In Memoriam. Дмитро Федорів, господар хати з Олегівської, 10

Цей будиночок на схилі гори Щекавиці, схожу на сільську, знають сотні людей. Його називали "хатою правди". У 1988-му тут проходили засідання УКК та УГС, зустрічі колишніх політв’язнів.

Цю хату на схилі гори Щекавиці, схожу на сільську, знають сотні людей. Її називали "хатою правди".

Господар, Федорів Дмитро Іванович (народився 7 листопада 1930 року в м. Жидачів Львівської обл.), у кінці 1960-х – на початку 1970-х років працював хореографом переслідуваного владою народного фольклорно-хорового колективу "Гомін", а потім надовго став безробітним, у 1987 р. відважно надав свій приватний дім Українському культурологічному клубу, незважаючи на неофіційні попередження КГБ, для проведення громадських вечорів.

У 1988-му тут проходили засідання Київської філії Української Гельсінської Спілки, наради Всеукраїнської координаційної ради УГС, зібрання та зустрічі колишніх політв’язнів.

Дмитро Федорів та його легендарна хата

Через те Дмитро Федорів зазнавав постійного тиску з боку міліції, КГБ, Подільського райкому КПУ.

У його будинку тимчасово мешкали керівні діячі та активісти УГС, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Анатолій Лупиніс, Олександр Орос та багато інших.

Попри кагебістські провокації та залякування, візити міліційних та партійних чиновників, тут проходили резонансні публічні вечори УКК.

17 січня 1988 р в його помешканні відбувся організований Українським культурологічним клубом перший громадський вечір пам’яті ще забороненого Василя Стуса з доповіддю Михайлини Коцюбинської, виступами Євгена Сверстюка, Зіновія Красівського, Василя Ґурдзана, Степана Сапеляка, Вячеслава Чорновола, Олеся Сергієнка, Михайла Гориня.

Після здобуття Україною державної самостійності домівка славного патріота Дмитра Федоріва на Олегівській, 10 і надалі була, до останніх днів його життя, місцем зібрань борців за національну незалежність.

Дмитро Іванович (у першому ряду справа) з друзями з УКК і УГС

Помер Дмитро Федорів уранці 9 квітня 2012 року, на 82-му році життя. Прощання з небіжчиком відбудеться у середу, 11 квітня, о 14-й годині на його рідному подвір’ї на вул. Олегівській, 10, поблизу станції метро "Контрактова площа", навпроти Житнього ринку. Похований він буде на Лісовому цвинтарі.

Вічна пам’ять мужньому борцеві за Україну!

Олесь Шевченко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Петро Борсук, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Євген Обертас, Микола Горбаль, Олександр Ткачук, Тарас Компаниченко

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.