Визволення чи окупація? Німці і українці в 1941 році

Від "Історичної Правди": ми вже анонсували міжнародний форум "Історична Майстерня Європа", який у Києві цього тижня проводить німецький федеральний фонд "Пам'ять, відповідальність і майбутнє". Пропонуємо українському читачеві конспект доповіді професора східноєвропейської історії з Університета Гамбурга, доктора Франка Гольчевскі, прочитаної у перший день заходу.

"Історична Майстерня Європа" проходить уже вчетверте - до цього він проходив у Лейпцигу, Вроцлаві та Вільнюсі. В ньому беруть участь молоді науковці з усієї Європи, в Київ їх приїхало більше 30.

Тема форуму була озвучена як "1941 рік: німецька нищівна війна в Україні та її учасники". І стосувалася вона 70-річчя сумної події.

Фонд "Пам'ять, відповідальність і майбутнє" співпрацює з країнами, які найбільше постраждали від націонал-соціалізму. В Україні вони займалися переважно остарбайтерами, а тепер розвивають тему історичної пам'яті. 

В рамках цієї теми і була озвучена лекція професора Франка Гольчевскі "Визволення чи окупація? Німці та українці в 1941 році". Її слухали молоді науковці, які скоро формуватимуть історичну пам'ять у своїх країнах.

Аудиторія професора Гольчевскі. Фото: Макс Левін

Були присутні і слухачі з України, які після лекції категорично вимагали від професора чіткої відповіді на питання - так героями чи злочинцями були представники націоналістичного руху?

З тезами Гольчевскі можна згоджуватися або ні. Ключовим моментом, на думку редакції, є той факт, що Німеччина провела такий захід, а Україна - ні. 

Де наші міжнародні історичні форуми?

-----------------------------------------------------

Франк Гольчевскі: "Визволення чи окупація? Німці та українці в 1941 році"

Ми зустрічаємося в Україні, яка є однією з найбільш постраждалих від Другої світової війни країн. 17% тодішнього населення України загинуло.

Німці, які спланували цей напад, збиралися винищити євреїв у Східній Європі, а не-євреї мали працювати на расу німецьких панів. Отже, мета цієї війни - життєвий простір для раси панів, тобто німців. Але ж тема нашої лекції звучить як "Визволення чи окупація". Зрозуміло, що до Уралу планувалося здійснити окупацію. звідки ж визволення?

І тут ми маємо задати собі запитання: чому німців вітали як визволителів в Україні, Білорусі, Балтії та деяких інших регіонах Східної Європи?

Німецький агітаційний плакат 1941 року

Завдання історика - не засуджувати чи виправдовувати. Ми не правники. Завдання історика - описати, як усе сталося насправді. Між істориками немає згоди, що важливіше - те, що сталося насправді чи що з цього приводу тоді думали люди. Але це дуже важливий момент - знати, як у той час люди реагували на події.

Нам, історикам, легше. Ми маємо джерела і розуміємо, що було і як і чому це сталося. Люди в тих обставинах не мали цього знання, вони діяли в теперішньому часі.

Історики не мають створювати героїв. Я знаю, це дуже чутливе питання, але думаю, що героїв узагалі не існує. Герой - це радянська концепція.

Якщо ми маємо багато дійових осіб в історії, то вони всі можуть мати цілком різні цілі. Іноді ці цілі збігаються, і яскравий приклад такого збігу - пакт Молотова-Ріббентропа. Ми знаємо, скільки протривала ця дружба, перш ніж вони повернули зброю один проти одного, що частково теж є темою нашої лекції.

Дві дійові сили, які нас цікавлять сьогодні - німецька воєнна машина з одного боку і українці з іншого. Я маю на увазі тих українців, котрі разом з німцями намагалися боротися проти СРСР. При цьому варто не забувати, що армія СРСР теж значною мірою складалася з українців - і вони захищали державу, яка зазнала нападу 22 червня.

Ті українці, які боролися проти СРСР, так само не були гомогенними. Станом на червень 1941 року ми маємо дві групи українців-антирадянщиків - ОУН (бандерівців) і ОУН (мельниківці).

