Спецпроект

Микола Кульчинський: "В "зоні", як ніде, проявлявся російський шовінізм"

Радянський дисидент, нардеп Микола Кульчинський розповідає про методи допитів у КГБ, оптимальну тактику поведінки політичного обвинуваченого, радянську тюрму, русифікацію Сходу України і як кільком "неформальним" організаціям удалося розвалити СРСР.

- Як, мешкаючи у Новомосковську, райцентрі на Дніпропетровщині, ви знайшли опозиційно налаштованих друзів у Дніпропетровську?

- Мій брат Богдан учився у Києві в інституті ядерної фізики, де було дуже демократичне середовище. Він привозив додому різний самвидав. Брат мав багато знайомих серед інтелігенції, очевидно у цих колах він і брав самвидав.

До нас додому приїздив його приятель Юлій Шелест, вони обговорювали створення в Новомосковському районі друкарні для виготовлення самвидаву. Потім Шелеста арештували.

Відповідно, з останніх класів школи я читав самвидав. Також читав журнали "Дукля", "Дружно вперед", "Наша культура", "Наше слово", "Український календар". Це видання українських громад Польщі і Чехословаччини. Вони були непідцензурні - оскільки там тривала Празька весна.

Естрада і політика. Прага-1968 - дві долі "соціалістичних" поп-зірок

В "Дуклі" друкувалися українські літературознавці, критики, зокрема Іван Світличний, там можна було прочитати поезію Симоненка, Стуса. Звідти я в 10-11 класах уже знав історію Розстріляного відродження.

Романтика

- Ці журнали потрапляли Україну нелегально?

- Кияни могли їх вільно передплачувати, нам їх привозив брат. Навіть коли я служив в армії, на території Росії, то я передплатив "Дуклю" і вона приходила на військову частину.

В 1968 році ми сидимо на чергуванні, на станції наведення ракет, бойова готовність №1, відслідковуємо рух радянських військ у Чехословаччині і одночасно читаємо чехословацьку "Дуклю".

Це був прокол КГБ (Комітет державної безпеки СРСР, політична спецслужба - ІП). Органи спохватилися тільки тоді, коли почалися арешти і вони побачили, що дисиденти поряд із самвидавом розповсюджують і ці журнали.

Також у нас дома (родина походить з Волині, в Новомосковськ переїхала після того, як батько Миколи Кульчинського звільнився із заслання i йому заборонили повертатися в рідне Дубно - ІП) був рукопис нецензуроваої історії України, видання Шевченка 1918 року під редакцією професора Сімовича і там примітки до історичних поем Шевченка настільки розлогі, що по них можна було вивчити усю історію. Це видання в мене є і досі.

У мене були сформовані погляди, а знайти однодумців в 60-х було просто.

Микола Кульчинський, депутат Верховної Ради (фракція "Наша Україна"). 2011 рік. Фото: poltava.pl.ua

Щороку 22 травня (день перепоховання Тараса Шевченка, державне свято УНР, в СРСР офіційно не відзначалося) усі "вільнодумці" приходили до пам'ятника Шевченка.

Я пішов до пам'ятника в Дніпропетровську, де працював після армії і там вперше побачився з Іваном Сокульським (проходив по одній справі з Кульчинським, пізніше вступив до Української Гельсинської Групи, був знову заарештований, через підірване за ґратами здоров'я помер невдовзі після проголошення Незалежності) і родиною Кузьменків.

- Скільки років тривали такі збори біля Шевченка?

- Я йшов у армію, збиралися, прийшов - теж збиралися. Думаю, такі спонтанні збори відбувалися десь з середини 60-х і до хвилі репресій 1972 року. Чи в усіх містах збиралися, не знаю. В Дніпрі збиралися, у порівнянні з Києвом небагато - чоловік 100-200.

Для влади це був вияв протесту і опору, вони забороняли такі зібрання, наганяли туди повно кагебістів. Коли я приїхав жити у Полтаву 1973 році, то я з дружиною пішов покласти квіти Шевченку саме цієї дати. Кагебісти нас сфотографували і вже увечері господар нашої квартири влаштував скандал і виселив нас.

Біля пам'ятника був ще один чоловік, я намагався з ним заговорити, але він швидко поклав квіти і втік, подумав, мабуть, що я стукач.

- А як вдалося познайомитися із Сокульським, якщо люди боялися говорити один з одним?

- В середині 60-х люди ще не боялися. Іван викликав абсолютне почуття довіри. Через нього я і увійшов в українське середовище Дніпропетровська.

- Що за люди були в цьому середовищі?

- Найбільше людей приходило на тусовки, як зараз кажуть, до родини Кузьменків. Господар - корінний дніпропетровець, просидів у таборах 25 років, арештували у 14-річному віці, бо записався до похідної групи УПА. На засланні одружився з галичанкою, у них було двоє прекрасних доньок, їх дім славився великою бібліотекою.

Там постійно збиралася молодь Через ці посиденьки влада постійно створювала йому проблеми: то підкинуть самогонку, то ще щось, переслідували й доньок - повиганяли з університету.

Арештована коляда. Погром "антирадянських елементів" у 1972-му

Але він усе витримував мужньо і зустрічі в нього не припинялася. Там велися відверті дискусії на тему культури, історії, майбутнього України, русифікації. Розглядадися проекти різних заяв, звернень тощо

Крім Кузьменків, ми часто ходили на літоб'єднання. При обласних об'єднаннях Спілки письменників України завжди були молоді поети і прозаїки, там читали різні лекції, слухали вірші, прозу початківців.

Іван мені згодом сказав, що туди немає чого ходити, бо це філія КГБ. Я тоді цього ще не розумів. Коли я приїхав у Полтаву, теж пішов на таке літоб'єднання, а один із письменників підійшов і тихенько мені сказав: "Миколо, краще б ти сюди більше не приходив".

На всілякі зустрічі і посиденьки в Дніпропетровську приходили дуже різні люди, багато технічної інтелігенції, актори і режисери місцевого театру... Часто приїздив дніпродзержинський поет і політв'язень Володимир Сіренко, постійно щось ініціював Олесь Завгородній, поет і перекладач.

Якби це середовище не було знищене, воно могло б дати зовсім іншу культурну атмосферу Дніпропетровську.

В самому ж місті панувала агресивна ненависть до всього українського. Наприклад, у магазині у відповідь на прохання українською мовою дати книжку чи будь-який інший товар могли сказати: "Я на этом бычьем языке не понимаю". Після проголошення незалежності ця агресія зникла.

