"Прогресивний націоналіст" Грушевський і поляки. Історія стосунків

В березні 1917 року в Києві утворилася Центральна Рада. Її головою заочно було обрано Михайла Грушевського, який із історика перетворився на політика.

"Історична Правда" публікує статтю польського дослідника Лукаша Адамського, котрий вивчав постать Грушевського з точки зору його ставлення до наших західних сусідів.

----------------------

Стосунки Михайла Грушевського та поляків – головна тема моєї монографії "Прогресивний націоналіст", яка в листопаді минулого року з'явилася в польських книгарнях – через різні обставини не були докладно досліджені українськими істориками.

Більшість авторів, які взагалі писали на цю тему, не змогли уникнути аналітично непереконливого (а через свій екзальтований патріотизм просто смішного) протиставлення: з одного боку – Великий Вчений, стійкий патріот та боєць за права українців на їхніх етнічних землях, з іншого – польське суспільство, котре в результаті свого шовінізму, націоналізму та – у найлагіднішій версії – нерозуміння об’єктивної слушності вимог Грушевського ускладнювало діяльність історика.

Дослідники відрізнялися рівнем свого ототожнення з поглядами і діяльністю вченого, але спільним для них було прихильне ставлення як до загальної суспільно-політичної активності Грушевського, так і до його основних тез щодо ролі Польщі та поляків у житті українців.

Відійти на відстань від сукупності діяльності та поглядів Грушевського взагалі спромігся мало хто.

Так, політичні візії цього справді великого вченого неодноразово критикувалися. Також Михайлу Сергійовичу закидали надмірний ідеалізм та віру в народ.

Історик не політик. Грушевський розбудив країну і... приспав

Натомість не підважувано ядра історичних концепцій Грушевського – про існування протягом століть єдиної, неподільної української нації, яка була стійким та самостійним підметом історії.

Позитивні оцінки викликала також політична діяльність історика, спрямована на культурне зближення людності тих територій Австро-Угорської та Російської імперії, а потім Польщі, Чехословачини, Румунії та Радянського Союзу, які були заселені переважно україномовним селянством.

Це частково зрозуміло, адже історична схема Грушевського була побудована на основі засад етнонаціоналізму – цього поняття я вживаю не в пейоративнім, а в нейтральнім контексті – і становить стрижень домінуючої досі в Україні інтерпретації власної історії. Либонь дає ідеологічне обґрунтування існування української держави.

Цей вступ ставить собі за мету не образити чиїсь патріотичні почуття, а лише побудити чи навіть спровокувати до мислення холодними категоріями.

Якщо він не знеохотить українських читачів до подальшого читання моєї статті і книги, то, сподіваюся, не відлякає їх також головна теза "Прогресивного націоналіста" - що діяльність та погляди Грушевського демонструють усі ознаки ідеології націоналізму, як їх окреслює сучасна європейська наука.

"Грушевский создал мову и историю, основанную на вражде России и Малороссии"

Націоналізм, який маю на увазі, належить розуміти не як синонім браку толерантності, шовінізму чи антидемократизму, а як певну політичну ідею та систему цінностей, що між іншим сприймає націю як найважливішу спільноту кожної людини, у ситуаціях конфлікту лояльностей чи інтересів наказує солідаризуватися власне з нацією, а не з релігійною, територіальною чи родинною спільнотами, а приналежність до нації не трактує як акт вільного вибору.

Самої постаті Михайла Грушевського українському інтелігентові представляти не треба. Згадаймо тільки те з його біографії, що здається необхідним для розуміння його ставлення до поляків.

Майбутній історик народився у 1866 році в Холмі, куди його батько потрапив на хвилі інтенсивної русифікації Польського Королівства, що настала по Січневім Повстанні 1863-64 рр. У віці трьох років він переїхав з родиною на Кавказ, де перебував аж до закінчення гімназії.

Університетську освіту отримав у Києві, де став учнем видатного історика Володимира Антоновича, за походженням поляка, але за вибором українця, одного з керівників українського національного руху. Завдяки Антоновичеві у 1894 році 28-літній дослідник почав працювати у Львівському Університеті професором кафедри всесвітньої історії з особливим урахуванням історії Східної Європи.