В 1939 році невеличка група українських націоналістів брала участь у війні Німеччини проти Польщі. Для німців це був момент невідомості - а як насправді СРСР поставиться до вторгнення в Польщу? Частина українців сподівалася про похід на Схід, який відродить втрачену на початку 1920-х державність.

В березні 1941 року німецькі війська створили невеличкі українські підрозділи, які готувалися до нападу на СРСР. Легіон Романа Шухевича у Кракові вони довели до кількості 700 вояків, що є дуже невеличким за військовими мірками. Для порівняння - в нападі на СРСР участь брали 3 млн солдат.

Але за політичними вимірами український легіон був доводом того, що німці прийшли визволяти українців.

Степан Бандера був одним із тих, хто боровся з допомогою німців. Як він сам писав, він шукав можливість перекласти на плечі німці вишкільну роботу. І надіслав своїх найкращих людей для вишколу в німців. Їх навчали таємні спецслужби - це було зумовлене тим, що таким службам не треба було звітувати нагору про свою роботу. Бо деякі німецькі військовики високого рангу були проти будь-яких слов'ян в армії.

Франк Гольчевскі. Фото: Макс Левін

Ці вояки увійшли в Україну у червні 1941 року. Я мав інтерв'ю з Теодором Оберлендером - офіцером зв'язку в підрозділі "Нахтігаль", випускник Кенігсберзького університету, совєтологом (після війни був міністром в уряді Конрада Аденауера - ІП)...

Оберлендер сказав таку річ: "Після того, як цей підрозділ увійшов до Львова, який уже два роки жив в умовах радянської влади, то членам підрозділу дозволили відпустки, щоб побачити рідних. Тим часом у Львові розпочалися погроми. Бо по тюрмах повбивали багатьох українців. А люди вважали, що євреї та комуністи - це одне й те ж саме".

Чи брав "Нахтіґаль" участь у цих погромах? Однозначної відповіді немає. Не було ані письмового наказу, ні усного, але окремі вояки могли брати участь. Це припущення я почув від Теодора Оберлендера.

Це тільки один пункт. Пункт інший - підрозділи "Нахтіґаль" і "Роланд" були розформовані після бунту їхніх вояків. Цей бунт спричинила новина про арешт тих, хто проголосив Українську державу 30 червня 1941 року. Це означає, що ті, хто складав ці підрозділи, приєдналися до них не як на все готові найманці, а справді зі сподіванням на державність. Сьогодні можна дивуватися цій наївності, але так і було. Ці люди вірили у свою справу.

30 червня 1941 року Ярослав Стецько проголосив Українську державу на площі Ринок у Львові. У третьому пункті він сказав, що ця держава тісно співпрацюватиме з німецькою владою Адольфа Гітлера. В цьому документі слово "Вождь" було в останню хвилину закреслено - Стецько не хотів називати Гітлера своїм лідером, він хотів СПІВПРАЦІ між Україною і Третім рейхом.

Тим часом у націонал-соціалістів цінність народу визначалася расовою якістю, і найвища з них була у німців. В цій ієрархії місце так званих нижчих народів було прислужувати німцям. Це стосувалося й українців.

Думки Бандери та його колег-оунівців щодо незалежності України геть не збігалися з німецькими уявленнями про прислужування "нижчих рас" німцям. У своїй книзі "30 червня" Ярослав Стецько категорично відмовляється називатися "фашистом". Він хотів використати німецьку силу як допоміжний інструмент у боротьбі з більщовицькою Росією.

Стецько зрозумів, що німці мали загальні інструкції - не відповідати на запити українців негативно, але й не віжповідати позитивно. Мовляв, хай собі думають і говорять українці що хочуть - аби нам допомагали. Але через кілька днів його арештували.

Документ, який є одним із найбільш важливих документів Другої світової - протокол однієї з зустрічей у ставці "Вольфшанце", коли діячі партії та уряду 5 годин обговорювали, що ж відбувається на Сході. Там запротокольовані слова Гітлера. Бо на цих зустрічах переважно говорив, а інші слухали.

