Дата нон грата. До чого ж приурочено День флоту України?

Перша неділя липня - День флоту України. Але чому саме цього дня?

Кожен Президент - по-своєму...

В указі президента України №1053/2008 від 18 листопада 2008 року "Про День флоту України" тодішній Глава нашої держави Віктор Ющенко розпорядився "з метою відродження та розвитку національних морських традицій":

1. Установити в Україні професійне свято працівників морського і річкового флоту та військовослужбовців Військово-Морських Сил Збройних Сил України - День флоту України, яке відзначати щорічно у першу неділю липня.

2. Визнати такими, що втратили чинність, Укази Президента України від 29 червня 1993 року N236 (236/93) "Про День працівників морського та річкового флоту" та від 24 березня свято працівників морського і річкового флоту та військовослужбовців Військово-Морських Сил Збройних Сил України".

Та позаяк в Указі Президента України на цьому поставлено крапку, то так і залишилося загадкою те, чому ж День флоту України приурочено саме до першої неділі липня.

Автор цієї публікації припускає, що для Віктора Ющенка принциповим було на будь-яку іншу дату перенести професійне свято військових моряків.

Бо попередник Ющенка на посту Президента, Леонід Кучма, приурочив цю дату до 1 серпня тому, що цього дня 1996 року завершилися перші оперативно-тактичні навчання Військово-Морських Сил України, на котрих честь тодішнього Глави держави як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України під час його перебування на фрегаті "Гетьман Сагайдачний" над цим кораблем підняли президентський штандарт.

"Ще як були ми козаками"

Та насправді наші військові моряки мали більш давні "дні народження". Тим паче, що, за традицією, якщо не відома дата підписання конкретного документа про створення флоту, то його "уродинами" вважають день першої звитяги, здобутої ним.

Приміром, свято ВМФ США приурочено до першої перемоги в 1775 році флотилії Поля Джонса над британським флотом під час війни Штатів за незалежність.

Сидір Білий і Чорний Корсар. Як козаки з Джоном Полем Джонсом воювали

Руський флот, за свідченням візантійських літописців, переміг греків під Константинополем 860 року.
Своєю чергою, перемогу українських козаків над турецьким військово-морським судном у Чорному морі в квітні 1492-го засвідчено у скарзі татарського хана Литовсько-Руському князю.

Упродовж наступних 150 років наші "москітний флот" і морська піхота, до складу яких часто входили, відповідно 300 чайок і 20000 запорожців, домоглися того, що Чорне море часто називали Козацьким.

Моряки синьо-жовті з 1917 року

Жовто-синій стяг уперше піднято над кораблем, міноносцем "Завидный", у липні 1917 року в Одесі. Як Державний Прапор Української Народної Республіки він вперше майорів 24 грудня того ж року в тому ж порту над лінкором "Воля".

Двома днями раніше в Києві створили Генеральний секретаріат морських справ, що займався як військовим, так і торговельним флотами. А 29 квітня того року жовто-блакитні прапори підняла частина кораблів російського Чорноморського флоту, більшість офіцерів і матросів якого в усі часи набиралися в Україні.

Натомість про Військово-Морські Сили сучасної Української держави вперше мова зайшла 24 серпня 1991 року в постанові Верховної Ради "Про військові формування в Україні". Присягу на вірність народові України першими прийняли 18 січня 1992 року військовослужбовці 3-ї школи водолазів ЧФ, а 26-го - 17-ї бригади кораблів охорони водного району Кримської військово-морської бази.

Підйом прапора на судні ВМС України

Однак Указ про створення ВМСУ підписав 5 квітня 1992 року тодішній президент Леонід Кравчук. А 21 липня того року першим кораблем, який, водночас, підняв Державний Прапор України, увійшов до складу ВМСУ й одразу ж після цього пройшов бойове хрещення, позаяк був обстріляний тоді російським десантним судном, став сторожовик (а за міжнародною морською термінологією - фрегат) СКР-112 ще не поділеного між Україною й Росією Чорноморського флоту.

"Братній" вогонь

Стріляли по сторожовику з носових 30-міліметрових артилерійських установок малого десантного корабля на повітряній подушці МДК-184, який теж входив до складу Чорноморського флоту (далі - ЧФ). І якби влучили в СКР-112, на якому було 40 тонн вибухових речовин, то розірвали б його на друзки разом з усім 96-особовим екіпажем цього корабля - вісьма офіцерами, шістьма мічманами, 27-ма старшинами та 55-ма матросами.

