Короткий нарис українського марксизму

*збережено авторський правопис

Офіційна ідеолоґія більшости держав, що постали на теренах колишнього СССР, сьогодні стверджує, що марксизм і соціялізм у ці країни був принесений військами Червоної Армії у 1918-1945 роках, був і є чимось чужорідним.

Відтак, немає, мовляв, нічого дивного в тому, що всі республіки колишнього Совєтського Союзу після 1991 року відкинули "соціялізм" (чи "комунізм") як силоміць нав’язане вчення. Це "природне" звільнення від "неприродного" світогляду.

От і в Україні лунають голоси про те, що марксизм є чужим українській "ментальності". Українець, кажуть, за природою своєю консерватор, господар, хазяїн; повага до приватної власности у нього в крові. Отож, таку гидоту, як ідеолоґію загальної рівности та припинення експлоатації людини людиною, він не міг — і не може — ані сприйняти, ані пропаґувати.

В Україну марксизм принесли на своїх багнетах "завойовники-москалі". Проте, як ми побачимо, ці уявлення та ідеолоґічні установки не просто не відповідають дійсності, а навпаки — викривляють її, спотворюючи заразом й історію.

Українці були другим за чисельністю народом як у Російської імперії, так і в СССР, були народом культурним, тож як до 1917 року, так і пізніше розвивали ідей Маркса у свій спосіб.

Предтечі: Зібер і Подолинський

Марксистська традиція в Україні бере свій початок з 1870-х років і пов’язана з іменами Миколи Івановича Зібера (1844-1888) та Сергія Андрійовича Подолинського (1850-1891).

У післямові до другого німецького видання 1-го тому "Капіталу" Карл Маркс писав:

"Ще 1871 року пан М.Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці "Теорія цінности та капіталу Д.Рікардо" показав, що моя теорія вартости, грошей і капіталу в своїй основі є необхідним подальшим розвитком вчення Сміта-Рікардо."

Щоправда, професор катедри політекономії та статистики Київського університету не зміг збагнути революційної суті марксизму та продовжував розглядати Маркса не як самостійного мислителя, але як всього лише рікардіянця (нехай і сміливішого та послідовнішого у своїх розвідках за своїх сучасників-економістів).

Зібер не був революційним марксистом. Він, напевне, і не міг бути таким у тодішніх умовах господарського життя та клясових співвідношень. Разом з тим він виступав із критикою народників, нарікаючи їм за їх ідею особливого шляху економічного розвитку Росії.

Спираючись на твори Маркса, Зібер зазначав, що Росія має пройти той самий шлях капіталістичного розвитку, що й передові промислово-розвинені країни.

Український політекономіст виступав проти мальтузіянства (боязні перенаселення Землі, виправдання війн і епідемій як "природних" реґуляторів чисельности людей, погляд на працюючих бідняків як "природне" суспільне явище), доводячи, що покращення життя людей (зокрема, робітників) цілком можливе, а збільшення їх кількости не обов’язково поєднувати з погіршенням рівня їх життя.

Зібер указував, що людське життя далеко не у всьому тотожне життю тварин, бо "розмноження людини обумовлює і розмноження її їжі", себто суспільство, знаючи закони природи, здатне — і повинне — відновлювати споживані продукти, а також збільшувати їх виробництво.

Микола Зібер

Зібер відкидав диктатуру пролєтаріяту і бачив зміну капіталізму соціялізмом у вигляді мирного еволюційного процесу. Від того його марксизм виходив "катедральним" або "професорським" (сьогодні Зібера, очевидно, назвали б "академічним марксистом").

Його можна також вважати предтечею "лєґального марксизму" 1890-1900-х (найвідомішим з таких у Росії був П.Струве). Одначе на відміну від останніх Зібер ніколи не скочувався до "марксоїдства" та залишався вірним марксизму — як він його розумів, звичайно, — до кінця свого життя.

Зібер докладав зусиль до пропаґанди та популяризації ідей Маркса (з яким познайомився особисто 1881 року): читав реферати з політекономії Рікарда та Маркса у студентських гуртках, брав участь у роботі київської культурно-просвітницької орґанізації "Громада" до її заборони 1876 року, а потім писав для збірок "Громада", що їх видавав у Женеві М.Драгоманов.

У "Нарисах первісної економічної культури" (1883) Зібер, користуючись численним літературним матеріялом з опису побуту різних нецивілізованих — у тодішньому европейському розумінні — народів і племен, та одночасно історичними даними про первісний стан культурних европейських народів, зробив спробу узагальнення первісних форм суспільного життя.

Головну свою увагу він приділив явищам економічним. Але поряд з ними в цьому творі висвітлюються форми шлюбних і сімейних відносин. Основна думка твору полягає в тому, що саме громадські (спільні) форми господарства — в їх різних стадіях — представляють універсальні форми економічної діяльности на ранніх етапах розвитку.

В умовах обмеженого доступу до першоджерел книга Зібера "Давід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" (1885) довгий час була для російських та українських революціонерів одним з підручників марксизму. Твори Зібера мали великий вплив на російського революціонера та соціял-демократа Г.Плєханова.