Гітлер сказав, що не потрібно давати обіцянок: "Ми не повинні давати жодних декларацій. Треба говорити, що ми були змушені окупувати територію - щоб забезпечити безпеку. Не треба робити нашими ворогами усіх, якщо це не потрібно. Треба справляти враження, що ми несемо свободу".

Ці слова документально підтверджують, що українці справді могли сприйняти німців як допоміжний інструмент.

Тепер перенесімось зі Львова до Києва. Пройшло кілька місяців від розгону проголошеної 30 червня Української держави. Дві групи оунівців зіткнулися у протиріччях.

Мельниківці прийшли до Києва першими. 80 чоловік намагалися організувати адміністрацію в Києві. Вони були дещо більш інтелігентними і не проголошували незалежності. Вони розбудовували структури, сподіваючись на побудову держави знизу.

Меморіальна дошка убитому гестапівцями бандерівцю Дмитру "Мирону" Орлику на стіні Оперного театру - за 50 метрів від посольства, де читав лекцію Франк Гольчевскі

Перша військова структура, яка з'явилася в Києві - створений у Чернівцях в 1941 році Буковинський курінь. Він складався з українців, яких румуни не хотіли бачити в себе після анексії Буковини. Цей підрозділ потрапляє до Києва і бачить тут мельниківську адміністрацію.

Наприкінці листопада в Київ приїздить батальйон, сформований з полонених червоноармійців-українців, який називається Київський курінь. ЦІ люди були спеціально відібрані з-поміж інших охочих полонених - і з них створили парамілітарний військовий підрозділ.

У вересні Київ перейшов під керівництво Рейхскомісаріату "Україна" (адміністративне колоніальне утворення Третього Рейху, куди входили Центр і ПівнічУкраїни, а також частина Білорусі - ІП), а його голова Кох був дуже проти будь-яких українських організацій. Завданням Коха було не плекати національні рухи, а забезпечити Рейх харчами і ресурсами.

В лютому 1942 року німецька адміністрація розпустила "Нахтіґаль" і "Роланд", запропонувавши їм переформатуватися в шуцманшафт - тобто в поліцейські підрозділи. Українці стали непотрібні німцям. Так солдати українського парамілітарного формування раптом опинилися в допоміжних силах без будь-якої національної ознаки, які виконували брудну роботу для німців. Українських поліцаїв відсилали в Білорусь, білорусів в Україну...

5 жовтня 1941 року в Києві була утворена Українська національна рада.  Це лише кілька днів після початку Бабиного яру. З одного боку, в Києві є масові вбивства, з іншого - зміцнюється українська цивільна адміністрація. Українці, очевидно, не вбачали, що дії німців можуть обернутися проти них самих.  Але так і сталося.

У тому ж Бабиному Яру була вбита і представниця ОУН (м) Олена Теліга з чоловіком - 22 лютого 1942 року. Олег Кандиба-Ольжич, який організовував мельниківську адміністрацію, утік до Львова.

На Волині те ж саме відбувалося з інтелектуалом Уласом Самчуком, який думав, що зможе організувати українське життя і став редактором колабораціоністського журналу. І аж через півроку зрозумів, до чого ж він дійшов. І геть припинив писати. Статті Самчука стають усе більш песимістичними, аж поки він не залишив Рівне, покинувши цю справу.

Бандера і Мельник були випущені у вересні 1944 року. Тоді вже жоден клаптик української землі не був німецьким. І тут є момент, який я не можу зрозуміти - чому вони продовжували співпрацю? Адже було зрозуміло, що німці просто хочуть повернутися в Україну.

Те ж саме стосувалося дивізії "Галичина", створеної в 1943 році. Німцям потрібні були солдати другого сорту. В "Галичині" було біля 15 тисяч солдат, а хотіло вступити до неї 80 тисяч волонтерів. Тут є гарний фронт робіт для істориків - бо дуже важко зрозуміти, що ж насправді люди думало в ті часи, що їх штовхало до тих чи інших учинків.

