Полковник Василь Филонович: "Я присягав на Конституцію УНР..."

Нащадок давнього українського роду Филоновичів, діти якого воювали за Україну від Богдана Хмельницького до Другої світової війни, лише три роки не дожив до незалежності України...

Хто він, Василь Филонович - генерал-хорунжий, дипломат, архівіст і, як з'ясувалося недавно, непересічний контррозвідник?

Серед великої кількості різноманітної літератури довго не вдавалося знайти головне джерело для дослідження життя Филоновича - метричний запис про народження, адже автобіографічні відомості суперечливі.

Дослідники, які працювали з ними, називали дві дати народження героя: 15 січня і 15 серпня. Так само суперечливо фіксувався і рік: 1890 або 1894. Але місцем народження неодмінно вказувалось м. Суми, хоча всі пошуки серед метричних книг міських церков результатів не дали.

Мабуть, у цієї людини були підстави ускладнити пошук... чекістам.

І ось, нарешті, довгоочікувана і несподівана знахідка: у метричній книзі церкви Св. Івана-Воїна с. Рогізного Сумського повіту (нині це Северинівська сільська рада Сумського району) за 15 січня 1894 року під № 5 знаходимо запис про народження Василя Захаровича Филоновича.

Походив Василь зі старовинної козацької родини, яка використовувала герб Калинова. Один із його предків воював у війську Богдана Хмельницького і загинув під Жовтими Водами 1648 року, є згадки про військову службу іншого Филоновича в 1773 році.

На території теперішньої Сумської області нащадки шляхетського роду Филоновичів здавна мешкають в с. Дубовичі Кролевецького району. Звідти походили і батьки Василя: Захар Семенович і Марія Георгіївна.

Проте дитинство майбутнього генерала-хорунжого УНР тісно пов'язане саме з Рогізним, Сумським повітом і Сумами.

Український вибір молодого військовика

Історики кажуть, що ще юнаком Василь за участь у національному русі був засланий до Сибіру, але невдовзі втік на Кубань. А вже з початком Першої світової війни його життя і доля нерозривно пов'язана з військом.

Проходячи службу простим солдатом (а потім старшиною-поручником) він відкривав для себе новий, а для своєї родини - звичний світ військових походів і звитяги. Той світ, який був добре знайомий  його далеким предкам-козакам.

З 1910 року Филонович служив у 123-му піхотному Козловському полку з півсотлітніми військовими традиціями. Для навчання ж юнак обирає Чугуївське військове (колишнє піхотне юнкерське) училище, яке готувало офіцерів Харківського військового округу.

Метричний запис села Рогізного про народження Василя Филоновича

Його випускниками у різний час були українські воєначальники, генерал-хорунжі Володимир Савченко (1905), Микола Удовиченко (1907) та Микола Шаповал (1910).

У липні 1917 року близько 150 юнкерів училища добровільно пішли на фронт. Однак російська армія на той час уже не була "доблесною" і перетворювалась на грандіозне збіговисько дезертирів, які все більше усвідомлювали загарбницький характер війни "до переможного кінця".

Зрештою, училище переходить на бік Української Центральної Ради і вже 15 грудня 1917 року захищає Чугуїв від вдвічі більшого і озброєного до зубів загону матросів і червоногвардійців.

Саме в той час очевидно і робить свій світоглядний вибір молодий Василь Филонович, який ще у складі російської армії 1917 року очолив український рух свого полку, а потім і дивізії, українізувавши 23 сотні та 2 гарматні відділи (за іншими даними - 11 сотень).

Незабаром Василь Филонович стає військовим комендантом Сумщини [дивись документ унизу - ІП], формує український кінний полк та кілька піших стрілецьких сотень. А взимку 1918 року під час наступу на Київ російсько-більшовицьких військ очолює відтинок фронту Ворожба - Суми - Гайворон.

То був період жорстоких оборонних боїв на цьому театрі воєнних дій, серед яких - бій під Крутами, де залізнична станція Ворожба мала велике стратегічне значення.