До редакторської колєґії женевського часопису "Громада" входив і Сергій Подолинський, своєрідний соціялістичний мислитель і ще один популяризатор марксизму на підросійській Україні. Ідеалом нового суспільства він вважав громадівство (так у другій половині XIX ст. називали соціялізм), усуспільнення землі та фабрик і передачу їх безпосереднім виробникам — селянам і робітникам.

Подолинський був науковцем, хоча й працював за межами офіційних наукових установ на еміґрації (просто як Маркс з Енґельсом, які більшу частину свого життя прожили на еміґрації в Анґлії).

Історик Андрій Портнов розмірковує про марксизм біля будинку, де народився Маркс

Коло його наукових інтересів включало соціяльні аспекти виробничої діяльности, господарські стосунки, поділ суспільства на кляси, залежність суспільного статусу особи від її національної приналежності тощо.

При аналізі цих питань Подолинський активно звертався до марксистської методолоґії. Практичне застосування марксизму в його інтерпретації, а також перенесення відкритих Марксом законів із суспільної сфери в царину природи породжувало вельми ориґінальні припущення, які, щоправда, не завжди знаходили відгук у засновників історичного матеріялізму.

Подолинський познайомився з Марксом і Енґельсом влітку 1872 року у Лондоні. Вісім років по тому він надіслав Марксу свій твір "Людська праця і її роля в розподілі енерґії" (1880). Збереглися два листи, в яких враженнями від прочитаного з Марксом ділиться Енґельс:

"На мою думку, зовсім неможливо висловити економічні відноси не у фізичних мірах.

Що Подолинський зовсім забув, то це те, що працююча людина є марнотратець не тільки сонячної теплоти, фіксованої в даний час, але в далеко більшій мірі — фіксованої в минулому. Ти краще за мене знаєш, що робиться у марнотратстві запасів енергії — вугілля, руд, лісів і т.д.

З цієї точки зору полювання і риболовство теж не фіксація нової сонячної теплоти, а використання і вже початок марнотратства раніше нагромадженої сонячної енергії.

Далі: те, що людина робить з допомогою праці свідомо, те рослина робить несвідомо. Рослини — це ж давно вже відомо — є великі вбирачі та хранителі сонячної теплоти у зміненій формі.

Отже, своєю працею, оскільки праця фіксує сонячну теплоту (що зовсім не завжди має місце в промисловості і в инших галузях), людині вдається об'єднати природні функції тварини, яка споживає енергію, і рослини, яка нагромаджує енергію.

Подолинський відхилився в бік від свого дуже цінного відкриття, бо хотів знайти новий природничий доказ правильности соціялізму і тому поплутав фізичне з економічним..."

(Енґельс Марксу, Лондон, 19 грудня 1882 р.)

Обкладинка однієї з праць Подолинського. 1880 рік

"Повертаючись ще раз до Подолинського, вношу ту поправку, що нагромадження енергії з допомогою праці відбувається власне тільки в землеробстві; у скотарстві, загалом, нагромаджена в рослинах енергія тільки переміщається у тварину; про нагромадження енергії тут мова може йти лише остільки, оскільки без скотарства кормові рослини в'янули б марно, а в ньому знаходять собі застосування.

Навпаки, в усіх галузях промисловості енергія тільки витрачається. До уваги можна взяти найбільше тільки те, що рослинні продукти — дрова, солома, льон і т.д. — і тваринні продукти, в яких нагромаджена енергія рослин, за допомогою обробки застосовуються з користю, отже, зберігаються довший час, ніж якби вони в натуральному вигляді розкладались.

Таким чином, давно відомий економічний факт, що всі, хто працює в промисловості, повинні жити за рахунок продуктів землеробства, скотарства, полювання і риболовства, можна, виходить, коли є бажання, перекласти і на мову фізики, але від цього навряд чи буде багато користи..."

(Енґельс Марксу, Лондон, 22 грудня 1882 р.)

Окремі помилки Подолинського (можна сказати, типові для вчених другої половини XIX ст., — такі як віра у застосовність законів природничих наук у суспільстві і навпаки; у нашому випадку "експорт" нагромадження капіталу у фізику у вигляді "накопичення енерґії") не повинні применшувати цінности загальногуманістичного спрямування його думки.

Український вчений вважав, що у суспільстві, побудованому на засадах солідарности, природний відбір виявить себе у просуванні науки, мистецтва, морального вдосконалення людей. Сукупно це дозволить людям долати природні проблєми, не марнуючи сили на боротьбу між собою. Подолинський виступав проти мальтузіянства, висуваючи проти нього арґументи, подібні до висловлених М.Зібером.

Революційний марксизм

Подальший — починаючи з 1890-х — розвиток марксизму в Україні пов’язаний з діяльністю українських революційних партій як у підавстрійській, так і у царській Україні.

Особливістю всіх без винятку українських революційних соціялістів і марксистів була та надзвичайна увага, яку вони приділяли національному питанню. Всі вони відстоювали політичну незалежність України. На ці позиції — вже після початку революції — часто переходили навіть члени реґіонального відділення РСДРП(б) (РКП) — КП(б)У.

