Українська мова, польський чиновник і куля в його голові

            "…йдеться лише про те

аби всі вони

ті хто біля мене і позаду

бачили й пам’ятали

колись у нас вистачало мужності

носити шаблю при боці"

Ю.Андрухович "Шабля"

Мовна проблема у 1920-х

У квітні 1924 року польський уряд створив комісію, яка мала б підготувати проект шкільної реформи. Таємні засідання комісії, а згодом і цілком непрозоре прийняття "кресових законів" привели до чисельних маніфестацій не тільки українців, але представників інших національних меншин – євреїв та німців.

Відповідно до закону відбувався тотальний наступ на мову викладання в народних та державних школах. Ініціатором закону став міністр освіти Станіслав Ґрабський, внаслідок чого закон дістав популярну назву "лєкс Ґрабскі”.

Прометеї двох народів: люди, які примиряли Польщу та Україну

Закон виходив "з признання життєвих фактів, найперше з того, що Річ Посполита Польська є польською державою; по-друге, що в межах Польської Речи Посполитої нема ані одного кусника землі, що був би насильно прилучений до польської держави, що в тих границях маємо тільки землі вікового, п'ятсотлітнього і в значній частині тисячолітнього добровільного співжиття польської і непольської людності...”.

На практиці ж полонізацію українського шкільництва в Східній Галичині переводила Кураторія Львівської Шкільної Округи, що простягалася на Львівське, Тернопільське і Станіславівське воєводства. Її очолив Станіслав Собінський.

Станіслав Собінський. Фото: Національний цифровий архів Польщі

1 березня 1924 року кураторія львівської шкільної округи усунула українську мову у внутрішньому й зовнішньому урядуванні в усіх державних і приватних гімназіях та фахових школах, а законом було заведено і юридично затверджено назви "руский” і "русинський” стосовно українців.

Усі засоби української громадськості щодо порятунку народних шкіл, куратором Собінським були зведені на нівець. Красномовним свідченням цього є табель українського державного шкільництва у Польщі в 1922-1926 роках, що його подала польська дослідниця Мирослава Папєржинська-Турек:

Народні українські школи в роках 1922-1926 / Воєводство

Відповідь урядовцям

В холодний і мокрий осінній вечір, 19 жовтня 1926 року, по вулиці Зеленій у Львові повільно піднімались дві пари людей. Спочатку пройшли юнак з дівчиною, які кивком голови дали сигнал своїм приятелям, що причаїлись на одній із бічних вуличок, а далі, не поспішаючи, піднімався чоловік з жінкою.

Через кілька хвилин пролунав постріл і порожня вулиця наповнилася цікавими людьми та поліцією. Все відбулося настільки стрімко, що спеціалістам, які досліджували сліди на мокрій землі, залишилось лише констатувати, що вбивці мусили бути добрі спортсмени, оскільки „вони робили в часі утечі дуже великі кроки”.

Ще цього ж вечора з’явилися спецвипуски львівських польських часописів, які повідомили про смерть шкільного куратора Станіслава Собінського.

Львівські газети 1850-1939: від москвофільських до націоналістичних

Слідством керував шеф політичної поліції у Львові надкомісар Мітленер. Однак погода, відсутність свідків та бездоганно виконаний атентат не дали жодного шансу натрапити на сліди вбивць. Більше того, поліція не мала чіткої версії мотиву вбивства – чи це приватна помста когось із гімназійних вчителів, кого скривдив Собінський, чи це політична помста українських націоналістів.

Похорон куратора Собінського у Львові

Через кілька днів, на похорон приїхав міністр внутрішніх справ Польщі генерал Славой-Складковський. На нараді, що стосувалась розкриття вбивства, вислухавши звіт слідчих, генерал вилаяв поліцію і гримнувши кулаком об стіл вигукнув:

— Злочинців треба зловити! І то правдивих!

І навіть нагорода в тисячу злотих за інформацію про виконавців атентату не принесла сподіваного результату.

Виконавці атентату

Лише на початку 1927 року стало відомо, хто стоїть за виконанням атентату.

Друкований орган Української Військової Організації "Сурма” в ч. 1 за січень 1927, вмістила статтю "Новий стріл” — з приводу вбивства куратора Станіслава Собінського у Львові”. Хоч в статті прямо й не стверджувалось, що атентат виконано з наказу УВО, проте згадано, що постріл здійснено "певною рукою члена Української Військової Організації”:

"Атентат показав полякам, що в українському народі є сила, що зуміє на кожне насильство відповісти, та що серед українського народу є бойова група, що мала й має цю моральну силу наказувати своїм членам іти на таке діло, і має таких членів, що рішаються іти навіть на певну смерть”.