Як зазначав у своїх спогадах один із учасників бою під Крутами Аверкій Гончаренко, по дорозі до місця призначення воякам юнацької сотні довелось побувати в кількох боях з дрібнішими більшовицькими загонами, які просувалися в напрямку на станцію Ворожба.

Згодом, вже на еміграції, Василь Филонович напише кілька наукових праць про бій під Крутами та подвиг українських студентів.

З 10 березня 1918 року Василь Филонович - помічник коменданта м. Суми, а з 1 грудня цього ж року - начальник оборони Сум та повіту.

Цікаво, що між цими датами, які представляють "республіканський" період Української революції, в сумській газеті часів гетьманату Скоропадського зустрічаємо наказ про реєстрацію військовослужбовців за підписом повітового коменданта Косолапого та значкового сотника Филоновича.

Василь Филонович

Це єдиний відомий нам документ, який відповідає на питання, чим займався Василь Захарович після гетьманського перевороту. Очевидно, що для нього, як і для багатьох на той час, головним було не питання державного устрою, а служіння українській справі.

Але якщо вже говорити про політичний ідеал Василя Филоновича, то ним була Українська Народна Республіка: "Будучи вояком, я присягав на Конституцію УНР, за неї я воював і ніколи її не зрадив і не зраджу", - неодноразово підкреслював він.

Тому під час повстання проти Скоропадського, яке почалося після відмови гетьмана від ідеї самостійності України, Филонович знову проявляє неабияку активність.

Саме тоді розпочинається нова агресія більшовицької Росії проти УНР, і Василь Филонович, при відступі української армії з Сум, з наказу Головної команди фронту створює окремий Сумський січовий курінь у складі 1500 багнетів.

На чолі цієї військової частини він пройшов пів-України, отримав 12 поранень у різних боях, був тричі тяжко поранений під час оборони Житомира.

Несподіваний поворот військової кар'єри

На початку 1919 року В. Филонович став старшиною для окремих доручень при ставці Головного отамана [тобто Петлюри - ІП]. А з 1 листопада цього року він згадується вже як голова комісії із закупівель за кордоном.

Цей несподіваний поворот військової кар'єри в русло, далеке від бойових дій, дозволяє говорити про початок ще однієї сторінки життя славетного військовика - контррозвідувальної діяльності.

Хоч Филонович не згадує нічого в жодній зі своїх біографій, зате про це промовисто свідчать документи другої секції військового міністерства Державного центру УНР в екзилі.

Із завданням допомогти українським повстанським загонам, Василь у складі групи 32 старшин, пройшов по тилах червоної та білої російських армій від Катеринославщини до самої Одеси. Там, упізнаний одним знайомим (який перейшов служити до Денікіна), потрапив у полон, де його судили "за измену Отечеству".

Власне для судової розправи денікінська контррозвідка переправляє Василя Филоновича в Новоросійськ, але уенерівський розвідник втікає на Кубань і приєднується до повстанчої групи так званих "зелених" - кубанських козаків, що не визнавали ні білої, ні червоної російських армій і боролись за самостійність Кубані.

Герб Калинова - родинний клейнод Филоновичів

Очоливши цю групу, він з боями перейшов через Сухумський перевал, де 1 січня 1920 року відступив на територію Грузії і дістав призначення до Української військової місії.

Виконувач обов'язків члена Військової місії, Василь Филонович відвідує Азербайджан та Вірменію. Коли постала потреба в українському представництві в м. Поті, він стає віце-консулом Української Народної Республіки у Грузії. Звідти таємно проникає до Криму для вивчення стану армії генерала Врангеля, а восени 1920 року разом із російськими військами виїжджає до Туреччини.

В той час там зібралося декілька тисяч українців - учасників армії УНР, мобілізованих свого часу денікінцями, яким Василь Филонович організовував повернення в Україну через Болгарію.

Еміграція й агентурна війна

1 січня 1921 року Филонович сам переїздить до Болгарії, де очолює військову організацію "Січ", допомагає українській робітничій кооперації, проводить культурницьку роботу, зокрема опікується могилою Михайла Драгоманова.

