"Година папуги" майора Людвіка Домоня

- Зачекайте, у наших документах я ніби бачив, що Домоня розстріляли в НКВД, у Харкові, у 1940-му! - Тодішній директор Музею Катинського пан Славомір Фронтчак був заскочений і навіть дещо розгублений. Натомість у мене в руках був альбом. Напередодні я купив його у якійсь з варшавських книгарень. Один із знімків цього альбому був зроблений на параді 6-ї львівської піхотної дивізії у грудні 1941 року у селищі Тоцкому на Оренбурщині. На фото начштабу дивізії Людвіг Домонь стояв поруч із славетними генералами Андерсом та Сікорським. Живий і здоровий.

Перший ліворуч - майор Людвік Домонь. Далі – шеф штабу армії полковник Леопольд Окуліцкі, командувач армії генерал Владислав Андерс, командувач 6-ї львівської дивізії Міхал Токашевскі-Карашевич. З трибуни до них схилився прем’єр лондонського уряду генерал Владислав Сікорські. Фото: Інститут Польський – Музей Сікорського в Лондоні

"Усі вони є заклятими ворогами радянської влади, що сповнені ненависті до радянського ладу. Військовополонені офіцери і поліцейські, перебуваючи у таборах, намагаються продовжувати контрреволюційну роботу, провадять антирадянську агітацію. Кожний з них тільки і чекає на звільнення, щоб мати можливість активно долучитися до боротьби проти радянської влади" - оце точно про нього, про Домоня,  думав я, перечитуючи текст сумнозвісного сталінського рішення.

Таємниця №1 в СРСР. Документи "Особливої папки" приховували 50 років

5 березня 1940-го року Сталін одним розчерком синього олівця відправив на смерть майже 26 тисяч чоловік: 14 700 чоловік з трьох таборів військовополонених і ще 11 000 - з в'язниць західної України та Білорусі. Він наказав НКВД особисті справи розглянути без виклику арештованих і без пред'явлення обвинувачення - "у особливому порядку, із застосуванням найвищої міри покарання - розстрілу".

Домонь цілком відповідав сталінському визначенню. Його мали розстріляти у Харкові. Так само, як розстріляли у харківському НКВД майже 4000 чоловік військовополонених. Так само, як решту розстріляли у Калініні і в Катині. Але 395 чоловік врятувалися. НКВД відділило їх від решти. Серед них життя залишили "сповненому ненависті до радянського ладу" майору Людвіку Домоню. Чому?

***

Друга світова почалася для Львова 1 вересня 1939 року. Нацистські бомби впали тоді на залізничний вокзал. Саме у цей день мобілізаційну карту отримав майор Людвік Домонь. Кадровий офіцер мав прибути до нового міста розташування у Мехуві, поблизу Кракова. Війна внесла свої корективи у передвоєнні мобілізаційні заготовки Генерального Штабу, і після дванадцятиденного дещо сумбурного пересування Галичиною, Домонь повернувся назад - до Штабу Оборони Львова. Того дня, 12 вересня по обіді німці наблизилися до міста із заходу, спробували здобути вокзал, але були відкинуті.

14 вересня німці почали розкидати над містом перші листівки із закликами скласти зброю. Президент міста професор Станіслав Островські двічі приходив до керівника оборони Львова генерала Владислава Лянгнера і наполягав, що треба рятувати місто від знищення, склавши зброю. Відповідь Лянгнера була лаконічною: "Я німцям міста не віддам!"

В середині вересня 1939-го львівський гарнізон мусив вести переговори із нападниками

Рано вранці 17 вересня штаб отримав нові відомості: не оголошуючи війни, східний кордон Речіпосполитої Польської перетнули війська СРСР. Керівництво відправляє Домоня до ставки Головного командування з інформацією про ситуацію на Південному фронті. Домонь виїхав зі Львова на південь: Уряд, Президент і керівництво армією знаходилися вже у Станіславові. Коли Домонь дістався Станіславова, з'ясувалося, що усе керівництво країни на світанку 17-го вересня виїхало до Коломиї, розділилося на дві групи, і через Делятин і Заліщики рушило у напрямку румунського кордону. По собі командування лишило наказ: "Радянським військам опору не чинити, не стріляти!". У Домоня був вибір: просуватися за вищим командуванням, або повертатися у Львів - Львів, який вже був затиснутий поміж двох чужих армій.