МДК-184 ще й ризикував викликати на себе у відповідь вогонь двох універсальних артилерійських установок АК-729 - спарених 76-міліметрових гармат із боєкомплектом у 1400 снарядів, розміщених в кінцевій частині корпусу СКР-112. Незважаючи на це, той був атакований, окрім МДК-184, ще й малим протичовновим кораблем МПК-93 та ракетним катером на підводних крилах РК-260 із того ж ЧФ.

Обидва неодноразово перетинали курс сторожовика й скидали швартові кінці, аби, намотавши їх на гвинти СКР-112, зупинити його навіть після того, як із нього передали радіоповідомлення: "Іду під Державним Прапором України. Знаходжуся в територіальних водах України. Уся відповідальність за можливі наслідки лягає на вас".

Однак його атакував ще й сторожовик ЧФ "Разительний", на якому в повній готовності стояла група захоплення - озброєні морські піхотинці. Перед абордажем він ще й намагався протаранити гвинти і рульовий пристрій СКР-112.

А в цей час над тим кружляли два гідролітаки Бе-12, чиї пілоти отримали наказ імітувати торпедну атаку по СКР-112. Та позаяк командування ЧФ проігнорувало прохання командира цієї авіаланки повторити той наказ при включеному магнітофоні, бо льотчик побоювався особистої відповідальності за провокацію проти сторожовика, озброєного артустановками, то атака на СКР-112 із повітря не відбулася.

1988: радянський фрегат атакує американський крейсер під Ялтою (ВІДЕО)

До того ж, невдовзі гідролітаки від сторожовика відігнав його "ангел-хоронитель" - винищувач СУ-27, пілот якого присягав на вірність народу України. Відгукнувшись на виклик командування Одеського військового округу рятувати сторожовик від розстрілу чи абордажа, пілот СУ-27 стартував з аеродрома Бельбек у Криму навіть попри те, що командування ЧФ направило на злітні смуги летовища ракетну установку "Град".

На допомогу СКР-112 вийшли й дислоковані в Балаклаві та Одеси прикордонні кораблі, чиї екіпажі теж присягнули на вірність народу України. Ескортуючи СКР-112, вони перервали спробу гідрографічного катера ЧФ закрити сторожовику вхід в Одесу, де той, відірвавшись нарешті від переслідування завдяки вдалому маневруванню, щасливій випадковості, винищувачу СУ-27 та прикордонникам, благополучно відшвартувався.

Чому ж малий десантний корабель на повітряній подушці МДК-184 чотири рази обстрілював СКР-112, а малий протичовновий корабель МПК-93, ракетний катер на підводних крилах РК-260 та сторожовик "Разительний" намагалися вивести його з ладу?

А тому, що екіпаж СКР-112 на чолі з капітан-лейтенантом Сергієм Настенком не бачили іншого виходу зі ситуації, про яку двома словами не розповісти. Тож усе за порядком.

"Ми вже не ті!"

24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила не лише Акт проголошення незалежності нашої країни, а й постанову "Про військові формування в Україні". А 14 листопада того ж року Президія Верховної Ради схвалила текст військової присяги й тимчасове положення про порядок її складання.

Коли ж 1 грудня 1991-го Всеукраїнський референдум, у якому взяли участь 97% військовослужбовців ЧФ, підтвердив той Акт, то "за" висловилися майже 75% моряків-чорноморців.

Причому це були не лише українці.

Приміром, капітан 2 рангу Железков з управління військової контррозвідки ЧФ, добровільно присягаючи 26 червня 1992 року на вірність народу України, пояснював свої мотиви так: "Дійшов висновку, що було б аморально працювати в Службі безпеки, не присягнувши народові України. Було б неприродньо працювати в спецслужбі на території незалежної держави, не присягнувши їй".

Своєю чергою, командир батальйону морської піхоти майор Вiталій Рожманов, який склав присягу народові України 22 лютого 1992 року, зробив свій вибір на користь нашої держави ще тоді, коли керівництво СРСР перекинуло його до Баку.

Бо згодом розповідав начальнику прес-центру Військово-Морських Сил України капітанові 2-го рангу Миколі Савченку: "Ми зрозуміли, що нас кинули воювати з народом Азербайджану, виконувати полiцейські функції, зробити все, аби залякати людей, убити в них національний дух, усяку віру і прагнення до волі".

А в серпні 1991 року Рожманову та його підлеглим наказали знищити на аеродромі в Бельбеку в Криму... літак президента Росії Борса Єльцина, який збирався прибути туди для глави визволення СРСР Михайла Горбачова, заблокованого на курорті Форос. Однак дали "відбій", бо в Бельбек прилетів не Єльцин, а віце-президент Росії Руцькой.

