"Совершенно секретно". Або як потрапити в архів

Щоб дізнатися правдиву історію життя своїх родичів, засуджених у часи Радянського Союзу, кожен може звернутися в архіви, в яких зберігаються відомості про політичні репресії.

Але там, де мова заходить про архіви комуністичних спецслужб, нерідко нехтується право людини на доступ до інформації.

Кілометри полиць людських доль

Залежно від того, як відбувалося падіння режимів на території підконтрольній комуністичній системі, зберігалися й архівні документи спецслужб. "Оксамитові революції", на кшталт падіння Берлінської стіни, зумовили збереження значної частини архівів.

1989: з цих людей почалося падіння Берлінського муру. ВІДЕО

Натомість у країнах Прибалтики майже відсутні такі архіви, оскільки революційний темп тут був повільніший, що дало змогу керівництву КДБ вивезти значну частину документів або ж просто їх знищити.

"Часто питання розсекреченості документів періоду Радянського Союзу вирішити складно передусім технологічно, адже йдеться про мільйони документів, які вдалося зберегти. Та жодна країна не може стати демократичною без розкриття архівів", – наголошує Володимир В’ятрович, директор Галузевого державного архіву СБУ в 2008-2010 роках.

У Європейській мережі державних установ, які займаються документами таємних поліцій, зафіксовано сотні тисяч архівних документів.

Так, у Словаччині збережено архів обсягом 1,8 кілометра полиць, в Угорщині — 4 км полиць, у Німеччині – 4,6 км полиць, у Болгарії — 20 км полиць, у Чехії — 34 км полиць, у Польщі — понад 87 км полиць

Користування цими архівами як громадянами тих держав, так і іноземцями, регулюється відповідним законодавством. Серед його ключових положень, зокрема, є полегшений доступ до інформації про осіб, причетних до функціонування комуністичних органів безпеки та карально-репресивної системи.

Інший підхід до архівів демонструє російський уряд, який у 2004 році між країнами СНД ініціював угоду, що мала б регулювати політику в галузі розсекречення архівів. У 2011 році на засіданні Ради міністрів закордонних справ СНД, яке відбулося 8 квітня в Києві, цю угоду було розширено.

Згідно з угодою, жодна з країн цього об’єднання не може відкрити доступ до архівів радянського періоду без надання дозволу всіх інших країн. Також угода забороняє країнам ухвалювати самостійні рішення про розсекречення інформації, якщо вона зачіпає інтереси інших країн-учасниць.

"Архівна" угода СНД може закрити від людей радянські архіви

На початку 2012 року цю угоду, крім Росії, вже підписали Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Узбекистан.

"Україна поки не підписалась під це, – зауважує Володимир В’ятрович. – Інакше ця угода фактично унеможливила б відкриття архівів спецслужб СРСР, а отже, й доступ до правдивої історії".

Іноземні дослідники, озброївшись юридично, відстоюють право доступу до радянських архівів. Адже іноземці активно користуються українськими архівами, натомість вітчизняні історики вивчають більш спокійні теми.

"Іноземні дослідники називають Україну тим віконечком до історичної правди, яке вже зачинене в інших країнах колишнього СРСР", – додає Аліна Шпак, яка у 2008-2010 роках перебувала на посаді заступника директора Архівів СБУ.

Документ поза зоною досяжності?

Одна з найбільших і найцікавіших колекцій документів про функціонування комуністичного режиму в Україні зберігається в Галузевому архіві Служби безпеки – це понад 800 тисяч справ від 1918 до 1991 року.

Більшість цих матеріалів не містить жодної цінності для оперативного розшуку, натомість є безцінними історичними джерелами для дослідників, істориків, журналістів і власне громадян, які дошукуються правди про своїх репресованих родичів.

Водночас доступ до фондів цього архіву обмежений уже тому, що міститься він на території з особливим режимом.

Відкриті архіви цікавлять "тільки" 600 людей на рік?

А таких архівів, де зберігалися б документи радянських спецслужб, чимало в Україні. Хоч і минуло 20 років з часів розпаду СРСР, досі остаточно не вирішено питання відкриття радянських архівів.

