Анастасія Гулей: Дорога у Освенцим

Перші роки після концтабору, коли я бачила велику букву "О", мені ставало погано. Я намагалась швидше перегорнути сторінку, бо боялась побачити там слово "Освенцим".

Я люблю зустрічатись з гімназистами і учнями 9 класу. Якщо я маю зустріч з 9 класом, я бачу себе там за партою, тому що до війни я закінчила 9 класів. Подальше навчання перервалось.

Анастасія Гулей повернулася в Освенцим майже через 70 років

Коли ми перейшли в 10 клас, бої вже йшли під Києвом. А нас мало в школі залишилось вже: всі розбіглись, вчителів теж на фронт забрали, ми зійшлися в школу як сироти. Вийшли на подвір'я, чуємо: земля гудить від канонади, за Київ йдуть жорстокі бої. Постояли, послухали, а вчителі, які ще були з нами, кажуть: "Діти, йдіть додому". І на цьому навчання довоєнне закінчилось.

Отже, почалась війна і окупація. Тяжко було, звісно. Почалась мобілізація на примусові роботи в Німеччину.

Приходить повістка, і ти повинен їхати в Німеччину на роботу. І одразу попереджають: не поїдеш – маму заберемо. І що робити? Із села треба було виїхати, звісно. Зробити вигляд, що ти слухняний і поїхав.

От нас вантажать на пару підвод із села Пирятин Полтавської області, звідки я родом. Привозять на площу Майдан в центрі міста. Зганяють і заводять в колишній кінотеатр, він уже колючим дротом обгороджений, вже звідти не втечеш. І запихають туди.

А у мене одразу ідея: я дійшла до тротуару, а народ міський ходить по тротуарі, то я між ними: раз, і пішла, так, ніби я не з цієї компанії. І таким чином один раз мені вдалося втекти.

Я скиталась по знайомих 2 тижні. А потім треба ж піти додому і харчі взяти. Тільки приходжу, хтось доніс, що я вдома.

І от дуже рано мама муку сіє: мені печива спекти на дорогу, курку зарізала, аби з собою дати і йти в Чернігівську область. Там в мене тітка, там пересидіти. І тільки вона все це порається, заходить староста з секретарем, нове ж начальство прихльобників утворилось. А я тут.

Надя. Фото 1940-х років

"Усе, дорога, останній раз говоримо. Не поїдеш – маму заберемо". Куди тікати вже? Добре. Нас вже не обоз цілий, а кілька людей, які втікали. І я хотіла повторити свій спосіб: по тротуару.

І мене секретар нашого старостату Павло отак за плече цап, ось за це, воно мене, гад, болить і тепер. І поліцаю, який на брамі: "От, вона тікати хоче". Тому нема що робити: заходь.

Одного дня посадили нас в такі вагончики: телятники, як у нас кажуть. Прийшов батько і мама моя проводжати. І я цю картину бачу завжди. Завантажили нас в вагон, а вони на пероні стоять, старенькі, і плачуть. У мене троє старших братів на фронт забрали, а мене так само забирають, і вони старі вдвох залишаються у військовий час важкий.

Привезли нас в Київ з Пирятина і розмістили в одній школі близько до залізничної дороги. Перед нами стільки народу пройшло: усіх, хто з України відправлявся в Німеччину, розміщували в цій школі. Пересильний пункт. На стінах багато надписів, підписів: "Прощай, Київ, торбу виїв. Ковбасу получу і додому утечу".

Потім дочекались, завантажили нас. На брамі дали по 2 кусня хліба і ковбаси кінської. Ми тоді вважали, що це "фууу", а тепер виявляється, що це делікатес.

Повезли нас через Західну Україну. Привезли в місто десь біля моря у Польщі чи в Німеччині. Я пам'ятаю, що піски там були: табір на пісках. Сосонка така рідка, чахла, типове примор'я. Там були ми кілька днів. І щодня оглядали огорожу: може десь шпарина, але охорона кругом була.

Взуття

Зрештою нас збирають і привозять в Кенніс-Гьотте. Розмістили нас у свіжі бараки. Там дівчата з Західної України працювали вже 8 місяців.

