Опозиційна з народження. Як починалась галицька політика

"Русин співолюбивий – то йде до виборів зі співом на устах (… ) виборці ідуть вибирати собі посла і співом додають собі відваги", - це цитата з газети "Народна часопись" 1895 року.

Ці слова з українського видання зібрали в себе як емоційне відчуття тогочасних виборчих практик, так і глибоку внутрішню роботу, яку довелося здійснити українському руху для розуміння простих істин, переконана історик Олена Аркуша*, яка виступила з доповіддю на засіданні дискусійного клубу "Митуса"**.

Портрет галицького виборця

Про тяглість парламентської традиції у Галичині можна говорити з 1861 року. Тоді австрійська влада визнала спроби сформувати єдине суспільство через централізацію і германізацію безрезультатними. І почала враховувати національні особливості, пішовши на реформи. Держава визнала рівноправність, гарантувала конституційні права і свободи.

Водночас австрійську конституцію сьогодні важко було б назвати демократичною, вважає Аркуша. Адже в її основі до початку ХХ століття лежав середньовічний принцип представництва інтересів.

Історик Олена Аркуша

Так, право голосу мали тільки чоловіки. А також застосовувався майновий ценз. А оскільки українське суспільство складалося із двох головних верств – селянства і духовенства, - їм довелося виконувати роль політичної еліти. Тож не дивно, що переваги на виборах отримували заможні землевласники і міщани.

Вічна опозиційність, що породжувала безвідповідальність

Галицькі українці не могли претендувати на більшість у представницьких органах, зауважує історик. Однак якби вони використали усі можливості, що їх надавала виборча система, то створені ними представництва могли би бути достатньо впливовими.

Але цього не трапилося. Оскільки у середині ХІХ століття українці Галичини просто не були готовими до парламентської діяльності. Вони розглядали представницькі органи як дискусійні клуби для обміну думками.

А через неготовність діяти у легальному політичному просторі українці не змогли втримати навіть первісно призначених їм мандатів. Як наслідок – уже після других виборів число українців у парламентських установах суттєво зменшилося.

Відтак галицький політикум ознаменувала справжня скандальна епоха, а українське представництво відігравало роль безпорадної опозиції, вважає дослідниця. Її діяльність зводилася до протестів і демонстративних виходів із зали засідань.

Як зривали засідання парламенту в Галичині XIX-XX сторіч

Незначне число українців у австрійському парламенті пояснювалося ще й відкритою конкуренцією. Українські кандидати змагалися не тільки між собою, але й з польськими землевласниками.

Треба сказати, що польські політики у жодному разі не позиціонували себе у ролі національної меншини. Вони стверджували, що "століттями працюючи, живучи і воюючи на Русі, заробили своє право бути місцевою елітою". Натомість політичну активність нової української інтелігенції називали радикалізмом та прагненням розхитати усталений порядок.

Тим не менше, здобути депутатський мандат польський претендент міг лише голосами українських селян. Що було б дивним, зважаючи на попередні відносини типу "польський пан – український селянин". Однак чимало українських виборців віддавали свої голоси за польського землевласника свідомо.  

Олена Аркуша пояснює цей феномен швидше звичкою, а також недовірою до українського контр-кандидата або його несимпатичністю чи слабкістю.

Водночас існував радикально інший погляд на прагнення поляків пробратися до парламенту завдяки українським селянам. Більше того, він відображав загальну тенденцію, яка полягала у зміцненні ідей національного інтересу, відмежуванні українців від польського інтелектуального і культурного простору. У той час це було основними завданнями модерного українського націєтворення.

На жаль, польський чинник на виборах відігравав для українців роль тотального ворога. Задля об’єднання проти нього в ім’я зламу системи належало відкласти усі інші питання. Натомість залишалася вічна опозиційність, що породжувала безвідповідальність.

Еволюція українського галицького політика

На зламі ХІХ-ХХ століть політичний рух перебував у піднесенні. У суспільстві витали надії на покращення життя. Відтак і ступінь довіри до своїх політиків був досить високим.

