Дніпропетровськ залишається по-совковому одноманітним, сірим, безликим: "Пройдусь по Карла Либкнехта, сверну на Пролетарскую и на подходе к Ленина я постою в тени". Відкриття ж нової комуністичної пам'ятки - подія, після якої, чесно кажучи, взагалі жити не хочеться.