На цьому заводі виготовляли якісь хімічні речовини. Така речовина в'їдлива: дівчата приходили з роботи як миші червоні: і роба, і лице, і руки. Ми теж повинні були працювати на тому заводі.

Поки готували робочі місця, нас возили в Катовіце розвантажувати вагони: не апельсини, звичайно, а шлаки. Полотно залізної дороги. Вагони великі, високі, а ми - з лопатами.

Ми ще вдома пошили з домашнього полотна спідниці, пофарбували в бузину і взяли що старе на роботу. Їдемо ці вагони розвантажувати. А полячки, щоб їм легко дихати, кричать: "Що ви бидло запускаєте у вагон? (а вагони пасажирські) Ми не хочемо з цим бидлом їхати!". Отаке.

На вокзалі висить карта Польщі. Це ж треба маршрут намітити. Я виписую, куди до Львова найближчий шлях. Тримаю при собі: усе одно ж будемо тікати, не можна ж тут лишитись. Ну, як: три брати на фронті, а я буду їм тут залізну дорогу будувати? Я не була такою ярою патріоткою, але щось мене отак навіть думки такої не було, аби лишитись працювати. Шукаємо-шукаємо такого моменту, аби втекти.

Милиці та протези

Розвантажуємо вагони, а тут дощ, такий сильний, що нічого не видно. І нас охорона знімає і заводить в майстерню, де ми лишаємо лопати, кірки, щоб перечекати. І охороняють нас. А з нами ще у Кенніс-Гьотте привезли з Франції хлопців та дівчат. Ну, для них – окрема їдальня, і з ними так поделікатніше обходились. Наприклад, якщо французи харчі забракують, побачать у творозі черв'яків, то вони цей творог нам, у нашу їдальню віддавали.

І от, іде дощ сильний, ми сховались туди, і французи з нами. Серед тих французів був один хлопець років 16-17, ну, до того він красивий – херувимчик якийсь. Такий рожевощокий як у Мікеланджело. І його обступили і самі французи, і дівчата, охорона рот роззявила, дивляться на нього.

А нас п'ятеро людей – тікати. Ми вийшли потихенько. А тут залізнична дорога, а в Катовіце товарна станція. Ми під поїздами на ту сторону вибігли і, Господи поможи, вперед. І так втекли. І так йшли ми дев'ять днів в сторону до Львова, до України.

Перша перешкода: кордон. Від Кракова йшли стовпи прикордонні, охорона. То кусок Польщі, який Сталін і Гітлер поділили: одна частина Польщі відійшла Німеччині, окупована. Як перейти кордон?

Селом ідемо і питаємо людей: як перейти кордон? А вони чути не хочуть: кримінал такий. А одна жінка каже: "Кобіти, я вам хлопчика свого дам, він вас переведе".

А ми ж тільки у фільмі бачили, що таке кордон. Хлопчик повів нас у сосновий ліс, там схил, де жінки чорницю збирають. А хлопчик каже: "Там внизу проходить лінія кордону". А тут одна з жінок підходить і каже: "Кобіти, утікайте стонд, вчора десант висадився, стільки жолнєжи, вас знайдуть, утікайте".

Внизу пройшов солдат з собакою. А там ліс закінчується, поворот, і вздовж річечки солдат завернув. А з іншої сторони видно, що там поля людські вузькими смугами. А справа дорога мощена, стовп прикордонний і хтось роз'їжджає на білому коні.

Нас п'ятеро, я як найсміливіша йду коло коня. І ми: "Господи поможи!" і вперед. І якесь затемнення на всіх найшло, і ми о 12 дня перейшли кордон. А люди з іншого боку кордону, з села бачать: йдуть п'ять роззяв через кордон серед дня. Виходять нас зустрічати як якихось олімпійців: як ви так наважились? Одна жінка каже: "Пішли, кобіти, я вас нагодую".