Русифікація

- Звідки таке ставлення, адже навколишні села розмовляли українською?

- Дніпропетровськ був важливим містом для СРСР і тому в ньому дуже послідовно проводилася політика російського шовінізму. Дмитра Яворницього ЧК арештувало на вулиці тільки тому, що він йшов у вишиваній сорочці, потім розібралися, що в нього орден Трудового Червоного прапора і відпустили.

Я застав масове закриття українських шкіл і садочків, тих, хто намагався чинити спротив цьому, називали буржуазними націоналістами і всіляко таврували в пресі й у трудових колективах.

Людям прозоро натякали, що розмовляти українською - це шкодити своїй кар'єрі і безпеці.

- Але навіщо демонструвати зневагу до української мови у неформальних обставинах?

- Коли людині доводиться відректися, зрадити щось, вона починає ненавидіти те, від чого відреклася. Такий механізм психологічного захисту, така, зрештою, природа будь-якого зрадника, перевертня.

До того ж політика партії підводила до думки, що росіяни - люди вищі, більш освідчені і культурні. Наведу приклад, як україномовні українці ставали російськомовними.

Я вчився у технікумі автоматики і телемеханіки. Усе викладання - російською мовою. Оскільки у мене було патріотичне виховання, мені совість не дозволяла перейти на російську, це як зрадити себе.

Моїм однокласникам, котрі зі мною вступили, стало незручно розмовляти українською, вони мені казали : "Давай переходь уже на російську, а то ми з тобою, як білі ворони", дніпропетровські хлопці теж казали: "Шо это, ты нормальный пацан, а на этом язьіке разговариваешь?"

 Після увязнення. Новомосковськ, 1973 рік

Ще випадок: коли вже сидів, нас із зони водили на роботу. Йшли від зони до кабельного заводу десь із годину під конвоєм, із автоматами, собаками. На шлях часто приїздили родичі, щоб побачити ув'язнених.

Якось мама з татом приїхали, я їх побачив і кричу "Мамо! Тату!", це викликало негативну реакцію в знайомих: "Шо, нельзя сказать "папа"?", - питав один із них потім.

В часи хрущовської відлиги тихий спротив проявляв себе в різних місцях і ситуаціях і він постійно наростав. Директор школи, в якій я навчався - Євген Карась - якось на уроці не витерпів і почав розповідати про Махна: "Не думайте, що він бандит, в нього була своя ідея селянської України" і розповів, як бачив вступ махновців до Катеринослава.

Хтось із учнів розказав це батькам, хтось із батьків доніс, директора вигнали зі школи.

- Чому доносили?

- Вже сформувалася радянська ментальність, в кіно, пресі, книгах і школі був культ доносів, культ Павліка Морозова. Боротися з антирадянським учили зі школи і все українське оголошувалося таким.

Учителі співів, математики, праці теж не палали любов'ю до радянської влади. Я це бачив за окремими словами, натяками.

Ми з братом щонеділі ходили в церкву, а нова директор школи була затята шовіністка і комуністка, ніколи в українській школі українською не розмовляла. Щопонеділка відбувалися загальні лінійки і вона нас прилюдно постійно вичитувала за те, що ми ходили в церкву.

Я колись у п'ятому класі не витримав і заплакав. До мене потім у класі - коли ніхто не бачив - підійшла вчителька математики, пригорнула, заспокоїла. Проявила людяність, а не те, що від неї вимагала радянська влада.

Як виглядали доповідні КГБ УРСР 1970-х років (СКАНИ)

В старших класах я став секретарем комсомольської організації, щоб стати піонервожатим, а також могти проводити різні заходи. Дітям я багато розповідав про Україну, ми вчили українські віршики, читали українські книжки. По тому, які пісні підбирав учитель співів на різні вечори, я розумів, що він "наш".

Якось я відмовився проводити захід до 8 березня, мотивуючи це тим, що краще буде провести вечір до Дня народження Шевченка і усі вчителі крім історички, яка була затятою комуністкою, і директриси мене підтримали. А учитель музики підібрав "наш" пісенний репертуар.

В Новомосковську я вперше побачив народний протест. Комуністи хотіли закрити собор, який описав Гончар у своєму однойменному романі, руками робітників трубного заводу - мовляв, це за їхньою ініціативою замок повісили. А з робітників ніхто не підписався.

Вийшло близько 10 тисяч людей.

Мітинги тривали декілька днів, хоча церкву не відкрили, але і не зруйнували, дошку про те, що церква є пам'ятником архітектури, повернули. Мене ті події вразили і окрилили, я виявив, що люди можуть не боятися радянської влади.

Але нажахані подіями в Чехословаччині комуністи схаменулися, почалися репресії і люди замкнулися у собі, не обмінювалися навіть натяками.

- В радянські часи Російська православна церква була така ж шовіністична, як зараз?

- Ні, вона не була політизована. Батько був дияконом і керував хором і всі піснеспіви його хор співав українською.

Щоб співати в його хорі, до Новомосковська приїжджали співаки із дніпропетровської опери. Батька знали серед музикантів, з ним товаришували диригенти і композитори з Дніпропетровська і Києва.

Також батько товаришував із священиками - вони були старші, пережили революцію і репресії. Коли збиралися один в одного на Різдво чи інші свята, то я бачив, що це дуже інтелігентні і освічені люди.

З їхніх розмов я знав, що всіх священників влада зобов'язувала розкривати органам тайну сповіді, неможливо було стати священиком без підписки про співпрацю з КГБ. Довідку про те, що ти можеш мати парафію, без такої підписки не видавали.

Але кожен обирав свій шлях. Думаю, "волю партії" виконували одиниці, більшість жили за заповідями.

- Чи були в той час у Дніпропетровську такі самі опозиційно налаштовані до влади середовища, тільки проросійські, а не проукраїнські?

- Я таких не знав. Цікавим було середовище футбольних фанатів. Коли грало київське "Динамо", то в Дніпрі біля Будинку спорту збиралося 200-500 вболівальників, чекали вістей, я туди підходив, коли вчився в технікумі, і це вболівання за "Динамо" - особливо коли наші грали з російськими командами - мало націоналістичний контекст.

Арешт

- З чого почалася "кар'єра" дисидента?

- Я поширював лист творчої молоді Дніпропетровська до керівників України, у якому вказувалося на проблему русифікації, руйнування українських архітектурних пам'яток і перелічувалися кримінальні злочини першого секретаря обкому Ватченка.