Першою українською політичною партією у сучасному розмінні цього слова стала Українська Радикальна партія (або Русько-Українська Радикальна партія), що сформувалась 1890 року у цісарській (австрійській) Україні, у Галичині.

Вона мала свою проґраму, масову орґанізацію й реєстроване членство; працювала над пробудженням свідомости українських мас (у підавстрійській Україні переважно селянських) і перетворенням їх на політичну силу, з якою мала б рахуватися австрійська влада. Українські радикали були діячами світськими.

Цікаво відзначити, що концепцію самостійности України вперше сформулював саме марксист — Юліян Олександрович Бачинський (1870-1940), один з лідерів молоді УРП.

У своєму памфлеті "Україна irredenta (по поводу еміграції). Суспільно-політичний скіц" (1895) він, спираючись на марксистську методолоґію, обґрунтував потребу створення української держави під девізом "Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!"

Щоправда, незалежність для нього не була самоціллю; більш того, він розглядав істнування національних держав як необхідний, але минущий епізод людської історії.

Народи, за Бачинським, домагаються самостійности не для того, щоб ізолюватися від решти світу, але щоб повніше розвинутися культурно й економічно, завдяки чому надалі зможуть посісти гідне місце в майбутній "всесвітній людській родині".

Юліан Бачинський

Ось як відгукнувся на памфлет Бачинського Іван Франко - теж член УРП, але консервативніший у своїх політичних поглядах:

"Ю.Бачинський, опираючись на ...філософії марксизму, доказує, що Україна не тільки істнує, але мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупити їх довкола спеціяльних українських інтересів економічних...

...Коли вірити авторові, то метою його праці було "подати властиву причину еміграції і відслонити будучність, яка жде українську націю"... А загалом можна сказати, що мужик-пролєтарій як деінде, так і у нас, майже не емігрує, а емігрує середній або і заможніший трохи господар, не такий, що вже не має захисту дома, а такий, що ще його має, але рівночасно має дітей і бажає запевнити їм ліпшу долю.

...Автор без ніякої майже оговорки оперує соціял-демократичними термінами "буржуазія", "пролєтаріат" так, немовби ті соціяльні типи в Галичині виступали так чисто, як у Марксовім "Капіталі".

За проводом Енґельса та Кауцького автор викладає "матеріялістичний світогляд", в котрім находяться готові формули для вияснення найсложніших явищ історичних: релігія — це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії і т.д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом.

Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок — і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай..."

Франко і Грушевський. Політичне, наукове і приватне

Під впливом Бачинського на партійному з'їзді УРП у Львові 1895 року склали заяву про політичну самостійність українського народу (до того виступали за автономію у рамках Австро-Угорської імперії):

"Стоячи на ґрунті наукового соціялізму і годячися на всі випливаючі з цього консеквенції — так на поли політичним, економічним і культурнім, — заявляє русько-українська партія радикальна, що здійсненнє усіх її ідеалів соціялістичних можливе при повній самостійності політичній русько-українського народу і повнім, необмеженім праві його рішати самому у всіх справах його дотикаючих."

Одначе сама партія невдовзі розломилась. Після цього розламу Бачинський став одним із засновників і лідерів новоствореної Української Соціял-Демократичної партії (1899-1939). Брав участь у революції. У 1920-х жив у Німеччині та Польщі.

1932 року переїхав до Радянської України, до Києва, де працював у редакції "Української радянської енциклопедії". Наприкінці 1934-го був звинувачений в антирадянській терористичній діяльності, заарештований і засуджений на 10-річне ув'язнення. Перебував у випрано-трудових таборах в Лєнінґрадській обл., де й помер.

Проєкт проґрами, складений центральним комітетом Революційної Української партії (1900-1905), першої української політичної партії у підросійській Україні, у загальним рисах повторювала Ерфуртську проґраму (1891) німецьких соціял-демократів.

Згідно з нею, РУП домагалась демократичної Російської Республіки з автономією України, широкого самоуправління на місцях, знищення всіляких привілеїв кляс, знищення допомоги церквам від держави, заміни постійного війська народним ополченням, знищення посередніх (непрямих) податків, 8-годинного робочого дня для усіх дорослих (6-годинного для підлітків віком 16-18 років), безплатної медичної допомоги працівникам від підприємців тощо.

1905 року ця партія розкололась на дві — "Спілку" і Українську Соціял-Демократичну Робітничу партію (1905-1950). Остання у своїй роботі орієнтувалась в першу чергу на пролєтаріят і стала основною "кузнею" кадрів майбутньої української революції. Зокрема, її членами були Д.Антонович, В.Винниченко, І.Мазепа, Б.Мартос, С.Петлюра.

Серед публіцистів і теоретиків партії виділяються Микола Володимирович Порш (1879-1944), Лев Йосипович Юркевич (псевдонім — Рибалка, 1884-1917), Анатолій Андрійович Пісоцький (псевдонім — Андрій Річицький, 1893-1934).

Микола Порш писав з економічних питань і статистики, відстоював ідею економічної та політичної самостійности України, під час революції брав участь у роботі в уряді Української Народної Республіки. Після революції перебував на еміґрації, де відійшов від активної політичної діяльности. 1923 року переклав першу велику економічну роботу Маркса "До критики політичної економії" (1859).