А тут з'явився хлопець наш, зі Львова, він 2 тижні ховається, не може перейти кордон, дивувався, як ми пролетіли. Раз тут пройшли, значить: дасть Бог – пройдемо. Я йому маршрут по карті, що переписала, показую. Він мені робить правки: туди, туди, а головне в назвах. Пишеться же "Решув", а читається "Жешув". Майже як в Англій: пишеться Ліверпуль, а читається Манчестер.

Він нам виправив все, і ми пішли далі. Спали у полі, де ніч застала. І йшли. Але нам порадили: ви не йдіть вп'ятьох, бо дуже привертаєте увагу. Ми так і зробили – розбились: вперед пішло двоє, а потім дві сестри і я пішли втрьох.

Так ми йшли-йшли, але не пиріжок знайшли. Доходимо: немає дівчат. Зайшли в село, питаємо: не проходили 2 кобіти? Ніхто не бачив, вертаємось назад: ніхто не бачив.

Бляшанки з-під "Циклону-В"

Виявляється, їх затримали. Ну, вони розумні, кажуть: ми відстали від транспорту. Потім ми дізнались, що їх привезли в Освенцим теж. Але їм номерів не набили, вони були як "екстра" в Освенцимі. Без номерів. Через шість місяців їх після обіцянки, що нікому не розкажуть, де були і що бачили, перевели назад у Кеннігс-Гьотте. В той самий табір. Залишились ми втрьох, пішли далі.

Дійшли до Вісли. Мостом не підеш, міст охороняється військовими. Я ж не Клочкова (Яна Клочкова, олімпійська чемпіонка – ред.), плавать не вмію. Що ж робити? Журба.

Недалеко від Вісли, у полі ми сіли під копичкою скошеної гречки: йти далі нема куди. А я вела щоденник з самого дому. Прочитала дівчатам щоденник, ніби відчувала, що його заберуть. А рано чуємо: трак-трак-трак-трак, по бруківці повозка їде.

Ми вийшли: їде поляк, везе вугілля в місто. Ми питаємо: пане, як нам Віслу перейти? Він каже: ось туди йдіть, там люди торгують з сусіднім селом через річку. Приходить час від часу човен великий і перевозить людей. Приєднуйтесь до них, і вони вас на той берег перевезуть.

А злоті у вас є? – питає. Ні, звісно. Виймає він 5 злотих і дає нам: ось, це вам вистачить, аби переїхати Віслу. Дай йому, Боже, здоров'я.

Ми прийшли в село, питаємо жінку: де можна переплисти Віслу? Вона каже: кобіти, сідайте тут, я наберу зємнякув (картопля виявилась) і везу на той бік. Назбиралось людей десятеро. Приїхав човен, два хлопці веслують.

Всім видно, що ми біженці, що не місцеві. А той хлопець років тринадцяти, збирає гроші. П'ять злотих дали. Так йому сподобалась моя курточка. Гарна курточка: така ще з шкільного пальта зроблена: темно-синя і салатова смужечка, а комір і манжети з такого штучного рожевого хутра, симпатична. І він вчепився: продай курточку. Та як я її продам? Я йду під відкритим небом. Це все – мій кров і дім. Ні, ми з човна зійшли, а він біжить: продай курточку. Все одно її у в'язниці забрали, можна було б і віддати, хай би носив.

А далі йдемо: люди кажуть: не пройдете ви, залишайтеся тут, женихів вам знайдемо. Але ми вже дві перешкоди пройшли, то як тут зостатись?

Але, правда, були такі громади польські, що мало не зіграли з нами злий жарт. Зайшли в дім, просимо поїсти, а люд теж збираються на сінокіс: з вилами, з граблями. А одна жінка каже: "Це ж українці. Українці різали наших поляків".

Так що ж ми маємо до цих поляків? Як завели вони крик, то куди вже було до їжі, бо ще поженуться за нами з вилами. Зроблять харакірі. А воно дійсно було на Волині: і зараз й Польща, й Україна не можуть зрозуміти, хто правий, а хто винен. Ну, на "бандер" все списали.