Одне з можливих пояснень: Українська держава була настільки високою метою для них, що вони були готові на все заради втілення своєї мети. Німецька тактика замовчування своїх мотивів виявилася ефективною. Українці сподівалися на визволення, але помилялася - німці хотіли свободи тільки для себе.

Наостанок важливо підкреслити, що в українців і німців у цій співпраці не було спільної мети. І українці, й німці намагалися використати одне одного, щоб досягти своїх окремих цілей.

Під час лекції. Фото: Макс Левін

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ

Про те, чи вважати націоналістів а) героями, б) зрадниками

Мені здається, що завдання історика - не чіпляти ярлики, а описувати, як усе сталося. На відміну від чіпляння ярликів, не все так упорядковано діялося, як хотілося б деяким... ученим. Ми маємо різних людей, які не підпадають під конкретні категорії колабораціонізму.

Німцям іноді допомагали у винищенні євреїв місцеві люди - не обов'язково українці. Я їх не суджу, я просто розглядаю, як так сталося.

Ми не маємо доволі знань, щоб із певністю казати, що нам усе відомо. Тому я не чіпляю наліпки. Я б не називав їх зрадниками чи героями. Обзиватися - не завдання історика. Історик цікавиться людьми, він описує їх.

Про відповідальність за погроми у Львові

Погроми 1941-го у Львові - недостатньо досліджені. Наприклад, перші погроми 29-30 червня - це наслідок масового обурення після того, як у тюрмах знайшли сотні закатованих НКВД людей, а комуністи і євреї в тодішній масовій свідомості - це практично одне й те ж саме.

А от погроми наприкінці липня - це організовані заходи. Давалися накази не просто не провадити якісь зачистки серед місцевих. Ми маємо документ, який говорить, що наказ віддали німці, а виконували його місцеві. Якщо людина виконує такий наказ, то чи є вона колабораціоністом?

В Південній Галичині, біля Коломиї, була місцина, окупована угорцями. Між відходом радянських військ і прибуттям угорців місцеві провели ряд погромів. Угорці, прийшовши, зупинили ці погроми, хоч і самі не любили євреїв.

Улітку 1941-го були націоналістичні листівки - приміром, на Тернопільщині - із закликами проти євреїв. Я не звинувачую всіх. Були українці, які рятували євреїв, але було й таке.

Про справу Дем'янюка

Історики мають убивати міфи. З іншого боку, державна політика дуже радо сприймає міфи, створюючи зразки для громадян. Як бачимо, є міфи не тільки комуністичні чи націоналістичні, але й навіть демократичні.

Мені здається. що цілком зрозуміло, що Дем'янюк - не янгол. Але дивно, чому він єдиний, хто відповідає. Чому німецький судовий апарат нічого не робить для того, щоб притягнути до суду і його німецьких однолітків - ось акцент.

У справі Дем'янюка я почуваюся якось незручно щодо німецького правосуддя. Він став тим, ким він став, у статусі радянського військовополоненого. Радянські полонені мали в ті час невеликий вибір - або "добровільно" співпрацювати, або вмирати з голоду. Важко було чекати свідомого вибору від людини за таких обставин. Але я не правник.

Про ставлення націоналістів до нацизму

Так, українські націоналісти початку 1940-их були до певної межі фашистами, але фашизм - це не націонал-соціалізм. В Австрії австрійські фашисти боролися з австрійськими націонал-соціалістами. Фашизм - етатичне (те, що стосується держави - ІП) питання, а націонал-соціалізм - біологічне.

Уявімо двох людей з різними цілями. Один хоче власну державу, а інший - наддержаву з біологічними акцентами. Вони все ж таки були різні.

Українці, можливо, й не хотіли б спілкуватися з фашистами чи з націонал-соціалістами. Але їм на міжнародній арені не допомогали. Польські націонал-демократи у міжвоєнний період описували українців на конференціях світової спільноти як німецький винахід. І полякам вірили.

Тому, зрештою, українцям, які боролися за власну державу, і залишалися італійці та німці.

Підготував: Павло СОЛОДЬКО