В листі "творча молодь" просила розібратися з цими проблемами. У чому конкретно звинувачували першого секретаря, вже не пам'ятаю, але корупція у владі була таким же звичним явищем, як і зараз.

Лист і друкарську машинку я взяв у Івана. Друкував і поширював: залишав примірники на вокзалах, брав адреси з телефонного довідника і надсилав лист по пошті. Поширював не тільки цей лист, а й різний самвидавчий матеріал.

Якось Іван сказав, що потрібно ховати машинку, бо відчувається, що за нами слідкують. Я відніс її до однокласниці і заховав її у неї на горищі. Очевидно, тоді вже за мною дійсно стежили, бо щойно я відніс, мене відразу арештували.

КГБ проти українців. Справа "Блок"

Коли я вийшов з ув'язнення, однокурсниця мені казала, що батько був дома бачив, як я приносив машинку і заявив у міліцію. Хоча я думаю, що вони мене простежили а дівчат (однокласницю і молодшу сестру) змусили дати свідчення.

На допитах я спочатку віднікувався від цієї машинки, а потім здуру признався, що маю до неї стосунок.

Треба було стверджувати : "Не моя", а я подумав: як же я скажу, що не моя, коли я їм її давав.

- Розкажи про момент арешту.

- Я працював на річному трамваї матросом. Якраз був за штурвалом, капітан іноді давав мені порулити, коли верталися на стоянку. Вони пристали до корабля на невеличкому катері, забрали, привезли у Дніпропетровськ.

Сидів я там години дві перед якимось кабінетом, а потім переді мною пронесли цю машинку. А я до того ж і ще й залишив у ній закладку з самвидавівським текстом, який почав передруковувати.

По цій справі нас проходило троє - я, Сокульський і Віктор Савченко. Від усіх нас вимагали написати покаянний лист, Савченко його підписав, йому дали умовно.

- А ваш тато не учив, як потрібно поводитися з органами? Він же пройшов табори.

- Батьки про це нічого не знали, мама здогадувалася, що можуть бути якісь проблеми і просила, щоб я нікуди не ліз. Батько мовчав.

Влада понаписувала в усіх газетах, що ми агенти ЦРУ, що працювали за долари, хоча ми їх ніколи й не бачили. Попри це, коли я повернувся з колонії і приїхав у Новомосковськ, зустрів директора школи, він мені потиснув руку. "Молодець, Миколо, тримайся", - каже.

- Як проходять допити в КГБ?

- Вони діють шантажем, мовляв, той сказав і той сказав. Розповідали, що я молодий, що зіпсую собі життя, що "ти ж умний парєнь" і так далі.

Один із методів тиску - "стакан". Коли ведуть на допит, конвоїр принижує, провокує на грубість, ти зриваєшся, а потім раз! - і ставлять у так званий "стакан" на декілька годин. Це приміщення, де стіни торкаються людини з чотирьох сторін, ніяк сісти, стоїш у  суцільній темряві. Двічі я туди потрапляв.

Також підсаджують своїх людей. Мене перевели в одиночку і підсадили лейтенанта міліції. Він під час слідства когось забив до смерті у відділку, йому дали п'ять років. В тюрмі він був стукачем, а я ж цього не знав. І він постійно переконував мене, що потрібно покаятися.

Передач від моїх родичів не приймали, а йому приносили. І він усім зі мною усім ділився. Я подумав: "Яка ж людина! Хіба він мені зла бажає, він же зі мною куском хліба ділиться".

Лейтенант наговорив мені такого, що я вже подумав: може, й правда. Думаю, покаюся, справді, рідні буде легше.

Батька вигнали з роботи (він працював учителем, бо церкву закрили), маму на зборах трудового колективу проробляли так, що вона до смерті не могла спати спокійно.

Більше року сім'я жила на посилках від батькового зведеного брата з Америки: мама продавала різний крам, який надсилали родичі, штори всякі... Тоді існувала мода на пластмасові фіранки, їх і слали.

Один із численних мітингів кінця 80-х. Полтава, площа біля театру. Виступає Микола Кульчинський

Перед моїм арештом директор трубного заводу Лєонов - росіянин, він ненавидів комуністів - запропонував організувати хор і мав узяти батька на роботу у заводський клуб. Потім прийшов і каже, що не може, пропонував почекати рік, поки все забудеться. Та батько не міг чекати і знайшов роботу аж у Архангельській області, теж дияконом.

В камері стояла радіоточка і увечері передавали пісню Ніни Матвієнко, я їй потім розповідав цю історію. І ця пісня мене різонула. Я подумав: "Ну чому я буду каятися?" і заснув спокійно.

О 10. 00 викликають на слідство. Через стіну допитують Івана. Слідчий вийшов покурити і залишив привідкритими двері, я підійшов і почав слухати, про що він говорить із слідчим Івана. Чую: "Мій уже готовий, зараз підпише"

Він повернувся і я йому сказав, що нічого не буде - ані статей у газетах, ані моїх виступів на радіо, що радянська Конституція гарантує мені право говорити те, що я думаю. І любити Вітчизну, кажу, це не злочин.

Я думав, що катуватимуть, але про нас відразу передало радіо "Свобода", "Голос Америки", влада налякалися і поводилася з нами обережно.

- Як про вас дізналися на Заході?

- Суд був закритий, нагнали кагебістів, своїх журналістів, пустити тільки маму, але якимось чином проник Микола Плахотнюк. Поки органи розібралися, що Плахотнюк не їхній, він уже багато почув, інформація пішла у самвидав, а звідти потрапила на Захід.

Потім Миколу Плахотнюка репресували, майже 17 років він пробув у спецпсихлікарнях. Не зламався під тиском "каральної психіатрії", вийшов на волю, потім одружився на Валентині, сестрі В'ячеслава Чорновола.

Коли вони другий раз хотіли мене посадити, то я вже підготував дружину, переконав, що іншого виходу в мене не має, а дитину допоможуть виростити наші батьки. Морально я був готовий.

- Яка тактика найкраща для звинуваченого?

- Правило просте: нічого не казати. Не був, не бачив, не чув, не знаю. Щось вигадувати і сподіватися обманути слідчих марно.

- Вас захищав адвокат. Як вдалося знайти адвоката, який взявся захищати антирадянщиків і чи мало це сенс в умовах радянського правосуддя?

- Спочатку до мене приїхав адвокат з Москви, поляк за національністю, колишній політв'язень.