І так йшли ми далі. Дійшли до цього Жешова. Зайшла до хати попросила кусок хліба. Виходжу, а біля дівчат моїх стоїть повозка, а біля неї польський жандарм у чорному плащі. А дівчата не знають, що йому відповідати. – Ви рускіє? – Ні, не рускіє. – Юди? Ні, ми українки. – Сідайте, підвезу. – Ні, ми пішки. Він підхоплюється, плащ відкидає, а там пістолети. Довелось сідати.

То він нас в саму в'язницю завіз. Не дійшли ми зовсім трохи. Нам тільки ще Сян перейти і були б в Україні. Люди казали, що цю річку можна вбрід перейти. У в'язниці забрали мій щоденник. А ми ще по дорозі підкови на щастя збирали. Наглядачка витрясає їх і каже: "Ось, щастя ваше до криміналу довело".

Сиділи ми в тюрмі, аж забрали одного дня нас в Тарнов, гестапівську в'язницю. Зібрали 30 людей. І повезли у вагоні. А ми і не знали, що таке "карний обоз". Але дізнались.

***

Я пам'ятаю, як нас привезли вночі. Дорога, ліхтарі протяжністю в кілометр. Прийомний барак. Забрали весь одяг, в смугасте одягли. Водою страшенно холодною облили – це ніби дезінфекція. А потім повели в якийсь барак вночі спати. А ми питаємо: "Куди ми потрапили, де ми?" Кажуть: "Побачите, побачите".

"Праця робить вільною"

Наступного дня почалась екзекуція з постелі. Моя черга підійшла стригтися. Сіла я і отримала в голову здоровими ножицями. А за що – не знаю. Дівчата вже, які знали, кажуть: "Чого ти коси не розплела?" Я сіла з косами, а їй незручно стригти. Вона мене бацнула по голові. Я розплела коси і почали летіти коси мої. Така купа була. Постригли, наступне крісло, номер. 61369. Наколюють.

І люди, які бачать цей номер на руці (показує руку), питають: а боляче було, коли набивали? Це така наївність. Хіба ти відчував? Там голову б тобі різали, і ти б не відчував болі! До того був ошелешений, якийсь безчуттєвий. Від того, що бачиш, що відбувається, куди ти потрапив. Це царство Аїда. Так що цього болю – комар.

І став ти... Ну, уявіть: була людина, обличчя якесь людське мала… а виявився ти чучелом. Ти без нічого. Ти від дому далеко, ти в чужій країні. Тебе позбавили твого вигляду, твого одягу, твоїх кіс. Ти одягнутий в смугасте, в тюремне. І імені в тебе більше нема. Ти – 61369. І про все забудь.

Страшно було, звичайно. Відчуття таке: сам собі не вірив. Де ж ти є, де ж ти є? Одіссей зазнав багато, як Гомер описує в Іліаді, у всяких страшних ситуаціях, але він же боровся, він же міг і з Циклопом боротись, і з Посейдоном, і в царстві Аїда якось він пристосувався, вижив. А тут? Куди лобом битись? Об цю електростіну?

Постригли нас, бачимо: наші дівчата, з якими ми разом тікали. Вони вже підстрижені, в косинках, знімають косинки і нас вітають.

Наш робочий день виглядав так. Рано-вранці, ще темно, година четверта, виганяли нас надвір. Варива з сіна якогось давали, – не хотіли ми тої кави. Шикували в п'ятірки. Приходить аузієрка (наглядачка), номери перерахувала. Ті, хто не може з якоїсь причини вийти на роботу, окремо шикується.

Потім приходять пости, шеф, який веде роботу в команді, і пости, які охороняють. І виводять з брами на роботу.

З собою несемо носилки з хлібом. У другій годині в обід розрізає шеф нам цей хліб на порції. Ми сідаємо, їмо хліб, далі за роботу.

"Життя в затінку комина. Подорож в Аушвіц." Частина 1

І ось стоїмо ми знову біля брами по п'ятеро вишикувані, чекаємо, що прийде аузієрка і прийме. Рано вона вирядила стільки-то людей і має їх прийняти. І та, яка була дисциплінована, вчасно приходить. А були такі: нема її, нема. Ми стоїмо – падаємо від втоми, але відійти не можна. А потім нарешті приходить: рожеве плаття, плащ якійсь – вже зібралась кудись.

