Українська ідентичність у радянському футболі. Лекція Манфреда Целлера

"Як після смерті Сталіна населення радянського союзу створювало нові єдності?" - таке запитання ставить молодий німецький історик Манфред Целлер. Фонд Бьолля запросив Целлера в рамках циклу лекцій з історії України.

У своїй докторській роботі він приділив увагу футболу у 1950-1980-ті роки. Використовуючи інформацію з російських і українських архівів, з листів скарг та відгуків вболівальників різних країн, аспірант університету ім. Гельмута Шмідта спробував поглянути на ідентичність і самовідчуття українців через призму футболу.

Пропонуємо вашій увазі конспект його виступу "Радянський футбол – українська ідентичність?" перед українськими слухачами в посольстві Німеччини.

----------------------

Після смерті Сталіна радянський народ намагався ідентифікувати себе через нові форми, зокрема через вболівальницькі об’єднання.

Футбольні фан-клуби існували для того, щоб люди могли вільно висловлювати свої емоції. Люди почали об’єднуватися в різні вболівальницькі групи, щоб ідентифікувати себе з певними командами.

Манфред Целлер. Фото: Євген Савватєєв

Ідентифікація себе як вболівальників часто відбувалася через професійні групи - наприклад, колишні військові ідентифікували себе з московським "Динамо". Був і національний фактор, наприклад, вболівальники "Динамо" (Тбілісі) об’єднувалися за національною ознакою. 

У чемпіонаті СРСР з 1930-х років домінували московські команди. І саме Москва була першим центром вболівання, але потім цими центрами стали й інші столиці радянських республік.

Як київське "Динамо" зруйнувало московську монополію. Текст 1962 року

Основним чинником виникнення вболівальницького руху стало телебачення. У 1960-х роках з’явилися перші телетрансляції, саме тоді український футбол досягнув своїх перших успіхів.

У цей час з’являлися перші об’єднання любителів футболу. Вони писали в органи влади листи і скарги - зокрема, вимагали побільше телетрансляцій. В одному листі вболівальник нарікав, що транслювали лише 2-й тайм цікавої гри.

Квитки на матчі розподілялися між привілейованими групами. Рядовий вболівальник пан Мірошниченко з Ірпеня 14 липня 1966-го року хотів потрапити на фінал кубку СРСР між київським і тбіліським "Динамо".

Вболівальники "Динамо" у 1960-х. Фото: focus.ua

Він побачив, що перед касиром багато квитків, але купити їх не дозволили. Касир сказав вболівальнику іти до адміністратора. Адміністратор спитав "На якій підставі Ви хочете купляти квиток?", - "А яка підстава Вам потрібна?", - "Відрядження", - відповів адміністратор. Мірошниченко вирішив, що краще піти, щоб не отримати 15 діб.

Пан Мірошниченко помилково подумав, що будь-хто може купити квиток. Але він не був ані героєм СРСР, ані інвалідом, ані у відрядженні, словом, не належав до жодних привілейованих груп.

14 липня 1966 року він залишився вдома, а "Динамо" (Київ) виграло у тбіліського з рахунком 4:0 на очах напівпорожніх трибун (на 100-тисячному "Республіканському" було 55 тисяч людей).

Давайте поглянемо, хто вболівав за українські команди. Наприкінці 1966-го року "Динамо" (Київ) вдруге виграло чемпіонат СРСР. У фіналі кубку "Динамо" виграло у "Торпедо" (Москва).

1966: "Динамо" виграє Кубок Радянського Союзу. ВІДЕО

Вболівальник Нікіта Насиленко сидів у своїй ленінградській квартирі, дивився футбол і вболівав за киян. Потім він написав у своєму листі: "Ми вболівали разом з тисячами ваших вболівальників на московському стадіоні".

Вболівальниця Хелла Редстьоп жила в Естонії, в місті Тарту і в цей день теж вболівала за київське "Динамо". Футбол став транснаціональною подією. В різних республіках СРСР люди вболівали за команди з інших республік.

Місцевий патріотизм тоді, як і зараз був каталізатором для фанів. Існувала ідентифікація вболівальників "Динамо" (Київ) на кількох рівнях: як Києва, так і всередині всієї Української УРСР. Після телетрансляцій надходили листи з усіх регіонів України.

Один із вболівальників із Севастополя напередодні фіналу 1966-го року між "Динамо" і "Торпедо" писав: "Пам’ятайте про Севастополь і ви переможете". Було багато листів від вболівальників інших національностей. З півночі СРСР писали таке: "Крига Арктики тане від ваших перемог".

Вболівальники інших національностей ідентифікували себе з київським "Динамо", тому що були налаштовані проти Москви. Особливо багато таких вболівальників було з Кавказу.    

В Україні в 1960-х роках футбольних конфліктів і суперечок було менше, ніж сьогодні. Важливішими за ці суперечки був успіх української команди в чемпіонаті СРСР.

Фани львівських "Карпат" і дніпропетровського "Дніпра" дружили [як і в наші дні – ІП] і в цілому українські вболівальники любили ці дві команди. На відміну від "Чорноморця", якому закидали дружні стосунки з московськими командами.

Вболівальники луганської "Зoрі" на виїзді у Новочеркаськ. 1972 рік. Фото: polemika.com.ua

Історик Вільям Ріш пише про події 1970-х років: група молодих російськомовних вболівальників, озброївшись ланцюгами, готується до матчу між львівськими "Карпатами" і московським "Локомотивом".