А вже восени 1922 року Уряду УНР та Генеральний штаб призначають його військовим аташе в Болгарії.

Більшовицька Москва пильно стежила за полковником Филоновичем, отже, він змушений переїхати до Чехії, де живе постійно з 30 січня 1923 року. Тут він закінчує вищу технічну школу, відділ лісового інженерства і працює як інженер на будівництві шляхів.

У 1922-1940 роках виконує обов'язки представника військового міністра УНР на Балканах, веде розвідувальну і контррозвідувальну діяльність.

Полковник відіграє вагому роль у житті української громади: з 1925 року працює журналістом і редактором журналу "Гуртуймося", який протягом десятиліття був не тільки "центром тяжіння" для українців, розкиданих по Європі, а й своєрідним комітетом допомоги.

Під час Голодомору 1932-1933 років, коли тисячі українських біженців буквально форсували Дунай, рятуючись від смерті на території Румунії, редакція журналу організовує допомогу голодуючим.

Діти-сироти, батьки яких були розстріляні радянськими прикордонниками під час переходу через Дністер. Румунія, 1933 рік

Завдяки зусиллям Филоновича 30 жовтня 1932 року на могилі Драгоманова у Софії відкрито пам'ятник "Великому Громадянинові від Української еміграції".

Умови, в яких опинилася українська еміграція за кордоном, були скрутними не тільки через матеріальні проблеми. Постійні провокації більшовицьких агентів, спроби викрадення людей нагадували, що війна продовжується і тут, тільки уже методами "невидимого фронту".

Потрібно було мати сильну спецслужбу, пильне око якої б своєчасно фіксувало не тільки плани радянської агентури, а й її потенційних "клієнтів" з українського середовища. Істориків вразила обізнаність Филоновича щодо різних аспектів діяльності конкретних осіб української еміграції.

"Складалось враження, що він мав всеосяжний архів справ на представників уенерівської еміграції, - пишуть В.Сідак та Т. Вронська, - і не існувало такого запитання щодо конкретних осіб, на яке він не здатний був дати вичерпну відповідь".

Можливо, в той час, а може, пізніше, коли полковник уже очолював Союз українських ветеранів, потреба у такій широкій поінформованості для українських спецслужб спонукала Василя Захаровича збирати власний архів.

Окремі частини його ще на час створення надзвичайно цікавили не тільки радянську розвідку, а й певних осіб з українського табору, які не хотіли, щоб деякі подробиці їхньої діяльності були задокументовані. Саме це стало, мабуть, однією з причин частих конфліктів полковника з окремими особами української еміграції.

Колекція документів полковника стала складовою частиною архіву Державного центру УНР в еміграції (спр. 1585-1920). Сюди увійшли особисті документи і листування В. Филоновича з ветеранами Армії УНР, матеріали про його діяльність як керівника ресорту військових справ виконавчого органу УНРади, накази, положення, реєстри, документи про підвищення рангів та нагородження військовиків.

Тут також - документи Союзу українських ветеранів (СУВ), реєстр військовиків Армії УНР, списки особового складу окремих частин і підрозділів Армії УНР, документи різноманітних українських організацій.

Саме у колекції В. Филоновича перебуває більшість оригінальних документів з часів визвольного руху 1920-х років.

У Празі 25 грудня 1933 року полковник одружився, і вже незабаром в нього народився син. Та знову наближалася війна...

У березні 1939 року було проголошено незалежність Карпатської України, сформовано армію - Карпатську Січ. Серед старшин її штабу бачимо і полковника Василя Филоновича.

Невдовзі Карпатська Січ першою в Європі вступила в нерівний бій з фашизмом, зазнавши нападу союзниці Гітлера - Угорщини. Після загибелі М.Колодзінського-Гузара Филонович стає начальником штабу і після низки боїв виводить головний відділ Карпатської Січі до Румунії.

Филонович (у центрі) з учасниками Кронштадтського повстання й утікачами з Соловків. Прага, 1930-ті

Румуни ж 22 березня 1939 року передають цей відділ у руки угорців.