Зокрема, тільки на папері "функціонує" Центральний архів національної пам’яті, діяльність якого передбачала б збирання, ведення обліку, зберігання, надання доступу та використання документів радянських спецслужб.

Поки не вирішиться це питання, доти спекулюватимуть доступом до архівних документів.

"Кажучи про право доступу до архівів, громадянин повинен пам’ятати про статтю 34 Конституції, яка дає право доступу на інформацію загалом, – наголошує Аліна Шпак. – На жаль, як зрештою в багатьох інших сферах суспільного життя в Україні, якщо хочеш реалізації свого права, то вмій його відстоювати.

Отже, хочеш отримати інформацію з архіву, налаштуйся на те, що треба за це поборотися, зокрема стати юристом, істориком, архівістом в одній особі".

Законодавство України не передбачає обмеження доступу до документів із радянськими грифами, та з іншого боку – не існує закону, який би регулював доступ до архівів КДБ. Тому й не дивно, що самі історики та науковці, які вже не один раз готували запити в архіви, часто залишаються ні з чим.

Випадки обмежень у доступі до архівів почастішали. СТАТИСТИКА

Архівісти відмову в доступі до документів про діяльність спецслужб нерідко аргументують грифом "Совершенно секретно".

Як стверджує Аліна Шпак, у Радянському Союзі понад 90% документів мали гриф, що значило, що інформація в документі становить державну таємницю.

"Слід розуміти, що документи, які містили інформацію про державну таємницю Радянського Союзу, не мають стосунку до держаної таємниці держави України. Наприклад, документи 19-20 років чи військові карти 40-х років минулого століття.

Інколи траплялися й просто курйозні випадки, коли на плакати з Елвісом Преслі накладали відповідний гриф. Чи становить цей документ інформацію про державну таємницю для України? Здоровий глузд каже "ні". Це ж саме стосується й кримінальних справ служб безпеки вже неіснуючої країни", – вважає Аліна Шпак.

Підставою для обмеження доступу до документів є тільки грифи держави Україна "таємно", "цілком таємно". Більш того, такі документи мають супроводжуватися власне грифом, номером примірника документа, статтею зводу відомостей, що становить державну таємницю, на підставі якої здійснюється засекречення, назвою посади та підписом особи, що наносить гриф.

У будь-якому іншому випадку документ не може вважатися таємним і працівники архівів зобов’язані його надати.

Володимир В’ятрович також додає: загартовані ще з часів СРСР працівники архівів часто з острахом ставляться до документів під грифом і неправомірно відмовляють у наданні матеріалів.

Хорошковський плутає український гриф "Таємно" і радянський "Секретно"

"Свобода доступу до інформації гарантована нашим законодавством. Якщо існують якісь обмеження, наприклад, конфіденційна інформація про особу, можна надавати анонімізовану копію цього документу, тобто з вилученим фрагментом конфіденційної інформації. Власне, це регламентовано в деяких країнах посттоталітарного режиму", – каже В’ятрович.

Правник архіву Ігор Усенко підкреслює, що існує ще й політичний інтерес в архівному питані: "Цікавитися архівами мають усі, а не тільки історики. Архіви – це безцінна річ. Кожний має навчитися ними користуватися – від студента до дослідника.

Звісно, щоб деполітизувати архіви, потрібна генерація нових чиновників, які не боятимуться приймати рішення й доведуть справу відкриття архівів до кінця".

Право на правду

Зіткнувшись із тим, що є таємницею держави, а що інертністю працівників архівів, – група авторів, які у 2008-2010 роках працювали в Галузевому державному архіві СБУ й займалися питанням розсекречення раніше таємних архівів КҐБ, підготували практичний порадник із доступу до архівів "Право на правду".

Він має допомогти в боротьбі за право на доступ до інформації, допомогти достукатися до працівників архівів і відшукати правду про минуле.

Читайте також: "Хочете користуватися архівами КГБ? Спитайте нас, як"