Один з хуліганів каже російською мовою: "Ми будемо бити москалів". Йому відповідають: "Так ти ж і є москаль". На що хтось із натовпу сказав: "Так, я москаль, але я львівський москаль, і ми ідемо бити московських москалів".

Ріш робить висновок, що масова культура футболу об’єднала етнічних росіян, євреїв, україномовних і російськомовних українців. Вони чинили опір імперській Москві. Суперництво з Москвою грало велику роль і в інших районах України.

Український патріотизм не протиставлявся радянським цінностям. У згаданій цитаті вболівальника з Севастополя робиться відсилка до військових часів - і українська та радянська ідентичності там не протиставлялися.

В ті часи навіть для фанатів було нетиповим казати щось, що йшло врозріз із офіційною точкою зору. Якщо каміння летіло у суддю єврейської національності, це питання не мусувалося, на цьому увагу не акцентували. Націоналістичну проблему не виносили на передній план.

"Раніше у "Шахтарі" грали росіяни, грузини... А коли команда наполовину складається із бразильців – це вже не "Шахтар", це бразильська команда". У цій цитаті з фільму "Інший Челсі" вболівальник хвалить "Шахтар" в дусі радянської дружби народів і це нагадує історію зі Львова, де склад банди юнаків також ставить питання про дружбу народів.

Також це нагадує листи вболівальників "Динамо" (Київ), де вони підкреслювали, що "Динамо" - це команда багатьох національностей. Такі акценти були характерними для футбольної культури в постсталінські часи.

"Інший Челсі" - донецькі реалії німецькими очима

За кілька місяців до фіналу кубку 1966-го року у ряді кавказьких республік вболівальники сперечалися, чи є вірменами київські динамівці Валерій Поркуян і Володимир Мунтян. Дехто казав, що обидва молдавани. Українська федерація футболу відповідала, що Поркуян – росіянин, а Мунтян – українець.

Є відомий жарт вірменського радіо: "Що потрібно єреванському "Арарату", щоб виграти першість СРСР? Відповідь: Мунтян, Поркуян і ще дев’ять киян". Ці листи свідчать про появу транснаціоналізму, який був характерним для "Динамо" (Київ).

Як дивилася на культуру вболівання політична верхівка СРСР? У 1950-1980-ті роки протоколи суддів і міліцейські звіти свідчать про те, що культура вболівання на стадіонах стала викликом для влади.

Дитячий гумористичний кіножурнал "Єралаш" про фанатів. 1981 рік

Офіційна лінія радянської преси була такою: радянський глядач – найоб’єктивніший глядач. Відомим було гасло "Сьогодні глядач – завтра фізкультурник".

Після смерті Сталіна на стадіонах відбувалися різні ексцеси: Тбілісі - 1954-й рік, Єреван - 1955-й, у Москві в 1956-му і 1960-му роках. Іще багато таких подій, під час яких, наприклад, били суддів. Так 4 вересня 1956 року в Києві після матчу "Динамо" з московським "Торпедо" частина публіки вибігла на поле і побила суддю.

Політичне життя у Києві 1950-х. Лекція Сергія Єкельчика

В 1960-х роках подібні події тривали. Іноді причиною ставав алкоголь. Наприклад, коли "Металург" (Керч) грав проти "Шахтаря", суддя поскаржився, що поряд зі стадіоном вільно продається пиво і кріплене вино. У перерві йому погрожував п’яний міліціонер, який говорив, що після закінчення гри суддя може не потрапити додому.

У 1980-х роках по всьому СРСР виникає фанатський рух. В інструкції для міліціонерів 1981-го року йдеться про "незрозумілі" і "нікому непотрібні" шарфи, про алкогольні ексцеси і бійки. У Києві це стосувалося футбольної команди "Динамо" та хокейної команди "Сокіл". Якщо фанатів затримували, то звинувачували у хуліганстві та обіцяли повідомити на місце роботи або навчання.

Уривок із знятого у 1983-84 рр. блокбастеру "Гостя з майбутнього". На стіні в кадрі видно червоний спартаківський логотип у ромбі, до якого хтось із опонентів чорним домалював образливе прізвисько "М'ясо" (у 1920-их команда називалася "Пищевик")

Спортивне меценатство – не пострадянський винахід. Протягом існування СРСР високі партійні функціонери використовували футбол для власних цілей. Відомо, що керівник Комсомолу Олександр Косарєв був вболівальником московського "Спартака".

Секретар ЦК Компартії України Лазар Каганович у 1946-му році перешкодив тому, щоб "Динамо" вилетіло з вищої ліги. Василь Сталін у 1947-му році теж зберіг у вищій лізі команду ВПС.

Репресований "Спартак". Як Берія допомагав московському "Динамо"

Перший секретар ЦК Компартії України Щербицький відчував відповідальність за перемоги "Динамо". Команда брала участь і в європейських турнірах, це ніби підтверджувало, що СРСР домінував і в міжнародному спорті.

Фани московського "Локомотива" на виїзді в Києві. 1988 рік. Фото: l-oko.ru

У 1984-му році Щербицький доручив своїм двом співробітникам виявити, чому "Динамо" почало програвати. Після розмов с персоналом і лікарями вони виявили, що у поразках винен Лобановський, якому закидали, що він все вирішував на власний розсуд.

Дивіться також: "Пам'яті Лобановського. "Динамо" виграє Кубок у 1987 році". ВІДЕО