Домонь був з тих, кого називають завзятцем. Син звичайного польського ґазди, у 15 років він записався до Легіонів Пілсудського. Щоправда, легіоністом Людвік встиг побути лише кілька тижнів: до війська прибув батько і забрав його назад до школи вчитися. Але доля хлопця визначилася, врешті-решт він став кадровим офіцером. У Центральному Військовому архіві у Варшаві збереглася його характеристика: "Почуття гідності - непересічне, особиста відвага - непересічна, сила волі - дуже потужна, амбітність - дуже потужна". І так - по всім 50 пунктам характеристики: холоднокровність, сила волі, енергійність, вміння дослухатися до думки інших, вміння видавати чіткі і зрозумілі накази... Загальна оцінка - непересічний. Під час навчань у рідних Горах Свєнтокшиських "Дідусь", як називали начальника Польської держави, маршалка Пілсудського, особисто вручав молодому поручику чергову нагороду. А тоді це багато про що говорило і багато чого було варто!

Домонь (спиною) отримує нагороду з рук Юзефа Пілсудського у вересні 1926 року. Фото: Національний музей в Кельцах. Публікується вперше

У 1939 році майор Людвік Домонь уже як 4 роки служив в якості офіцера Штабу 6-го Корпусу у Львові. А іще у місті Лева на нього чекала дружина і дві доньки. Очевидно, цей чинник і був визначальним у момент, коли постала потреба вибирати дальший шлях. Домонь вибрав другий, ризикований варіант. Ввечері 19 вересня він повернувся до Львова з наказом не стріляти у червоних.

У вересні 1939-го німці розкидали над Львовом листівки…

Місто було засипане німецькими листівками: "До мешканців Львова! Польський уряд втік за кордон. Польська армія цілком розбита, так само, як і біля Яворова і Янова! Росіяни, як союзники Німеччини, перетнули кордон і подають німецькому війську руку. Львів є у цілковитій облозі! Будь-який опір - без сенсу!". Далі подавалися умови капітуляції: у полудень 20 вересня до визначеного місця прибудуть німецькі парламентери, які чекатимуть на уповноваженого офіцера польської армії. Місто має капітулювати не пізніше 10 години 21 вересня, польські війська мають скласти зброю, в іншому випадку о тій годині почнеться штурм. 

…дуже подібні за змістом на радянські

В той же час зі сходу вітер ніс інші папірці: "Солдати! Протягом останніх днів армія польська була остаточно розгромлена. Солдати міст: Тарнополя, Галича, Ровна, Дубна в кількості 60 000 осіб добровільно перейшли на наш бік.

Солдати! Що вам залишилось? За що і з ким боретеся? Чому наражаєте життя? Ваш опір є безнадійним. Офіцери штовхають вас на безглузді речі. Вони ненавидять вас і ваші родини. То вони розстріляли ваших делегатів, яких послали із пропозицією скласти зброю. Не вірте своїм офіцерам. Офіцери і генерали є вашими ворогами, вони хочуть вашої смерті.

Солдати! Бийте офіцерів і генералів. Не виконуйте наказів ваших офіцерів. Женіть їх з вашої землі. Переходьте сміло до нас, до ваших братів, до Червоної Армії. Тут знайдете увагу і співчуття.

Пам'ятайте, тільки Червона Армія визволить народ польський з нещасливої війни і забезпечить можливість мирного життя.

Вірте нам! Червона Армія Радянського Союзу - то ваш єдиний друг!

Командувач Українського фронту Семен Тимошенко".

Генерал Лянгнер чітко розумів своє становище. З двох зол не обирають, але то був саме той випадок.

Зранку 21 вересня німецького штурму не було. Днем раніше трапилася іще одна подія, яка змусила німців відкоригувати свої плани. Іще 19 вересня у штабі Групи Армій "Південь" нічого не було відомо о змісті таємного протоколу пакта Молотова-Ріббентропа. Але вже наступного дня Верховне командування Вермахту наказало перервати облогу Львова, встановити зв'язок із командуванням Червоної Армії і узгодити подальші дії.