Ввечері дають нам суп і відбій. Спати.

І так день у день.

А в неділю вихідний. Проте сидіти в бараці ще гірше: голодний сидиш і дуже важко голод той переносити.

Що найстрашніше було? Натовпи людей, які йшли у крематорії. Там вже за себе не думав, махнув рукою і все. Тебе вже нема.

Але ці потоки щоденні, щоденні потоки! Смиренних, мирних людей. Йдуть і йдуть туди до лісу. До крематорію. Боже мій, як же їх шкода було!

Як цих діток шкода було: йде, лялечку несе, той м'ячиком підкидує, ну, дитинка же. І мати його за ручку веде. Чи дідусь, бабуся. І вони туди йдуть. Оце було страшно.

Знав, що ти теж туди підеш. Ось, прийде твій номер, і ти туди підеш. Ти ж на волю вже ніколи з номером не вийдеш.

Одного розу ми ще показали свій характер. Копали канаву навколо табору. Вона вже зсунулась, заросла. Ось, бачу, снігом засипана, - нема канави (йдемо вздовж канави в Аушвіці). А ми копали такий рів глибокий. І дерном відкоси закладали, туди воду запускали, і електрострум через канаву йшов. Тікати звідти вже тяжко було, це всі розуміли.

Ну, так важко було копати цю канаву! Бруд, місиво, дощі. А в нас ці шуги дерев'яні, сабо. Ми же в них не можемо ходити. І не вміємо. Як цю колодку тягти? Страшно, вона загрузає, ти летиш в цю канаву. Все, не йдемо на роботу!

Весь барак застрайкував. Нехай самі копають, ми не йдемо.

Виганяє вранці блокова, шикує нас. Не йдемо. Покликала аузієрку. Есесівка виганяє – не йдемо. А вони вже не знають, що робити. Пішли за комендантом. А комендантом у нас був Гесс, Рудольф Гесс.

Той як прискакав в барак, як заскочив на третій поверх нар, ганяє по тих нарах, в стелю з пістолету палить. А ми беззбройні. Ми вийшли з бараку, нас вишикували в довжелезну шеренгу, а тут болото страшне. "На коліна, руки доверху!" І стоїмо так. А він з підтримкою ще. З ним солдати.

І він підходить та кожну п'яту жінку в груди кулаком. Аж гудить, б'є він з усієї сили дівчатам в груди. Страшно. І всю шеренгу пройшов і всіх причастив. Як йому, бідному, рука на заболіла!

Тут наш супротив і закінчився. Вишикували по п'ятеро і – копати канаву. Оце було останнє наше "я".

Був ще комендант Йозеф Крамер, ніколи його не забуду. Це взагалі не людина.

Були бараки кам'яні, вони і досі залишились. Я була в дерев'яному. Там лише залишились цеглини від димоходу (показує рукою на бараки). І ось в одному бараці опинились якось євреї чи з Кіпру, чи з якого острову, такий дрібний народ як діти. Їх навіть на роботу не брали, бо вони такі малі як мурашки.

Знайшли вони картопельку сиру. Порізали її дрібненько. І знайшли з-під коробки від вакси кришечку. Порізали, сидять, картопельку клюють. Звідки не візьмись Крамер. Він йде з такою довбнею, булавою. І він як кинув цю довбню в цих нещасних євреїв, вони як мухи там і попадали. А за Крамером їде машина вантажна. Їх на вантажівку – і в крематорії. Він підняв свою дубину, пішов далі на полювання.

Ще селекцію проводили. Вихідний, неділя, виганяють всіх з бараків. Роздягають догола. Одяг над головою, і по п'ятірках строєм проходять всі повз "жюрі". Журі сидить, дивиться: багато струпів на тілі – в сторону. Хто чистіший – проходь далі. І куди їх повезли? Мабуть, в крематорій. Це селекція. Відібрали здорових, а слабких знищили. Ну, страхіття було.

