Німеччина створила інституцію, присвячену депортаціям XX сторіччя
Офіційний Берлін створив урядову структуру, присвячену вивченню історії депортації і депортованих тоталітарними режимами. Вивчатимуть і те, як депортували німців. Обіцяють вивчати і злочини Сталіна.
Німеччина втомилась безконечно виправдовуватись за злочини німецьких нацистів у Другій світовій війні. Вона вирішила відчути себе у ролі жертви.
Німці з самого закінчення Другої світової війни прийняли на себе повну відповідальність за страхітливі злочини нацистів. Цілі покоління мешканців ФРН виховані на своєрідному комплексі провини.
Більшість із них сприйняли це як належне. Мільярдні компенсації були виплачені насамперед жертвам Голокосту, концтаборів та вивезеним до Німеччини на примусові роботи.
Остарбайтери. Скільки українців вивезли до Третього рейху?
Та часи змінюються. Німеччина, вже тепер як демократична країна стала одним із стовпів Європейського Союзу, її економіка та вплив на міжнародній арені невпинно зростають. А разом із ними – амбіції.
Німецький уряд нарешті згадав про той час, коли німці були жертвами воєнного лихоліття, коли німці були насильно депортовані із насиджених місць у Східній Прусії, Сілезії та Судетах.
Варто зауважити, що в ФРН вже тривалий час існували різноманітні регіональні громадські товариства, які трохи несміливо, але дуже наполегливо нагадували німцям про трагедію депортованих післявоєнного часу.
Особливого політичного впливу вони не мали, але, як правило, були стійкими прихильниками консервативних партій, а надто - християнських демократів. Основною їх вимогою було визнання на державному рівні проблем депортованих німців.
Паралельно снувала ідея створення в Берліні "Центру проти депортацій", яку виношувала контраверсійна Еріка Штайнбах (Erika Steinbach) - член управи урядової Християнсько-демократичної партії Німеччини (ХДС) та голова громадської Спілки депортованих німців.
Ця Спілка вже тривалий час педантично документує свідчення про військові злочини проти німців у Другій світовій війні. Про нагайну потребу створення такого Центру, як музейної, наукової та освітньої установи Штайнбах проголосила ще в 2008 році.
Проект отримав підтримку правлячої партії ХДС. Однак, несподівано запротестували опозиційні німецькі "ліві". Проти виступила також Польща, яка побоювалась, що факти депортації буде вирвано із історичного контексту і це зробить із німців жертв, що потерпіли від поляків.
Свої істотні зауваження висувала також Чехія, яка не бажає переглядати т.зв. комуністичні "акти Бенеша", які легітимізували депортацію німців із території Чехословаччини. Таким чином суперечка щодо депортацій на роки визначила температуру відносин ФРН із її східними сусідами по ЄС.
Бундестаг хоче вшанувати німців, депортованих з Польщі та Чехії
Несподівано у вирішення питання втрутилась канцлер Ангела Меркель. З одного боку їй залежало на приязних відносинах із Варшавою та Прагою, з іншого – не хотілось втратити голоси депортованих та їх нащадків, які зазвичай є прихильниками християнських демократів.
Канцлер взяла відповідальність на свій уряд за створення Фонду під красномовною назвою "Втеча. Вигнання. Поєднання" (Stiftung “Flucht. Vertreibung. Versoehnung”) та будівництво Музею депортованих в Берліні.
Еріку Штайнбах від створення Фонду було усунено. Натомість, було залучено провідних німецьких дослідників та представників наукових кіл Польщі і Чехії.
Наприкінці серпня 2012 року оприлюднено Концепцію Фонду. Ось деякі цитати із неї:
"Фонд "Втеча. Вигнання. Поєднання" буде представляти голос мільйонів переселенців та депортованих, які внаслідок воєн, міжнаціональних конфліктів та диктатур XX століття в Європі втратили свою батьківщину і відчули на собі фізичне та духовне насильство.
Близько 14 млн. німців в час ІІ Світової війни та під її кінець, а також після неї були змушені залишити свої рідні місця на колишніх пруських східних провінціях, а також на просторах своїх поселень у Середній, Південно-Східній та Східній Європі. Вони були виселені внаслідок злочинної політики націонал-соціалізму і через жорстокість війни.
У розділеній післявоєнній Німеччині депортовані були змушені розпочинати своє існування практично від нуля і дуже часто за відсутності солідарності з боку місцевого населення. У радянській окупаційній зоні та в НДР їх доля була під знаком табу.
Фонд прагне віддати шану тому, що незважаючи на усі перепони переселенці та депортовані із успіхом інтегрувались в суспільство обох німецьких держав, які існували до 1990 року, віддає належне їхнім внескам у побудові обох держав та їх готовності до порозуміння...