Нацисти і більшовики "протягнули одне одному руку дружби"

Лянгнер про це нічого не знав.

21 вересня було десятим днем облоги. У полудень з'явилися радянські парламентери. Представники радянського командування запропонували умови капітуляції: всі солдати і офіцери, що складуть зброю, будуть вільними і відправляться до дому, або до румунських чи угорських кордонів, звідки вже власними силами зможуть пробиратися до Франції, до армії генерала Сікорського. Радянська влада готова надати транспорт і забезпечить продовольством на дорогу.

Лянгнер погодився.

22 вересня 1939 року без опору польського гарнізону Львів зайняла Червона Армія. Того ж дня умови капітуляції були порушені. Незабаром більшість офіцерів львівського гарнізону  відділили від рядових, розділили на партії і відправили у протилежному від Франції напрямку. У Старобільськ на Донбасі. Який так мало був схожий на Париж.

У Старобільську на них чекав табір, влаштований у колишньому православному монастирі. Той монастир став табором смерті.

Старобільський монастир. Різьба на портсигарі, який був знайдений на тілі польського офіцера під час ексгумації у Харкові в 1995 році

***

Я, мабуть, ніколи б не дізнався про долю Людвіка  Домоня, якби не одна знахідка.

Старобільський табір "розвантажили" (саме так це називало керівництво НКВД) навесні 1940-го року. Потім, у червні, за розпорядженням начальника Управлінння НКВД СРСР у справах військовополонених Петра Сопруненка, спалили особисті папери і фотокартки військовополонених. Восени згоріло те, чого не допалили влітку - особисті справи і протоколи допитів. Людей - на гній. Папери - на попіл. Жодних слідів.

Тому коли харківський історик Ігор Шуйський сказав мені, що він працював із кількома протоколами допитів бранців із Старобільську, я був здивований і спочатку подумав про якесь непорозуміння. Але Шуйський - прекрасний архівіст і помилка виключалася. Треба було їхати у Харків.

Несподівана знахідка: Справа Культпросвіткомісії. Державний архів Харківської області. Публікується вперше

Номер справи нагадує старий шестизначний телефонний номер. Справа №148597. 373 аркуші поганої якості. Різні постанови, протоколи, обірвані клаптики старих шпалер, списаних вицвілим олівцем. Чотирьом чоловікам вони врятували життя. У найнесподіваніший спосіб.

З протоколу допиту Юзефа Рителя: "20 вересня цього року за ініціативою майора колишньої польської армії Домоня і майора Земанек (так у протоколі - О.З.), з числа офіцерського складу Старобільського табору військовополонених була створена так звана культурна комісія, яка мала за мету підняти упадницькі настрої військовополонених, а по суті це була антирадянська організація, що була створена нелегально і замаскована назвою "культурна комісія" (...)" "Коли я зайшов на квартиру майора Домонь, то там уже відбувалося засідання офіцерського складу, до того ж представники були від кожного бараку".

Слідчий: "Хто увійшов до складу антирадянської організації?".

Ритель: "Майор Домонь - організатор і керівник антирадянської організації. (...) Майор Скишван... Майор Кенцвок, Капитан Некраш, Поручик Шпаковський... Майор Земанек...".

Юзеф Ритель був секретарем КПК

"Оголошення №1. Оголошуємо колегам, що з сьогоднішнього дня почала діяти Культ. Просвіт. Комісія для табору, що склалася з делегатів вибраних усіма офіцерами, які знаходяться у цьому таборі. Комісія ця обіймає усю культурно-просвітницьку роботу табору і складається для цієї мети з наступних рефератів (осередків): 1. Курс мов, стенографії, бухгалтерії і т.п. 2. Інформаційно-пресовий. 3. Реферат театру, хору і оркестрів. 3а. Реферати звітів і різних питань. 4. Спортивний. 5. Санітарний. 6. Клубний. 7. Господарчий. Окрім того буде у найближчі дні створений товариській суд".

Здавалося б, яка антирадянщина може бути у піснях "співочого реферату"? Тисячам чоловік у таборі не було чим зайняти час, де помитися та випрати білизну. Натомість були непевність щодо долі рідних "там" і своєї власної "тут", різні політичні погляди, відчуття несвободи і брак самотності, врешті-решт фізіологія, гормональні буревії молодих чоловіків, які надовго залишилися без пестощів своїх коханих - все це створювало поживне середовище для збурення, сварок, нервових зривів, а подекуди і бійок.

