Корюківка: забута трагедія. Як нацисти знищили 7-тисячне містечко

1377 сіл разом із жителями спалили гітлерівці на Україні. Трагедія в поліському містечку Корюківці була наймасштабніша й найкривавіша не лише на теренах Радянського Союзу, а й усієї Європи. Це сталося 1-2 березня 1943 року.

У французькому селищі Орадур (червень, 1944 р.) нацисти замордували 642 жителі, у чеській Лідіце (червень, 1943 р.) - 320, у білоруській Хатині (березень 1943 р.) - 149 (за сучасними німецькими даними - 152). Про це знає Європа, про це відає весь світ.

Рано-вранці каральний загін оточив Корюківку й есесівці почали прочісувати хати. Людей, групами по 50-100 осіб, заганяли у великі приміщення, як-от церква, театр, ресторан, і безжально розстрілювали. Знищивши геть усіх жителів, карателі спалили населений пункт дотла: у вогні згоріло 1390 дворів, бовваніли лише стіни десятка цегляних будинків.

Упродовж двох днів, 1-2 березня 1943 року, безневинно наклали головами понад 7 тисяч корюківців. Як розповідають свідки, 9 березня гітлерівці ще раз поверталися на згарище для остаточної зачистки.

Ось як описує знищення Корюківки доктор історичних наук Дмитро Вєдєнєєв:

"Вранці 1 березня 1943 року за наказом генерала Хойзенберга каральний загін німців та українських шуцманів (допоміжної поліції) оточив село. Під приводом перевірки документів людей зганяли в приміщення ресторану, земвідділу, театру, клубу, поліклініки, дитячої консультації, двох шкіл, на церковне подвір'я.

Партіями по 50—100 осіб жертв розстрілювали, незважаючи на стать і вік. 2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати, але вбивства тривали.

"Моя маленька дочка лежала в мене на грудях, коли в нас почали стріляти в ресторані. Заганяли тут як худобу на бойню... Фашист поцілив мені в око... і я більше нічого не пам'ятаю. Трьох моїх діточок було вбито. Навіть поховати їх не довелося... спалили їх кляті кати", — згадував Євген Римар.

Карателі прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати. Віра Сильченко, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей косили з кулеметів на подвір'ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю згоріла.

Вцілілі корюківці сховалися або втекли в ліс; частина з них через кілька днів повернулися, здебільшого люди похилого віку. Але 9 березня карателі знову з'явилися. Старих вигнали з хат, завели в сарай, облили гасом і спалили. Людей заштовхали на заводі в піч для обпалювання цегли й підпалили...

Як показало розслідування та експертизи обласної комісії з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці, за два дні окупанти й їхні помічники-поліцаї по-звірячому знищили щонайменше 6700 людей (5612 тіл залишилися невпізнаними).

Судмедексперти встановили, що смерть було заподіяно "шляхом розстрілу з автомата, розстрілу зі станкового кулемета, фізичного насильства тупою зброєю з роздробленням кісток черепа та хребцевого стовпа в шийній ділянці... спалюванням живих людей — чоловіків, жінок і дітей". З 1300 будівель уціліло десять".

Каральну акцію спровокували радянські партизані зі з'єднання О. Федорова, які вночі проти 27 лютого напали на окупаційний гарнізон містечка. Планувалося визволити із в'язниці заручників, серед котрих була родина командира партизанського взводу, колишнього голови колгоспу Ф. Ступака. Це він попросив М. Попудренка організувати нічну спецоперацію, що обернулася трагедією для тисяч корюківців.

Намагаючись першим відкрити двері катівні, Ф. Ступак напоровся на ворожу кулю й загинув. Обох його синів вдалося врятувати; згодом їх відправили літаком до Москви. Дружину Ф. Ступака нацисти розстріляли напередодні.

Підрозділи Червоної армії вступили в Корюківку за два тижні, 19 вересня, однак зустрічати визволителів із квітами вже було нікому.