Фонд хоче долучитись до того, щоб факти депортацій були завжди і всюди засуджені та трактувалися як інструмент політичного насильства та порушення прав людини.
 |
| Єврейська дівчинка несе квіти до пам'ятника рома і сінті, убитих нацистами під час Другої світової. Учора цей пам'ятник відкрила в Берліні канцлер Німеччини Ангела Меркель. Фото: Sean Gallup / Getty Images |
Головною місією є "збереження пам’яті про утечі та депортації в ХХ столітті в історичному контексті ІІ Світової війни, а також про націонал-соціалістичну експансію, політику винищення і їх наслідки". Фонд реалізує її шляхом співпраці із науковими установами, історичними музеями та місцями пам’яті, організаціями депортованих, із громадськими проектами та установами дотримання прав людини в Німеччині та за кордоном.
Фонд вестиме свою працю у формі вільного обміну та діалогу без кордонів, керуючись висловом польського інтелектуала Яна Йозефа Ліпського: "Маємо сказати собі все за умови, що кожен буде вести мову про свою вину. Без цього тягар минулого не дасть змоги нам вийти на спільне майбутнє" (1985).
Українські німці поставили пам'ятник землякам, депортованим Сталіним. ФОТО
Німці свідомі своєї відповідальності за націонал-соціалістичні злочини безправного режиму: створення системи концтаборів та таборів смерті, убивство 6 млн. євреїв, бизько півмільйона синті та ромів, багатомільйонів жертв серед цивільного населення Польщі, Україні, Білорусі та Росії, за жахливий окупаційний терор, за голодну смерть мільйонів радянських військових полонених, за створення системи примусової праці.
Відносини обох німецьких держав із східними сусідами були значно обтяжені через десятиліття на Заході – "холодною" війною, на Сході – "соціалістичною дружбою народів".
Оцінюючи факти депортацій в ХХ столітті мусимо ствердити: в історії безправ'я дуже часто призводило до нового безправ'я, однак, попереднє безправ’я (при усьому його жахітті) не створює підгрунтя для правового і морального нового безправ'я.
Це також стосується депортації німців, які мали місце після 1945 року у Східній Європі. Ці депортації, однак, жодним чином не пом’якшують відповідальність за злочинну нацистську політику".
Автори Концепції проводять порівняльний аналіз між поняттями "депортація" і "геноцид". Так, метою депортацій є усунення певних суспільних груп із визначеної території. Натомість у випадку геноциду метою злочинців є не очищення території, а масове знищення якомога більшої кількості членів суспільної групи.
Для України важливим є такий абзац Концепції:
"У перспективі європейський Фонд вшановуватиме пам’ять про мільйони людей, які від 30-х років ХХ століття були жертвами тоталітарної сталінської диктатури. Примусові роботи, депортації, табори, голодна смерть та масові убивства становили невід’ємний елемент сталінського терору.
До найбільших масових злочинів відносяться "Великий терор", великий голод в Україні, т.зв. Голодомор та депортація різних етнічних чи суспільних груп в межах Радянського союзу".
Згадка про Україну є не випадковою. У Концепції Фонду "Втеча. Вигнання. Поєднання" вона згадується неодноразово. Адже до типово депортаційних акцій належать також "Операція Вісла", проведена польською комуністичною владою проти українського населення земель Закерзоння, а також вивезення з батьківщини кримських татар.
Очевидно, що функціонування подібного Фонду (за істотної підтримки німецького уряду) рано чи пізно стане фактором міжнародної історичної політики. Німеччина по суті створила власний Інститут національної пам’яті із амбіціями на загальноєвропейський вимір.
Історичні факти, потрактовані цією інституцією, будуть братися до уваги держустановами не лише ФРН, Польщі та Чехії, але і цілого Євросоюзу.
Тому Україні вкрай важливо долучитись до роботи цієї інституції, щоб мати можливість з одного боку, подати наукові матеріали про депортаційні акції проти українців та розширити поінформованість європейців про злочини проти нашого народу. З іншого боку – тримати руку на пульсі розвитку історичної політики в Європі.
На жаль, нам зараз не відомо про будь-які заходи, вчинені МЗС чи Інститутом національної пам’яті в Україні у напрямку ознайомлення із роботою німецького Фонду. Чи, може, вони сподіваються, що німецька сторона сама запропонує участь у спільних проектах? Гадаю, даремно.
Новостворена інституція замахнулась на такий об’єм роботи, що до України справа дійде не швидко. Та й хто, як не українці повинні бути зацікавлені у тому, щоб наші аргументи були сприйняті сусідами в ЄС?
Так чи інакше, але ініціативу у свої руки беруть інституції, які близько знайомі із проблемами депортованих в Україні.
Своє зацікавлення виявила Львівська обласна рада, яка на прохання громадської організації депортованих "Закерзоння" звернулась із офіційним листом до Фонду "Втеча. Вигнання. Поєднання" про налагодження співпраці.
Облрада пропонує допомогу у пошуку наукових матеріалів про репресії та депортації, вчинені на території Галичини, а також співфінансування наукових-дослідних проектів.
Така пропозиція про співпрацю може бути реальною лише за сприяння держави, адже йдеться про історичну політику усієї країни. Отже, останнє слово таки за нею.
Остап Козак, спеціально для ІП
Читайте також: "Депортовані з Польщі українці створюють партію"
