Спецпроект

"Я смущенъ былъ въ Кіевѣ извѣстіемь, что Межигорье будетъ продаваться..."

"...Неужели и въ самомъ дѣлѣ Межигорье нынь достанется не въ распоряженіе Печерской лаври, а въ собственность какого-нибудь торгаша?" Текст 1865 року.

З роботи видатного українського історика, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича "Слухи о Межигорьи"* // Собраніе Сочиненій, Томъ II - Кіевъ, 1877 г.

Історик Максимович. Фото з колекції Михайла Кальницького

...Въ сентябрѣ прошлаго года я смущенъ былъ въ Кіевѣ извѣстіемь, что черезъ нѣсколько недѣль Межигорье будетъ продаваться съ публичнаго торга. Тогда я написалъ слѣдующія строки, напечатанния въ Кіевскихъ вѣдомостяхъ, епархіальныхъ й губернскихъ:

- Скорбная мысль не покидаеть меня й въ моемъ хуторскомъ уединеніи: что если Межигорье достанется въ руки какого-нибудь предпріимчиваго жида?..

Оскорбительно было бы для насъ его обладаніе тѣмъ дорогимъ для здѣшняго края мѣстомь, куда являлись нѣкогда на молитвенные подвиги и постриженіе такіе люди, какъ патріархъ Іоакимь Савеловъ, Митрополитъ Тимофей Щербацкій, епископь Іоаеафь [Іоасаф] Горленко й многіе другіе.

Тѣмь завѣтнімь мѣстомъ, которое, въ тяжкія времена Кіевской Руси, посьщалъ благодѣтельный для нея Іерусалимскій патріархъ Феофанъ, й подтвердилъ тутъ ставропигію, й въ бесѣдѣ съ Межигорскою братіей разсказывалъ объ огнѣ, сходящемь передъ Свѣтлымь Воскресеньемь на гробъ Господній.

Києвознавець Михайло Кальницький - коротка історія "того самого" Межигір'я

Но, нѣтъ! Межигорью не слѣдуеть перейти не то, чтобы въ жидовскія руки, но й въ частную собственность всякого торгаша й промышленника; й мнѣ сдается, что до того не допустятъ ни Печерская лавра, ни другіе монастыри Кіевскіе, сь своимъ архипастыремъ; что они, общини силами, при содѣйствіи благотворительныхъ мірянь, возмогли бы оплатить Межигорье й открыть его по прежнему для общежительства братскаго; что новособранная здѣсь братія весьма могла бы продолжать съ успѣхомъ й выработку фаянсовой посуди, подобно тому, какъ въ Оптиной пустыни, среди подвиговь благочестія й трудовъ книжныхъ, работаютъ и надъ деревомь, надь глиною.

 

Тогда ожила бы въ народѣ прежняя любовь къ Межигорью, и оно послужило бы для него благотворною можно сказать, необходимою въ настоящее время школою благочестія й трудолюбія.

Въ 1627 году Виленское братство, издавая духовныя бесѣды Макарія Египетскаго, посвятило эту книгу Межигорскому игумену Коментарію. Въ посвященьи сказано, между прочимъ, слѣдующее:

"Многіи бо вѣмь, слишачи о честномь житій вашемь, зъ далекихъ краевь, одъ Іерусалима й святой Синайской горы, для навѣженья й подражанья житія вашего приходять и зъ вами обитовати зезволяють...... Найдешь у вась штодень ковалясь молотомъ, теслю съ сокѣрою и иншихъ мастеровъ, зъ розныхъ далекихъ мість, зъ рознѣшь начиньемъ, мовящихъ съ покорою: отче, роскажи што робити, обѣцалихомся за спасеніе души попрацовати тому святому мѣстцу"!

Картина художника Федора Солнцева, 1843

Вскорь я узналъ, что продажа Межигорья съ публичного торга отьмена и замьнилась предположеніемь о составоленіи особой компаніи на Межигорскую фабрику; но что въ тоже время Печерская лавра изъявила готовность пріобрѣсть Межигорье въ свое вѣдомство уплатою назначенной за него суммы (кажется, шестидесяти тысячь).

Я порадовался этому послѣднему благому намѣренію и съ нетерпѣніемъ ожидалъ что оно исполнится. Но вотъ опять прошелъ такой слухъ что на покупку Межигорья сбирается и уже собрался какой-то предпріимчивый иновѣрецъ.

Неужели такой слухъ основателень? Неужели этоть достопямятный уголокъ Святорусской Кіевской земли, гдѣ, впродолженіи столькихъ вѣковъ, воздавалась повседневная хвала Всевышнему отъ общежительной православной братіи, гдѣ и теперь красуется величавый храмъ Преображенія, воздвигнутый здьшнимъ постриженцемъ, Московскимъ патріархомъ Іоакимомъ, неужели и въ самомъ дѣлѣ Межигорье нынь достанется не въ распоряженіе Печерской лаври, а въ собственность какого-нибудь торгаша?

"Межигірський Спас" Тараса Шевченка, 1843

Подобно Межигорской обители, были прекращены и Густынская, й Святогорская, также по планамъ полновластнаго Потемкина. Но лѣтъ за двадцать возстановились уже и Святогорская, и Густьшская [Густинська] обители - попеченіемъ тогдашнихъ єпархіальныхъ пастырей Иннокентія й Гедеона.

Почему бы и Межигорью, еще болѣе славному въ исторіи, не ждать себѣ такой же доли? И неужели прийдется намъ поскорбѣть о немъ, снова говоря съ псалмопѣвцемъ: "Озоба й вепрь отъ дубравы и уедиенный дивій пояде й"!.. ["пошкодив її вепр із лісу і самотній дикий звір об'їв її" - цитата з 79 псалому - ІП]

1865 г.

*Орфографію тексту збережено

Джерело: "Рідна країна"

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.