І ось одного дня набирають команду на роботу в сільському господарстві. Хто хоче? 2 км від Біркенау – Буди, табір маленький. Ну, сільське господарство – це ж наше. Ми ж з села всі. Наша стихія. Підемо туди. Але там теж було не легше. Теж під страхом постійним – охорона, покарання.

Пам'ятаю, першого грудня пішов перший сніг. Ми розбираємо приміщення людей, яких повиселяли з зони, сараї. Нас направили розбирати ці приміщення. Приїжджає комісія. Роздягайтесь, перевіряють на воші: одяг, комірці. І ось на одній дівчині щось підозріле знайшли. Ліда з Миколаївської області.

А вона на кухні з кухарками познайомилась і вишкрібала котли. Як на кухні роздадуть цю брюкву, а там щось прикипіло. Вона вишкрябає і миску-дві в барак дівчатам принесе. І то в неї як обов'язок був: після роздачі вишкрібати баланду цю. А в неї забрали весь одяг. І що ж робити? В чому Ліді піти ввечері котел згребти? Вона взяла в дівчини смугасту сукню і пішла.

А її аузієрка впізнала в чужому одязі. Так що вона робить? 1 грудня, перший сніг і мороз. Вона її роздягає догола. А навколо бараків подвійний колючий дріт. Вона її між ті дроти голою заводить і ставить на коліна. Відбула вона свій час і пішла додому до себе. А Ліда там помирає, холодно. Ну, спочатку дівчата їй фартух кинули. Ну, але що той фартух проти снігу? Аузієрка пішла, а дівчата витягли Ліду, почали снігом розтирати, привели до чуття.

А ще що страшно було. Тут, у Біркенау, на нас йшов дим і ми бачили полум'я тіл, які палили. Задихались від цього смороду. А потім сільгоспкоманда нам привозить мішки паперові – добрива розсівати по полю. Ми беремо добрива, розсіваємо. Аж тут щось попадається. Що це таке? Дивимось, а це кісточки. Це зола з крематорію, а ми нею поля удобрюємо. Руки відпадають від цього страху. Але куди ж дінешся?

Ось так було до січня 1945 року. А в перших числах січня нас етапом вивели. Але перед тим з бараку забрали єврейок: сестер Басю і Генріху, пані Розу. Пані Роза так хотіла бути полькою, а не єврейкою. Все робила, найгіршу роботу вона визивалася робити. Хотіла чимось відзначитись. А чоловік її поляк і двоє дітей вдома. І вона сподівалась. Але перед січнем її теж в Аушвіц І викликали з кінцями.

А в чоловічому таборі тримали свиней годувати есесівців. Був там їздовий Генріх. Знаменитий музикант з Варшави. Він роз'їжджав до крематорію: хліб забирав, який у людей відбирали, і свиням тим привозив.

Він нам всі новини розказував. І в останній день нас на роботу повели кірками дорогу рівняти. Чуємо: Генріх грає. А йому дозволили оркестр організувати в чоловічому таборі. Він скрипку десь дістав, сам скрипач. Кілька губних. Чуємо, музика. Така погода тиха-тиха, морозна. Ми – як зачаровані. Де це? У таборі музика. І ми знаємо, що Генріх.

І наступного дня Генріха не стало. Це йому так дозволили в останній день відвести душу на скрипці.

І ось нас вишикували і гнали дві доби. Не було вже станцій, аби нас десь посадили. Війська радянські вже Краків брали, коли нас гнали. Залпи зброї – рукою подати до свободи. А нас погнали, посадили і завезли спочатку в Бухенвальд.

У Бухенвальді нас не взяли, тому що в нас номери на руках. Вже ж таке порушення прав людини ніхто не хотів брати. Вже бачили, що звідти фронт, звідти фронт. Вже думали, що відповідати комусь треба буде.

***

"Довго нас возили і привезли в Берген-Бельзен. Думали ж ми теж: гірше Освенциму вже не буде. А тут брама, а на брамі Крамар – от "здрасті".

Все ясно, куди нас привезли: раз Крамер – значить смерть.