Прочитав справу, каже що складу злочину немає, що КГБ допустило багато процесуальних порушень, і що я по деяких питаннях трохи вляпався, але можна виправити. Вони його відразу відсунули - мовляв, "не має допуску" до таких справ.

Брат ще раз поїхав у Москву і знайшов адвокатів, котрі захищали московських дисидентів, Юлія Даніеля зокрема. Вони повторили те саме. Місцеве КГБ думало, що воно всесильне, звикло плювати на закон, москвичі їх трохи налякали.

Адвокати не захищали моїх поглядів, вони вказували на процесуальні порушення. Суд, хоч і радянський, але виходу не мав, мені скоротили строк на два роки.

Я не знаю, який їхній гонорар і чи платив брат, чи дисиденти скидалися, але свою справу вони зробили дуже професійно. Якби я погодився на державного адвоката, то отримав би 4,5 років.

- В усіх дисидентів були адвокати?

- В московських - усіх, про наших я не знаю, Чорновіл сам себе захищав. Юридична система давала можливості для захисту.

Багато хто вважав: закон не діє, як скажуть, так і буде. А москвичі наполягали: закон має діяти. Формально владі не було куди діватися. Вони звикли "без суду і слідства", а часи змінилися.

Дисидентський рух базувався на переборені страху. Конституція дозволяла свободу слова, свободу зібрань, маніфестацій, Україна мала право виходу з СРСР, але усі боялися про це сказати, а дисиденти не боялися. Для комуністів це стало несподіванкою.

- Можна говорити про якісь наклади самвидаву?

- Ні. Все відбувалося децентралізовано. Поширення самвидаву подібне до Фейсбуку: хтось щось написав, роздав, інший передрукував - роздав далі, той ще передрукував, щось дописав і теж роздав.

"Зона"

- Життя на зоні, таке, яким його показують у серіалах і масовій література?

- На кримінальній зоні йде змагання за виживання, дивишся, щоб кусок хліба не вкрали, заглядаєш повару у очі, щоб більше насипав, слідкуєш, щоб блатні не чіплялися. Спочатку страшно, а потім звикаєш.

Мене відправили 77-му зону в Бердянську, бо моя стаття (187, "Поширення наклепницьких вигадок на радянський дежавний і суспільний лад") ішла, як кримінальна. Це складна зона, бо туди переводять злочинців із малолітніх зон, коли їм виповняється 18 років. Зрозуміло, це дуже агресивне середовище.

Коли в дніпропетровській тюрмі я чекав етапу, камера площею метрів 10-15 була забита людьми. Там я спостерігав жахливі сцени насильства.

Якомусь "путьовому" (тобто кримінальнику, котрий дотримується "понять") сподобалися чоботи когось не причетного до кримінального світу, - "бика", як вони казали, і путьові починають його звинувачувати у стукацтві, садять його на парашу, б'ють, поки не заберуть чобіт.

Я тоді керувався ідеалістичними уявленнями про людину, не уявляв, що люди можуть так поводитися один з одним, мене опанував жах. Я відвернувся до стіни і намагався не чути і не бачити всього цього.

І тут до мене підходить вор в законі, ставний, високий, років 35, ішов етапом на лікарню. Блатні всіляко калічили себе, щоб потрапити на лікарняний і трохи перепочити у лікарні від постійної війни, котра триває в зоні. Стверджував, що має дві вищі освіти.

Як самвидав діставався на Захід

Він спитав, за що я сиджу, я розповів, тоді каже: "Я тебе захищу, прийдеш на зону - битимуть, відбивайся навіть коли добиватимуть ногами, головне не підкоряйся, бо зроблять шісткою, служитимеш іншим, - і дав кружку, каже, - стане зовсім погано покажеш її", а там його ім'я і якийсь значок.

На зоні адміністрація зумисне поселила мене до путьових. У мене відразу вкрали чоботи, теплі речі. Усі роблять вигляд, що нічого не знають, кругом така атмосфера - начебто потрапив на іншу планету.

Якось один каже: "Давай, сходи води принеси", я відповів: "Тобі треба, ти і йди". В підсумку троє путових почали мене бити. Потім пропонують стати на атасі, я відповів, що хоча битись не умію, їхніх вказівок не виконуватиму. Вони почали розпитувати, хто я, тоді ж ця кружка мене й виручила.

Коли її показав, вони відразу заговорили по іншому: "Вступай у нашу сім'ю". Сім'я - це 3-6 людей, вони один одного підтримують, захищають, спільно купують у міліції чай, наркотики, горілку. Спільно віддають програні у карти гроші. Поки я сидів, двох убили за те, що не віддав програні гроші.

Я відповів, що не вступлю, бо ви б'єте і принижуєте людей. Я бачив, як один із них жорстоко побив звичайного дядька ("мужика" по зонівським поняттям), котрого посадили "за тунеядство" (насправді він ставив людям вікна і двері і не дав хабаря дільничному, а той засадив його на два роки, скориставшись радянською статтею "за тунеядство" - якщо хтось не був влаштований на роботу протягом півроку, його судили).

І от цей "мужик", не знаючи кримінальних понятій, заявив блатному: "Ну що ти стибаєш, як півень?" Блатний не міг не побити, бо в іншому випадку його б збезчестили ("півень" - пасивний гомосексуаліст).

З нами сидів баптист, йому дали п'ять років за віру, але офіційно стаття була за хуліганство. І він сідав їсти із "дівчатами", тобто зґвалтованими хлопцями. Зґвалтувати могли за неправильне слово, хтось розпустив слух, що стукач.

До "дівчат" ніхто не мав права торкатися, навіть у їдальні стояв окремий стіл, окремі миски. А баптист принципово йшов і сідав до них і йому нічого не зробили, вважали: "Вєрующий!".

В зоні була непогана бібліотека, я там прочитав декілька речей Томаса Мана, зокрема "Чарівну гору".

На початку адміністрація тиснула і переконувала піти у секцію внутрішнього порядку. Тим хто туди вступив скорочували термін, вони працювали на легших роботах, ну а всі інші їх називали "суками".

Що означає слово "шлепер" з лексикону В.Ф. Януковича?

Згодом я вивчив усі блатні прибамбаси і мене вже ніхто не чіпав ні з адміністрації, ні з путьових. Я вибрав позицію "сам по собі", є така на зоні.

- Про політику в зоні говорили?

- У "путьових" страшний протест проти системи. Пам'ятаю, двоє з них зробили наколки на лобі: "Раб КПСС", їм зрізали шкіру.