Старші офіцери розуміли, що всіх цих озлоблених чоловіків треба було чимсь зайняти, організувати їх час, а з іншого боку, хтось мав товариські напоумити особливо затятих забіяк та сперечальників. Кваліфікувати такі цілі як антирадянські було б важко будь-якому слідчому. Радше навпаки - табірна адміністрація мала б бути вдячна цій спробі самоорганізуватися і навести порядок. Але згадане оголошення мало іще другу частину, яка перетиналася за змістом із так званим "Циркуляром", а радше пам'яткою "Як повинні себе поводити польські солдати в полоні":

Циркуляр "Як повинні себе поводити польські солдати в полоні"

"Ми залишаємося громадянами і солдатами польськими і, як таких, нас всіх зобов'язує польський устав. Ми не можемо, нам не можна приймати жодних пропозицій стосовно роботи, або працювати інакше, аніж під керівництвом польської влади.

Якщо хтось запитає, або скаже, що нема Польщі, що нема польської влади, то наша відповідь має бути: нас, польських солдат, зобов'язує присяга, а до сих пір польська влада нас від неї не звільнила. (...)

Прийняття громадянства іншої держави суперечить обов'язку польського солдата.

Будь-який результат голосування (плебісциту) на зайнятих землях нашої батьківщини  для нас не має жодного значення.

Наше ставлення тут у таборі до радянської влади є ставленням полонених до інтернуючої влади.

Ми ставимо вимоги у межах наших життєвих потреб і виконуємо їх волю з примусу. Наше ставлення до представників радянської влади холодно-сухо офіційне. (...)".

А ось це все вже було махровою антирадянщиною. Адже від 17 вересня офіційна позиція СРСР мовою тодішньої пропаганди звучала дослівно так: "Штучна польська держава - потворний виплодок Версальської угоди - перестала існувати".

Як не дивно, але "всевидюще" НКВД і адміністрація табору створення у таборі цієї організації елементарно прогледіли. Сполошилися лише 11 листопада. У День Незалежності Польщі військовополонені відмовилися виходити на роботи, виголошували по своїх бараках промови, проводили лекції, співали "Єще Польська нє згінела...". Один з членів кільтпросвіткомісії поручик Станіслав Кволєк сколотив з дошок великого хреста і встановив посеред одного з барків. То було занадто. За кілька днів усі організатори цього святкування були заарештовані і відправлені до Харкова.

Станіслав Кволек врятується у Харкові і загине на Печорі

Слідство почалося 19 листопада. Допити тривали весь листопад, грудень і січень. 1 лютого 1940 року слідчі дії завершилися. З 15-ти активних учасників врешті-решт чомусь виокремили лише трьох: Юзефа Рителя, як секретаря організації, Владислава Еверта, як активного агітатора, що виголошував лекції антирадянського спрямування, і Станіслава Кволєка. Його гріхом перед радянською владою обвинувачення визначило: "за прямим дорученням голови "культурно-просвітницької комісії" (...) виступав серед військовополонених офіцерів, агітуючи за відродження Польщі. По приїзду до табору журналістів, як комендант блоку, заборонив військовополоненим офіцерам спілкуватися із останніми". Цього було досить, щоб вліпити хворому на сухоти Кволєку вісім років таборів і відправити в  Ухту. Такі самі терміни отримали Ритель з Евертем. Їх відправили у Якутські табори. Але це було потім.   

По завершенні слідства, вже у середині лютого 1940 року документи були відправлені на розгляд у до Особливої Ради НКВД СРСР.

Минув лютий. Почався березень. Вночі 5 березня Сталін підписує сумнозвісний Протокол №13 Політбюро ЦК ВКП(б). Питання № 144. 935 літер. 25 тисяч життів. По 26 життів на літеру.