Тож коли командуючий ЧФ адмірал Ігор Касатонов зажадав від Рожманова присягати не Україні, а СНД, то почув відповідь: "Морська піхота вже зробила свій вибір. Нас багато чому навчили Баку, Карабах, Тбiлiсi. Ми вже не ті!"

Утім, цілком можливо, що ті, хто обрав 1991-1992 роках Україну, керувалися не лише мораллю.

А інакше перший Президент Леонід Кравчук не підписувавав би 18 грудня 1991 року Указ про підвищення в 1,9 раза грошового забезпечення військовослужбовців, а в першому півріччі 1992-го будівельне управління ЧФ не збудувало б для моряків-чорноморців за рахунок коштів міністерства оборони України 393 квартири загальною площею 25 168 квадратних метрів і гуртожиток на 110 місць у Феодосії.

"Хто годує флот?"

Газета ЧФ "Флаг Родини" в публікації "Хто годує Чорноморський флот і Севастополь, чому чорноморці проголосували за незалежність України?" капітана 2-го рангу Пасякіна - спеціального кореспондента друкованого органа міністерства оборони СРСР - газети "Красная звезда", мотивувала волевиявлення військових моряків так:

"Основні сили флоту знаходяться на території України, й вона повинна вершити його долю; у складі Чорноморського флоту багато українців серед офіцерського й мічманського складу, який є кістяком флоту.

Значна частина воїнів строкової служби також українці. Особливо підвищився їх відсоток після нової системи призова, коли призовників з України не можуть послати служити без їхньої волі за межі республіки.

Чи такий факт: 98% поставок чорноморцям виробляє Україна. Цифри переконують краще усяких закликів і гасел. Тим паче - ті, що стосуються продовольства. Адже голодний час надходить".

Так чи інакше, але рішення керівників України, Білорусі й Росії від 8 грудня 1991-го про припинення існування СРСР сприйняли на ЧФ спокійно.

1991: Радянський Союз убив сам себе (ВІДЕО)

Більше того - там тоді зовсім не сперечалися з приводу заяви першого командуючого Військово-Моських Сил нашої країни віце-адмірала Бориса Кожина: "Україна як спадкоємиця СРСР, має право на 1/15 частину радянського флоту. Кораблі радянського Чорноморського флоту - 350 вимпелів - якраз відповідали б її частці в загальносоюзному спадку".

До того ж, якщо навіть 62% кораблів Тихоокеанського флоту будувалися в Миколаєві, Херсоні, Керчі й Феодосії, то Україні мали належати принаймні 90% ЧФ, приписаних до її портів.

Відтак капітан 1 рангу Анатолій Данілов згадував:

"Чорноморський флот з кінця грудня 1991 року й у першу декаду січня 1992 року повністю підпорядковувався Києву і виконував його розпорядження. Жодного факту непокори на ЧФ в цей період не спостерігалося.

На кораблях, у військових частинах і в штабах з'єднань жваво обговорювались перспективи подальшої служби в Україні, місцеві друкарні штампували бланки з текстом української присяги. Був період, коли навіть система зв'язку "В'юга" (управління ядерною зброєю) була заведена на Київ.

Тим більше, що 30 грудня 1991 року у Мінську держави - учасниці СНД підтвердили своє законне право на створення власних Збройних Сил згідно з їхнім національним законодавством. На підставі цього об'єкти союзного підпорядкування, які знаходяться на території України, що стосувалося і ЧФ, ставали її державною власністю.

Тут треба нагадати і про те, що згідно з постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про військові формування на Україні" всі військові формування, дислоковані на її території, були підпорядковані Верховній Раді України.

До того ж, усі без винятку учасники СНД у Мінську юридично визнали, що Україна реалізує своє право на державну власність без будь-яких умов з 3 січня 1992 року. З цього приводу Леонід Кравчук оголосив, що Україна починає реалізацію свого права на створення власної армії з 3 січня 1992 року".

Помста адмірала

Однак тодішнє керівництво України не врахувало те, що зіграло чи не найфатальнішу роль. Начальник прес-центру ВМС України капітан 2-го рангу Микола Савченко згадував із цього приводу:

"Очевидці перших днів становлення наших Збройних Сил розповідали, що в коридорах Міністерства оборони чотири дні підряд ходив командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов. Поза всяким сумнiвом, він готовий був передати Україні все своє господарство, але його ніхто не захотів навіть прийняти".

Після розмов із ним начальник прес-центру ЧФ Андрій Лазебников запевняв Савченка: "Не для того він на Південь переводився, щоб поїхати звідси. Та й дружина в нього з Києва." Але адмірал, на думку Савченка, погоджувався підпорядкувати ЧФ Україні лише взамін за його призначення міністром оборони нашої країни, бо мав тоді найвище у ній військове звання.