"Серце фабрики смерті. Подорож в Аушвіц". Частина 2

Нас ні переписали, ні перерахували. Хто був в таборі, то знав, що завжди перераховували, як привозили чи випускали. А тут – як скотину. Заходьте, ласкаво просимо.

Ми знайшли порожній барак, навколо ліс, дерева. Ось і матраци є, хоч паршиві і гнилі, а все ж добре. Розправились від цих поїздів СВ (сміється). Спимо.

Прибігає Крамер з тією самою нашою аузієркою і виганяє з бараку. Під шум пуль: виходьте. Знову на коліна в болото і руки вверх. Десять людей послав винести все з бараку: матраци і все. Перерахували нас голих, а зима ж. І вікна биті в бараці. Сидимо на голих дошках. Як цуценята, зігрітись якось же треба.

Приходить роботяга з чоловічого табору, забиває вікна колючим дротом. Вікна драні, а дротом забиває. А такий – ледве молоток тримає. За ним – охорона. А ми питаємо: куди ми потрапили? Що це таке? Побачите, побачите.

Забили вікна, двері колючим дротом. Сидимо добу, дві, три. На четверту добу приходять, відкривають: той самий містер Крамер. Знову по п'ятірках стаємо на коліна, знову рахують. І одна з цих аузієрок освенцимських: "Майн год!". Думали, що ми передохнемо за 4 доби. А ми живі лишились їм на подив.

Роздивились ми, а в нас на бараці написано: Тиф. Таким гарним готичним почерком. Тифус. Зрозуміли. Тому що нашими попередниками були наші військовополонені. І їх теж знищували і тифом, і в інших бараках з іншими хворобами. І їх в крематорій (а він маленький в Берген-Бельзені, не на таку кількість розрахований, двомісний). І після того наших військовополонених вивези кілометра півтора від табору і у великі братські могили закопали. Зараз там цвинтар.

Шукають в архівах, хто там був, яка частина військова, аби прізвища знайти для меморіалу. А ми отримали від них у спадок ті ж методи знищення. І давай нас голодом морити. І за три місяці ми зробились ходячими трупами. Ми ходили півтора року в одній п'ятірці, знали з дівчатами одна одну. А там ми вже одна одну не могли впізнати, ми вже на людей не були схожими.

Гинути стали страшно, ховати ніхто нікого не збирався. Спалювати теж. І крематорій не працював вже. Все. Мертве царство.

Трупи складають біля бараку штабелями. Я хвора. До мене приходить з іншого бараку дівчина з Полтавської області. Марія. Збирає. А я до нарт своїх не доходжу, а навіть як дойду, то там на нижній частині нема дощечок, треба наверх. А я не в силах наверх лізти. Я лягаю на підлогу до ранку. А Маруся приходить, виводить мене з бараку, тому що викинуть на купу трупів. І так вона мене врятувала.

А на прощання Крамер утікав, його впіймали, завернули в табір і заставили прибирати трупи. І коли вже звільнили наш барак, зайшли англійці, коли з нашого бараку почали виводити на волю, я вийшла.

Сонце. 15 травня. Бачу: Крамер і ці аузієрки вантажать трупи на вантажну машину. Ну, почуттів у мене не було ніяких. Ні радості, ні печалі, ні бажання помсти, реакції ніякої. Мертва була. В хороші часи сказала би, що гад: заробив – працюй. Не було реакції навіть Крамеру підійти і щось йому сказати. Просто не стало на це.

А трупи лежать штабелями. Нарешті англійці зрозуміли, що нема сенсу вантажити, взяли бульдозер. Викопали яму і трупи бульдозером. Є навіть знімки англійського кореспондента.

Омелян Ковч - священник концтабору Майданек

Вернулась додому в серпні 1945 року. Десь місяць англійці приводили нас до тями, відгодовували, переодягли, ми стали на людей схожими.

Спочатку перевезли за Ельбу, передали нашим, там нас ще кілька місяців потримали: перевірка, фільтрація: де був, що робив, співпрацював з ворогом?