Я один місяць працював санітаром, робив перев'язку цим хлопцям і вони розповіли цю історію. Я переповів брату, він запусти у самвидав й інформація потрапила на "Свободу".

- Як стали санітаром?

- У мене дуже болів шлунок і я пішов до "лєпіли", тобто лікаря. Він побачив, що в'язень якийсь "не такий", почав розпитувати і запропонував працювати санітаром. Каже, хоч поживеш нормально, їстимеш у мене, спатимеш.

Він оформив усі документи, бо опер якраз вийшов у відпустку. Опер у зоні відстежує усі зв'язки, хто як поводиться, кого потрібно побити тощо. Коли повернувся - мене з лікарні вигнали.

Зеки ненавиділи мєнтів і радянську владу, можливо тому, що Запоріжжя сильно потерпіло від Голоду-33 (в зоні відбували покарання мешканці Запорізької області), а можливо, через пам'ять про Махна. В боротьбі з адміністрацією вони були дуже затяті і послідовні.

Але протест кримінальників мав деструктивний характер, він їх штовхав до насильства і до зневаги будь-яких суспільних інституцій. Сиділи за крадіжки машин, бійки, взяття кас. Ті, хто скоювали злочини випадково, йшли у секцію внутрішнього порядку, дотримувалися усіх в'язничних умов перебування - духу протесту в них не було.

В зоні, як ніде, чітко проявлявся російський шовінізм. В путьових для кожної нації була образлива назва: звєрі, хахли, маланці тощо, тільки росіян називали росіянами. Росіяни в ієрархії посідали найвище місце і не піддавалися насмішкам і образам, усі путьові ідентифікували себе з російськістю.

Усе, що було в Радянському Союзі приховане риторикою, в зоні проявлялося по повній: і тотальна корупція правоохоронців, і зневага до людини, і російський імперіалізм.

- Гроші за роботу платили?

- За роботу давали гроші на "отоварку", а отоваритися можна було на 7 рублів у місяць. Першу "отоварку" отримав через рік, до того гроші вираховували за суд, одяг тощо.

В середньому тоді робітники отримували 100 карбованців на місяць, а зеки - 9. На ці гроші продавали цукор, маргарин, хліб. Я все це купив і приготував традиційну у таких випадках страву: півлітри води, засипаєш туди цукор, намащуєш на білий хліб маргарин і п'єш. Здавалося дуже смачно.

- Чому ти оголошував голодування?

- Згідно з законодавством засуджені мають відбувати покарання у своїх областях. Хоча політичних завжди вивозили. І я вирішив оголосити голодування з вимогою перевести мене в Дніпропетровську область.

До мене приїхав майор КГБ Волик і починає агітувати: "Ми вас переведемо в Дніпропетровську область, не потрібно голодувати, але ви маєте допомогти нам", - боялися, що інформація знов - як у випадку з наколками - потрапить на західні радіостанції.

Він приїздив декілька раз, потім мене перевезли у Дніпропетровськ і два місяці умовляли, щоб я з ними співпрацював. Майор носив мені шоколад, сигарети "Мальборо", яких я до того зроду не бачив.

Та коли дійшло до підписання паперу, я відмовився. Він: "Та ти ж молодий! Сьогодні виступаєш на дніпропетровському радіо, а завтра вже дома, біля дівчат!"

Застій

- З чого почалися зачіпки КГБ вже у Полтаві?

- Я регулярно ходив до пам'ятника Шевченка 22 травня і клав квіти. Це активізувало інтерес "органів". З якогось часу мене оточили стукачами, бо як признався один кагебіст: "ми ж не ЦРУ, яке використовує 1-2 людей, ми одразу цілу бригаду висилаємо".

Один із стукачів написав заяву в КГБ, що я вів антирадянську діяльність, лаяв партію і Брєжнєва, говорив, що Україна поневолена. Цей один у нас на базі (Управління механізації будівництва) працював диспетчером, і був на гачку у влади - мені розповіли робітники - як колишній німецький поліцай.

Одного разу мене зняли з крана (Кульчинський працював оператором баштового крану - ІП), кажуть, немає роботи, треба їхати на базу, а звідти на інше місце, де кранівник захворів. Сиджу і сиджу на базі, мене нікуди не посилають.

Приходить цей диспетчер, пропонує зіграти в шахи і починає: комуністи - сволочі, Брєжнєв - такий-сякий. Я здогадався, що справа нечиста, кажу: "Не поділяю ваших поглядів".

Через день прийшов додому з другої зміни (закінчувалася о 24.00), ще й приніс самвидавівську працю Винниченка, яку давав хлопцям на роботі читати. Перед тим, як запропонувати почитати самвидав, я вивчав людей і ніхто не стукнув.

Лежав Винниченко у сумочці разом із термосом і тормозком. Дружина поставила вечерю на столі, а сама вже спала.

Тільки зайшов, відразу дзвінок у двері, відчиняю - стоять. Показують ордер на обшук. Тільки зайшли в квартиру - відразу попрямували до книжкових поличок, там цей самвидав і лежав донедавна.

Вони це знали, бо один зі стукачів не вилазив із гостей. Ця людина мені потім каялася, признавалася у співробітництві з органами. А за незалежності обиралася народним депутатом.

Прокурор Авраменко. За СРСР репресував, тепер досліджує репресії

Побачивши, що за книжками самвидаву немає, вони особливо нічого не шукали, походили по квартирі і забрали мне в КДБ. В мене також був портрет Мазепи, за нього теж могли посадити, я ховав його у щілині в під'їзді, - його не знайшли.

Привезли і кажуть "На вас надійшла заява, там-то і там-то (на базі механізації), ви говорили те-то і те-то. Я відповів, що нічого не знаю, нічого не говорив. Вони все крутили і мурижили, щоб я з ними співпрацював: майже кожен день допитували протягом двох місяців.

Я вже почав ходити на роботу із сумочкою, в якій лежали теплі шкарпетки і дві пачки цукру. Возили не тільки в КДБ, а й на явочні квартири, які були по всьому місту. Навіщо вони їм, я не знаю.

Потім пропонують компроміс - я пишу листа, що українську мову ніхто не переслідує, вони його публікують у Канаді, а мене не садять, а дають попередження.

Існував указ президії Верховної Ради СРСР про те, що якщо людина допустила антирадянські висловлювання, то за першим разом їй дають попередження, а за другим - 7 років за антирадянську діяльність.