У роки Першої світової війни (1914-1918), що виявила банкрутство европейських соціялістичних партій, на позиціях інтернаціоналізму залишились російські більшовики, німецькі соціял-демократи, що об’єднались у "Союз Спартака", а також Закордонна організаація УСДРП, яка видавала в Женеві часопис "Боротьба". Його редактором був Лев Юркевич.

Відстоюючи ідею української пролєтарської революції, Юркевич виступав проти українського міщанства та орієнтації на Австрію й Німеччину (з цього приводу полемізував з Дмитром Донцовим). Виступав однаково як проти Союзу Визволення України, так і проти російського шовінізму, виступаючи за демократичну федералізацію Російської імперії та обґрунтовуючи істнування незалежної української соціял-демократичної партії.

"Боротьба", вересень 1916 року

У брошурі "Російські соціял-демократи та національне питання" (1917) виступив з критикою лєнінського розуміння національного питання та шляхів його розв’язання. Після Лютневою революції намагався повернутися з еміґрації на Україну, але помер у Москві.

У січні 1920 року ліве крило УСДРП оформилось у незалежну від українських есдеків і російських комуністів Українську Комуністичну партію ("укапістів", 1920-1925).

Шлях лівої течії УСДРП до комунізму був аналоґічний до такого самого у Західній Европі: виділення комуністичних партій з партій соціялістичних і соціял-демократичних (як у випадках з комуністичними партіями Німеччини й Італії).

Теоретичне обґрунтування цього процесу сформулював у нарисі "Від демократії до комунізму" (1920) Анатолій Пісоцький (псевдонім — Андрій Річицький).

Стоячи на клясових позиціях та поділяючи в цілому більшовицьку проґраму, УКП наголошувала на необхідності істнування незалежної від РКП(б) української компартії, окремої української Червоної Армії та відстоювала економічну самостійність Радянської України.

Червоне Козацтво з'явилося раніше Червоної Армії

Пісоцький разом з Михайлом Ткаченком (1879-1920) був і автором проґрами УКП. В ній, крім всього иншого, розглядалась можливість встановлення 6-годинного робочого дня, що він мав супроводжуватися 2 годинами вивчення теорії ремества і продукції, техніки державного управління і військової справи, себто пропонувались конкретні кроки із здійснення на практиці ідеї залучення широких мас до політики та поголовного озброєння народу (створення міліції).

Центральний Комітет УКП звертався із заявою про вступ до III (Комуністичного) Інтернаціоналу, проте у вступі партії було відмовлено.

Після революції Пісоцький займався літературною роботою, був науковим співробітником Інституту літератури ім. Т.Шевченка та — спільно з В.Щербаненком — редагував перший український переклад 1-го тому "Капіталу" (вийшов 1927 року). Після саморозпуску УКП вступив до КП(б)У, в якій виступав однодумцем Миколи Скрипника та його політики "коренізації" ("українізації"). Страчений 1934 року.

Під час революції всередині Комуністичної партії (більшовиків) України почало формуватися середовище, що наголошувало на необхідності враховувати національні прагнення українського народу та особливості розгортання революції в Україні. Ці позиції займали Василь Матвійович Шахрай (1888-1919), Георгій (Юрій) Федорович Лапчинський (1887-1937), Микола Олексійович Скрипник (1872-1933) та инші.

Василь Шахрай зайняв чи не найбільш безкомпромістну позицію у питанні незалежности Червоної України. Його книга "До хвилі. Що діється на Вкраїні й з Україною" (1919, написана у співавторстві з Сергієм Михайловичем Мазлахом (Робсменом) (1880-1937)) стала справжнім маніфестом українського комунізму.

Шахрай гостро критикував тих членів партії, які іґнорували або применшували вагу національного питання, виступав за створення самостійної української комуністичної партії, а Лєніна звинувачував у зраді своїм власним принципам, себто критикував Лєніна з лєнінських позицій.

Конфлікт між ним і більшовиками зайшов так далеко, що Шахрая виключили з партії. Проте він залишився бійцем революції, працював у радянському підпіллі на Кубані, де й загинув від рук білоґвардійців.

В останньому розділі книги "До хвилі" — розділ називається "Запитання тов. Лєніну" — Шахрай (не без гумору, яким просякнута вся книга) писав:

"Тов. Лєніне! Ви на нас не ображайтеся! Їй-богу, ми більше вас поважаємо яко пролєтарського борця, ніж багато ваших хвалителів. І не для того, щоб образити, а щоб пояснити нашу думку, ми наведемо анекдоту. Ми, звичайно, „хитрі хохли”, ми, звичайно, вживаємо „хохлацкий юмор”, але зараз нам не до сміху.

А скажіть, будь-ласка, чому б не посміятися нам, коли навіть моторошно у нас на душі? Чому б нам не додержувати поради В.Лібкнехта: „коротке, але веселе життя”?

Отже, послухайте анекдоту, т. Лєніне!