Фото: Олександр Глядєлов

Однак у Києві чи то не знали про це, чи то кандидатура Касатонова не викликала там довіри. Так чи інакше, але після того, як 4 січня 1992-го головнокомандувач всесоюзного ВМФ, яке на декілька місяців пережило СРСР, пригрозив Касатонову перевести його у разі "розбазарювання" флоту на Північ, той раптом почав... списувати на берег офіцерів і мічманів, які уже присягли Україні. А тих із них, хто служили в Севастопольській комендатурі, прогнали з неї морські піхотинці.

За "український націоналізм" у запас звільнили навіть командира морського тральщика "Сигнальний" капітана ІІІ рангу Теймура Сулейманова й помічника командира базового тральщика БТ-126 старшого лейтенанта Теймураза Лордкіпанідзе...

А вже в січні 1992-го збори делегатів від частин ЧФ, відібраних Касатоновим, голосували за звернення до держав СНД, в якому запевняли: "ВМФ - неподільний, Чорноморський флот - його невід'ємна частина і є стратегічним, отже - має залишатися в СНД".

Бо хоч керівники країн - членів СНД домовилися, що під спільне командування стратегічними силами Співдружності увійдуть лише ті військові формування, які виділить кожна держава за особливим переліком, визначеним в окремому протоколі, представники військового відомства колишнього СРСР поставили вимогу, щоб під їхнє командування було передано й ті, розташовані в Україні, частини, які зовсім не належали до стратегічних ядерних сил.

А оскільки в Москві намагалися зберегти Збройні Сили колишнього СРСР як наддержавну структуру, котра перешкоджала б пострадянським країнам усамостійнитися в повному сенсі слова, то Кремль до стратегічних чил СНД зарахував в односторонньому порядку й ЧФ.

І це при тому, що його стратегічне значення щезло одразу після того, як Туреччина, яка контролює протоки Босфор і Дарданели, увійшла до НАТО. Саме тому на початку 1992 року частка ЧФ становила приблизно 10% від усього ВМФ колишнього СРСР.

Тим не менш 26 січня 1992 року Касатонов спробував перегнати в російські порти гранди ЧФ "Керч" і "Бєзукорізнєнний", чиї екіпажі уже присягали на вірність народові Україні. А коли вони наблизилися російських берегів, то наказав їм підняти військово-морські та державні прапори РФ.

Однак матроси-українці, погрожуючи зірвати й кинути у воду символіку РФ, змусили відмовитися від плану перегнати кораблі ЧФ із бунтівними екіпажами до Росії, за що невдовзі були перекинуті на інші кораблі.

Холодна війна за Крим. Як ділили Крим

Офіцерів і мічманів, які присягали на вірність народові Україні, Касатонов продовжував звільняти з військової служби навіть після того, як 23 червня 1992 року президенти нашої країни й Росії погодились, що хто б де не служив, кожний складає присягу на вірність народу тієї держави, громадянином якої є.

Відтак один із відправлених у відставку за присягу на вірність народові Україні офіцерів - капітан 2 рангу Микола Жибарєв - й очолив згадуване повстання на СКР-112. Адже до відставки він був начальником штабу 17-ї бригади кораблів Кримського Окремого військового району, дислокованого в Кримській військово-морській базі на озері Донузлав, до складу якого входив той сторожовик.

Ось що розповів сам Жибарєв:

"13 липня я вийшов з відпустки і доповів про це капітану 2 рангу П. Калашникову. Він зразу ж заявив, що мене усунено від посади начальника штабу з'єднання і що можу займатись чим хочу, не виходячи на службу. Незабаром до мене звернулись мої підлеглі офіцери В.Устименко, В.Горобець, В.Заремба, С.Настенко і в один голос запитували:

- Що тепер будемо робити? Тебе "схарчили", а нам куди?

Вирішили, що треба здійснити незвичайний вчинок, який би прикував увагу до 17-ї бригади кораблів охорони водного району Кримської ВМБ, бо бачили пасивність керівництва Міністерства оборони України. У цьому становищі, на думку багатьох офіцерів, якщо не вжити рішучих заходів, то нас переб'ють, як перепілок.

Вранці 21 липня я прибув на корабель СКР-112, який стояв на 2-му майданчику. Зі мною були флагманський мінер бригади капітан 3 рангу О. Шитиков і помічник командира дивізіону капітан-лейтенант Василь Горобець.