Я написав, але так, що вони ніде її не публікували, я писав про любов до української мови. Вони питають: "Оце і все?", Відповідаю: "Оце все, що я можу". Вкатали мені попередження, на цьому усе і закінчилося.

Я готувався до такого повороту подій, на роботу жодного разу не спізнився, не прогуляв, був ударником комуністичної праці.

- А хіба можна було прогулювати робочі дні?

- Запізнитися, пропустити день, це для роботяг - нормальна справа.

Після провалу путчу в 1991 році депутати міськради обрали мене головою групи, яка розслідувала діяльність ГКЧП (Державного Комітету з надзвичайного стану - органу, утвореного партійними заколотниками - ІП) в Полтаві.

ГКЧП і Горбачов - що могло бути між ними спільного

Ми вилучали шифрограми, які приходили в КГБ, банк, обком і міськом партії, міліцію. Телеграми в усі відомства, крім обкому КПРС, нам віддали на пошті. На жаль ці документи втратилися.

Потім ми прийшли в КГБ і допитувалися, що вони робили під час путчу. Був генерал Січивікно. Я питаю, чи відкликали працівників з відпусток, чи видавали табельну зброю, чи повістки активістам розсилали? Вони відповідають, що нічого цього не робили і вже слухалися тільки наказів з Києва. А міліція повістки розсилала, мені прийшла.

Потім вони запропонували випити по чарочці коньяку. Біля Січивікна сидить мій колишній слідчий, уже підполковник.

Випили і слідчий починає розповідати про друге затримання: "Мені поставили умову: або вас засадити, або з мене полетять погони. Вимагали 5 років тюрми і 7 заслання. Я поїхав до Федорчука (голова КГБ Української РСР- ІП) і доповів йому, що на вас нічого немає, тим більше ви все відкидаєте. Погони зберіг і вас не посадив".

- Як ви наважилися після цього збирати підписи за відкриття україномовної школи?

- Я все робив у межах радянського законодавства. Ми переїхали у новий будинок в новому житловому масиві і там відкривали школу, це був початок 1980-х. Її планували зробити російською, але діяло положення, що мову навчального закладу визначають батьки.

На новому масиві жили вихідці із села, повністю україномовні, і я вирішив спробувати зібрати підписи за україномовну школу.

Місяць-два я походив по квартирах і зібрав десь 600 підписів. Не дивлячись на підписи, Полтавське міське управління освіти зайняло тверду позицію не відкривати україномовної школи.

Довелося їхати в Київ, пройшов у приймальню міністра, мене виганяли, я почав кричати, щоб почув міністр. Трюк спрацював - міністр вийшов, запросив у кабінет, пообіцяв, що раз є воля батьків, то школа буде українська.

Потім мені прислали позитивну відповідь з міністерства, але там вказувалося, що мають відбутися збори батьків і остаточно вирішити, якою ж стане школа. Це був серпень, і я поїхав у відпустку.

У вересні до мене прибігають то одні батьки, то інші - немає ні української школи, ні українських класів.

 
Згадка про полтавських "антирадянщиків" у доповідній КДБ УРСР 1988 року. Державний галузевий архів СБУ

Влада вчинила, як завжди у таких випадках: на задньому вході до школи повісили оголошення про те, що набираються діти в українські класи і що школа буде україно-російська. А на центральному вході такого оголошення не висіло і усно казали, що класи набирають тільки російські.

Через деякий час до мене додому приходить якась жінка і просить віддати їй підписи - мовляв, вона їде у Київ, у міністерство добиватися україномовної школи і просить усі батьківські підписи.

Я ж робітник, не міг поїхати до столиці, коли хотів, тому віддав і більше не побачив ані цієї жінки, ні підписів, ні відповіді Міністерства освіти, в якій запевнялася, що школа буде українська.

Свобода!

- Коли ти зрозумів, що почалася лібералізація і можна не боятися КГБ?

- Я приїхав до батьків у Новомосковськ і почув промову Горбачова. Вийшов у побутових справах, обмірковував почуте, а на вулиці такий приємний весняний вітер і в голову прийшла думка: "Совєтам кінець. Можна починати легальну працю".

Горбачову - 80. Ми досі живемо у створеному ним світі

Повернувся додому в Полтаву і почав ходити по всіх інстанціях, намагаючись створити клуб шанувальників рідної мови "Рідне слово". Зайшов у товариство "Знання", товариство дружби із закордонними українцями, в інші організації. Скрізь сиділи відставні кагебісти, там полковник, там майор.

Пішов навіть до другого секретаря обкому партії, він питає: "Навіщо воно тобі потрібно, - комуністичне начальство завжди на "ти" з усіма розмовляло, - це ж попахує націоналізмом". Прикинувся дурником: "Я простий робітник і слова такого не знаю".

Цілий 1986 рік намагався добитись дозволу. Їздив у Київ до авторитетів Гончара і Драча. Гончара не було вдома, його дружина мене дуже тепло зустріла, попросила все це написати, я написав, потім Олесь Терентійович направив лист до полтавського депутата, але це не допомогло.

У Мінкульті вважають прозаїка Гончара поетом

Драч перелякався і почав на мене кричати. Потім вибіг за мною з під'їзду, запропонував поїхати у Спілку письменників, до полтавського письменника Михайла Шевченка.

Михайло вислухав: "Ніхто тобі брате там не допоможе. Гибле діло". А Драч під час розмови то забіжить, то вибіжить. Коли вже створився Рух, він мені розповідав, що подумав: або це до нього провокатора прислали, або прийшла дуже щира і наївна людина.

Пішов у Полтаві до директора Будинку культури, він росіянин, мав консерваторську освіту і в любові до української мови не бачив жодної політики, в нього не було українського комплексу, якщо українська мова - значить, націоналізм.

Він каже: "Хочеш бути шанувальником української мови? Будь ласка, приміщення даю - тільки грошей платити не буду".

Я за свої гроші надрукував афішу, домовився про оголошення в газеті. На це все потрібен був дозвіл з міському партії і за третім разом вони дали.

На перше засідання прийшло чоловік 90, ми провели установчі збори, затвердили статут. Я відразу дав інформацію в "Літературну Україну" і до мене почали писати з різних міст, просили дати статут.

Люди, які збиралися в "Рідному слові", стали ядром опозиційного руху в Полтаві. Я з ними організовував і Народний Рух. З цього ж середовища вийшли люди, котрі згодом утворили у Полтаві Українську Автокефальну Православну церкву.

- Місцева влада боялася змін, які йшли з Москви?