Один піп у суботу ввечорі, добре повечерявши і смачно поцілувавши попадю, сів у своєму кабінеті і написав проповідь, яку він мусів сказати завтра після служби Божої у церкві. Як звичайно, дома у себе він ходив у старенькій рясі і в старих штанях (люди іноді дуже довго думають, що попи ходять без штанів, у сьому й ми „каємося”).

Написавши проповідь, він положив її в кишеню старих штанів і пішов спати до попаді. Як там він спав, нам до сього нема ніякого діла. А тільки вранці, коли задзвонили в церкві, він одяг нову рясу і нові штани, бо в празник і в церкві в старому бути не годиться.

От кінчилася служба, батюшка виходить перед вівтарем і звертається до своєї пастви: „Братіє во Христе!” — а сам шарить по кишенях. „Братіє во Христе!” — сюди-туди лап, хап ... нема проповіді. „Братіє во Христе!.. Робіть так, як у мене написано у старих штанях, амінь!” Оце і все!

Товаришу Лєніне! Ми гадаємо, що ви з нами погодитеся, коли ми скажемо, що паства того батюшки зосталася цілком „абстрагованою” від того, як же власне треба „робити”. І нічого дивного не буде, як ми на цвинтарі почуємо про ту проповідь: чудний батюшка, говорить якось „зовсім невиразно”, дає „абстрактну формулу”.

...Але при чому ся анекдота? Ось при чому. Та паства се не тільки дрібна буржуазія, а й ваші ж найближчі товариші. Почитайте статті офіційного органу „комуністів України” і пригадайте, що ви писали з приводу „хлоп’ят без штанців” у статтях: „Критические заметки по национальному вопросу” і „О праве наций на самоопределение” у суботу увечорі… вибачайте… напередодні війни і резолюції.

“Хлоп’ята без штанців” зараз танцюють круг вас і не тільки не соромляться, а ще й з смаком і прицмокуванням роблять безсоромні жести.

...Ех, як би ми хотіли помилитися! Як би ми хотіли, щоб ви не забули того, що написане у старих штанях.

Т. Лєніне! Ми дуже вас прохаємо пробачити нам сю анекдоту. Не тому, що ви предсідатель Совнаркому, цар і бог Совітської Росії, а тому, що ви Лєнін, тому, що ми вважаємо вас за чесного політичного діяча, який може помилятися, а не стане робити поганого діла.

...А відносно України, т. Лєніне, ми скажемо: може бути зараз лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна – тоді повинен бути і „свій” уряд і „своя” партія; 2) або Україна се „Південна Росія” – тоді треба прибрати до рук „хлоп’ят без штанців”, щоб вони не псували справи.

Т. Лєніне! Ми просимо вас відповісти ще нам на отсі питання, які мають для нас „особистий” інтерес.

Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України? Якщо не можна, то чому: чи тому, що відстоювати самостійности України взагалі не можна, не полагасться; чи тому, що не можна відстоювати самостійности України так, як ми відстоюємо?

Якщо не можна відстоювати самостійности України так, як ми відстоюємо, то скажіть: як треба відстоювати самостійність України, аби можна було лишатися членом РКП?"

Лєнін на ці питання жодної відповіді не дав.

Георгій Лапчинський у листопаді 1919 — липні 1920 очолював у КП(б)У ґрупу "федералістів" — комуністів, що виступали за створення самостійної Української Соціялістичної Радянської Республіки з власною радою народного господарства та червоною армією.

"Федералістське" крило також обстоювало об’єднання КП(б)У й Української Комуністичної Партії ("боротьбистів" - колишнього лівого крила Української Партії Соціялістів-Революціонерів, яке наприкінці 1919 року оформилось в окрему комуністичну партію). Причому ця об’єднана комуністична партія мала бути незалежною від РКП(б).

Антон Шарий-Богунський. Романтик українського комунізму

За активну діяльність у цій ґрупі та принциповість поглядів Лапчинський у липні 1920 був виключений з КП(б)У. Того ж року вступив до лав УКП ("укапістів"). 1926 року, після саморозпуску УКП, був поновлений у КП(б)У та направлений на дипломатичну роботу.

В 1935 був заарештований у справі "Української військової орґанізації" та засуджений на заслання (до Маґадану). Там, 1937 року вдруге заарештований і судовою трійкою при НКВС Далекосхідного краю засуджений до страти. Вирок було виконано того ж року.

Старий більшовик (член партії з 1901 року) й активний діяч революції (член штабу збройного повстання у Петроґраді у листопаді 1917 року, член Народного Секретаріяту в Харкові у 1918 році), на посаді народного комісара освіти Радянської України Микола Скрипник був мотором "коренізації" 1920-х.

Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Крім того, 1927 року Скрипник скликав всеукраїнську (з участю вчених і з-поза меж УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т.зв. "скрипниківський" (або "харківський" — за містом проведення конференції) правопис, затверджений наступного року, який усував русифікаційні впливи з української мови.

Виходячи з конечности державного об'єднання всіх українських земель, він багато уваги приділяв питанням життя українців поза УСРР. З цих самих позицій ще 1918 року Скрипник виступав проти відриву від України т.зв. "Донецько-Криворізької республіки", а після революції домагався приєднання до УСРР суміжних з нею етноґрафічно українських земель (Курщини, Вороніжчини).