Полковник Филонович потрапляє у мадярський концентраційний табір, де зазнає неймовірних знущань. Ось як описує звірства угорських окупантів у Бичкові В. Гренджа-Донський:

"Полковник Филонович мав поранену руку... і тому не міг добре її підняти. За те вояк страшно побив його прикладом по голові і по хворій руці. Зранили йому голову, і його облила кров. Січовиків мучили без перестанку....

Увечері наказали тісно один до одного лягати і тепер почались нові муки. Били кожного, а вже найтяжче тих, що були скраю. Коли вже всі лежали, гостро кованими черевиками ті дикуни почали їх місити і топтати, наслідком чого з босих ніг пустилася кров".

Тяжко склалася подальша доля українського військовика. Після ув'язнення Филонович переїздить до Словаччини, а з 1951 року - до Америки. У жовтні 1960 року "Бюлетень Союзу бувших вояків у Канаді" писав, що Филонович "перебуває на тяжкій фізичній праці в США".

Очевидно, незважаючи на те, що він був підвищений у військовому званні до генерал-хорунжого, українському емігранту нелегко доводилось заробляти собі на життя.

Попри все, старий генерал не припиняє боротьби за українську справу: очолює Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР, виступає з доповідями перед українськими громадами, багато часу проводить із молодими.

Василь Филонович написав спогади, зокрема "Березневі дні Карпатської України", знайдені кандидатом історичних наук В.М. Власенком у Національному архіві Чеської Республіки і видані в Сумах щойно у 2009 році.

Помер Василь Филонович 3 червня 1987 року у Міннеаполісі (США), похований на цвинтарі Форест Лавин у Сент-Полі.

До останніх своїх днів син Слобожанщини чекав відновлення незалежності України, якій присвятив молоді роки. Мабуть, на чужині не раз йому снились і ставки Рогізного, і стоптані в бойових походах Таврійські степи, і сніги Крут... Настав час і нам віддати належне подвигу і пам'яті не тільки нашого славного земляка, а й багатьом звитяжцям тієї героїчної доби.

"Полковник Филонович - тверда, закінчена національна постать старшини армії УНР, з великими організаторськими здібностями, з міцною волею і розумною ініціативою", - характеризував Василя Захаровича його колишній командир Роман Сушко.

Читаючи цю характеристику, мимоволі "приміряєш" її на героїв сьогодення і не знаходиш того, кого можна було б так назвати: "тверда, закінчена національна постать".
------------------------------------------------

ДОКУМЕНТ:

Наказ ч. 14

Сумського Повітового Коменданта

§1

Згідно наказу і предписання Губерніального Коменданта від 10 цього грудня ч. 442, я вступив в тимчасове виконання обов'язків Сумського Повітового Коменданта.

§2

П'ятого сього грудня на деякий час республіканське військо було виведено з м. Сум, - користуючись цим, деякі реакційні елементи проявили свою огидну діяльність, розповсюджуючи серед громадянства недовір'я до республіканської влади, до їх стремління провести демократичні реформи і завести демократичний лад.

Попереджаю, що користуючись наказом Директорії від 25-го листопаду, під страхом кари по військовому часу, забороняю всяку агітацію, направлену проти Української Республіканської влади.

Всіх, хто кликатиме до грабунків, розбоїв та нищення народного добра: економії та цукроварень, буду заарештовувати і притягати військово-польовий суд.

Закликаю громадян м. Сум і повіту до спокою, пам'ятаючи, що наша загальна мета - утримання демократичної влади до Українських Установчих Зборів і до Міжнародного Конгресу.

§3

Всім Старшинам і Урядовцям штабу дорученої мені Комендатури, наказую негайно приступити до виконання своїх обов'язків.

§4

Наказую Комісару Пошти і телеграфу м. Сум, і його помічникам повернутися до виконання своїх обов'язків.

Т. В. О. Сумського Повітового Коменданта Филонович.

м. Суми, 14 грудня 1918 року.

______________________________________________

Державний архів Сумської області. - Луч. - Суми. - 14 грудня 1918 р. - № 146. - С.1.