- Ні, вони думали, що це риторика для заспокоєння мас.

- КДБ перешкоджало?

- Теж ні. Політика, якої вони дотримувалися - направляти, контролювати, але не забороняти. Це йшло від Горбачова.

Організації, подібні до "Рідного слова", почали стихійно створюватися по всій країні. Ми координувалися через Спілку письменників, у їхньому приміщенні проходили різні наради. В результаті утворилося Товариство української мови імені Шевченка, котре згодом перейменувалося у "Просвіту".

Коли мені прийшло запрошення на установчі збори ТУМу до Києва, трапилася цікава історія. Я приходжу з нічної зміни додому, під під'їздом стоїть чорна "Волга" (номенклатурний автомобіль зі "статусним" кольором - ІП). Виходить якийсь чоловік і каже: "Микола Георгійович, Вас запрошує до себе перший секретар обкому партії Мякота".

Приїхали ми в обком. У кабінеті Мякота, біля нього купа народу і дві чи три години пресують мене, щоб я віддав їм запрошення на установчі збори: "Звичайно потрібно, щоб ви як голова "Рідного слова" поїхали, але хто до вас у клуб ходить? Робітники, будівельники. Люди не авторитетні. Потрібно, щоб їхали вчителі української мови, методисти, письменники".

1980-ті. Учасники мітингу голосують за резолюцію з вимогою відставки першого секретаря обкому КПРС Мякоти. Полтава, стадіон "Колос"

Викликали одного з полтавських поетів, який ходив до нас у клуб і змусили його умовляти мене віддати запрошення. Тяжка була розмова. Цей поет потім вибачався за цю історію, говорив, що його свого часу зламали і змушували йти проти совісті.

Але він знайшов у собі сили позбавитися рабської залежності від влади і вірші його стали просто чудовими. На жаль, рано помер.

Їду вже на конференцію, стою на тролейбусній зупинці, знову під'їжджає "Волга". Виходять двоє кагебістів і пропонують підвезти до залізничного вокзалу. Я спочатку відмовлявся, але вони умовили, переконали, що просто хочуть поговорити.

Сів, і вони починають: у нас одне прохання - у своєму виступі не критикуйте Щербицького, говоріть, що хочете, але жодного слова про Щербицького (Володимир Щербицький - перший секретар ЦК Компартії України у 1972-1989 рр - ІП). Мене це дуже заїло, і я врізав у виступі по Щербицькому на повну, зал довго аплодував.

А Кравчук після виступу підходить до Павличка, вони обидва сиділи у президії: "Раз тут такі розмови, таке на партію кажуть, на першого секретаря, то я іду звідси... А ви ж обіцяли". Павличко почав виправдовуватися: "Та це ж випадково" і так далі.

Мені приємно, що перша організація, з тих, які стали засновиками ТУМу, виникла в Полтаві. Хоча Ігор Мельник зі Львова потім видав книгу, де написав, що перша організація шанувальників мови утворилася у Львові, він, сміючись, сказав мені, що якби він написав, що полтавці були першими, його б у Львові з'їли.

- Що найбільше запам'яталося з періоду "Рідного слова"?

- Акцій проходило безліч, всього вже не пригадаєш: місцеві, всеукраїнські, всесоюзні. То підняття прапора, то поїздка на підтримку заарештованих, то мітинг солідарності, то визначна дата, то ще щось. Почалися вільні вибори - і ми брали них участь - від міста до З'їзду народних депутатів СРСР.

Найбільше у пам'ять врізався концерт львівського театру "Не журись", в якому виступали Віктор Морозов, Андрій Панчишин, - це один з наших перших великих заходів. Ми його робили разом з комсомолом, бо по-іншому ніяк було отримати зал.

Львів'ян я привіз у Полтаву 1988 року. Вони як врізали стрілецьких пісень, і що не виступ, то про незалежну Україну. Кожна бардівська пісня з критичним до влади змістом.

До мене за сцену прибіг на смерть переляканий другий секретар обкому комсомолу і кричить: "Припиняйте! Припиняйте, бо нас тут усіх посадять!". А людей набилося повен зал, у проходах стояли, на кожну пісню встають з оваціями.

Тож питаю комсомольця: як, на його думку, треба сказати слухачам, що концерт припиняється? Він побілів іще дужче і починає просити: "Хоча б Компартію не чіпайте!" Те, що публіка сприймала львів'ян на ура, стало несподіванкою для всіх.

З суто полтавських заходів варто відзначити, як ми на одну з річниць Полтавської битви організували живий ланцюг - від поля битви до села Триби, де в 37-му НКВД проводило масові розстріли. Назвали "Від ката до ката", до нас прибували люди з усієї України, а росіяни, котрі збиралися їхати святкувати річницю битви, злякалися і не приїхали.

Забужко і Шкляр збирають підписи за Мазепу, гроші на якого зібрав Кульчинський

Коли йшла хвиля по Україні встановлення у містах синьо-жовтих прапорів, наша міськрада відмовилася прийняти таке рішення, а флагшток, який ми виготовили, вкрала міліція.

Тоді ми з прихильниками перекрили центральну міську розв'язку, стали всі міські тролейбуси і влада дала дозвіл на підняття прапора. Правда, провисів він не довго - три дні, потім уночі хтось зірвав, а активістів, котрі стояли у перших рядах під час перекриття вулиці і яких зняли на фото, довго тягали в прокуратуру.

Після проголошення Незалежності з прокуратури надіслали лист: "У зв'язку із зміною політичної ситуації кримінальна справа закрита".

- Звідки йшло фінансування усіх заходів?

- Спочатку активісти скидалися, збиралися пожертви на мітингах. Тоді нікому і в голову не приходило вкрасти громадські гроші. Згодом почала допомагати діаспора. Коли утворилися загальноукраїнські структури ТУМ і Народний Рух, фінансувати акції почали вони.

Коли мені запропонували оформитися на постійну роботу в ТУМ головою полтавської організації, я спочатку вагався, бо зарплата робітника була більша і це якось надійніше. Але таки вирішив ризикнути і повністю присвятити себе справі, до якої лежала душа.

- У Полтаві наприкінці 1980-х відбувся страйк з політичними вимогами. Які були вимоги і як вдалося його організувати?

- Головна вимога - відставка керівництва області. На одному з засідань "Рідного слова" ми вирішили домагатися відставки бюро обкому партії, бо вони заважають перебудові і здійснюють тиск на громадськість.