Скрипник про нерозривну єдність Донбасу й решти України

Орґанізував у Росії 500 українських шкіл і 2 вузи. Бувши активним публіцистом, Скрипник залишив у всіх цих питаннях велику кількість брошур, статей і промов, друкованих у пресі і почасти зібраних у незакінченому виданні його творів (у 1929-1931 рр. вийшло п’ять томів).

Така діяльність Скрипника суперечила імперським плянам Москви. Скрипника піддали гострій критиці та звільнили від керівництва народним комісаріятом освіти. Він запобіг неминучій ліквідації, вчинивши самогубство (застрелився).

Хоча формально у другій половині 1950-х Скрипника було реабілітовано, вся його літературна спадщина лишалась у СССР далі під забороною, і перша — й остання — збірка його творів у повоєнні часи вийшла аж 1991 року.

Із знищенням української революційної інтеліґенції у 1930-і розвиток марксистської думки в Україні пов’язаний виключно з теоретиками, що працювали за кордоном — у Сполучених Штатах Америки та Західній Европі. Типовим для них стало те, що більшість своїх робіт вони писали і видавала не українською, а мовами країн свого тодішнього проживання: польською, німецькою, анґлійською. 

Роздольський

Роман Осипович Роздольський (1898-1967) — єдиний український марксист, згаданий анґлійським істориком Перрі Ендерсоном у відомому нарисі "Роздуми над західним марксизмом" (1976).

Один із засновників у 1918 році ґрупи "Інтернаціональна революційна соціял-демократія", а пізніше — Комуністичної Партії Західної України (1919-1928), протягом 1920-х він поступово відійшов від активної політичної діяльности, зосередившись на науковій праці.

Був членом-кореспондентом московського Інституту К.Маркса й Ф.Енґельса у Відні. Виступав з критикою сталінізму та політики Комінтерну щодо фашизму з троцькістських позицій. З 1934 по 1941 проживав у Львові, де збирав матеріял до історії кріпацтва в Галичині. Після початку совєтсько-німецької війни та захоплення міста німцями Роздольский потрапив у полон до окупантів і був посаджений до концтабору.

Після звільнення, 1945 року переїхав до США, де працював як незалежний дослідник-історик у Нью-Йорку та Детройті. Там він і написав один з найважливіших текстів про національне питання в Східній Европі — "Фрідріх Енґельс і проблєма „неісторичних” народів" (1964). Слідом за тим він завершив давно розпочатий твір — двотомну "Історію виникнення Марксового "Капіталу" (1968).

Метою фундаментальної реконструкції економічної думки зрілого Маркса  в "Історії..." було відновлення зв’язку між сучасним (західним) марксизмом і центральною традицією економічної теорії в рямцях історичного матеріялізму, розірваного із закінченням австромарксизму в міжвоєнний період.

Роман Роздольський. 1960 рік

Сам Роздольський, який, до речі, не мав спеціялізованої економічної освіти, взявся за цю роботу через почуття обов'язку перед прийдешніми поколіннями - як останній носій тієї східноевропейської культури, яка колись проводила більшовизм і австро-марксизм.

Його зусилля оцінили не всі. Наприклад, американська громадська діячка Рая Дунаєвська, що належала до течії т.зв. "марксистів-гуманістів", у відгуку на його книгу писала, що твору бракує тієї самої діялєктичної методолоґії, до застосування котрої сам автор і закликає.

Инші, наприклад бельґійський троцькіст Ернст Мандель, вважали твір українського революціонера і вченого новаторським як з точки зору конкретних відкриттів у методі Маркса, так і з точки зору прояснення загального значення Марксової теорії.

На превеликий жаль, обидві згадані книжки Роздольського, написані німецькою, досі не перекладені українською.

"Вперед"

Нова хвиля української еміґрації після Другої світової війни принесла людей із досвідом проживання у СССР. Вони спробували створити нову соціялістичну політичну партію, яка б стояла на позиціях антисталінізму та самостійництва.

Так 1946 року виникла Українська Революційно-Демократична партія. Дуже швидко у партії намітилися два крила — праве (на чолі з Іваном Багряним), яке ототожнювало соціялізм (комунізм) із сталінізмом (більшовизмом), і ліве (на чолі з Іваном Майстренком), яке розрізняло одне й инше і, якщо коротко підсумувати їх погляди, виступало за "демократичний соціялізм".

Багряний про більшовизм: "Цивілізований світ не знає, що це таке"

З роботи лівої УРДП виявилось, що активними її діячами могли бути тільки ті її члени, які самі або були публіцистами, або брали на свої плечі друкарську техніку видань. Для инших роботи не було, тому вони ставали пасивними та відходили від орґанізації. Це дуже нагадувало часи передреволюційної еміґрації, тільки без підпілля.

З 1949 року ліва УРДП почала видавати у Мюнхені свою щомісячну ґазету, що дала назву всій ґрупі, — "Вперед". Видання це варте уваги з кількох причин.

По-перше, це був соціялістичний часопис, що видавався довше за всі инші українські соціялістичні ґазети чи журнали — з квітня 1949 року по січень 1960 року вийшло більше ста чисел.

