1971: "Червона Рута" стає переможцем першої радянської "Пісні року"

Відеозапис з концертного залу в "Останкіно", де молоді і нікому не відомі Івасюк, Яремчук і Зінкевич виконують аполітичний хіт про любов. 1 січня 1972 це показали по радянському ТБ. Так розпочалася переможна хода української естради Радянським Союзом і не тільки.

22 грудня 1971 року у концертному залі телестудії "Останкіно" в Москві відбувся запис першої "Пісні року" - радянської спроби зробити телевізійний фестиваль найкращих популярних пісень.

Поміж маститих грандів на кшталт Йосипа Кобзона і Лева Лещенка з їхніми творами про трудовий і військовий подвиг будівників соціалізму виступили зовсім юні гості з Буковини - Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і автор пісні Володимир Івасюк. До речі, на тій же "Пісні-1971" співав і Едвард Хіль, який нещодавно порвав західний інтернет своїм вокалізом про "трололо".

Шлях маловідомого "вокально-інструментального ансамблю" з Чернівців (у титрах навіть назву написали неправильно - "СЕмеричка") до найпрестижнішого конкурсу СРСР почався з локального успіху - у 1970-му студент-медик Володимир Івасюк виконав cвої "Червону Руту" і "Водограй" на УТ.

Після цього "Укртелефільм" зняв у Яремчі мюзикл "Червона Рута": про те, як шахтар із Донбасу Василь Зінкевич їде за профспілковою путівкою в Карпати, де зустрічає чарівну гуцулку Софію Ротару. Поміж кількох необхідних для сюжету російськомовних діалогів вони танцюють у карпатських пейзажах і співають пісні Івасюка і Мирослава Скорика.

1971: мюзикл Івасюка про любов дончанина і галичанки (ВІДЕО)

Фільм набув неабиякої популярності, яка й закінчилася фестивалем "Пісня-1971". Соціалістична ідеологія не передбачала буржуазної конкуренції, тож усі фіналісти "Пісні року" вважалися переможцями - і в цьому є щось зворушливе.

Спочатку Володимир Івасюк поїхав у Москву просто як композитор і не планував виходити на сцену. На відео видно, що він не в сценічному "гуцульському" вбранні, а у звичайному костюмі. Але в останній момент, керівник "Смерічки" Левко Дутківський вирішив, що молоді виконавці Яремчук та Зінкевич можуть розгубитись у відповідальний момент, і попрохав Володю Івасюка заспівати разом з ними.

"Грудневого ранку ми утрьох вилетіли до Москви. Володя сидів на задньому сидінні й довершував оркестровки [аранжування для симфонічного оркестру - ІП], до нудної мелодії моторів прилучався голос гобою, флейти, скрипок, - згадував Яремчук. - ...успіх був визначним. Нас декілька разів викликали на сцену".

1 січня 1972 року концертний запис показали по Всесоюзному телебаченню. Пісня про таємничу гірську квітку розірвала СРСР, країни соцтабору і весь світ, давши старт цілому жанру "карпатських" естрадних відеокліпів із їхнім безкінечним тлом у вигляді порослих смереками гір, водоспадів і гостроверхих турбаз.

У грудні 1972-го фіналістом "Пісні року" став Івасюковий "Водограй", а далі пішло-поїхало. Володимир Івасюк став хрещеним батьком поп- і рок-музики УРСР, показавши, що українською можна співати не тільки фольклор. Він створив ще більше сотні пісень і задумувався про рок-оперу, але у квітні 1979 року пішов із дому і зник. Його повішене тіло було знайдено у Брюховицькому лісі під Львовом.

У січні 2009-го Генпрокуратура України поновила кримінальну справу про смерть композитора. У грудні 2011-го йому відкрили пам'ятник у Львові.

Іменем найпопулярнішого у XX сторіччі українського хіта був названий музичний фестиваль "Червона Рута", який із 1989-го виконував ту ж місію, що й пісні Івасюка - показував, що наша культура є не офіціозною, а повнокровною і живою.

1989: Андрій Миколайчук і його електро-панк на першій "Червоній Руті" (ВІДЕО)

4 березня 2014 року Володимиру Івасюку виповнилося б 65 років.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.