Загиблі у березні 1943 року мешканці

Незадовго до розправи в Корюківці, в лютому, нацисти спалили сусідні села Гуту Студенецьку, Тихоновичі, частину Перелюбів. Саме тоді партизанське з'єднання О. Федорова повернулося з Брянщини й розпочало збір продовольства в навколишніх селах, вчинило кілька дрібних акцій проти окупантів.

Відповідальність за дії партизанів і підпільників нацисти покладали на цивільне населення, масово знищуючи його. Згідно з висновками Нюрнберзького процесу каральні операції гітлерівців кваліфікуються як військові злочини.

Чернігівські історики С. Павленко й С. Бутко вважають, що партизани могли врятувати бодай частину мешканців Корюківки від смерті, однак зумисне не зробили цього.

Відповідно до офіційних даних, на початку 1943 року з'єднання першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У, Героя Радянського Союзу О. Федорова налічувало 12 загонів загальною чисельністю 5,5 тисячі бійців; більшість із них базувалася неподалік Корюківки, в сусідніх селах. За розрахунками істориків, кількість гітлерівців, відряджених на "акцію відплати", становила приблизно 300-500 осіб. "Не було команди. Ми тільки спостерігали", - хвалився по війні один із партизанів.

Чотири архівні документи про Корюківку-1943

Дивина: численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення. Можна лише здогадуватися, що, провокуючи гітлерівців на масові розправи, партизани насправді виконували директиву Москви: "Піднімати український народ на боротьбу проти окупантів".

Гітлер, зі свого боку, вважав, що партизанська війна дає змогу виявляти "небажані елементи", які слід знищити. Відповідно до планів рейхсфюрера СС Гіммлера, кількість слов'янського населення мала зменшитися до 30 мільйонів.

Самого О. Федорова тими трагічними днями під Корюківкою не було; він прилетить із Москви вночі проти 5 березня. У мемуарах командира знаходимо згадку про тогочасні події: "Розповіли товариші й про найвизначніші бойові операції, проведені за нашої відсутності. Найцікавішим і найвдалішим був наліт на корюківський гарнізон. Не забули наші партизани цього містечка".

Отакої! І жодного слова про трагедію з 7-ма тисячами смертей, ніби її й не було.

"Жодна каральна операція гітлерівців не переривалася партизанами, бо було вигідно, щоби відбувалось якнайбільше звірств з боку німців, - каже представник Українського інституту національної пам'яті в Чернігівській області Сергій Бутко. - Усі знали, що німецькі окупанти за кожного вбитого солдата розстрілюють до 100 чоловік, і цього наказу вони невідступно дотримувалися. А підпільники та партизани, вбивши німця, навіть не прикопували трупа.

Таке часто траплялося просто в населених пунктах, після чого гітлерівці відразу розстрілювали мирних людей, село спалювали. Населенню потрібно було довести, що Голодомор 1932-1933 років, розстріли 1930-х - це так собі, а німецький режим набагато жахливіший. Він справді був страшний, але абсолютно рівнозначний більшовицькому режиму".

Після подій у Корюківці партизанське з'єднання О. Федорова за наказом НКВС, якому підпорядковувалося, вирушило на Волинь, де відтак федорівці здійснили низку диверсій, зокрема й у населених пунктах. Через провал дальших бойових операцій проти відділів УПА партизан згодом приєднали до регулярної армії, що наступала.

"У тилу німецьких військ знищувати і спалювати дотла всі населені пункти... Використовувати для цього авіацію, артилерію, мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, партизанські диверсійні групи", - йшлося в таємному наказі Ставки Верховного Головнокомандування.

Саме тому київський підпільник-енкаведист І. Кудря знищив переповнений пасажирами трамвай, а відома всім зі шкільної парти комсомолка Зоя Космодем'янська палила селянські хати в Підмосков'ї. Чимало мирного люду знищили німецькі окупанти, відповідаючи на терористичні акти легендарного агента НКВС у Західній Україні М. Кузнєцова.

