Невигадана історія одного військового поховання

Якось, працюючи у архіві із документами 30-х років минулого століття, я звернув увагу на пожовклий від часу аркуш машинопису, написаний польською мовою. Заглиблюючись у його зміст, неможливо було не стриматись від посмішки.

Це була доповідна записка начальника бригади ексгуматорів поховань періоду Першої світової війни Львівського воєводського управління, датована 12 вересня 1938 року.

Машинопис

Копія

Доповідна записка

13. IX. ц.р. я прибув до місцевості Підберізці львівського пов. з метою проведення ексгумації могили українського солдата, який розташований на гмінному цвинтарі.

Перед тим, як взятися до роботи, одного працівника я відрядив до відділку Державної Поліції у Винниках для допомоги, іншого працівника - я надіслав до Управи Гміни в Чижках за наданням допомоги чи можливого повідомлення Державній Поліції в Винниках, оскільки передбачав можливий спротив з боку українських мешканців, і приступив до ексгумації.

Доповідна записка польського урядовця

За деякий час зібрались мешканці села Підберізці і почали від мене вимагати, щоб я залишив у спокої поховання, тому я припинив роботу до часу прибуття допомоги з боку ДП.

Але у цей час усі мешканці того села накинулись на мене із вигуками: "курва його мать, він так зробить як в інших селах" і почали кидати камінням – внаслідок цього я був змушений утікати, а вони почали бігти за мною.

Таким чином, відстрілюючись, я втікав понад кілометр. Коли ж у мене скінчились набої, то вони накинулись на мене, побили мене камінням, копали ногами, забрали у мене пістолет, складаний ніж, шкіряний портфель з актами і нарядами та інші речі, ще не знаю які, після цього прибуло військове авто і мене, непритомного, відвезли у відділок Державної Поліції в Винниках, а згодом і до лікаря.

Після лікарського обстеження мене відвезли до лікарні у Львові, оскільки лікар виявив у мене струс мозку. Після прибуття до лікарні та обстеження в лікаря мене виписали додому і прописали кілька днів лежачого режиму.

Підписано: Еміль Фаренгольц, начальник бригади робітників
Дня 12.IX. 1938

Посвідчую: підпис.
(ДАЛО. Фонд 1, Опис 30, Справа 1244, стор. 57)

Очевидно, що документ потребує окремих пояснень.

У відповідності до ст.ст. 225 та 226 Версальського мирного договору нововиникла Польська держава зобов’язувалась взяти на утримання усі військові цвинтарі та окремі військові поховання з часів 1914-18 років. Стосувалось це також кладовищ та могил із українсько-польської та польсько-радянської воєн.

Було це не легкою справою. Адже станом на 1928 рік на території Львівського воєводства нараховувалось 467 окремих військових цвинтарів та приблизно стільки ж військових полів на інших кладовищах (гмінних, прицерковних, тощо), на яких було поховано 84 636 військовослужбовців різних армій та національностей, які загинули у Першу світову війну.

А були ж ще окремі поховання і братські могили просто розсіяні по полях та лісах, дуже часто приватних.

Отож, польський уряд виділяв значні кошти на перепоховання одиноких могил на збірні військові кладовища. Особливо активним цей процес був у 30-тих роках, коли проводилась т.зв. "комасація" (ущільнення) цвинтарів, тобто зменшення їх кількості.

Для прикладу, у Львівському повіті Львівського воєводства були визначені кілька збірних військових цвинтарів, на які звозились поховання із цілої округи.

Так, поляків, які загинули у українсько-польську війну ексгумовували та звозили до Львова, на Личаківський цвинтар, на т.зв. "Цвинтар оборонців Львова - Цвинтар орлят". Очевидно, що робилось це аби досягнути певного пропагандивного ефекту та глорифікувати польську владу в Галичині.

Їхніх супротивників, українців із Української Галицької Армії (УГА), перепоховували у значно скромніші місця - на цвинтарі підльвівських сіл Зашків, Глинне (коло Наварії), Лисиничі, Брюховичі, Борщовичі тощо.

На ті ж кладовища переносились і інші учасники Першої світової війни - військовослужбовці австро-угорської армії (серед них – австрійці, угорці, українці-галичани, поляки, чехи, хорвати, боснійці, італійці тощо), німецької, російської царської, російської добровольчої та червоної армій.

Власне, виявлений архівний документ стосується періоду "комасації", коли польська влада ексгумовувала останки воїнів УГА та переносила їх на збірні цвинтарі.

Кумедний випадок стався в українському селі Підберізці Львівського повіту Львівського воєводства (зараз Пустомитівського району Львівської області). Туди прибув польський урядник для проведення необхідних робіт із перепоховання. Очевидно, що мешканців села ніхто не запитував, згодні вони на це чи ні. Саме це і спричинило конфлікт, який призвів до побиття бідолашного службовця.

Цікаво, що історія довкола українського військового поховання у Підберізцях на цьому не завершується. Пам'ятник так і залишився стояти на сільському цвинтарі. Він щасливо перебув Другу світову війну та радянську владу, роки якої в Галичині були не менш руйнівними для цвинтарів, аніж сама війна.

Пам'ятник у Підберізцях

Незбагненним чином його не зачепило будівництво траси Львів - Тернопіль, яка розрізала сільський цвинтар наполовину. Кажуть, що зараз ця ділянки дороги є особливо аварійно небезпечною.

Місцеві мешканці ретельно доглядають за могилою та вшановують героїв. Уже в наш час на пам’ятнику з’явилась табличка із підписом "Невідомим українським Січовим Стрільцям від громади с. Підберізці".

На щастя, у архівах таки збереглись списки похованих воїнів української армії у Львівському повіті. І зараз, спираючись на архівні матеріали ДАЛО (Фонд 1, Опис 30, Справа 4476, стор. 61-64), ми можемо ствердити, що загиблих звали Петро Лемішко та Станіслав Юркевич. Вони впали в бою і були поховані на гмінному цвинтарі с. Підберізці у грудні 1918 року.

Очевидно, зважаючи на місяць і рік, можемо уточнити, що хлопці були стрільцями Української Галицької Армії (УГА).  У цей час була у розпалі польсько-українська війна  і УГА прагнула повернути собі Львів. На документі відсутній запис про здійснену ексгумацію, отже, можемо зробити висновок, що вона так і не відбулася. А це означає, що маємо справу із аутентичною могилою.

Пам'ятна дошка на пам'ятнику

Лише тепер, через багато років, ми можемо дійсно оцінити героїчний вчинок мешканців села Підберізці. Адже практично жоден із згаданих вище збірних цвинтарів на території колишнього Львівського повіту до сьогоднішнього часу не зберігся.

У 1960-70-х роках радянська влада піддала їх тотальній руйнації і сотні українських поховань (та й не лише українських) зникли практично безслідно. Натомість завдяки сміливим діям у 1938 році мешканців села Підберізці сьогодні ми з вами маємо можливість схилити голову перед українськими героями.