Нас постійно тягали в міліцію, забирали активістів на 1-2 доби, виписували штрафи. "Рідне слово" вигнали з приміщення, збори на вулиці провести теж було важко - підходила міліція і вимагала розійтися. Збиралися у себе по хатах. В нашій квартирі регулярно проходили такі збори, але це не дуже зручно та й не вміщалися усі бажаючі.

Цікава деталь: одним із співорганізаторів був Союз робітників України. Після ГКЧП, коли ми опечатували партійні приміщення, знайшли цікаві документи: статут СРУ, інструкції, як потрібно підтримувати цю організацію.

На момент, коли ми вирішили організувати страйк, в Україні йшла кампанія за прийняття чинного закону про мови і надання українській статусу державної. На мітингах приймалися відповідні резолюції, збиралися підписи у трудових колективах, люди слали індивідуальні листи і телеграми у Верховну Раду з вимогою прийняти цей закон. Вимогу державності української мови ми включили у вимоги страйку.

Ми, "неформали", як нас тоді називали (слово пішло від того, що опозиційно налаштовані активісти були об'єднані у неофіційні і нещодавно створені організації. Наприклад, товариство "Знання" вважалося формальною організацією, а вищезгадане "Рідне слово" - неформальною) користувалися загальною підтримкою,

Компартія людей достала, десь як Мубарак чи Кадафі дістав арабів. Відчуваючи настрої людей, ми і зважилися на оголошення страйку.

Кожен, хто увійшов до оргкомітету, а це 12 людей, організовував страйк у колективі, в якому він працював. Тоді вже створилися незалежні профспілки і вони підтримали наші вимоги. Їхнє створення теж ініціювали наші активісти.

 Кульчинський зачитує резолюцію на мітингу часів перебудови. Ліворуч Олександр Келим - один із лідерів полтавських "неформалів". Полтава, стадіон "Колос"

Як правило, заснування нової "неформальної" організації відбувалося так: до мене приїздив емісар, казав, що вони створюють таку-то організацію і просив знайти в Полтаві людину, яка б її очолила.

Якщо організація була толкова і знаходилася нормальна людина, то далі вони розвивалася самостійно. Так було і з профспілками. Тож коли ми оголосили страйк, профспілки нас підтримали.

Тоді застрайкувало 14 підприємств Полтави.

За тиждень до страйку я приніс на роботу листівки, роздав їх і почав переконувати робітників підтримати страйк. Декілька бригад дали згоду припинити роботу, усі робітники підписалися під вимогою надати українській мові статус державної.

Страйк мав розпочатися мітингом біля адміністрації будівництва нового мікрорайону "Левада" о 13:00 після обідньої перерви. Я на своєму крані повісив синьо-жовтий прапор, прикріпив плакат: "Страйк", взяв мегафон і пішов до контори.

Кульчинський не проти бойових червоних прапорів на День Перемоги

А там нікого нема. Ну, думаю, все - провалилося. Зібралися всі керівники, приїхав парторг. Коли через 5 хвилин підходить до мене один з бригадирів, а за ним повалив інший народ, зібралося чоловік 100.

Хтось із начальства побачив, що страйк починається, і побіг до мене забирати мегафон. Це тільки завело людей, йому почали кричати: "Нє трож! Хай говорить!"

Комуністи пішли з нами на переговори. В обкомі зібралося бюро і нас 12 чоловік "неформалів". У відставку бюро не пішло, але когось замінили і пресинг став менший.

- Як вдалося підняти людей на захист української мов, адже ще не давно до неї ставилися із зневагою?

- Головною рушійною силою в той час був антикомунізм, але в цьому контексті захист і підтримка української мови сприймалася людьми нормально.

Та й Полтава відрізнялася від Дніпропетровська. Коли я на початку 70-х приїхав туди жити, місто повністю розмовляло українською, а на зупинках, чекаючи транспорту, співали українських пісень. Не п'яні, а просто людям подобалося співати, причому співали красиво - на різні голоси.

Навіть у більш русифікованих містах люди підтримували нас у мовному питанні. Ми з Олександром Келимом (один з лідерів полтавських політичних "неформалів" кінця 80-х, початку 90-х) якось виступали перед робітниками КрАЗу.

Індустріальний Кременчук набагато більше русифікований за Полтаву. Келим зумів поєднати ідеї самостійності України (сюди входила і мова) з ідеями соціальних прав робітників на заводі (тоді люди обурювалися своїм безправ'ям перед начальством). Ніхто з російських шовіністів, які були на зустрічі, не знав, як заперечити.

Влад тільки з часом знайшла відповідь. До нас на багатотисячний мітинг в Полтаву приїхав начебто демократ, депутат СРСР від Кременчука Куценко, колишній міліціонер і почав: "Да, нам нужен Рух, но не этот бандеровский!"

Коли комуністи почали розігрувати карту "бандерівців", люди почали ставитись до нас із насторогою. Бандерівців боялися, далася взнаки радянська пропаганда.

Клим Семенюк мав з Василем Стусом одного слідчого та Медведчука за адвоката, але не були особисто знайомі

Ми боремось за нашу незалежність сьогодні, оскільки попередні покоління боролися за неї та зрештою її здобули. Із загальної кількості репресованих українців багато абсолютно невинних людей, які навіть і не думали про вільну Україну. Про ту, яку думав Клим Семенюк. Саме завдяки йому і таким, як він, ми маємо за що боротися зараз.

Випускник Лубенської гімназії, видатний правник УНР: до 160-річчя Сергія Шелухіна

6 жовтня минула 160-та річниця з дня народження Сергія Шелухіна – соратника Симона Петлюри, Генерального судді УНР, міністра судових справ УНР, юриста-правника, Генерального прокурора у добу Центральної Ради, письменника, історика та дипломата, учасника п'яти наукових товариств, обстоювача автокефального статусу Православної Церкви України, громадського і політичного діяча.

До питання правового статусу Східної Галичини у 1918-1939 роках

Встановлення Польщею контролю над територією Східної Галичини у період після листопада 1918 року відбулося внаслідок здійснення Польщею агресії проти ЗУНР, окупації та подальшої анексії Східної Галичини.

Закордонне представництво УГВР. "Америка нам допоможе!"

Після того, як органи нквс урср у 1944 році отримали інформацію про створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і захопили протоколи установчих зборів цього повстанського тимчасового парламенту або уряду воюючої України, перед ними постало завдання знайти всіх його активних діячів. Але пошуки на українських теренах виявилися марними.