У Львові Грушевському спрогнозували президентство в незалежній Україні

У Львові він жив і працював двадцять років, долучаючись до діяльності українського руху на землях, що входили як до складу Австрії, так і Росії. У 1917-1918 рр. був головою Української Центральної Ради, а через це символічно очоловлював український рух у переломнім моменті, коли в результаті революції в Російській імперії вдалося створити ефемерну – як виявилося – українську державу.

У загальній українській свідомості значно менш відомою є діяльність Грушевського на еміграції у Західній Європі – коли став на чолі радянофільської частини українських есерів він засуджував відновлену Українську Народну Республіку, яка під проводом Симона Петлюри відмовилася від претензій на частину Волині й Галичину, а у війні більшовицької Росії з УНР та Польщею бажав перемоги цій першій.

Обкладинка книги Лукаша Адамського "Прогресивний націоналіст. Михайло Грушевський і його погляди на Польщу та поляків"

Врешті у 1924 році Грушевський повернувся до Радянського Союзу. Помер у 1934-му в Кисловодську, по трьох роках життя у Москві, куди був виїхав, змушений цькуванням його та його учнів у Києві.

Як можна здогадатися з обставнин життя Грушевського, він не тільки часто зустрічався з поляками, а й у львівськім періоді жив у місті здомінованому поляками та польськомовною культурою. Проте, як правило, контактів з польською інтелігенцією уникав, польськомовних текстів не писав, до польських часописів жодних своїх текстів не посилав – так як чинили це інші галицькі українські інтелектуали, хоч би Іван Франко.

Які були стосунки між Грушевським і Франком у Львові

Ба більше – у листуванні з поляками історик часто послуговувався українською, російською, французькою, німецькою мовами, але ніколи польською. Після 1901 року, коли посилився конфлікт, пов’язаний з правами української мови у Львівськім Університеті, розпочатий великою мірою через безкомпромісну позицію Грушевського, він узагалі припинив стосунки зі своїми польськими колегами.

Проте важливішою від цієї приватної "блискучої ізоляції" Грушевського стосовно польської інтелігенції була його політична постава та дослідницький світогляд.

Вчений, будучи суспільним діячем та політиком, мусив неодноразово окреслювати стратегію українського національного руху щодо поляків та Польщі. Натомість як академічний дослідник історії, автор величезної "Історії України-Руси", а заразом як історик-публіцист він мусив у своїх працях відповідати на питання –  яку роль виконувала Польща та поляки в українській історії.

В обидвох випадках його відповідь була дуже радикальна.

Грушевський неодмінно висловлювався проти будь-якої співпраці з поляками - причому не тільки з польськими консервативними елітами, що правили Галичиною, але також і з лівою частиною польського національного руху.

Його історичні роботи, незалежно від читача, до котрого були скеровані, постійно виголошували тезу про дуже негативну роль Польщі в українській історії.

1988 рік. Як "Історія України-Руси" Грушевського повернулася до Києва

Історичні стосунки Польщі й України зводяться до того, що українську народність обікрала польська. Вона заволоділа багатствами України – її землями. Вона поглинула упродовж століть усе видатніше, що з’являлося в українському середочищі, й звела українську народність до маси робітників, які працюють на представників польської народності й культури – так у публіцистичній роботі викладав своє "credo”.

Нехіть до політичної співпраці з поляками була – як мала довести історія – контрпродуктивна, але можна її раціонально поясніти. Грушевський бо вважав, що цілі польського та українського національного руху є радикально суперечними.

У першім випадку йшлося про будову на всіх або частині литовських та руських територій колишньої Речі Посполитої відновленої держави польської політичної нації, у другім – про створення держави або автономної одиниці українського народу на "етнічно українських" землях.

Ця суперечність - котра дійсно існувала - виникала з того, що як історик, так у принципі й цілий український рух трактував націю як етнічну спільноту, а не як суспільство, пов’язане перед усім вузлами громадянського характеру, спільною культурною чи державною традицією, спільними інститутами і політичною волею бути разом.

