"Музейна людина": колективний портрет українців, які відвідують музеї

Наприкінці травня цього року Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків оприлюднив результати проекту вивчення відвідувачів. Дев’ятимісячний кількаступеневий проект став першим в історії музейної справи науково-валідним дослідженням української музейної аудиторії.

Проект називався "Цей неясний суб’єкт бажання": вивчення демографічних, психографічних, особистісних та інших аспектів відвідування музеїв в Україні на основі опитування громадської думки чинної та потенційної аудиторій НММХ".

Парафраз з назви відомого фільму Луїса Бунюеля на початку цієї довгої назви акцентував на головній меті дослідження. Вона полягала насамперед у тому, щоб розвіяти туман припущень, часткових спостережень та неперевірених засновків, якими до цього часу послуговувалися українські музейники в описі сучасних відвідувачів. І - нарешті - з’ясувати достеменно, хто ж ходить сьогодні до музею та які головні "бажання" керують людиною у виборі музейного дозвілля.

Принципову ставку було зроблено на достовірності результатів. Тому планування та виконання "польової" частини досліджень Музей довірив фахівцям  Київського міжнародного інституту соціології (КМІС). Кошти на проект надав Благодійний фонд Ріната Ахметова "Розвиток України".

В зарубіжній музеології є поняття "музейні люди", або "люди музейного типу" - museum kind of people. Це та частина суспільства, для якої дозвілля в музеї є звичною життєвою практикою. Їхні основні параметри стало простежуються в дослідженнях багатьох країн: вища освіта, середній та вищий за середній рівень достатку, "музейне" дитинство.  В цьому відношенні українські "музейні люди" не стали особливим винятком.

У той же час, дослідження виявило низку специфічних рис, властивих нашим відвідувачам музеїв. І, зокрема, відвідувачам Музею Ханенків – одного з найбільших та найвідоміших музеїв мистецтва в країні.

Отже, за даними екзит-полу (опитування людей на виході з музею), більше, ніж три чверті дорослих шанувальників Музею Ханенків – жінки, і лише менше однієї чверті – чоловіки. Це значний гендерний дисбаланс структури публіки національного музею.

Музей приваблює головно жінок – чому? Чи це відголос традиційного суспільного та родинного устрою з його чітким поділом справ на "жіночі" та "чоловічі"? Чи, радше, це особливість саме нашої музейної традиції, публічного дискурсу українських музеїв, на якому позначилася фемінізація кураторсько-освітянського складу музейних працівників (сьогодні 92% науковців Музею Ханенків – жінки)? Питання, вочевидь, не має простої й однозначної відповіді і потребує окремого серйозного розгляду.

Опитування також показало, що Музей Ханенків критично мало присутній в житті дорослих киян, котрі обмежилися отриманням середньої чи середньої спеціальної  освіти.  

Авжеж, "музейні люди" в усьому світі – це переважно інтелектуали, для яких пізнання є важливим компонентом життя і дозвілля. Однак, по-перше, наша частка відвідувачів без в/о – всього 14%, і це не просто мало, а дуже мало. По-друге, вона виглядатиме ще меншою, якщо, за "західним" підходом, вважати спеціальну  освіту формою "higher education". І, по-третє та найголовніше, музеї світу сьогодні спрямовують серйозні зусилля в напрямку подолання цього дисбалансу, "демократизуючи" та "олюднюючи" свій імідж та дискурс. Тож і нам, очевидно, не варто легковажити цим аспектом.  

Результати дослідження аудиторії Музею Ханенків

Відвідувачі музею – респонденти опитування – повідомили нам ще багато важливого.

Про те, що потреба у натхненні та задоволенні майже не поступається потребі дізнатися більше про культуру і мистецтво різних країн.

Про те, що дуже цінною є можливість самостійно оглянути музей, користуючись поглибленою інформацією, розміщеною в залах.

А також про те, що особиста порада знайомої людини залишається найпоширенішим імпульсом відвідати музей.  

Їхні відповіді стали дзеркалом, в якому Музей зміг краще розгледіти самого себе: затишний, "магічний", атмосферний і, водночас, дещо комунікаційно та емоційно стриманий, програмно консервативний.

Дослідницький проект не обмежився вивченням чинних, актуальних відвідувачів Музею Ханенків. Ситуацію розглянуто ширше, в масштабі всього населення Києва як потенційної аудиторії Музею. Окремим компонентом стало телефонне опитування киян, репрезентативне за статево-віковою структурою дорослим мешканцям столиці.

