"Сергія бракує менi, нам…". Друзі журналіста Набоки згадують

Богдан Нагайло, у 1989-1991 рр. - керівник української редакції Радіо "Свобода":

Роки проскочують, і багато хто з корифеїв нового українського відродження та здобуття незалежності вже сходить зі сцени. Тiльки кілька днів тому смерть забрала від нас Михайла Гориня та Павла Скочка.

А перед ними - багатьох інших героїв, у тому числі колишніх журналістів - В’ячеслава Чорновола, Георгія Гонгадзе та Анатолія Доценка, які вiдiйшли вiд нас, або їм допомогли піти зі сцени.

Важко повірити, що десять років вже пройшло відтоді як Сергій Набока, гігант незалежної української журналістики, пішов вiд нас. Може він не був такий знаний як деякі, але приклад, який він оставив заслуговує того, щоб його пам'ятали і шанували.

Коли я був директором української служби Радіо Свобода в 1989-1991 рр., менi пощастило переконати Сергія і його найближчих колег в Києві - Леонідa Мілявськoго та Світлану Рябошапку, щоб вони створили перший "кoрпункт" для Радіо Свобода в українськiй столиці.

Леонід Мілявський, Богдан Нагайло, Світлана Рябошапка, Сергій Набока

Хоча це ще було політично небезпечним в той час, вони погодилися і працювали в найважчих умовах, надійно й першокласно. Будь-яка радіостанція могла б позаздрити. Вони та їхні колеги стали в цьому важливому моментi голосом незалежної української журналістики в країні, яка ще не була вільною, але вже не була готова залишитися колонією радянської імперії.

Репутація Сергія як вiдважного й творчого громадського та полiтичного дiяча дійсно вражає.

Народившись в 1955 році в Тулі, він вступає на факультет журналістики Київського університету. В кінці 1970-х років він намагається створити демократичний клуб в українській столиці.

Разом з Леонідом Мілявським, Інною Чернявською та Ларисою Лохвицькою був арештований в січні 1981 року за те що, хотiли захищати українських політичних в'язнів.

Сергій вiдбув три роки ув’язнення й вийшов нескорений. Працював двірником у Києво-Печерській лаврі, бере участь у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви, потім бібліотекарем і вантажником.

Неприручений. Десять років тому зупинилося серце Сергія Набоки

Влітку 1987 року він з Мілявським, Олесем Шевченко й iншими був засновником однієї з перших неформальних груп, які випробували межі гласності - Українського культурологічного клубу.

Згодом Сергій став одним з провідних діячів Української Гельсінської спілки, видавав в Києвi непідцензурну газету — "Голос відродження", був активним прихильником Народного Руху, згодом заснував і очолив першу в Україні незалежну інформаційну агенцію — УНІАР.

У червні 1990 року я мав можливість відвідати Україну вперше, і Сергій, Леонід, Світлана й Анатолій чекали в аеропорту, щоб привітати мене. А заодно - не дати запрошуючій стороні - Товариству по зв’язках зі співвітчизниками "Україна" виправдити своє існування - "захопити" мене.

Журналістка з Австралії Марічка Галабурда-Чигрин, кореспондент української редакції Радіо "Свобода" в Москві Анатолій Доценко та Сергій Набока

Мене вразило, наскільки сучасними у поглядах і поведінці були Сергій і його коллеги, і що наше розуміння тодішньої України, з усіма її плюсами та мінусами, були схожі. Зрозумiло, що ми стали друзями.

Після співпраці з Радіо "Свобода", у незалежній, але не в повній мірі "дерадянізованій" Українi, Сергій став прикладом принципового журналіста й органiзатора.

Вічний Набока. Уроки життя легендарного журналіста

Вiн помер несподівано на 48-му роцi життя "на журналістичному посту". Сталося це під час відрядження до "своєї" в'язниці у Вінницi, куди Сергій поїхав, щоб дізнатись і розповісти про умови ув’язнення вже нинішніх зеків.

Яким я пам'ятаю мого дорогого друга Сергія?

Його інтелект, спокійна сила, дотепність і почуття гумору.

Його виважений оптимізм в умовах, які як і раніше залишались складними, а майбутнє невизначеним.

Його здатність працювати наполегливо і на результат, але водночас вмiння "вимкнутиcь" і насолоджуватися компанією друзів, і розважати і надихати їх.

Його скромність, шарм, пустотлива усмішка і блиск в очах. І очевидно його щедрий, демократичний дух...

Сьогоднi Сергія бракує менi, нам.

***

Світлана Рябошапка, у 1989-1991 рр. - співробітниця прес-служби УГС і редакції газети "Голос відродження", кореспондент Радіо "Свобода":

...Ловлю себе на тому, що пам’ять стає вибірковою, наче сучасне "українське правосуддя". Особливо - коли доводиться публічно згадувати про людину, яка на довгі роки визначила моє власне життя.

Звичайно, Сергій Набока ще багато чого визначив, написав, зробив, сказав. І чи не ще більше - написати, зробити і сказати не встиг.