Грушевський не визнавав існування політичних націй - на кшталт швейцарців чи американців. Засада, що етнічні кордони мусять корелюватися з політичними, була для нього єдиною. При цьому він виходив з того, що критерії, які вирішують питання етнічної ідентифікації, є ясними та очевидними.

Цієї віри не похитнули навіть проблеми з проведенням етнографічної межі, котра мала слугувати підставою кордону між білорусами та українцями, як це виявилося під час переговорів між представниками Української та Білоруської Народних республік у квітні 1918 року.

Кому належав Брест у 1918 році? Суперечка між УНР та БНР

Врешті одній етнічній групі, ідентичній для нього з нацією, він надавав виняткове право на дану територію, а для боротьби з "окупантами", незалежно від обраних методів, він дуже часто знаходив виправдання.

І зрозуміло, що домінуюче у ХІХ столітті серед поляків переконання про те, що нація не є тим самим, що народ чи етнічна група, а вона є спільнотою перш за все політичною, та що руські землі колишньої Речі Посполітої – Червона Русь, Волинь, Поділля та Україна (як раніше називано Київщину) – становлять невід'ємну частину території польської політичної нації, мусило натрапити на міцний опір Грушевського.

Адже так само це переконання натрапляло на міцний спротив його попередників – ідеологічних лідерів українофільського руху Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова тощо.

Культурна, політична та економічна перевага поляків в Галичині, зловживання адміністрації, представленої переважно поляками, нарастаюча напруга на національнім ґрунті, викликана в тому числі й сутичками польських та українських прихильників "національних демократій", до загострення яких Грушевський своєю радикальною поставою причинився, додатково вплинули на атмосферу, у якій працював історик.

Ці чинники знеохочували його до компромісів з поляками, а заохочували приймати радикальні позиції - приміром, захищати Мирослава Січинського, вбивцю намісника Галичини Анджея Потоцького, чи студентів-хуліганів, котрі влаштовували скандали і бійки у Львівськім університеті.

Захищав їх, бо виходив з точки зору, що провину за їхні дії несе перш за все польське суспільство, що сповідало погляди, несумісні з засадами демократії, толерантності та справедливості. Вважав, що це cуспільство позбавляло українців їхніх національних прав.

Якщо йдеться про образ Польщі, котрий історик відкривав перед читачами при численних оказіях у своїх працях, то він справді не мав світлих барв. Він був – там, де йшлося про загальний погляд на польську історію – відбиттям у кривім дзеркалі історичної думки краківської школи, перш за все праць Юзефа Шуйського та Міхала Бобжинського, доповнених численними коментарями самого Грушевського, зокрема щодо стосунків польсько-руських.

Західним сусідам українців Грушевський постійно приписував своєрідний "імперіалізм", прагнення завершити політичне підкорення українських земель, яке відбулося між ХІV та XVI століттями, культурною та релігійною асиміляцією їхніх мешканців. Ця "idée fixe" слугувала йому поясненням всіляких аспектів багатовікового співіснування та взаємних стосунків поляків і русинів.

Професор тим самим не пішов ані за Пантелеймоном Кулішем, який після праць в архівах діаметрально змінив думку з цього приводу, ані за Михайлом Драгомановим, котрий, представляючи історію польсько-руських стосунків, старався також помічати деякі позитивні речі, що витікали з факту замешкання українців із поляками в одній державі.

Постяє, звичайно, питання про внутрішнє поєднання поглядів Грушевського як професійного історика з одного боку та публіциста і політичного діяча – з іншого. Чи дійсно, як висловився польський критик "Історії України-Руси" Людвік Колянковський, результати наукових праць українського дослідника певною мірою суперечать його публіцистиці?

Перед усім впадає в око тон думок, поміщених в академічних трудах, зазвичай досить зважений, часом немилосердно нудний, хоч також у них трапляються – як вже зауважував сам Колянковський – фрагменти цілковито публіцистичні.

Натомість у популярно-наукових працях, особливо в літературі для ширшого кола читачів, твердження історика набирають нерідко крайних форм. Саме емоційністю оцінок, а не їхнім змістом, публіцистика Грушевського відрізняється від його статей наукового характеру.  