Потім в кінці кінців дали транспорт, і ми вернулись додому. Перевезли нас у Барановичі, Білорусію. Скинули на болоті під відкритим небом чекати транспорту далі в Україну, до Києва. Ми чекаємо на тому болоті. Мабуть, про нас забули. Давай шукати якісь станції, давай шукати попутних потягів. Товарняки. З дошками і колодами. І так до Києва добрались.

На своїй станції зустріла своїх дівчат з Грабарівки. Їхала, звичайно, з радістю додому. І раптом ці дівчата говорять: "У вас отримали похоронку – старший брат загинув, а молодший Петро вернувся без ноги. А середній Геннадій пережив блокаду Ленінградську і йде на поправку". І з таким ось настроєм приїхала додому.

Головне для мене було – поступити в десятий клас, закінчити середню школу. А вигляд у мене був дуже страшний: худа, живіт великий. Волосся випало. Хоч і два рази стригли мене в Освенцимі. І те, що відросло трошки, після тифу повипадало. Почав мох якийсь по голові рости.

І давай в школу поступати в той район, де ми перед війною жили. Батько працював вчителем, два брати там працювали вчителями. Мене не приймають в школу: ти в Німеччині була. Давай таку довідку. Я їжджу, вожу їм довідки – то 23 км від дому. Вже 20 вересня, діти займаються. Директор не хотів приймати таку ученицю.

Нарешті брат не витримав, поїхали ми в школу. Він до директора з костилями своїми. Як він з ним говорив – не знаю. Може, костиля на нього підняв? Вийшов і каже: заходь в клас.

Я серед уроку заходжу. 20 учнів. Сидять по двоє за партою. Третій сидить один на задній парті. Мене до нього садять, а він за свої речі, і до хлопців – третій. Зі мною не хоче. Сиджу одна в класі. Чужі всі.

Книжок нема. Наш дім, де ми жили, розбомбили. З книгами, з усім. Зошити якійсь я знайшла. І 23 км від дому. І повний бойкот у класі. Вчитель заходить, задає питання, а вони – в книги. А в мене навіть нема куди подивитись. Я штовхаю хлопця в спину – поможіть. Три за партою – ні, не дають. І так я мучилась до першої контрольної з алгебри. В класі двійки, трійки, а в мене – четвірка. Хлопці: те підкажи, те підкажи. З хімії те саме. Перед уроком я їм хімію пояснювала. Вони мені підручники знайшли. Так ми подружились в класі.

Як я змінилась в таборі? Я була найменшою в сім'ї, мазухою. Одна дівчинка. Мене опікали, брати за мною: наша Надя (Попри офіційне ім'я Анастасія, рідні називають героїню Надею, - ред). Усі хлопці , друзі братів, мене теж опікали. І дразнили мене у школі: мамин синок.

А після того, як прийшла – вже мені опори немає. Одного брата немає, а другий – без ноги. Вже не міг бути такою опорою. Батько захворів і помер. І не знаю. В інституті я не була лідером. Я трохи була цим номером на руці прибита, мене ображали. Студенти сміялися: що в тебе за номер?

Я так танцювала колись до Освенциму – землі не торкалась. А потім я на танці не ходила вже.

Але озлоблення не було. І скільки я вожу людей в Берген-Бельзен, там мене цінують. Приходиться виступати перед їхнім урядом. І від себе, і від групи, яку я привезу.

Я кажу: просвітіть будь-яким рентгеном цих людей. У їхній душі ні краплі злоби, ні краплі помсти, ні краплі ворожби. Нема. Блаженні люди повиходили звідти. І серед тих, хто пройшли концтабори, ні одного нема п'яниці, просто блаженні. Без злоби. Це не зеки з наших в'язниць, які плюють на всіх. А ці якісь святі, я б так сказала.

Це дійсно чудо, що я можу приїхати до Освенциму. Якщо би в 1945 році в квітні знайшовся би який-небудь нострадамус, і сказав мені: "Слухай, скелетику, ти не загинеш. Ти вернешся додому. І ще навіть повернешся в Німеччину не як в'язень, а як гість". Що би ти сказав тому нострадамусу? "Слухай, це ж неможливо, на це ніякої надії нема".

Березень 2013