаб нацистських злочинів. Він хотів зробити з Конвенції про Геноцид пам’ятник померлим та інструмент для живих.

Його досягнення були реальними, однак конвенція більш ефективно звертала увагу на вбивства, які забрали з собою світ, у якому він народився, ніж підготовляла ґрунт, щоб зупинити його повторення у майбутньому.

Читаючи автобіографію Лемкіна, ми можемо визнати як вагомість, так і обмеженість його праці. Назвати злочин – це ще не те саме, що позбутися злочину. Те, що він не зміг відразу закласти початок нової ери, у якій гідність людини передує державному суверенітету, є незначною критикою. Час та можливості працювали проти нього.

Те, що він запропонував – це можливість, яку можна спробувати втілити сьогодні або завтра. А хто з нас може зробити більше?

Джерело: The Chronicle Review

Переклад: Богдан Печеняк

Дивіться також інші матеріали за темою "Геноцид"