І виявилося, наприклад, що лише 56 % киян, старших за 16 років, час від часу ходять до музеїв, решта –  44% – взагалі цього не практикують. При цьому, аж 88% столичних мешканців ходили до музеїв у дитинстві. З різниці у зазначених частках виходить, що для 33 % киян дитячий "музейний" досвід відвернув їх від музеїв.

Майже половина киян не відвідує музеїв

Зарубіжні музейні психологи простежили цей феномен і дали йому назву "indeliable childhood memories" - "невитравні спогади дитинства". Перші враження від музею людина не забуває ніколи. Вони продовжують впливати, навіть якщо потім людина неодноразово побувала в цьому музеї. Вочевидь, практика примусового "конвеєрного обмузеювання" школярів радянського часу і забезпечила нам сьогодні ці два рівною мірою промовисті показники.

Сьогодні в Музеї Ханенків діти отримують інший досвід.

Значно більшу частку має сімейний формат відвідування: чверть дорослих відвідувачів приходить до музею, зокрема, в інтересах своїх дітей.  Шкільні та студентські екскурсії зазнали змін: сценарії стали гнучкими, вагому роль в них посіло спілкування, з’явилися нові смислові акценти.

Приємно, що дорослі респонденти опитування поставили високу оцінку нашим програмам для дошкільнят, школярів та студентів.  Тож тішимося надією, що ця зміна якості дитячого досвіду Музею Ханенків істотно позначиться на ставленні до музеїв дорослих киян у майбутньому.

Серед результатів вивчення потенційних відвідувачів є й такі, які нас по-справжньому вразили. Наприклад, той факт, що 83% киян ніколи не були в Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, а дві третини з них ніколи й не чули про цей музей або про Київський музей західного та східного мистецтва (назва Музею до 1999 року) – позбавив нас багатьох ілюзій.

І, водночас, дослідження виявило коріння нинішньої ситуації та також підказало напрямок руху до змін. Одним з найцінніших інсайтів у цьому відношенні стало включення в поле нашого бачення та поступове осмислення ролі та наслідків періоду капітального ремонту в 1980 –1990х роках, коли музей був повністю зачинений для відвідування і цілковито "зник" з культурного та інформаційного простору міста.    

Все більше людей знаходить інформацію про дозвілля в інтернеті

Згенерувавши великий масив нового і, що важливо, достовірного знання про сучасних музейних відвідувачів та не-відвідувачів, проект породив і чимало нових запитань.

Чи має Музей зосередити увагу на чинному, окресленому проектом, типові "музейної людини" та   підвищенні своїх послуг для нього? Чи важливіше планувати "інтервенції" на нові території  з метою розширення параметрів української "людини музейного типу" та залучення недопредставлених груп громадян? Інакше кажучи: чи покращувати те, що вже є, чи будувати щось нове? Або, можливо, варто рухатися в обох напрямках малими планомірними кроками?

Ці та інші питання стратегічного розвитку і планування потребують дуже серйозного підходу, виваженості та колегіальності рішення. Відповідь на них у Музею Ханенків ще попереду.

Наостанок, ще кілька слів про сенс і значення проекту.

Підйом і оновлення українських музеїв, що їх ми спостерігаємо впродовж останніх 10-15 років, великою мірою живляться з імпортованого зовні музейного знання та досвіду. Якби не ця хвиля інтелектуального імпорту, якби не "місії" голландських, американських, британських, французьких та інших музейників, багатьох з яких ми згадуємо з теплом в душі і щирою вдячністю, сьогоднішні українські музеї були б іншими.

Але імпорт є імпорт. Ввезені ідеї, якими б гарними вони не були  – це сукні, які шилися для інших за іншими мірками та смаками.  Інші музейні традиції, інші культурні й соціальні контексти – інші відвідувачі, інші проблеми та потреби. Дослідження Музею Ханенків вперше показало нам наших людей, наші культурні "мірки" та "статури", смаки і звички щодо дозвілля, наші стереотипи та очікування стосовно музеїв.

Дізнатися більше про результати проекту, його методологію та висновки соціологів можна з повної електронної версії звіту, розміщеної партером проекту Українським центром розвитку музейної справи на своєму інтернет-порталі "Музейний простір" в розділі "Публікації".

Ганна Рудик, заступник гендиректора Музею Ханенків, керівник проекту "Цей неясний суб’єкт бажання"