"Вперед". Березень 1957 року

По-друге, "Вперед" був не просто ще одним еміґрантським виданням і зосереджував свою увагу не стільки на справах суто українських чи україноеміґрантських (як це було з багатьма иншими виданнями; як це з еміґрантськими виданнями, зазвичай, і буває), скільки публікував матеріяли на різноманітні теми політики, економіки та культури в Україні й світі — від національно-визвольною боротьби у західній Україні (діяльність й ідеолоґія УПА) до реформ на українському селі, від громадянської війни і початку соціялістичного будівництва у Китаї до гонки озброєнь у світі, від політичних розбіжностей між Совєтським Союзом і Юґославією до народних повстань у Польщі й Угорщині 1956 року.

На шпальтах ґазети знайшли своє місце перші українські переклади з анґлійського пост-троцькіста Тоні Кліффа, американського соціяліста Гела Дрейпера, юґославського комуніста-дисидента Мілована Джіласа.

В цьому виданні викристалізувалися погляди українських лівих діячів — критиків сталінізму та прихильників соціялістичної демократії. Найактивнішими авторами "Вперед" були Іван Васильович Майстренко (1899-1984), Борис Васильович Левицький (1915-1984) і Всеволод Сергійович Голубничий (1928-1977).

Найстарший з усіх, Іван Майстренко був учасником революції і членом УКП ("боротьбистів"). Ще до того, як почати працювати над "Вперед", вийшла друком його книга "Більшовицький бонапартизм" (1948).

В ній він піддав аналізі СССР і прийшов до висновку, що у СССР побудований не соціялізм, а нове клясове експоататорське суспільство — "державний капіталізм". Тільки правлячою клясою при цьому є не буржуазія (як при "нормальному" капіталізмі), а партійно-господарська бюрократія.

Бандерівська брошура про "клас большевицьких вельмож" 1948 року. ФОТО

На цю тему він писав статті й у "Вперед". Соціялістична перебудова в Україні та СРСР, на думку Майстренка, мала б розпочатися з повалення більшовицької диктатури, що вона придушила народну революцію у 1917-1921 рр. і введення ринкових відносин в обмеженому вигляді.

Після "Вперед" Майстренко видав кілька книжок з історії революційного руху та економіки України. Пізніше працював в Українському технічно-господарському інститут (м. Реґенсбурґ, Західна Німеччина).

Всеволод Голубничий був радикальнішим у поглядах за Майстренка. Він, зокрема,  виступав за плянову економіку, в якій плянування відбувається знизу вверх (від "консументів" до "продуцентів"), та відкидав будь-яку можливість поєднання ринкових відносин із соціялізмом у т.зв. "ринковому соціялізмі" ("ринок — це реставрація капіталізму").

Він був одним із найзначніших на Заході знавців марксистської економічної теорії та економіки СССР. Останню, на відміну від більшости зарубіжних фахівців, він розглядав не як гомоґенну цілісність, а як сукупність структур зі значними реґіонально-історичними та етнокультурними відмінностями.

Всеволод Голубничий

Поряд з господарством України та СССР і загальноекономічними питаннями цікавився історією поширення марксистських ідей у світі, соціялістичними перетвореннями у Китаї, діялєктичним матеріялізмом Мао Цзе-дуна.

Після "Вперед" брав активну участь у житті українців Північної Америки, у Нью-Йорку зорґанізував клюб для зустрічей та діялоґу між українською діяспорою та українцями-гостями із СССР, продовжував публіцистичну та наукову діяльність (його перу належать багато статей в "Енциклопедії українознавства"), викладав у Гантер-коледжі (Нью-Йорк).

Згодом провідні члени лівої УРДП роз’їхались по різних країнах: Майстренко поїхав до Канади, Голубничий до США, Борис Левицький залишився у Німеччині, став науковим співробітником фонду ім. Ф.Еберта.

------------------------------------------

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Володимир Дорошенко. Значіння "України irredenta-и" в історії розвитку української національної свідомості // Юліян Бачинський. Україна irredenta. — Берлін: Видавництво української молоді, 1924. — Стор. V-XXVIII.

Андрій Здоров. Український марксизм — короткий огляд перших кроків // "Україна модерна", Київ. — №14(3), 2009.

Маркс в Україні / Сергій Іщенко. Марксизм за 120 хвилин. — Київ: "Вперед", 2010. — Стор. 37-53.

Іван Майстренко. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. — Едмонтон: Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, 1985.

Іван Майстренко. Про книгу "До хвилі" та її авторів // Сергій Мазлах і Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. — Нью-Йорк: "Пролог", 1967. — Стор. 9-19.

Д.Б.Наумов. Николай Иванович Зибер. — Харьков: "Пролетарий", 1930.

Януш Радзейовський. Роман Роздольський: людина, діяч, науковець // "Україна модерна", Київ. — №14(3), 2009. — Стор. 166-177.

Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали. — Київ: Науково-технічний центр "Консалтинг", "Фенікс", 1993.

Іван Франко. Україна irredenta // "Житє і слово", Львів. — 1895, т. 4. — Стор. 470-483.