У 1848 році образу ідеального обранця відповідав селянин, що приїжджав до Відня у національному строї, голосував за помахом рухи влади, не розумів німецької мови, не знав, навколо чого відбувається голосування в парламенті і турбувався про те, аби не повернулася панщина.

Та вже на початку ХХ століття цей образ кардинально змінився – із приходом старійшини української політики Юліана Романчука, який став депутатом нижньої палати австрійського парламенту.

Юліан Романчук, 1915 рік

Головною проблемою українських депутатів спочатку було значне відставання від рівня європейських політиків. Вони мали досвід навчання у європейських університетах, докторський ступінь, знали іноземні мови.

З української сторони у парламент проходили такі особи, як отець Корнило Мандичевський. З нього часто насміхалась тогочасна преса, адже той відвідував засідання лишень  для отримання платні. А будучи старшого віку, ледь не засинав на засіданнях. Секрет священика у тому, що він мав славу доброго господаря у своєму повіті, за що й постійно обирався до парламенту.

Важливу роль в утвердженні нового, ерудованого, зваженого у висловах і приємного в кулуарах тип українського політика відіграв Олександр Барвінський та Євген Олесницький, говорить Олена Аркуша. А вимоги до депутатів були сформульовані на початку ХХ століття Юліаном Романчуком  – у передвиборчій статті, де визначалося, що "до парламенту українці повинні вибрати сам цвіт нашої інтелігенції, котрими би ми ні перед ким не постидалися".

На підтвердження приходу освіченого парламентарія дослідник Гаральд Біндер наводить дані, що у цей період  90% галицьких депутатів парламенту мали вищу освіту. У той час  як в парламенті цей показник був близько  50% . Зокрема, він був характерний нібито для більш розвинених регіонів Чехії і Німеччини.

Причини поразок українського електорату

Справжній успіх на виборах до парламенту галицькі депутати здобули лише двічі. Вперше - 1861 року, коли ще не була чітко врегульована виборча система. І вдруге – 1913 року, коли у Галичині панували піднесені національні настрої.

Натомість кілька десятиліть польським політикам вдавалось забезпечити перемоги за рахунок системи правопорушень на виборах. Не в останню чергу за допомогою "брудних технологій".

Найпоширенішими засобами були: тиск на війтів, заохочення, а згодом використання фінансових правопорушень, таємне проведення першого етапу виборів, формування надійних виборчих комісій, затримки виборців під надуманими приводами в день голосування, провокування заворушень і бійок за допомогою підкупленого натовпу, визнання недійсними голосів…

Нерідко польські політики створювали такі умови, за яких інтелектуальні особистості просто не могли потрапити до парламенту. Адже згідно з виборчою стратегією поляків, вони вибирали свого ідеального, компромісно налаштованого до них русина.

"Русская Галиция" і "мазепинство". Як українці "карпато-россов" зіпсували

В основі цієї системи, каже історик, лежала непевність або страх польських землевласників щодо власного майбутнього серед чисельного українського населення. З іншого боку - поразки українського електорату не можна пояснити лише порушеннями законності на виборах. Адже самі галичани і йшли на ці кроки.

Та все ж головною причиною програшів на виборах дослідниця називає неготовність українських виборців юридично грамотно та з розумінням свої прав відстояти свою позицію.

*Олена Аркуша – історик, науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, доцент кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка. Досліджує історію України кінця ХІХ – початку ХХ століття, формування новочасної політичної культури та національної ідентичності, історію українського парламентаризму, українсько-польські відносини.

**Галицький дискусійний клуб "Митуса" створений у Львові 2011 року. Його мета – відродити традиції міських дискусійних клубів, у яких громадяни могли б обговорювати важливі питання сьогодення та майбутнього розвитку свого міста, краю, народу, а також їхнього місця у світовій системі координат. Чому "Митуса"? Бо так звали легендарного співця, страченого за наказом Данила Галицького через те, що Митуса відмовився служити князеві.