Рік десь так 1989-й. Вся прес-служба Української Гельсінської Спілки розміщується на горішньому поверсі нежилого, покинутого, але досі розкішного будинку на розі Прорізної та Володимирської.

Отже, маємо чудові довкола краєвиди: з одного боку – Золоті Ворота, з іншого – вікна внутрішнього двору КГБ УРСР.

"Сам пишу, сам цензурую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це"

Серед цих двох промовистих полюсів світу сього друкується на машинці та клеїться на широкі ватманські аркуші чергове число самвидавівського "Голосу відродження" (головний редактор – Сергій Набока).

Відтак макет доправляють до Вільнюса, де роздруковують по кілька сотень примірників – але це вже інша історія.

Перше число "Голосу відродження", редактором якого був Сергій Набока

Наші оконні віз-а-ві з внутрішнього двору, а просто кажучи – гебісти, періодично прокидаються й починають у робочому режимі полювати на самвидав та його авторів.

Хочу розповісти про один такий випадок.

Вже майже ніч, день завершився, і ми з Набокою завершуємо макет нового числа "Голосу" - хіба ще кілька картинок наклеїти. Дзвонить (так, тоді там, на розі Володимирської, ще працював телефон) Катерина Зеленська, Набочина мама: треба ховати макет та хутко зникати самим (Сергієві, звичайно, у першу чергу). Бо гебісти вже на підході.

От – як сховати величенькі аркуші цупкого паперу в кімнаті, де з меблів - аж два столи та ще пошарпані обої на стінах?

Набока вже починає зацікавлено роздивлятися паркетну підлогу – чи не під паркет?

Від цього сюру на мене негайно нападають згадки про дитячі ігри у Шерлока Холмса та патера Брауна. "Де розумна людина ховає листя?У лісі".

Комуністи та кагебісти. Спогади колишнього члена Політбюро ЦК КПРС

Зі столів негайно вигрібаються якісь старі плакати: репродукції картин впереміш з чимось про шкоду від паління. Трохи скотчу (наразі це клейка лента, хоча віскі теж не завадило б) – і всі стіни щедро покрити цими витворами поліграфічного мистецтва.

Точно підходящими за форматом під розмір нашого рукотворного самвидавчого макету. Який, звичайно, акуратненько закріплюється на стіні під одним з рятівних плакатів. Містер Холмс, привіт!

Катерина Зеленська - мати і колега Сергія Набоки, працювала журналістом у популярному часописі "Україна"

А далі був нічний Київ часів пізньої пєрєстройки. Ми майже бігли цими напівосвітленим безлюддям – до вокзалу, до приміських електричок, подалі від видива задушливих гебістських кабінетів.

Ми не оглядалися. Ми розповідали одне одному якісь на диво смішні анекдоти, реготали так, що наш шлях могли легко простежити не те, що якісь там КГБ-шники, а й усі чесні мешканці навколишніх будників…

Терпка суміш небезпеки та свободи – ось, що це було. Хто хоч раз скуштував її та не забув цей смак – той врятований у цьому світі. Вірю, що і в іншому – також. Низький уклін тобі, Сергію. Вічна пам’ять.

***

Дмитро Понамарчук, у 1989-1991 рр. -  журналіст "Радіо Київ" (мовлення на зарубіжні країни Держтелерадіо УРСР), прес-секретар лідера НРУ В'ячеслава Чорновола

Сергій Набока – легендарне явище в історії української журналістики. Він не вписувався в радянську систему пропаганди й агітації, він проти неї боровся – висловленими думками, рішучими вчинками, навіть і стилем – писав і видавав "скрипниківським правописом". Він терпіти не міг комуністичну систему, він був творцем вільної України та журналістики.

В історію ввійшла агенція УНІАР, яку створив і очолював Сергій Набока. Він об’єднав навколо агенції кращих і виховав чудових журналістів. Він не зазирав у дипломи, бо вважав, що радянські університети на базі марксизму-ленінізму не готують вільних людей.

Восени 1991 року я попросив Сергія Набоку взяти на роботу в УНІАР молоду дівчину із Запоріжжя. Він запитав, а що вона вміє, який вуз закінчувала. Я сказав правду – нічого не закінчувала й нічого не вміє, навіть української мови не знає.

Юрій Пінський, Микола Вересень, Інна Клименко, Дмитро Понамарчук, Сергій Набока, 1997 р.

Набока сказав, що гаразд, менше буде клопоту з її перенавчанням. Невдовзі Марина Остапенко стала працювати на Радіо "Свобода", на телеканалах "ЮТАР" та "Інтер", закінчила університет та академію, і з 2001 року є беззмінним прес-секретарем голови СБУ.

Я знаю багато співробітників УНІАРу, які завдяки школі Сергія Набоки здобули і професію, і стали відомими журналістами.

По смерті Сергія серед журналістів і його соратників виникла ідея – перейменувати вулицю Ентузіастів на київській Русанівці, де він жив, на вулицю Сергія Набоки. Було складено листа на адресу столичної влади. Я вважаю, що до цього питання варто повернутися.