Публікація в офіціозі УВО "Сурма", 1927. № 1

Бойовою групою, якій було призначено знищити куратора Собінського, була група Петра Сайкевича, що був давнім членом УВО. Саме він в один із вечорів осені 1923 року під брамою собору Святого Юра приймав присягу члена Української Військової Організації у 16-літнього Романа Шухевича та 17-літнього Богдана Підгайного.

Влітку 1926 року хлопців повідомили, що їм призначено виконати "мокру” роботу – атентат. Їм видано пістолети для тренування і відпущено до отримання наступних наказів. Відтак, сам атентат і втеча з місця пригоди була справою Романа Шухевича та Богдана Підгайного.

Початковим планом знищення Собінського було виконання атентату в його робочому офісі. Проте, в останній момент було знято охорону Собінського, що дозволило виконати атентат на вулиці, без особливої загрози життю бойовиків.

Придбавши за організаційні кошти ношений одяг, а за заощаджені злоті по шоколадці "Дануся”, хлопці чекали відповідного знаку про появу куратора шкільництва. І коли їм подали сигнал, пролунав тільки один постріл – пістолет Романа Шухевича не спрацював.

Арешти та вироки за атентат на Собінського

Арешти й перевірки політично підозрілих ("неблагонадійних”) українців розпочались відразу ж після загибелі куратора Собінського. Ще 19 жовтня о 12-й ночі відділом поліції та тайними агентами було оточено Академічний Дім, де у всіх кімнатах здійснено ревізії. Подібним чином відбулися обшуки в Духовній Семінарії та в Домі Українських Інвалідів.

Арешти студентів тривали й припинялись без жодного результату впродовж кількох місяців і лише після згаданої публікації в "Сурмі” поліція сконцентрувалась на особах, які були причетними до УВО. Серед арештованих були й Василь Атаманчук та Іван Вербицький – яких в кінцевому результаті було обвинувачено у вбивстві куратора шкільництва.

Українські націоналісти на лаві підсудних під час процесу над убивцями Собінського

Суд над двома бойовиками УВО, які не мали жодного стосунку до атенату, став яскравим свідченням некомпетентності та фальшування польського судівництва. Атаманчук і Вербицький боронилися тим, що коли відбувався атентат, вони знаходились в кінотеатрі і саме в цей момент податкові контролери з міської ради перевіряли квитки. Та це мало помогло підсудним, оскільки поліція "домоглася” від міської ради підтвердження, що в цей день такої перевірки не було.

Зрештою, було знайдено ще одного "свідка” – водія таксі, який стверджував, що підвозив підсудних до місця, де було виконано атентат, хоч Атаманчук і Вербицький категорично заперечували це.

Згідно з чинним тоді карним законодавством, на кару смерті можна було засудити людину, яка "безпосередньо приклала руку до вбивства”.

"Інтеграція галицьких українців до Польської держави у 1920-1930-ті рр."

Собінський був вбитий лише одним пострілом, отже "вбивцею” міг бути лише один із підсудних. Це стало причиною того, що варшавський суд скасував присуджену кару смерті, і в 1929 році львівський суд присяжних засудив одного Вербицького на кару смерті, а Василя Атаманчука - до 10 років позбавлення волі. Згодом Вербицького було "уласкавлено” – шибеницю замінено на 15-літній тюремний вирок. Обидва хлопці мужньо відбули незаслужене покарання.

Засудження двох невинних людей викликало шквал протесту не тільки в Галичині, але й на українській еміграції в США та Канаді. Тиск був не лише на польські судові органи, але й на Команду УВО. Остання розробила план дискредитації польського судочинства, який полягав в тому, щоб Шухевич та Підгайний переїхали в одну з країн, яка не має підписаного з Польщею договору про екстрадицію і тим виявили правду про атентат.

А ще через 10 років Шухевич став у Польщі успішним рекламістом. ФОТО

З цією метою на вишколі УВО, що відбувався на Закарпатті влітку 1927 року, виконавцям замаху на Собінського було наказано написати звіт про перебіг атентату. Проте цей план з якихось причин не був виконаний, хоч і залишився спогад про те, що Роман Шухевич зголошувався до Команди УВО з проханням відкрити його як дійсного виконавця атентату.

Це був лише один із фрагментів тривалої боротьби за утвердження українства, в тому числі й захисту української мови…