François Allisson. Classical Theories of Value in Russia: A Short Note on Ziber’s Influential Reading. ESHET Annual Conference 2011, Istanbul, 19-21 May, 2011.

Paul Burkett, John Bellamy Foster. Metabolism, Energy, and Entropy in Marx’s Critique of Political Economy: Beyond the Podolinsky Myth. Theory and Society, Vol. 35, No. 1 (February, 2006), pp. 109-126.

Raya Dunayevskaya. A Critique of Roman Rosdolsky’s Methodology and the Missing Dialectic. News & Letters (January, 1978).

John-Paul Himka. Young Radicals and Independent Statehood: The Idea of a Ukrainian Nation-State, 1890-1895. Slavic Review, Vol. 41, No. 2 (Summer, 1982), pp. 219-235.

Ernst Mandel. Roman Rosdolsky—A Genuine Marxist Scholar. Intercontinental Press (June, 1968).

Ancon G. Rabinbach. Roman Rosdolsky 1897-1967: An Introduction. New German Critique, No. 3 (Autumn, 1974), pp. 56-61.

ОСНОВНІ ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ МАРКСИСТІВ:

Микола Зібер

Теорія цінности і капіталу Д.Рікардо (1871)

Нариси первісної економічної культури (1883)

Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях (1885)

Сергій Подолинський

Про багатство та бідность (1876)

Про хліборобство (1877)

Громадівство і теорія Дарвіна (1879)

Ремесла j хвабрики на Україні (1880)

Людська праця і її роля в розподілі енерґії (1880)

Людська праця і єдність сили (1882)

Юліян Бачинський

Україна irredenta (1895)

Українська імміграція в З'єднаних Державах Америки (1914)

Більшовицька революція і українці. Критичні замітки (1925)

Микола Порш

Із статистики України (1907)

Про автономію України (1907)

Робітництво в Україні. Нариси по статистиці праці (1911)

П.Струве в українській справі (1912)

Автономія України і соціял-демократія (1917)

Україна в державному бюджеті Росії (1918)

Лев Юркевич

Національна справа і робітництво (1913)

Кляса і суспільство (1913)

Кооперація і робітничий рух (1913)

Україна й війна (1916)

Російські соціял-демократи і національне питання (1917)

Андрій Річицький (Анатолій Пісоцький)

Од демократії до комунізму (1920)

Наш спір (1921)

Тарас Шевченко у світлі епохи (1923)

Винниченко у літературі й політиці (1928)

Центральна Рада від лютого до жовтня (1928)

Основи українознавства (1929)

Карл Маркс, його життя й діяльність (1929)

Національне питання доби наступу соціялізму (1931)

Василь Шахрай

Революція на Вкраїні (1918)

До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною (у співавторстві з С.Мазлахом; 1919)

Георгій Лапчинський

Наша сучасна політика (1919)

Микола Скрипник

Історія пролетарської революції на Україні. Короткий начерк з портретами (1923)

Джерела до причин розламу в КПЗУ (1928)

Завдання комсомолу в соціялістичній перебудові країни (1929)

Непримиренних шляхом (1929)

Національне питання в програмі Комінтерну (1929)

Кляса і партія (1930)

Питання пролетарської революції на Україні (1930)

Зближення і злиття націй за доби соціялізму (1931)

За лєнінську філософію (1931)

Роман Роздольський

Фрідріх Енґельс про Україну (1927)

До національного питання. Фрідріх Енґельс і проблєма "неісторичних" народів (1964)

Роль випадків і "великих людей" в історії (1965)

Пролєтарі й батьківщина. Нотатки з приводу одного абзацу з "Маніфесту комуністичної партії" (1965)

Імперіялістична війна та питання миру (1960-і)

Історія виникнення Марксового "Капіталу" (1968)

Іван Майстренко

Більшовицький бонапартизм (1948)

Боротьбизм. Глава в історії українського комунізму (1954)

Кризові процеси в совєтській економіці (1955)

Сторінки з історії Комуністичної партії України (1967)

Національна політика КПРС (1978)

Історія Комуністичної партії України (1979)

Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні (1984)

Всеволод Голубничий

Промислове виробництво в Україні 1913-1956 рр. Статистична аналіза (1957)

Нарис історії Комуністичної партії України (1958)

До розуміння совєтської колєктивізації сільського господарства 1929 року (1961)

Діялєктичний матеріялізм Мао Цзе-дуна (1962)

Суть української культури й українська культура в діяспорі (1964)

Економічні системи у дії: США, СРСР і Франція (у співавторстві з Альфредом Оксенфелдтом; 1965)

Деякі економічні аспекти відносин між совєтськими республіками (1968)

Три лєкції про економiку України (1968)

Аґрарна революція 1917 року в Україні (1970)

Теорія вартости В.В.Новожилова (1972)

Марксоґрафія і марксолоґія. Що нам відомо про Маркса? (1974)

Телєолоґія макрореґіонів у довготермінових плянах Совєтського Союзу 1920-1990 (1975)

Економічна інтеґрація у Східній Европі. Детерміністський підхід (1977)

--------------------------------

Роман ТИСА, "Вперед", спеціально для "Історичної Правди"