Нині про Корюківську трагедію нагадує Парк пам'яті, де встановлено кам'яні знаки з назвами сіл району, стертими гітлерівцями з лиця землі. Урочисті заходи відбуваються переважно на районному рівні - вище керівництво держави жодного разу не навідувалося в Корюківку.

За радянського часу місцеві жителі даремно клопотали перед владою про належне вшанування загиблих земляків. У 1980-х роках навіть самі почали збирати кошти на меморіал, проте добру справу завершити не вдалося: завадила Чорнобильська катастрофа.

Нинішній меморіал у Корюківці

Наприкінці 2010 року коштом Чернігівської облдержадміністрації побачила світ збірка документів та спогадів очевидців "Корюківка, 1943: злочин проти людяності", щоправда, накладом лише 500 примірників.

"Про Корюківку мають знати всі, як знають про Крути", - переконаний історик С. Бутко. На його думку, 2-го березня, коли містечко згоріло вщент, слід відзначати національний день пам'яті жертв Великої Вітчизняної війни.

За підрахунками істориків, у 1941-1943 роках гітлерівці тільки в Чернігівській області спалили заживо, повісили, розстріляли, закатували близько 127 тисяч мирних жителів (порівняймо: упродовж Другої світової війни Військо Польське втратило 123 тисячі бійців).

Так, у селі Козари загинуло 4,8 тисячі душ, у Ведильцях - близько 800, у Срібному - 682. Інститут історії України НАНУ 2005 року видав книгу "Україна: Хроніка ХХ століття. Роки 1941-1943", де поденно зафіксовано всі злодіяння нацистів на території колишньої УРСР.

На відміну від Корюківки, Меморіальний архітектурно-скульптурний комплекс у Хатині, збудований 1969 року, займає близько 50 гектарів. Тут розташовано символічне "кладовище сіл". На ньому 185 могил: саме стільки знищених нацистами білоруських сіл не змогли відродитися після війни. 186-те - сама Хатинь. На гілках "дерева життя" за абеткою розміщено назви ще 433 сіл, що постали заново.

Хатинь. Пам'ятник мертвим селам

- Чому центром ушанування мирних жертв війни стала Хатинь, а не Корюківка? - запитали ми в доктора історичних наук, професора Олександра Лисенка.

- Для символів обиралися не обов'язково найяскравіші події, у даному разі трагедія не з найбільшою кількістю жертв, - зауважує історик. - Тепер складно назвати мотивацію, якою керувалися радянські ідеологи. Скажімо, Олександр Матросов також був аж ніяк не перший, хто закрив амбразуру власним тілом, однак прославився саме він. Центральна влада могла з політичних міркувань робити реверанси в бік якогось народу чи певної етнічної групи, виокремлюючи їхню жертовність. Білоруський народ і справді дуже постраждав під час війні.

О. Лисенко каже, що влада намагалaся не звеличувати події, котрі мали тіньові сторони, адже допитливі краєзнавці могли довідатися про зворотній бік медалі.

"Типовою причиною каральних акцій з боку німців були спецоперації партизанів. Інколи їх можна виправдати, однак часто такі дії вчиняли з провокаційною метою, щоб показати відразливе обличчя окупантів", - уточнює науковець.

На думку О. Лисенка, меморіалізація Корюківської трагедії є справою державної ваги.

Цікаво, що в іноземних джерелах інформація про Хатинь подається із застереженням: не плутати з Катинню Смоленської області в Росії. Звісно, це уточнення не кожен має на думці, тому Хатинь з Катинню приречені на взаємне нівелювання. Не виключено, радянські ідеологи підняли на щит Хатинь, щоби бодай якось замаскувати свій, набагато страшніший, злочин під селом на Смоленщині зі співзвучною назвою.

Навесні 1940 року в СРСР стратили близько 22 тисяч польських військовополонених, частину з яких було вбито якраз у катинських лісах. Лише М. Горбачов офіційно визнав відповідальність радянської влади за злочин під Катинню. 2010 року Держдума Росії ухвалила заяву, в якій Катинський розстріл названо злочином сталінського режиму.

У незалежній Україні мовчати про Корюківську трагедію - злочинно.