Зустрілися з офіцерами і мічманами корабля, обговорили можливість підіймання на кораблі Українського прапора і переходу до одного з портів України. Врахували те, що весь особовий склад ще у січні 1992 року присягнув народу України.

Я отримав одностайну підтримку і від кожного командира бойової частини, і від особового складу корабля. Разом з командиром корабля капітан-лейтенантом Сергієм Настенком і екіпажем було прийняте рішення перегнати корабель в український порт Одеса до вирішення питання про поділ Чорноморського флоту.

Від нього командування ЧФ вже вимагало подати рапорт на звільнення в запас і він був виключений зі списків на отримання житла. Частині офіцерів, які присягнули Україні, безпідставно не присвоювались наступні військові звання. Виключали неблагонадійних зі списків на отримання житла".

Однак повстанці вирішували тоді не лише свої особисті проблеми, позаяк тільки після їхнього відчайдушнього кроку, який загрозжував прискорили зустріч президентів Росії і України - Бориса Єльцина і Леоніда Кравчука, яка відбулась в Ялті 3 серпня 1992 року, де була підписана угода "Про принципи формування ВіМС України і ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР".

Адже, як визнала газета "Спецназ России", "навіть холодна війна не ставила Росію так близько до межі справжньої повномасштабної війни".

Героя таки... знищили

Але на цьому скандали навколо СКР-112 не завершилася. Перейшовши на бік України, він був перейменований на "U-132", а 1997 року - розібраний на металобрухт...

Чому? Капітан 1 рангу Мирослав Мамчак пояснив це таким чином:

"Згадайте телеграми народних депутатів, окрики окремих високих чиновників в адрес СКР-112 і ВМС України в 1992-93 роках і стане ясність їх хуторянської позиції - не було б ВМС, не було б проблеми. Як наслідок цієї політики, ніхто з екіпажу СКР-112 не був представлений до нагород...

У 1995 році в Міністерстві оборони України прийшли до думки поступити з гордим і відданим Україні СКР-112 так, як більшовики свого часу поступили з "непереможною територією революції 1905 року", повсталим броненосцем "Князь Потьомкін-Таврічєскій" - розібрати на метал.

З сторони міністра оборони України Валерія Шмарова та головних управлінь оборонного відомства почався відкритий тиск на командування ВМС України позбутися і списати корабель, наявність якого у Севастополі піднімала кровяний тиск у московських симпатиків.

Легендарний СКР-112, вже з українським бортовим номером. Фото: atrinaflot.narod.ru

У цей же час у Севастополі багато громадських організацій хотіли бачити СКР-112 в якості музею Військово-морських сил України. Зважаючи, що пропозиції утилізації корабля перемагають громадську думку, у Севастополі був навіть створений "Комітет захисту сторожового корабля СКР-112", до якого долучилися представники громадських організацій з багатьох областей України.

На початку серпня 1996 року в українських газетах, по радіо і телебаченню було оголошене звернення "Комітету захисту сторожового корабля СКР-112", до вищих посадових осіб держави з проханням не допустити знищення корабля.

"Ми, представники громадських організацій і демократичних партій міста Севастополя, - говорилося в ньому, - глибоко стурбовані тим, що СКР-112, військовий корабель, який першим підняв Український прапор, сьогодні проданий комерційним структурам і має бути порізаним на металобрухт. Практично, на металобрухт відправляють нашу історію.

Просимо вас не допустити цього святотатства. Ціна металу в сотні тисяч разів нижча за ціну нашого духу. Тому просимо вас дати розпорядження про скасування рішення щодо продажу СКР-112. Цьому кораблеві місце в музеї Військово-Морських Сил України. СКР-112 - це не металобрухт, це наша святиня. Її знищення - це знищення нашого майбутнього. Просимо вас не допустити цього".

Та перемогла позиція нового міністра оборони України генерала Олександра Кузьмука - восени 1996 року СКР-112 реалізували комерційній фірмі на метал. Пірс на Чорній річці став останньою пристанню легенди українського флоту, там його швидко розібрали на метал.

Так безглуздо було втрачено корабель-історію, живу морську історію сучасних Військово-морських сил України, військово-морську реліквію України. Противники відродження флоту України відверто раділи з розправи і знищення у Севастополі українського героя-корабля руками самих українських моряків.

Різноманітні проросійські організації, що почали пишним цвітом квітнути у Севастополі, разом з чорноморськими адміралами на міських і громадських заходах почали глумитися і глузувати з малоросійства українських чиновників від оборони, їх показового хуторянського нерозуміння історичної складової бойової готовності флоту...

Та історичну правду порізати як метал корабля неможливо.