Проте суперечності також траплялися. Адже Грушевський як науковець допускав, що кривди, зазнані від шляхти руським селянством та козацтвом, не виникали з національних причин, а лише були так сприйняті через різницю віри та мови. Заразом  в інших місцях "Історії України-Руси" він представляв цей самий гніт як національний.

Ярема Вишневецький - такий же українець, як і Хмельницький

У більш амбітній публіцистиці історик указував на складність націєтворчих процесів, і навіть визнавав, що українська нація може не постати у територіальному вигляді, котрого собі бажала українська інтелігенція - зокрема, сам Грушевський із його проектом України майже від Закопаного [курорт неподалік Кракова, в передгір'ї Татр - ІП] до Кавказу.

Одночасно свій предмет досліджень, тобто історію України та української нації, що тільки мала повстати завдяки праці української інтелігенції, Грушевський трактував як очевидне буття, що протягом століть існувало в одній та неподільній іпостасі та одному територіяльному кшталті.

Він із радістю сприймав тих, котрі вирішили стати українцями; ба – навіть підтримав своїм авторитетом публікацію групи польськомовних українців, зосередженої навколо Вячеслава Липинського.

Водночас образ нації як чисто етнічної спільноти, сполученої зв’язками крові, образ, так характерний для пізнішого інтеґрального націоналізму, був чужий Грушевському. При цьому він засуджував тих, хто змінював свої національні вподобання – чи в минулому, чи в сучасні Грушевському часи - у небажаному для представників українського національного руху напрямку.

Кажучи простіше: якщо поляк ставав українцем – це добре, якщо українець ставав поляком – погано.

Важко однозначно сказати, чи Грушевський усвідомлював собі ці суперечності, чи вони виникали в ньому мимоволі. В кожнім разі вони були ефектом напруги між обов’язками історика – дослідника з позитивістським методом досліджень з одного боку та патріотичними відчуттями, повинностями діяча українського національного руху, що прагнув "розбудити" українську націю, і політичною дійсністю, що потребувала простих зрозумілих для кожного гасел - з іншого.

Українського історика характеризували також інші прикмети мислення націоналістів – схильність до мінімалізування значення поразок, завданих силами, що сприймалися як "чужі"; виявлення проявів національного суперництва чи дискримінації на національнім тлі там, де роль могли були грати інші чинники; порушення світоглядної нейтральності, захист "своїх", хоч би були вони звинувачувані в найтяжчих злочинах…  

Націоналізм Грушевського неодмінно поєднувався з багатьма лівими переконаннями, що виражалися у вимаганнях радикального покращення ситуації українського люду чи демократизації політичного життя в Російській Імперії.

Як правило, він не поділяв гасел національного егоїзму, переконання, що нації ведуть боротьбу за виживання. Був теж далекий від шовінізму. Зрештою сам історик, хоч слова "націоналізм" уживав зазвичай в пейоративнім контексті, писав теж про "націоналізм прогресивний", гідний схвалення. Схоже, він вважав це синонімом патріотизму.

Позицію Грушевського з багатьох питань можна зрозуміти, як і його нелюбов до поляків – були вона наслідком його прагнень, щоб українська нація сформувалася на якомога ширшій етнічній основі і була визволена від політичних, економічних, культурних, духовних польських впливів.

Прометеї двох народів. Люди, які примиряли Україну і Польщу

Однак історик не задумувався над ціною, яку несло прийнаття такої моделі для самої української нації, а також над політичними, економічними та культурними наслідками радикалізму претензій щодо поляків для українського національного руху та перспектив здійснення його головних вимог.

Нехіть професора до будь-яких компромісів була цілковито контрпродуктивна. Це було помітно в 1917 та 1918 рр., коли керована ним Україна завзято боролася за Підляшшя та Холмщину, впроваджувала радикальну реформу, що зрівнювала статус поляків, їхньої мови і культури зі статусом білоруської нації, яка на той час фактично не існувала.

Це прирікало українців на конфронтацію з Польщею. І результат цієї конфронтації – як це незабаром виявилося – зовсім не мусив бути для них корисний.

Крім того, при такій політичній стратегії єдиним можливим союзником виявлялася Росія, навіть ця тоталітарна, більшовицька...

Читайте також: "Доля членів Центральної Ради в СРСР"