Протокол ЦК ВКП(б) №13. По 26 життів на одну літеру

Минув квітень, розпочався травень. У Харкові, під Смоленськом в Катині та у Калініні ночами не сплять кати. Працюють. А буквально за стіною Еверт, Ритель і Кволек весь цей час у харківській в'язниці чекають на остаточне рішення. Розгляд їх справи ОР НКВД СРСР відбувся... аж в середині жовтня! У відомства Беріїя того року було багато роботи... Не встигали. Неймовірно, але бюрократична неповороткість радянського монстра врятувала їм трьом життя. Нажаль, через півроку, в квітні 1941 року Кволєка доконають приполярні печорські копальні.

Доля голови Культурно-просвітницької комісії - Людвіка Домоня склалася... тут складно підібрати визначення: "найцікавіше" ситуації не пасує.

Львів, серпень 1937 року. Майор Станіслав Земанек (другий ліворуч) та генерал Казімєж Орлік-Луковскі (четвертий ліворуч) будуть розстріляні у Харкові у 1940-му. Генерал Міхал Токашевскі-Карашевич (в центрі) переживе тюремні застінки, а Людвік Домонь (другий праворуч) буде урятований від смерті у Харкові. Фото: Національний Музей в Кельцах. Публікується вперше

Гортаючи сторінки справи, я проглядав протоколи допитів Рителя, Еверта, Кволєка, Чеха, Земанека, Некраша, Скшивана, Шпаковського, цих і інших - всіх, хто проходив по тій справі як свідок чи обвинувачуваний. Зі сторінок час від часу лунало ім'я Людвіка Домоня. Домонь головував на засіданнях комісій.  Ритель свідчив, що те оголошення він писав саме під диктовку Домоня. Домонь сказав те, Домонь зробив се... Домонь, Домонь, Домонь... Але протоколів допиту голови Культурно-просвітницької комісії майора Людвіка Домоня у справі не було. Не було навіть їх слідів. То інтригувало. НКВД не міг не допитати головного заводія всієї тієї веремії.    

Сторінка справи КПК: "…Домонь з оперативних міркувань до слідства залучений бути не може…"

Аж нарешті, на одній з останніх сторінок я вичитав: "Враховуючи, що Домонь, який проходить по цій справі, з оперативних міркувань до слідства залучений бути не може...". А далі щось про проблеми подальшої документації слідчих дій. Я був заскочений: що то за оперативні  міркування?! Що мусив сказати чи вдіяти Домонь, щоб НКВД вирішило не тільки припинити щодо нього слідчі дії, а й відправити назад, у табір?

Саме від лютого 1940-го року у Старобільському таборі, куди повернувся майор Домонь, почали кружляти чутки, що військовополонених будуть розсилати. Нібито СРСР збирався віддати їх союзникам Польщі. Нібито вишлють до Франції. Нібито через Бендери. Навіть підкинули якийсь офіціальний папірець з маршрутом. Одного разу посеред ночі табірні наглядачі влаштували побудку: "чи хтось грецькою та румунськую володіє?".

"Створювало це все такий собі настрій надії. Тож коли у квітні почали групками по кількадесят, чи по кілька сотень чоловік вивозити - багато з нас свято вірило, що їдемо на свободу, - так згадував початок квітня відомий польський імпресіоніст, ротмістр польської армії граф Юзеф Чапські. - Не можна було дійти висновку, за яким принципом, за якими критеріями збирали групи тих, кого висилали з табору. Були змішані вік, звання, роди військ, соціальне походження, переконання політичні... (...) Ми всі сходилися у єдиному: кожний з нас гарячково чекав тієї години, коли оголосять новий список від'їжджаючих (може будеш нарешті у переліку). Називали це "ГОДИНОЮ ПАПУГИ", бо випадковість списку нагадувала нам ті картки з "пророцтвами", які папуга на ярмарках в Польщі витягав з рук шарманщика". 

З 3895 в'язнів Старобільського табору життя залишать тільки 78 офіцерам. У списку бранців із Старобільську, яким зберегли життя, ім'я Домоня стоїть відразу за Чапським. Доля розпростерла над ними крила у несподіваному образі чубатого какаду.

Закінчення - у  другій частині матеріалу

Дослідницька поїздка автора здійснена за фінансової підтримки Стипендіального фонду Музею історії Польщі. Автор дякує за сприяння Посольству Республіки Польща в Києві, а також Національному Музею в Кельцах за гостинність та надані матеріали.